Страх мудреця

Розділ дев’яносто восьмий. Слово про Фелуріян

Минуло чимало часу, перш ніж я достатньо опанував себе, щоб підвести погляд. У повітрі відчувалася якась невпевненість, наче ми були юними закоханими, які не знали, чого від нас очікують далі, не знали, які ролі нам грати.

Я взяв лютню та притулив її до грудей. Це я зробив несвідомо, наче схопився за поранену руку. Я зіграв один акорд за звичкою, а тоді перевів його в мінор, щоби здалося, ніби лютня каже: «Сумно».

Не думаючи й не підводячи погляду, я почав грати одну з пісень, які написав у перші місяці після загибелі батьків. Вона називалася «Спогади сидячи біля води». Мої пальці бренькали по струнах, виливаючи у вечірнє повітря жаль. Лише за кілька хвилин до мене дійшло, що я роблю, а ще кілька хвилин по тому я зупинився. Пісні я не завершив. Не знаю, чи має вона насправді закінчення.

Мені стало краще — однозначно не добре, але краще. Я був не такий порожній. Мені завжди допомагало музикування. З музикою для мене ніколи не бувало заважких тягарів.

Я підвів погляд і зобачив на обличчі Фелуріян сльози. Тоді мені стало не так соромно за свої.

А ще я відчув, що хочу її. Це почуття було притлумлене ­болем у грудях, але завдяки цьому бажанню, хоч і легкому, я зосередився на найнагальнішій своїй проблемі. Виживанні. Втечі.

Фелуріян, схоже, ухвалила якесь рішення й потягнулася через подушки до мене. Сторожко поповзла, а тоді зупинилася за кілька футів і поглянула на мене.

— мій ніжний поет має ім’я? — голос у неї був такий лагідний, що це заскочило мене зненацька.

Я розтулив рота, щоб заговорити, а тоді зупинився. Згадав про місяць, який спіймали за допомогою імені, і тисячу історій про фей, які чув дитиною. Якщо вірити Елодінові, імена — це кістки світу. Я завагався десь на пів секунди, а тоді вирішив, що Фелуріян уже й так дізналася від мене набагато більше, ніж моє ім’я.

— Я Квоут, — звук мого голосу неначе заземлив мене, повернув до власної шкури.

— квоуте, — тихо проказала вона, і її голос нагадав мені пташиний клич, — не заспіваєш мені ще раз, солодко? — вона простягнула руку — поволі, неначе боячись обпектись, і легенько опустила долоню мені на передпліччя. — будь ласка! мій квоуте, твої пісні наче пестощі.

Моє ім’я вона вимовляла, наче зачин пісні. Це було прекрасно. Однак мене не зовсім влаштовувало те, що вона називала мене своїм Квоутом.

Я всміхнувся й кивнув. Передусім тому, що на думку не спадало нічого кращого. Зіграв кілька настроювальних акордів, а тоді спинився, замислившись.

Відтак я почав грати «У лісі фейрі» — пісню не про кого-небудь, а про саму Фелуріян. Вона була не надто добра. Десь із три акорди та два десятки слів. Однак вона справила саме той ефект, якого я прагнув.

Почувши своє ім’я, Фелуріян повеселішала. Їй не була властива фальшива скромність. Вона знала, що є найпрекраснішою, найвправнішою. Знала, що люди розповідають історії, та знала про свою славу. Жоден чоловік не міг устояти перед нею, жоден чоловік не міг її витримати. Ще до кінця пісні вона трохи випрямилася від гордості.

Я закінчив пісню й запитав:

— Хочеш почути ще одну?

Фелуріян кивнула й завзято всміхнулася. Сіла між подушками із прямою спиною, маєстатична, як королева.

Я перейшов до другої пісні, схожої на першу. Вона звалася «Пані з фейрі» чи якось так. Я не знав, хто її написав, але ця людина мала жахливу звичку вставляти в рядки зайві склади. Усе було не так погано, щоб у корчмі в мене чимось пожбурили, але близько до цього.

Граючи, я уважно стежив за Фелуріян. Їй це лестило, проте я помітив, що в ній зростає легке невдоволення. Неначе вона була роздратована, та не могла вирішити чому. Ідеально.

Останньою я заграв пісню, написану для королеви Серул. Гарантую, що ви її не чули, проте певен, що знаєте такі. Її, написаної якимось менестрелем-підлабузником у пошуках покровителя, навчив мене батько, щоб навести приклад того, чого слід уникати, пишучи пісню. Це був дивовижний приклад посередності. Було очевидно, що автор або був справді нікчемою, ніколи не зустрічався із Серул, або й просто геть не вважав її привабливою.

Співаючи, я просто замінював ім’я Серул на Фелуріян. Також я замінив деякі непогані фрази на менш поетичні. Доки я закінчив із піснею, її було по-справжньому скалічено, і на обличчі Фелуріян відбився неприкритий смуток.

Я сидів одну довгу мить, неначе глибоко над чимось замислившись. Коли ж я таки заговорив, мій голос був стишений і невпевнений.

— Пані, чи можна написати для вас пісню? — я безпорадно їй усміхнувся.

Її усмішка була наче проблиск місяця з-за хмар. Вона плесну­ла в долоні й кинулася на мене з дурнуватим захватом, обсипаючи мене цілунками. Насолодитися цими відчуттями як годиться не вийшло лише через страх, що моя лютня може зламатися.

Фелуріян відсунулася й застигла на місці. Я спробував декілька комбінацій акордів, але відтак зупинив свої руки й підвів погляд на неї.

— Я називатиму її «Словом про Фелуріян».

Вона злегка почервоніла й поглянула на мене з-під важких повік. Її лице було одночасно сором’язливе й безсоромне.

Якщо ж забути про нескромні хвастощі, то я пишу гарні пісні, коли стараюся, а незадовго до того мої навички були відточені на службі в мейра. Я не найкращий, але один із найкращих. Насмілюся сказати, що, маючи достатньо часу, гідну тему й годящі мотиви, міг би написати пісню майже так само добре, як Іллієн. Майже.

Заплющивши очі, я лагідно заграв на лютні солодкі акорди. Мої пальці літали, і я вловив музику вітру серед гілля, серед шурхітливого листя.

Відтак я звернувся до далеких закутків свого розуму, де тим часом божевільна, невгамовна частина мого «я» складала пісню для Фелуріян. Торкнувся струн уже легше й заспівав:

Синіють очі, місяць видно в них,

Бо піднялись метелики повік.

Волосся темная коса

Летить із вітром у лісах.

Фелуріян! Краса ясна!

Мир дому твоєму без стін.

Твій подих як легка луна,

Твоє волосся наче тінь.

Поки я співав, Фелуріян застигла. Ближче до кінця приспіву я практично не розумів, чи дихає вона. До нас повернулися, танцюючи, кілька метеликів із тих, яких відлякав наш давніший конфлікт. Один із них опустився на руку Фелуріян і злегка торкнувся її крильцями — раз, а тоді двічі, неначе йому стало цікаво, чому господиня так раптово заціпеніла. Я знову мимоволі перевів погляд на свою лютню та обрав ноти, подібні до дощових крапель, які лижуть листя на деревах.

Танцюють тіні і вона сама,

Я раз поглянув — і мене нема!

Мене той усміх полонив,

Як фейрі легендарний спів.

Фелуріян! Краса ясна!

Цілунок твій — як той нектар.

Не жив той, хто тебе не знав,

Безцінний упустив він дар.

Я стежив за нею краєчком ока. Вона сиділа так, ніби слухала всім тілом. Очі в неї були великі. Вона піднесла одну долоню до рота й потривожила метелика, який там сидів, а другу притулила до грудей, повільно дихаючи. Саме цього я хотів, і все одно я про це шкодував.

Я схилився над своєю лютнею, і мої пальці затанцювали по струнах. Я сплітав акорди, подібні до плину води на річковому камінні, подібні до легкого подиху біля вуха. А тоді подумки приготувався й заспівав:

Чорніє синь її очей,

Як небо посеред ночей.

Коханка…

Мої пальці на струнах здригнулися, зупинившись усього на мить, наче від невпевненості. Я побачив, як Фелуріян наполовину виринула зі своїх мрій, і продовжив:

Коханка вмілая вона,

Її обійми милі нам.

Володарко Фелуріян,

Твій дотик кращий срібла.

Я…

— що? — хоч я й очікував цього втручання, через її крижаний голос я зіграв кілька фальшивих нот і кілька метеликів знялося в повітря. Я вдихнув, зобразив максимально безневинне обличчя й підвів погляд.

Її лице виражало нестримну лють і крайній подив.

— милі? — промовила вона таким тоном, що я сполотнів. Її голос залишався обтічним і лагідним, наче далека флейта. Однак це нічого не означало. Далекий грім не б’є по вухах, а проймає груди. Її тихий голос пройняв мене подібно до цього далекого грому. — милі?

— Мені були милі, — промовив я, щоб її власкавити, з напів­удаваною невинністю в голосі.

Вона відкрила рота, неначе зібралася заговорити, а тоді стулила його. Її очі спалахнули чистою люттю.

— Вибач, — сказав я. — Я мав би розуміти, що намагатися не варто, — додав я тоном чи то зломленого духу, чи то побитої дитини. Прибрав руки зі струн лютні й опустив їх.

Вогонь у ній почасти згас, але її голос, коли вона заговорила, був напруженим і загрозливим:

— я «коханка вмілая»? — останнє слово Фелуріян, здава­лося, вимовила через силу. Її вуста стиснулися в тонку обурену риску.

Я вибухнув, і мій голос став подібним до грому.

— А звідки мені в біса знати?! Я ж начебто ще ніколи таким не займався!

Почувши жар у моїх словах, вона сахнулася, і гнів частково її покинув.

— що ти маєш на увазі? — вона спантеличено замовкла.

— Оце! — незграбно показав я на себе, на неї, на подушки й на шатро довкола нас так, ніби це все пояснювало.

Гнів покинув її остаточно, і я побачив, як до неї починає доходити.

— ти…

— Ні, — опустив я погляд, і моє лице спалахнуло. — Я ніколи не був із жінкою, — тоді випрямився й поглянув їй у вічі, неначе кидаючи їй виклик: хай спробує зробити з цього проблему.

Фелуріян на мить застигла, а тоді її вуста вигнулися в іронічній усмішці.

— ти розказуєш казку, мій квоуте.

Я відчув, як моє лице похмурніє. Я не проти того, щоб мене називали брехуном. Я брехун. Я дивовижно брешу. Але ненавиджу, коли мене називають брехуном тоді, як я кажу щиру правду.

Хай які в мене були мотиви, вираз мого обличчя начебто переконав її.

— але ж ти був наче лагідна літня буря, — Фелуріян легенько поворушила рукою. — ти легко танцював по полю, — її очі пустотливо заблищали.

Я запам’ятав ці слова на майбутнє: хай потішать моє себелюбство якось потім. А тоді дещо ображено відповів:

— Прошу, я не геть неотесаний. Я прочитав кілька книжок…

Хихотіння Фелуріян було схоже на дзюркіт потічка.

— ти навчався за книжками, — вона поглянула на мене так, ніби не могла вирішити, сприймати мене всерйоз чи ні. Засмія­лася, зупинилася, а тоді засміялася знов. Я не знав, ображатися мені чи ні.

— І в тебе теж вийшло доволі добре, — квапливо промовив я, знаючи, що говорю наче останній гість на званій вечері, який хвалить її салат. — Узагалі-то, я читав…

— книжки? книжки! ти порівнюєш мене із книжками! — її гнів обрушився на мене. А тоді Фелуріян, навіть не відсапуючись, засміялася ще раз, високим і радісним сміхом. Її сміх був несамовитим, наче лисячий крик, чистим і виразним, наче вранішній спів птахів. Люди таких звуків не видають.

Я зробив безневинне личко.

— А хіба воно не завжди так? — я зберігав спокійне обличчя, хоча подумки приготувався до чергового вибуху.

Вона ж просто сиділа.

— я Фелуріян.

Вона не просто назвала своє ім’я. Вона зробила заяву. Вона гордо підняла прапор.

Я на мить вдивився їй у вічі, а тоді зітхнув і опустив погляд на свою лютню.

— Вибач за пісню. Не хотів тебе образити.

— вона була прекрасніша за захід сонця, — заперечила Фелуріян майже зі сльозами в голосі. — але… милі? — це слово здавалося їй гірким.

Я повернув лютню до футляра.

— Вибач. Я не можу виправити її без якоїсь основи для порівняння… — зітхнув. — А шкода, гарна була пісня. Її спі­вали б тисячу років, — у моєму голосі добре відчувався жаль.

Обличчя Фелуріян проясніло, неначе їй блиснула думка, а тоді її очі примружилися, перетворившись на щілини. Вона поглянула на мене так, ніби намагалася прочитати якийсь напис усередині моєї голови.

Вона знала. Знала, що я перетворив незакінчену пісню на викуп. Негласні думки були очевидні. Якщо я не піду, то ніколи не зможу закінчити пісню. Якщо я не піду, ніхто й ніколи не почує цих прекрасних слів, які я створив для тебе. Якщо я не піду й не скуштую плодів, які можуть запропо­нувати смертні жінки, то ніколи не дізнаюсь, яка ти вправна насправді.

Там, серед подушок, під вічним сутінковим небом, ми з Фелуріян пильно дивились одне на одного. Вона тримала одного метелика, а моя рука лежала на гладенькій деревині моєї лютні. Навіть двоє лицарів у обладунках по різні боки кривавого поля не змогли б дивитись один на одного так уважно, як дивились одне на одного ми.

Фелуріян заговорила — повільно, оцінюючи мою реакцію.

— якщо ти підеш, то закінчиш її? — Я спробував зобразити подив, але це її не обманювало. Я кивнув. — повернешся до мене й заспіваєш її?

Мій подив став щирим. Я не думав, що вона цього попросить. Я знав, що вдруге піти буде неможливо. Завагався, але зовсім ненадовго. Пів буханця — це краще, ніж жодного. Я кивнув.

— обіцяєш? — кивнув іще раз. — обіцяєш із поцілунками? — вона заплющила очі й закинула голову назад, подібна до квітки, що ніжиться на сонечку.

Життя надто коротке, щоб відмовлятися від таких пропозицій. Я наблизився до Фелуріян, підтягнув її оголене тіло до свого й поцілував її так добре, як тільки дозволяв мій обмежений практичний досвід. Виглядало на те, що вийшло досить добре.

Коли я відсторонився, вона поглянула на мене й зітхнула.

— твої поцілунки — наче сніжинки в мене на губах, — відкинулася на подушки, сперши голову на одну руку. Її вільна рука м’яко торкнулася моєї щоки.

Сказати, що вона була прекрасна, — це таке жахливе применшення, що мені й близько його не виправити. Це я усвідомив за останні кілька хвилин, коли Фелуріян не намагалася змусити мене себе жадати, принаймні в якомусь надприродному розумінні.

Вона легенько ковзнула губами по моїй долоні й відпустила її. А тоді застигла, лежачи й уважно стежачи за мною.

Мені це лестило. Я й досі знаю лиш одну відповідь на запитання, сформульоване так ґречно. Я нагнувся, щоб її поцілувати. А вона, сміючись, прийняла мене в обійми.