Страх мудреця

Розділ п’ятдесят дев’ятий. Мета

Покинувши мейрові кімнати, я замислився, чи не послати поперед себе до Кодікуса кур’єра зі своєю візитівкою та перснем. А тоді відмовився від цієї думки. Я ж виконую доручення для мейра. Це вже точно має виправдати незначне порушення етикету.

Завдяки численним чуткам я знав, що арканіст Алверона постійно перебуває при дворі мейра вже понад десятиліття. Але я гадки не мав, чого від цієї людини чекати, — тільки знав, що він живе в одній із південних веж маєтку.

Я постукав у товсті дерев’яні двері.

— Стривайте, — долинув тихий голос. Стало чути, як хтось відсуває засув, двері відчинились, і за ними показався худий чолов’яга з довгим яструбиним носом і кучерявим чорним волоссям. Він був убраний у довгий темний одяг, який чимось нагадував мантію майстра. — Так?

— Я тут замислився, чи не можна забрати у вас трохи часу, пане, — проказав я. Моє збентеження було вдаваним лише наполовину.

Він окинув мене поглядом і зауважив мій вишуканий одяг.

— Приворотними зіллями не займаюся. Таке можна знайти в Нижньому Северені, — важкі двері почали мало-помалу зачинятися. — Хоча вам, на мою думку, краще підійшли би трохи танців і кілька троянд.

— Я тут з іншої причини, — швидко відповів я. — Власне кажучи, з двох причин. По-перше, заради мейра, по-друге, за­ради себе.

Я підняв руку, показуючи залізний перстень на долоні. З лицьового боку персня було нанесено ясним золотом ім’я Алверона.

Двері припинили зачинятися.

— Тоді заходьте, — промовив Кодікус.

Кімната скидалася на маленький Університет в одному приміщенні. У знайомому червоному світлі симпатичних ламп виднілися полиці з книжками, столи, заставлені крученим скляним посудом, а у віддаленому кінці я розгледів щось схоже на маленьку пічку чи тигель, наполовину заховане за вигнутою стіною вежі.

— Боже милостивий! — вигукнув я та прикрив рота однією рукою. — Це дракон? — показав на величезне опудало крокодила, що звисало з однієї з балок попід стелею.

Майте на увазі: деякі арканісти стережуть свою територію ревніше за акул, особливо ті, кому вдалося добутися таких розкішних придворних посад. Я гадки не мав, як Кодікус може відреагувати на юного студента-арканіста на своїй території, тож вирішив, що безпечніше зіграти роль приємно дурнуватого, нешкідливого панича.

Кодікус зачинив за мною двері й захихотів.

— Ні. Це алігатор. Запевняю, цілком безпечний.

— Він мене трохи наполохав, — сказав я. — Яка користь від такої штуки?

— Чесно? — він підвів погляд на опудало. — Насправді я не знаю. Воно належало арканістові, який жив тут до мене. Викидати його було якось шкода. Цей екземпляр вражає, чи не так?

Я нервово зиркнув на опудало.

— Авжеж.

— І що ж то за справи, про які ви казали? — Кодікус показав жестом на велике крісло з подушками й умостився у схожому кріслі навпроти мене. — На жаль, у мене всього кілька хвилин перед іншими клопотами. А доти мій час належить вам… — він запитливо стих.

Я бачив, що Кодікус чудово знає, хто я такий: таємничий молодик, із яким зустрічався мейр. Я здогадувався, що йому не менше за інших кортить довідатися, чому я в Северені.

— Квоут, — відрекомендувався я. — Власне кажучи, половина моїх справ — це ліки для мейра, — я помітив між його бровами невелику роздратовану складку й поквапився заперечити його думки. — Я перед цим розмовляв із мейром, — тут я зовсім ненадовго замовк, неначе дурнувато пишався цим. — А він попросив мене принести йому ліки, коли я поговорю з вами.

Складка зникла.

— Звісно, — невимушено промовив Кодікус. — Тоді я не муси­тиму йти до його кімнат. Але яке питання ви бажали обговорити?

— Ну, — я захоплено нахилився вперед, — я цікавлюсь історією шляхетних родин Вінтасу. Розумієте, я думаю про написання книжки.

— Генеалогії? — я помітив, як його очі затуманилися від нудьги.

— О ні! Генеалогій уже задосить. Я думав про збірку оповідей, пов’язаних із видатними родинами, — я неабияк пишався цією брехнею. Вона не лише пояснювала, чому мене цікавить родина Мелуан, а й давала мені привід проводити стільки часу з мейром. — Історія часто буває вельми сухою, зате оповіді подобаються всім.

Кодікус кивнув сам собі.

— Розумна думка. Книжка могла б вийти цікавою.

— Я писатиму короткі історичні довідки для кожної родини в якості вступу до оповідок. Мейр згадував, що ви неабиякий авторитет у тому, що стосується давніх родин, і сказав, що зрадіє, якщо я до вас завітаю.

Цей комплімент справив бажаний ефект, і Кодікус трішечки надувся від гордощів.

— Не знаю, чи вважав би себе авторитетом, — мовив він із фальшивою скромністю, — але я таки трохи історик, — поглянув на мене, здійнявши брову. — Ви маєте розуміти, що самі родини, напевно, були б кращим джерелом інформації.

— Начебто так, — відповів я, позирнувши скоса, — але найцікавішими історіями про себе родини часто діляться неохоче.

Кодікус широко всміхнувся.

— Гадаю, що так, — його усмішка так само швидко померк­ла. — Але я певен, що не знаю жодної такої оповідки про родину мейра, — серйозно додав він.

— О ні, ні, ні! — я замахав руками в завзятому запере­ченні. — Мейр — це особливий випадок. Я й не мріяв би… — я замовк і помітно глитнув. — Я сподівався, що ви, можливо, зумієте просвітити мене стосовно родини Леклессів. Про них я ні­чого не відаю.

— Справді? — здивовано сказав Кодікус. — Вони втратили колишні позиції, зате є справжньою скарбницею історій, — його погляд зосередився на чомусь далекому, і він розгублено застукав пальцями по губах. — Як щодо такого? Я підчитаю їхню істо­рію, а ви приходьте завтра, щоб поговорити довше. Мейрові вже майже час приймати ліки, і відкладати це не варто.

Він зіп’явся на ноги й почав закочувати рукави.

— Є одна річ, яку я можу згадати відразу, якщо ви не проти, щоб я теревенив, готуючи мейрові ліки.

— Я ніколи не бачив, як створюють зілля, — завзято промовив я. — Якщо це не надто відвертатиме вашу увагу…

— В жодному разі. Я міг би приготувати його хоч уві сні, — Кодікус зайшов за робочий стіл і запалив дві свічки з блакитним полум’ям. Я постарався вдати, ніби досить вражений, хоч і знав, що вони лише для краси.

Кодікус витрусив трохи сушеного листа на маленькі ручні терези та зважив.

— Ви не проти додавати до своїх досліджень чутки?

— Якщо вони цікаві, то ні.

Затихши, він обережно відміряв трохи прозорої рідини з пляшки зі скляним корком.

— Як я розумію, родина Леклессів має фамільну реліквію. Ну, не зовсім фамільну реліквію, але певну дуже давню річ часів початку їхнього родоводу.

— Це не велика дивовижа. У старих родин повно фамільних реліквій.

— Цить! — сердито промовив він. — Тут усе не так просто.

Він вилив рідину на пласку свинцеву миску, ззовні прикрашену якимись неоковирними витисненими символами. Рідина забулькала й зашипіла, наповнюючи повітря легким, але їдким запахом.

Кодікус перелив рідину в металеву миску над свічками. Далі додав сухий лист, дрібку чогось і мірку білого порошку. Плюснув трохи рідини (як я вирішив, просто води), перемішав і вилив те, що вийшло, крізь фільтр у прозору скляну пляшечку, а тоді закрив її корком.

Кодікус продемонстрував мені результат: прозору рідину бурштинового кольору з легким зеленкуватим відтінком.

— Ось. Нагадайте йому, що це треба випити повністю.

Я взяв теплу пляшечку.

— Що це за фамільна реліквія?

Кодікус сполоснув руки в порцеляновій мисці й потрусив ними, щоб висушити.

— Я чув, що в найдавнішій частині земель Леклессів, у найдавнішій частині маєтку їхніх пращурів є таємні двері. Двері без ручки й без петель, — він придивився до мене, пересвідчуючись у тому, що я уважно слухаю. — Відчинити їх неможливо. Вони замкнені, та при цьому не мають замка. Що ховається по той бік, не знає ніхто.

Він кивнув на пляшечку в моїй руці.

— А тепер віднесіть це мейрові. Найкраще вийде, якщо він вип’є це теплим, — Кодікус провів мене до дверей. — Не­одмінно приходьте завтра, — злегка всміхнувся. — Я знаю історію про сімейство Менебра, від якої ваше руде волосся посивіє.

— О, я працюю з родинами по черзі, — відповів я: не хотілося ризикувати загрузнути в нескінченних придворних плітках. — Максимум — із двома водночас. Просто зараз я працюю над Алверонами й Леклессами. Нізащо не змусив би себе взятися ще за одну родину, — я дурнувато всміхнувся. — Уже й так добряче заплутав сам себе.

— Прикро, — сказав Кодікус. — Розумієте, я чимало подорожую. Багато шляхетних домів охоче приймає арканіста самого мейра, — він хитрувато позирнув на мене. — Так я дізнаюся доволі цікаві факти, — відчинив двері. — Подумайте над цим. І неодмінно зазирніть завтра. Я точно знатиму більше про Леклессів.

Я опинився біля дверей до мейрових кімнат, ще як пляшечка не встигла охолонути. Стейпс відчинив двері, коли я в них постукав, і провів мене до внутрішніх кімнат мейра.

Мейр Алверон спав у тій самій позі, в якій я його покинув. Коли Стейпс зачинив за мною двері, мейр розплющив одне око і кволо покликав мене жестом до себе.

— А ти не квапився.

— Ваша милосте, я…

Він знову покликав мене вперед, тепер уже різкіше.

— Давай мені мої ліки, — через силу вимовив Алверон. — А тоді йди. Я втомився.

— На жаль, це доволі важливо, ваша милосте.

Він розплющив обидва ока. В його погляді знову затлів гнів.

— Що? — різко вимовив Алверон.

Я підійшов до ліжка збоку та прихилився до нього. Перш ніж він обурився через непристойність, я прошепотів:

— Ваша милосте, Кодікус вас отруює.