Страх мудреця

Розділ сто чотирнадцятий. Його єдина гостра стріла

Я нехотячи послухався порад Вашет. І хоча в мене аж пальці свербіли, я не діставав лютні того вечора й не наповнював свого маленького закутка у школі музикою. Дійшов навіть до того, що засунув свій футляр із лютнею під ліжко, щоб у школі не поповзли чутки від того, що його просто хтось побачив.

Я кілька днів тільки тим і займався, що вчився у Вашет. Їв сам і не намагався з кимось заговорити, бо раптом почав соромитися свого мовлення. Карсерет трималася на віддалі, та нікуди не дівалася і стежила за мною зміїними очима, холодними й сердитими.

Я користувався тим, що Вашет блискучо знала атурську, і ставив тисячі запитань, які були б занадто складними для розуміння Темпі.

Одначе зачекав аж три дні, перш ніж поставити їй запитання, яке потроху тліло в мені, відколи я вибрався в передгір’я Штормвалу. Особисто мені здавалося, що це — ознака виняткової стриманості.

— Вашет, — запитав я, — у твого народу є перекази про ­чандріян?

Вона поглянула на мене, і її лице, зазвичай виразне, раптом стало байдужим.

— А як це стосується твоєї жестової мови? — Вашет хутко зобразила рукою кілька різних варіантів жесту, що вказував на несхвалення й докір.

— Ніяк, — відповів я.

— То це якось стосується твоєї бойової майстерності? — запитала вона.

— Ні, — визнав я. — Але…

— Певно, це якось пов’язано з кетаном? — мовила Вашет. — Чи з летані? А може, це стосується якогось малопомітного смислового відтінку в адемічній мові, який тобі важко осмислити?

— Мені просто цікаво.

Вашет зітхнула.

— Тебе можна вмовити спрямувати свою цікавість на більш насущні питання? — запитала вона і зробила жести «досада, жорсткий докір».

Я швидко облишив цю тему. Вашет була мені не просто вчителькою, а єдиною супутницею. Мені геть не хотілося дра­тувати її чи змушувати її думати, буцімто я неуважно слухаю її уроки.

Якщо не брати до уваги цього прикрого винятку, Вашет була іскристим фонтаном інформації. Швидко й чітко відповідала на мої нескінченні запитання. Через це я мимоволі почав думати, що моє мовлення й бойова майстерність хутко вдосконалюються.

Вашет не поділяла мого ентузіазму й не соромилася про це говорити. Красномовно. Двома мовами.

***

Ми з Вашет перебували в непомітній долині, в якій росло меч-дерево. Ми вже близько години відпрацьовували рукопашний бій і тепер сиділи у високій траві, відсапуючись.

Чи радше я відсапувався. Вашет не засапалася взагалі. Бій зі мною був для неї дрібницею, і вона завжди могла пошпетити мене за недбалість, ліниво пробивши мій захист, щоб обдарувати мене потиличником.

— Вашет, — сказав я, набравшись відваги для запитання, що вже давненько мене непокоїло. — Можна поставити одне запитання, яке може виявитися безцеремонним?

— Безцеремонні учні мені більше до вподоби, — відповіла вона. — Я сподівалася, що ми вже не будемо перейматися такими речами.

— Яка мета всього цього? — я по черзі показав на себе й на неї.

— Мета цього, — вона повторила мій жест, — така: навчити тебе достатньо, щоб ти більше не бився, як маленький хлопчик, сп’янілий від материного вина.

Того дня її пісочне волосся було заплетене у дві короткі коси, які падали їй на спину обабіч шиї. Це надавало їй дивної схожості з дівчам і не надто підвищувало мені самооцінку протягом останньої години, коли вона знов і знов валила мене на землю, примушувала до покори й нагороджувала незліченними ударами й копняками, твердими, але великодушно слабкими.

А якось Вашет, сміючись, із легкістю зайшла мені за спину й добряче ляснула мене по заду, неначе вона була безсо­ромним пияком у пивниці, а я — якоюсь служницею з глибоким викотом.

— Але чому? — запитав я. — З якою метою ти мене навчаєш? Якщо Темпі неправильно вчинив, узявшись мене вчити, то навіщо вчити мене далі?

Вашет схвально кивнула.

— Сама думала, скільки часу мине, перш ніж ти про це спитаєш, — зізналася вона. — Це запитання мало бути в тебе одним із перших.

— Мені казали, що я ставлю надто багато запитань, — сказав я. — Тут я намагався діяти трохи обережніше.

Вашет посунулася вперед, раптом опанувавши себе.

— Ти знаєш те, чого не маєш знати. Шегін не проти того, щоб ти знав про летані, хоча інші не поділяють цієї думки. Однак стосовно нашого кетану всі одностайні. Він не для варварів. Він лише для адемів і лише для тих, хто йде шляхом меч-дерева.

Вашет продовжила:

— Шегін мислить так. Якби ти належав до школи, то був би частиною Адемре. Якщо ти частина Адемре, ти вже не варвар. А якщо ти вже не варвар, то знати про таке тобі не заборонено.

У цьому була певна логіка, хоч і заплутана.

— Це також означає, що Темпі не було б заборонено на­вчати мене.

Вашет кивнула.

— Саме так. Тоді він не приніс би додому нікому не потрібного цуцика, а неначе повернув би до стада загублене ягня.

— Я конче мушу бути ягням чи цуциком? — зітхнув я. — Це позбавляє гідності.

— Ти б’єшся як цуцик, — сказала вона. — Завзято й незграбно.

— Але хіба я ще не приєднався до школи? — запитав я. — Ти ж, як-не-як, мене навчаєш.

Вашет похитала головою.

— Ти спиш у школі та їси наші харчі, однак це не робить тебе учнем. Чимало дітей вивчають кетан у надії вступити до школи й колись здобути червоне вбрання. Вони живуть і навчаються з нами. Вони у школі, проте не належать до школи, якщо ти розумієш, про що я.

— Мені здається дивним, що стільки людей хочуть у найманці, — якомога обережніше зауважив я.

— Ти начебто й сам налаштований вельми завзято, — сказала вона з різкою ноткою в голосі.

— Я дуже хочу вчитися, — пояснив я, — а не розпочати життя найманця. Без образ.

Вашет витягнула й розім’яла дещо задерев’янілу шию.

— Тобі заважає твоя мова. У варварських землях найманці — це найнижчий прошарок суспільства. Хто завгодно, будь-який йолоп чи нікчема, може носити кийок і заробляти по пів гроша на день, охороняючи караван. Правильно?

— Цей триб життя дійсно приваблює людей неотесаних, — визнав я.

— У нас найманці не такі. Нам платять, але ми обираємо собі роботу, — вона трохи помовчала. — Якщо ти б’єшся заради свого гаманця, ти найманець. А як називають людину, яка б’ється з почуття обов’язку перед своєю країною?

— Солдат.

— А ту, що б’ється за закон?

— Констебль або пристав.

— Ту, що б’ється за свою репутацію?

Тут мені довелося трохи подумати.

— Може, дуелянт?

— А ту, що б’ється заради блага інших?

— Амір, — не думаючи сказав я.

Вашет поглянула на мене, схиливши голову набік, і сказала:

— Цікавий вибір.

Вона підняла руку, гордо демонструючи червоний рукав.

— Нам, адемам, платять за охорону, полювання, захист. Ми б’ємося за рідний край, рідну школу та свою репутацію. А ще б’ємося за летані. Із летані. У межах летані. Усе це одночасно. Адеми називають того, хто приймає червоні шати, словом «сетан», — вона поглянула на мене. — І це великий привід для гордості.

— Отже, стати найманцем означає посісти доволі високе становище в суспільстві адемів, — сказав я.

Вона кивнула.

— Але варвари цього слова не знають, а якби й знали, то не зрозуміли б. Тож слова «найманець» має бути достатньо.

Вашет висмикнула із землі дві довгі травинки й заходилася плести з них шнур.

— Саме тому рішення Шегін не з простих. Вона має врівноважити справедливість із благом своєї школи. І при цьому брати до уваги благо всього шляху меч-дерева. Вона не ухвалює рішень поспішно, а грає більш терпляче. Моя особиста думка така: вона сподівається, що проблема вирішиться сама собою.

— І як це вирішилося б саме собою? — запитав я.

— Ти міг би втекти, — просто сказала Вашет. — Багато хто думав, що так і буде. Якби я вирішила, що тебе не варто навчати, це теж звільнило б її від цієї проблеми. А ще ти міг би загинути під час навчання чи стати калікою.

Я витріщився на Вашет.

Вона знизала плечима.

— Нещасні випадки трапляються. Нечасто, але іноді. Якби твоєю вчителькою була Карсерет…

Я скривився.

— То як можна офіційно стати членом школи? Для цього є якесь випробування?

Вона похитала головою.

— По-перше, хтось має виступити за тебе, сказавши, що ти гідний приєднання до школи.

— Темпі? — запитав я.

— Хтось значущий, — уточнила вона.

— Тоді ти, — поволі вимовив я.

Вашет усміхнулася, постукала збоку по зламаному носі, а тоді показала на мене.

— Усього два здогади. Якщо ти коли-небудь дійдеш до такого рівня, що я вирішу, що ти мене не осоромиш, то я виступ­лю за тебе і ти зможеш пройти випробування.

Вона продовжила скручувати травинки. Її руки невпинно рухалися, повторюючи складну послідовність рухів. Я ще ніколи не бачив, щоб інші адеми знічев’я гралися з чимось таким, розмовляючи. Та й не могли, ясна річ. Щоб говорити, їм було потрібно зберігати одну руку вільною.

— Якщо ти складеш це випробування, то вже не будеш варваром. Темпі буде виправдано, і всі розійдуться по хатах щасливі. Ясна річ, окрім тих, хто щасливим не буде.

— А якщо я не складу випробування? — запитав я. — І що, як ти вирішиш, ніби я до нього не дотягую?

— Тоді все ускладнюється, — вона звелася на ноги. — Ходімо, Шегін попросилася поговорити з тобою сьогодні. Запізнитися було б неґречно.

***

Вашет повела мене назад до невеличкого скупчення низеньких кам’яних будівель. Побачивши їх уперше, я вирішив, що це і є містечко. Тепер же я знав, що з них складається школа. Це скупчення будівель було наче крихітний Університет — от тільки там не було чітко визначеного режиму, до якого я звик.

Офіційної ієрархії також не було. До тих, хто мав червоні шати, ставилися шанобливо, а Шегін явно була головною. Поза тим я розумів тамтешній харчовий ланцюжок нечітко. Темпі явно посідав доволі невисоке становище, і думали про нього не надто добре. Вашет стояла доволі високо, і її поважали.

Коли ми прийшли на зустріч, Шегін саме виконувала кетан. Я мовчки подивився, як вона рухається з тією швидкістю, з якою мед розтікається по столу. Що повільніше виконують кетан, то він складніший, але вона виконувала його бездоганно.

За пів години вона скінчила, а тоді відчинила вікно. Порив вітру заніс усередину солодкі пахощі літньої трави й шурхіт листя.

Шегін сіла. Дихала вона неважко, хоча її шкіра була вкрита шаром поту.

— Темпі розповів тобі про дев’яносто дев’ять оповідок? — запитала вона без передмов. — Про Ейте й виникнення адемів?

Я хитнув головою.

— Добре, — сказала Шегін. — Він не має права це робити, та й не міг би зробити це як годиться, — вона поглянула на Вашет. — Як просуваються справи з мовою?

— Швидко, як на такі справи, — відповіла та. «Однак…»

— Гаразд, — продовжила Шегін, перейшовши на точну атурську з легким акцентом. — Розповім це так, щоб мене менше перебивали й було менше можливостей для непорозумінь.

Я постарався зробити жест «шаноблива вдячність».

— Це оповідь про давні часи, — офіційним тоном заговорила Шегін. — Коли ще не було цієї школи. Коли ще не було шляху меч-дерева. Коли ще жоден адем не знав про летані. Це оповідь про те, звідки вони взялися.

У першій адемській школі навчали не роботи з мечем. Її, як не дивно, заснував чоловік, на ім’я Ейте, який прагнув майстерно оволодіти стрілою й луком.

Шегін зупинила оповідь і вдалася до короткого пояснення.

— Варто знати, що в ті дні луками послуговувалися дуже часто. Вправне володіння ним вельми цінувалося. Ми були пастухами, вельми гнані недругами, а лук був нашим найкращим знаряддям самозахисту.

Шегін відкинулася на спинку стільця і продовжила:

— Ейте не збирався засновувати школу. В ті часи шкіл не було. Він просто прагнув удосконалити свою майстерність. Зосередив на цьому всю силу волі й урешті навчився збивати яблуко з дерева за сто футів від себе. Далі він трудився, доки не навчився відстрілювати ґніт у запаленої свічки. Невдовзі для нього залишилася складною лиш одна ціль — підвішений клаптик шовку, що майорів на вітрі. Ейте трудився, доки не навчився передбачати напрямок вітру. Опанувавши ж це, він уже не міг схибити.

Оповідки про його дар ширились, і до нього приходили інші. Була серед них юнка, на ім’я Рете. Попервах Ейте сумнівався, що їй стане сили натягнути лук. Але невдовзі її почали вважати його найкращою ученицею.

Як я вже сказала, це було за багато років і багато миль від нас. У ті дні адемами не керувало летані, тож часи були суворі та криваві. У ті дні адеми часто вбивали одне одного з гордині, через сварки чи доводячи свою вправність.

Оскільки Ейте був найвидатнішим серед лучників, багато хто кидав йому виклик. Але тіло — дуже проста мішень для того, хто може влучити по шовку, що майорить на вітрі. Ейте забивав їх так легко, наче косив пшеницю. Він брав із собою на двобої лиш одну стрілу й заявляв: якщо цієї стріли не вистачить, то він заслуговує на поразку.

Ейте ставав старшим, і слава його ширилася. Він осів і започаткував першу з адемських шкіл. Минали роки, і він навчив багато адемів бути смертоносними, як ножі. Стало добре відомо: дай учневі Ейте три стріли та три монети — і троє найгірших твоїх ворогів перестануть тобі дошкуляти.

Тож школа багатіла, її слава й гордість зростали. І те саме було з Ейте.

Тоді до нього і прийшла Рете. Рете, його найкраща учениця. Рете, яка стояла найближче до його вуха та його серця.

Рете поговорила з Ейте, і в них виникла незгода. Тоді вони посварилися. А тоді так голосно накричали одне на одного, що їх чула вся школа, попри товсті кам’яні стіни.

А наприкінці Рете викликала Ейте на дуель. Ейте погодився, і стало відомо, що переможець надалі керуватиме школою.

Ейте першим обрав місце для себе, бо виклик кинули йому. Він вирішив стати в гаю молодих хитких деревець, які були для нього мінливим укриттям. За звичайних обставин він не переймався б такими заходами безпеки, та Рете була найчудовішою його ученицею і вміла читати вітер незгірше за нього. Він узяв із собою свій роговий лук. Узяв із собою одну-єдину гостру стрілу.

А тоді обрала собі місце Рете. Вона вийшла на вершину високого пагорба, і її силует чітко виділився на тлі чистого неба. При ній не було ні лука, ні стріли. А діставшись вершини пагорба, вона спокійно сіла на землю. Це, напевно, й було найдивніше, бо Ейте, як усі знали, часом не вбивав супротивника, а прострілював йому ногу.

Ейте побачив, як його учениця зробила це, і сповнився гніву. Взяв свою єдину стрілу й наклав на лук. Відтягнув до вуха тятиву. Тятиву, яку для нього виготовила Рете, сплівши з довгих міцних пасом власного волосся.

Шегін зазирнула мені в очі.

— Ейте вистрілив, сповнений гніву. Стріла влучила в Рете, наче блискавиця. Отут, — вона показала двома пальцями на внутрішній вигин своєї лівої груді.

Рете, не встаючи, зі стрілою в грудях, витягнула з-під сороч­ки довгу стрічку з білого шовку. Взяла білу пір’їну з оперення стріли, вмочила у свою кров і записала чотири віршовані ­рядки.

Відтак Рете підняла стрічку на одну довгу мить, чекаючи, поки вітер тягнув її то в один бік, то в інший. Тоді Рете відпустила її. Шовк закрутився в повітрі, здіймаючись і падаючи разом із вітром. Стрічка кружляла на вітрі, вилася поміж дерев і міцно притулилася до грудей Ейте.

На ній було написано:

Ейте біля серця мого.

Без суєти стрічка.

Без обов’язку вітер.

Без крові перемога.

Я почув негучний звук і, подивившись у той бік, побачив, як Вашет тихенько плаче. Вона опустила голову, і сльози стікали по її обличчю, падаючи їй на сорочку й лишаючи по собі темно-червоні плями.

Шегін продовжила.

— Лише прочитавши ці рядки, Ейте збагнув, якою глибокою мудрістю володіла його учениця. Він кинувся подбати про рани Рете, але наконечник стріли застряг надто близько до її серця, щоб його можна було витягнути.

Опісля Рете прожила всього три дні, і доглядав її вбитий горем Ейте. Він віддав їй владу над школою та слухав її слова, тимчасом як коло її серця лишався наконечник стріли.

У ті дні Рете надиктувала дев’яносто дев’ять оповідок, а Ейте їх записав. Із цих оповідей почалося наше розуміння летані. Вони — це корінь усього Адемре.

Наприкінці третього дня Рете додиктувала Ейте, який тепер уже вважав себе учнем своєї учениці, дев’яносто дев’яту оповідку. Коли Ейте закінчив писати, Рете сказала йому: «Є ще одна, остання оповідка, важливіша за всі інші, і вона стане відомою, коли я прокинуся».

Тоді Рете заплющила очі й заснула. І вві сні померла.

Ейте після того прожив сорок років і, як кажуть, більше ніколи не вбивав. У наступні роки від нього часто чули: «Я пере­міг на єдиній дуелі, яку програв».

Він продовжив керувати школою й робити зі своїх учнів майстерних лучників. Але тепер він також навчав їх бути ­мудрими. Розповідав їм дев’яносто дев’ять оповідок, і так летані вперше стало відоме всьому Адемре. І так ми стали тими, ким є.

Запала довга тиша.

— Дякую тобі, Шегін, — мовив я, постаравшись зробити жест «шаноблива вдячність». — Був би надзвичайно радий почути ці дев’яносто дев’ять оповідок.

— Вони не для варварів, — сказала вона. Але моє прохання її, схоже, не образило: вона одночасно показала жестами «докір» і «жаль». А тоді змінила тему. — Як там твій кетан?

— Шегін, мені важко вдосконалюватися.

Вона повернулася до Вашет.

— Справді?

— Проблеми, звісно, є, — відповіла Вашет, у якої досі були червоні від сліз очі. «Іронічна веселість». — Але є й прогрес.

Шегін кивнула. «Стримане схвалення».

— Кілька з нас завтра битимуться. Ти, ймовірно, могла б повести його подивитися.

Вашет відповіла елегантним порухом, завдяки якому я зрозумів, як мало знаю про тонкощі жестової мови: «Милостиве, вдячне, дещо покірливе прийняття».

***

— Це має тобі лестити, — весело заявила Вашет. — Розмова із Шегін і запрошення на бій за її участю.

Ми саме верталися до усамітненої закритої долини, в якій зазвичай відпрацьовували кетан і рукопашний бій.

Однак мій розум постійно вертався до кількох неминучих і неприємних думок. Я думав про таємниці та про те, як люди прагнуть їх берегти. Питав себе, що зробив би Кілвін, якби я привів когось до Промислу й показав би цій людині сиґалдрію для крові, кістки й волосся.

Я здригався від самої тільки думки про гнів здорованя-­рукотворця. Я знав, які неприємності мені тоді світили б. Це було чітко зазначено в законах Університету. Але що він зробив би з людиною, яку я навчив би цього?

Вашет ляснула мене тильним боком долоні по грудях, аби привернути мою увагу.

— Я сказала, що це має тобі лестити, — повторила вона.

— Мені це лестить, — відповів я.

Вона взяла мене за плече й розвернула обличчям до себе.

— Ти щось зовсім зі мною не говориш.

— Що зроблять із Темпі, якщо все це погано скінчиться? — відверто запитав я.

Із її обличчя зникла веселість.

— У нього заберуть червоний одяг, а також меч та ім’я, і його відріжуть від Латанти, — вона повільно вдихнула. — Малоймовірно, що після такого його прийняла б якась інша школа, тож це, по суті, стало б для нього остаточним вигнанням з Адемре.

— Але мені вигнання не підійде, — сказав я. — Якби мене вигнали назад у світ, це лише загострило би проблему, хіба ні?

Вашет змовчала.

— Коли все це почалося, — нагадав я, — ти заохочувала мене піти геть. Якби я втік, мені дозволили б піти?

Запала довга тиша, в якій я почув правду. Однак Вашет також озвучила її.

— Ні.

Я високо оцінив те, що вона не стала про це брехати.

— І яким має бути моє покарання? — запитав я. — Ув’язнення? — хитнув головою. — Ні. Непрактично роками тримати мене тут під замком, — я поглянув на неї. — То що?

— Покарання нас не цікавить, — відповіла вона. — Ти ж, як-не-як, варвар. Ти не знав, що робиш щось не те. Головне — завадити тобі навчати інших того, що ти вкрав, зробити так, щоб ти не користався цим задля власної вигоди.

Вашет не відповіла на моє запитання. Я зміряв її довгим ­поглядом.

— Дехто сказав би, що найкращим шляхом було б убивство, — відверто зізналася вона. — Але більшість гадає, що вбивство не відповідає летані. Серед них Шегін. І я теж.

Я трохи розслабився. Це вже щось!

— А якби я дав обіцянку, це, напевно, нікого не заспокоїло б?

Вона співчутливо всміхнулася мені.

— Те, що ти прийшов із Темпі, гарно тебе характеризує. А ще ти залишився, коли я намагалася тебе відлякати. Але обіцянка варвара важить у цьому небагато.

— Що тоді? — запитав я, підозрюючи, яка буде відповідь, і знаючи, що мені вона не сподобається.

Вашет глибоко вдихнула.

— Тобі могли б завадити навчати, відрізавши язика або виколовши очі, — відверто сказала вона. — Щоб ти не користувався кетаном, тебе могли би зробити кульгавим. Розітнути сухожилок у щиколотці або знівечити коліно тієї ноги, на яку ти більше спираєшся, — знизала плечима. — Але навіть із пошкодженою ногою можна бути добрим бійцем. Тож дієвіше було б відрізати тобі два найменших пальці на правій руці. Так…

Вашет продовжувала говорити своїм буденним тоном. Гадаю, вона хотіла, щоб він вселяв у мене впевненість, спокій. Але ефект вийшов протилежним. Мені тільки й думалося, що про те, як вона відтинає мені пальці — спокійно, наче ріже яблуко. По краях мого поля зору все яскраво спалахнуло, і від цього виразного образу в мене закрутило в животі. На мить мені здалося, що мене може знудити.

Запаморочення й нудота минулися. Отямившись, я збагнув, що Вашет уже припинила говорити й пильно дивиться на мене.

Я не встиг нічого сказати: вона зневажливо махнула рукою.

— Як я розумію, більше від тебе сьогодні нічого не добитися. Решту вечора присвяти собі. Приведи свої думки до ладу або відпрацюй кетан. Піди подивися на меч-дерево. Завтра продовжимо.

***

Якийсь час я тинявся без пуття, стараючись не думати про те, як мені відріжуть пальці. А тоді, подолавши один пагорб, ­буквально перечепився об оголену адемську парочку, що сховалася в гаю.

Коли я вилетів із-поміж дерев, ті двоє не кинулися до свого одягу, і я не намагався вибачитися своєю нікудишньою мовою та скаламученим розумом, а просто розвернувся й пішов, поки моє лице палало від сорому.

Я спробував попрацювати над кетаном, але не міг на ньому зосередитися. Пішов подивитися на меч-дерево, і на якийсь час вигляд дерева, що граційно ворушилося на вітрі, мене заспокоїв. А тоді мій розум полинув геть, і в мене перед очима знову з’явилася Вашет, що відтинала мені пальці.

Я почув три високі дзвони й пішов вечеряти. Стоячи в черзі наполовину одурілий від намагань не думати про те, як хтось калічить мені руки, я помітив, що адеми, які стояли поряд, витріщаються на мене. На обличчі дівчинки років десяти відображався відвертий подив, а чоловік у червоному одязі найманця глипав на мене так, ніби щойно побачив, як я витер зад шматочком хліба і з’їв його.

Лише тоді до мене дійшло, що я мугикаю. Не зовсім голосно, але досить голосно, щоб це почули люди поряд. Я точно робив це недовго, бо дійшов лише до кінця шостого рядка «Йди з міста, міднику».

Я спинився, а тоді опустив погляд, узяв їжу й витратив ­десять хвилин на намагання поїсти. З’їв кілька шматочків, але на цьому все. Врешті я махнув рукою й пішов до себе в кімнату.

Я лежав у ліжку й перебирав у голові можливі варіанти. Як далеко я міг би забігти? Чи зміг би загубитися поміж довколишніх сіл? Чи зміг би вкрасти коня? Чи бачив хоч одного коня, відколи був у Герті?

Я дістав лютню й трохи попрацював над акордами. Мої розумні пальці, всі п’ять, бігали вгору-вниз по довгому грифу лютні. Але правиці не терпілося пощипати струни, видобуваючи з них ноти. Це дратувало не менше, ніж намагання поцілувати когось лише однією губою, і невдовзі я здався.

Урешті я дістав свій шейд і закутався в нього. Він був теплий і втішний. Я якомога сильніше насунув на голову каптур і уявив темну ділянку Фею, в якій Фелуріян збирала його тіні.

Згадав Університет, Віла й Сіма. Арі, Деві, Фелу. В Університеті я ніколи не був популярним, а коло моїх друзів завжди видавалося не надто великим. Але насправді я просто забув, як воно — бути по-справжньому самотнім.

Тут я згадав свою родину. Згадав чандріян, Попела. Його плавну грацію. Меч, який він тримав у руках легко, наче зимову крижину. Подумав, що хотів би його вбити.

Згадав Денну й те, що сказало мені Ктей. Згадав її покровителя й те, що наговорив під час нашої сварки. Згадав, як вона послизнулася на дорозі, а я її впіймав, як торкнувся рукою легкого вигину в неї над стегном. Згадав обриси її вуст, звук її голосу, запах її волосся.

І врешті тихо ввійшов у двері сну.