Страх мудреця

Розділ сто четвертий. Ктей

Коли Фелуріян допомогла мені дізнатися, на що я здатен, я почав брати активнішу участь у створенні свого шейду. Фелуріян, схоже, була задоволена моїми успіхами, зате я досадував. Жодних правил, обов’язкових до виконання, жодних фактів для запам’ятовування. Через це мені мало чим могли прислужитися швидкий розум і пам’ять артиста, і я просувався вперед неприємно повільно.

Урешті я навчився торкатися свого шейду, не боячись його пошкодити, і змінювати його форму відповідно до своїх бажань. Трохи потренувавшись, його можна було обернути з коротенького плащика на повноцінну жалобну мантію з каптуром чи будь-що середнє між ними.

Та все ж із мого боку було б несправедливо вважати себе хоч трохи причетним до його створення. Саме Фелуріян підібрала тінь, переплела її з місяцем, вогнем і денним світлом. Моїм найбільшим внеском була пропозиція щодо численних маленьких кишеньок.

Я гадав, що наша робота закінчилася, коли ми остаточно витягнули шейд на денне світло. Мої підозри начебто підтверджувало й те, що ми провели тривалий час за плаванням, співами та іншими спільними розвагами.

Але Фелуріян уникала теми шейду щоразу, коли я про нього заговорював. Я не був проти, позаяк вона завжди ухилялася від цієї теми в якийсь чудовий спосіб. Через це у мене склалося враження, що якась його частина лишається незавершеною.

Якось уранці ми прокинулися в обіймах одне одного, десь із годину цілувалися, щоб збудити апетит, а тоді взялися за сніда­нок: фрукти й гарний білий хліб із щільниками та оливками.

А тоді Фелуріян посерйознішала й попросила в мене шматок заліза.

Її прохання мене здивувало. Перед цим я вже думав, чи не повернути собі кілька простих звичок. Скориставшись поверхнею ставка як дзеркалом, я поголився своєю маленькою бритвою. Попервах Фелуріян неначе тішили мої гладенькі щоки й підборіддя, та коли я потягнувся до неї з поцілунком, вона відштовхнула мене на відстань витягнутої руки й пирхнула, неначе сякаючись. Вона заявила, що від мене смердить залізом, і відправила мене до лісу, наказавши не вертатися, доки його гіркий сморід не зникне з мого обличчя.

Тож я з чималим зацікавленням витягнув із дорожньої торби частину поламаної залізної пряжки. Стривожено простягнув її Фелуріян. Так, як дитині дають гострий ніж.

— Навіщо він тобі потрібен? — запитав я, намагаючись видатися спокійним.

Фелуріян мовчала. Вона міцно тримала предмет великим пальцем і двома вказівними, неначе то була змія, що силкувалася розвернутися й укусити її. Її вуста стиснулися в тонку риску, а очі почали яснішати: зі звичних темно-фіалкових стали синіми, як глибока вода.

— Я можу чимось допомогти? — запитав я.

Вона засміялася. Не легким лунким сміхом, який я чув так часто, а сміхом диким, несамовитим.

— чи дійсно ти хочеш допомогти? — запитала вона. Рука, що тримала скалок заліза, злегка тремтіла.

Я кивнув, трохи злякавшись.

— тоді йди, — її очі досі мінялися та посвітлішали до блакитнувато-білого кольору. — наразі я не потребую ні пломеню, ні пісень, ні запитань, — я й не ворухнувся, тож вона спробувала прогнати мене жестом. — іди до лісу. не забрідай далеко, але й не докучай мені стільки часу, скільки треба, щоб покохати чотири рази, — її голос також трохи змінився. Він залишався м’яким, але в ньому з’явилася нервова нотка, яка мене бентежила.

Я вже зібрався запротестувати, але тут Фелуріян кинула на мене такий грізний погляд, що я бездумно кинувся до дерев.

Якийсь час я безцільно вештався, намагаючись повернути собі самовладання. Це було непросто, позаяк я був голий, як немовля, і мене відганяли від місця, де перебували серйозні чари, так само як мати відсилає докучливу дитину подалі від кухонного вогню.

І все ж я знав, що ще якийсь час на галявині мені буде не місце. Тож повернувся обличчям до денного боку й подався на розвідку.

Не можу сказати, чому так далеко пройшов того дня. Фелуріян застерегла мене, що треба триматися неподалік, і я знав, що це слушна порада. Усяка із сотні історій мого дитинства оповідала про те, чому небезпечно вештатись у Фею. Та й навіть якщо не брати до уваги їх, історій, які розповіла сама Фелуріян, мало бути достатньо, щоб я тримався поряд із її безпечним сутінковим гаєм.

Напевно, почасти в цьому винна моя природна цікавість. Але передусім винна моя ображена гордість. Гордість і примха — вони часто ходять парою, наче дві руки, що міцно тримаються одна за одну.

Я йшов майже годину, а тим часом небо наді мною поволі проясніло та стало зовсім світлим, як удень. Я знайшов щось схоже на стежку, та не бачив жодної живої істоти, крім поодиноких метеликів або білок, що стрибали.

Із кожним кроком мій настрій балансував на межі між нудьгою та тривогою. Я ж, як-не-як, перебував у Фею. Мав бачити дещо чудове. Замки зі скла. Охоплені вогнем фонтани. Кровожерливих трау. Босоногих стариганів, охочих щось мені порадити…

Дерева поступилися місцем великій трав’янистій рівнині. Усі частини Фею, які показувала мені Фелуріян, були заліснені. Тож це видавалося явною ознакою того, що я давно ви­йшов за межі, в яких мав перебувати.

І все ж я крокував далі, насолоджуючись дотиком сонячного світла до шкіри після такого тривалого перебування у тьмяних сутінках галявини Фелуріян. Стежка, якою я йшов, здавалося, вела до самотнього дерева, що стояло на трав’янистому полі. Я вирішив, що дійду до того дерева, а тоді попрямую назад.

Однак я йшов уже довго, та, здавалося, не дуже наблизився до дерева. Спершу я вирішив, що це — чергове дивацтво Фею, та коли я вперто продовжив крокувати стежкою, стала очевидною правда. Дерево просто було більше, ніж я думав. Значно більше, і стояло воно значно далі.

Стежка все-таки вела не до дерева. Насправді вона відхилялася від нього й огинала його більш як за пів милі. Я вже замислився, чи не повернути назад, але тут мені в око впало щось яскраве, що затріпотіло під кроною дерева. Після нетривалої боротьби моя цікавість перемогла, і я зійшов зі стежки у високу траву.

Я ще ніколи не бачив такого дерева й наближався до нього повільно. Воно скидалося на величезну розлогу вербу, тільки листя в нього було ширше й темніше. Дерево мало темне висяче листя, перемежане блідим, пудрово-блакитним квітом.

Вітер змінив напрям, і коли листя заворушилося, я відчув дивний солодкий запах. Пахло димом, прянощами, шкірою й лимоном. Запах був привабливий. Не в тому розумінні, в якому буває привабливим запах їжі. У мене не потекла з рота слина й не забурчав шлунок. І все ж якби я побачив щось із таким запахом на столі, то відчув би, що просто мушу запхати це до рота, навіть якби то був камінь чи цурпалок. Не від голоду, а просто з цікавості, по-дитячому.

Підійшовши ближче, я вразився красою побаченого: темна зелень листя контрастувала з метеликами, що пурхали з гілки на гілку, п’ючи з блідого квіту на дереві. Те, що я спершу прийняв за клумбу під деревом, виявилося килимом із метеликів, який вкривав землю майже повністю. Цей пейзаж був такий захопливий, що я зупинився за кількадесят футів від крони дерева, не бажаючи, щоб наполохані метелики злетіли.

Чимало з метеликів, які пурхали між квітів, були пурпурово-чорні або блакитно-чорні, як ті, що мешкали на галявині Фелуріян. Інші були всуціль яскраво-зелені, сіро-жовті чи ­сріблясто-блакитні. Однак мені впав у око єдиний великий червоний метелик, багряний із ледь помітними металічно-­золотими прожилками. Крильця в нього були більші за мою розчепірену долоню, і він у мене на очах заглибився в листя, шукаючи нової квітки, на яку можна було б сісти.

Раптом його крильця припинили рухатися злагоджено. Вони розвалилися в різні боки й полетіли кожне окремо на землю, наче осіннє листя.

Лише простеживши за ними поглядом до підніжжя дерева, я побачив правду. Земля внизу не була місцем спочинку для метеликів… Вона була всіяна безживними крильцями. Тисячі крилець лежали на траві під кроною дерева, схожі на ковд­ру із самоцвітів.

— Червоні ображають моє почуття прекрасного, — заявив холодний, сухий голос із дерева.

Я відступив на крок, намагаючись вдивитись у щільну крону з висячого листя.

— Які манери! — насварився сухий голос. — Ти не рекомендуєшся? Витріщаєшся?

— Перепрошую, пане, — серйозно відповів я. А тоді, згадавши про квіти на дереві, виправився: — Пані. Але я ще ніколи не розмовляв із деревом і дещо розгубився.

— Можна припустити й таке. Я не дерево. Так само як людина — не стілець. Я Ктей. Тобі пощастило мене знайти. Багато хто позаздрив би твоєму талану.

— Талану? — повторив я, намагаючись хоч трохи розгледіти істоту, що зверталася до мене з-поміж гілок дерева. Мою пам’ять залоскотала частина давнього переказу, якийсь уривок народної мудрості, який я вичитав, шукаючи чандріян. — Ви оракул, — здогадався я.

— Оракул. Як дивно. Не намагайся визначити мене дрібними іменами. Я Ктей. Я є. Я бачу. Я знаю, — на тому місці, де раніше був метелик, запурхали окремо два переливчасті блакитно-чорні крильця. — Часом говорю.

— Я гадав, вас ображають червоні…

— Червоних уже не зосталося, — безжурно промовив голос. — А блакитні трішечки солодкі, — я помітив, як щось ворухнулось, і ще одна пара сапфірових крилець закрутилася, поволі падаючи на землю. — Ти новий людець Фелуріян, чи не так? — я завагався, та сухий голос продовжив так, ніби я відповів. — Так я й думало. Відчуваю запах заліза на тобі. Зовсім легкий. І все ж цікаво знати, як вона його терпить.

Пауза. Розпливчастий рух. Легенько заворушився десяток листків. Ще два крильця засіпались, а тоді полетіли донизу.

— Ходи сюди, — продовжив голос, який уже долинав з іншої частини дерева, хоча все одно ховався за висячим листям. — Цікавий хлопчина неодмінно повинен мати одне-­два запитання. Підходь. Питай. Твоє мовчання мене вельми ображає.

Я завагався, а тоді сказав:

— Гадаю, в мене таки може бути одне-два запитання.

— Ах-х-х-х, — залунав протяжний вдоволений звук. — Я так і думало.

— Що ви можете сказати мені про амірів?

— Кікссс, — роздратовано сплюнуло Ктей. — Що це таке? Звідки така настороженість? Навіщо ці ігри? Питай мене про чандріян, та й по всьому.

Я заціпенів, ошелешений і німий.

— Здивований? Але чому? Воістину, хлопче, ти як чистий ставок. Я бачу тебе наскрізь на десять футів углиб, хоча глибини в тобі заледве три фути, — знову розпливчастий рух — і на землю полетіли, закружлявши, дві пари крилець, одна блакитна, одна пурпурова.

Мені здалося, ніби я побачив, як поміж гілля щось зви­вається, але воно ховалося за нескінченним гойданням дерева на вітрі.

— Чому пурпуровий? — запитав я просто так, аби не мовчки.

— Суто задля сміху, — відповіло Ктей. — Я заздрило його невинності, його безтурботності. До того ж від надміру солодкості мене нудить. Як і від добровільного невігластва, — пауза. — Бажаєш запитати мене про чандріян, чи не так?

Я тільки й зміг, що кивнути.

— Насправді тут мало що можна сказати, — легковажно заува­жило Ктей. — Однак їх краще було б називати Сімома. Тепер, коли минуло стільки років, на назву «чандріяни» навішано дуже багато фольклору. Колись ці назви були взаємозамінними, але тепер, якщо сказати «чандріяни», люди уявляють оґрів, рендлінґів і скавенів. Яка дурість…

Запала довга тиша. Я стояв нерухомо, доки не усвідомив, що істота чекає на відповідь.

— Розкажіть мені більше, — попросив я. Мій голос видавався мені самому страшенно тонким.

— Чому? — здається, я почув у його голосі грайливу нотку.

— Тому що мені треба знати, — відповів я, намагаючись повернути своєму голосу трохи сили.

— Треба? — скептично перепитало Ктей. — Звідки ця раптова потреба? Можливо, відповіді на запитання, яких ти шукаєш, знають майстри в Університеті. Але вони нічого тобі не сказали б, навіть якби ти запитав, а ти їх не питатимеш. Ти занадто гордий для цього. Занадто розумний, щоб просити допомоги. Забагато дбаєш про свою репутацію.

Я спробував заговорити, та моє горло не видало нічого, крім сухого клацання. Я ковтнув і спробував іще раз.

— Будь ласка, мені треба знати. Вони вбили моїх батьків.

— Ти спробуєш убити чандріян? — зачудовано, майже вражено промовив голос. — Відстежити й перебити їх самотужки? Оце так, і як ти це зробиш? Галіакс живе на світі вже п’ять тисяч років. П’ять тисяч років — і ні секунди сну.

Гадаю, розумно шукати амірів. Навіть такий гордій, як ти, може зрозуміти, коли потрібна допомога. Можливо, Орден надасть її тобі. Та от біда: знайти його так само важко, як власне Сімох. Ой леле, ой леле. І що ж робити юному сміливцеві?

— Скажіть мені! — хотів прокричати я, та вийшло в мене благання.

— Гадаю, це тебе роздратувало б, — спокійно продовжило Ктей. — Ті нечисленні люди, які вірять у чандріян, надто бояться, щоб говорити, а всі інші просто сміятимуться з тебе через такі запитання, — драматичне зітхання, що неначе долинуло з кількох місць у листі одночасно. — Однак така вже ціна цивілізації.

— Яка ціна? — запитав я.

— Зухвальство, — відповіло Ктей. — Ви вважаєте, нібито знаєте все. Ти сміявся з фей, доки не побачив одну з них. Не дивно, що всі твої цивілізовані ближні так само відма­ху­ються й від чандріян. Щоб відшукати людину, яка може сприйняти тебе всерйоз, тобі довелося б залишити свої безцінні ­сторони далеко позаду. В тебе не було б жодної надії до меж Штормвалу.

Запала тиша, а тоді на землю полинула ще одна пара пурпурових крилець. Я ковтнув, позбуваючись сухості в горлі й намагаючись зрозуміти, яке запитання можна поставити, щоб дістати більше відомостей.

— Ти усвідомлюєш, що на світі небагато людей, які серйозно поставляться до твого пошуку амірів, — спокійно продовжило Ктей. — Однак мейр — людина вельми непересічна. Він уже наблизився до них, хоч і не усвідомлює цього. Тримайся мейра — і він приведе тебе до їхніх дверей.

Ктей тоненько, сухо реготнуло.

— Кров, крильник і кістка, якби ж то ви, істоти, мали тямку, щоб мене оцінити. Хай що ти забудеш, пам’ятай те, що я зараз сказало. Рано чи пізно ти збагнеш сенс жарту. Я гарантую. Коли настане час, ти сміятимешся.

— Що ви можете розповісти мені про чандріян? — запитав я.

— Якщо вже ти так мило питаєш, тобі потрібен Попіл. Пам’ятаєш його? Біле волосся. Темні очі. Зробив дещо з твоєю матір’ю, сам знаєш. Жах. Однак вона добре трималася. Лоріан завжди була артисткою, перепрошую за формулювання. Набагато кращою за твого батька, який стільки благав і белькотів.

У мене перед очима замиготіли образи того, що я роками намагався забути. Моя мати з мокрим від крові волоссям, неприродно скрученими руками, зламаними на рівні зап’ястків і ліктів. Мій батько з розітнутим животом, залишив по собі кривавий слід завдовжки двадцять футів. Він повз, аби бути ближче до неї. Я спробував заговорити, та в роті у мене було сухо.

— Чому? — все-таки прохрипів я.

— Чому? — повторило Ктей. — Яке гарне запитання. Я знаю дуже багато «чому». Чому вони так кепсько обійшлися з твоєю бідолашною сім’єю? Чому? Тому що хотіли, тому що могли, тому що мали причину.

Чому вони залишили живим тебе? Чому? Тому що були недбалі, тому що тобі поталанило, тому що їх щось відлякнуло.

«Що їх відлякнуло?» — отетеріло подумав я. Але це вже було занадто. Ті спогади, те, що казав голос. Мої вуста беззвучно заворушилися в запитанні.

— Що? — перепитало Ктей. — Шукаєш якогось іншого «чому»? Думаєш, чому я це тобі розповідаю? Що з цього доброго? Можливо, колись цей Попіл недобре зі мною повівся. Можливо, мені весело відправити такого малого цуцика, як ти, поганятися за його п’ятами. Можливо, тихе рипіння твоїх сухожилків, поки ти стискаєш кулаки, видається мені солодкою симфонією. О так, так і є. І можеш бути певен.

Чому ти не можеш відшукати цього Попела? Що ж, це цікаве «чому». Здавалося б, чоловік із вугільно-чорними очима пови­нен справляти певне враження, коли зупиняється чогось випити. Як може бути так, що ти за стільки часу нічого про нього не чув?

Я похитав головою, намагаючись звільнити її від запаху крові й горілого волосся.

Ктей, схоже, сприйняло це як сигнал.

— Правильно — гадаю, мені не треба розповідати тобі, який він із себе. Ти бачив його всього день чи три тому.

Тут до мене раптом дійшло. Ватажок бандитів. Граційний чоловік у кольчузі. Попіл. Саме він звернувся до мене, коли я був дитиною. Чоловік із жахливою усмішкою й мечем, подібним до зимової криги.

— Шкода, що він урятувався, — продовжило Ктей. — І все ж ти маєш визнати: тобі неабияк пощастило. Я сказало б, що зустрітися з ним іще раз — це можливість, яка випадає всього двічі в житті. Шкода, що ти її згаяв. Не карайся через те, що його не впізнав. Вони мають багатий досвід приховування тих характерних ознак. Ти в цьому геть не винен. Минуло багато часу. Роки. До того ж ти був заклопотаний: добувався ласки, качався на подушках із якоюсь піксі, задовольняв свої примітивні потреби.

Одночасно засіпалися троє зелених метеликів. Їхні крильця, полетівши на землю, скидалися на листочки.

— До речі, про потреби: що подумала б твоя Денна? Ой леле! Тільки уяви: вона бачить тебе тут. Ви з піксі тісно переплелися, бавитеся, мов ті кролики. А знаєш, він її б’є. Її покровитель. Не постійно, але часто. Іноді — у гніві, але здебільшого це для нього гра. Як далеко він може зайти, перш ніж вона заплаче? Як далеко він може просунутися, перш ніж вона спробує піти і йому доведеться знову заманювати її до себе? Май на увазі, що ні про що страшне не йдеться. Жодних опіків. Нічого такого, щоб лишалися шрами. Поки що.

Два дні тому він пустив у хід свій ціпок. Такого ще не бувало. У неї під одягом рубці завбільшки з твій великий палець. Синці до кісток. Вона тремтить на підлозі з кров’ю в роті, і знаєш, про що вона думає, перш ніж усе чорніє? Про тебе. Вона думає про тебе. Ти, гадаю, теж думав про неї. Між плаванням, полуницями й усім іншим.

Ктей видало звук, схожий на зітхання.

— Бідолашка, вона так міцно до нього прив’язана. Гадає, що більше ні на що не годиться. Не пішла б від нього, навіть якби ти попросив. А ти не попросиш. Ти, такий обережний. Так боїшся її наполохати. І це таки вельми слушно. Вона ще та втікачка. Як ти можеш сподіватися знайти її тепер, коли вона покинула Северен?

А знаєш, шкода, що ти пішов, не сказавши ні слова. Перед цим вона тільки починала тобі довіряти. Перш ніж ти розгнівався. Перш ніж ти втік. Достоту як усі інші чоловіки в її житті. Достоту як усі інші чоловіки. Жадав її, повнився солодкими словами, а тоді просто пішов геть. Залишив її саму. Добре, що вона вже до цього звикла, чи не так? Інакше ти міг би завдати їй болю. Інакше ти, можливо, просто розбив би тій бідолашці серце.

Це вже було занадто. Я розвернувся й побіг, шалено помчавши туди, звідки прийшов. Назад, до тихих сутінків на галявині Фелуріян. Геть. Геть. Геть.

І біжучи, я чув, як позаду мене говорить Ктей. Його сухий тихий голос лунав мені вслід довше, ніж я вважав за можливе.

— Я ще тобі скажу! Вернись! Вернись! Багато що, ти тільки залишись!

***

Я повернувся на галявину Фелуріян лише за кілька годин. Як відшукав шлях, точно не знаю. Пам’ятаю лише, як несподівано побачив крізь дерева її шатро. Його вигляд сповільнив божевільне кружляння моїх думок так, що я зміг знову почати думати.

Я пішов до ставка й добре, жадібно напився, хлюпнув водою на обличчя, щоб прочистити голову та приховати сліди сліз. Тихенько подумавши секунду чи дві, підвівся й пішов до шатра. Лише тоді помітив дивну відсутність метеликів. Зазвичай їх літало довкола не менше кількох особин, та тепер не було жодного.

Фелуріян була там, але, побачивши її, я лише збентежився ще більше. То був єдиний раз, коли я побачив її не бездоганно прекрасною. Вона лежала серед подушок, виснажена і стомлена. Неначе я зник на кілька днів, а не годин, і вона весь цей час не їла й не спала.

Почувши моє наближення, Фелуріян стомлено підняла голову.

— це зроблено, — промовила вона, але коли поглянула на мене, її очі здивовано округлились.

Я опустив погляд і побачив, що роздряпаний чагарниками й закривавлений. Увесь лівий бік у мене був заляпаний грязюкою й перемазаний травою. Напевно, я впав під час бездумної втечі від Ктей.

Фелуріян сіла прямо.

— що з тобою сталося?

Я неуважно спробував стерти трохи засохлої крові на лікті.

— Те саме я можу запитати в тебе, — промовив я хрипким і грубим голосом, неначе перед цим кричав. Підвівши погляд, я побачив у її очах щиру стурбованість. — Я пішов на денний бік. І знайшов якусь істоту на дереві. Вона називала себе Ктей.

Коли я вимовив це ім’я, Фелуріян застигла.

— Ктей? ви розмовляли?

Я кивнув.

— ти питав його?

Однак відповісти я не встиг: вона тихо, відчайдушно скрикну­ла й кинулася до мене. Заходилася водити руками по моєму тілу, неначе шукаючи ран. За хвилину взялася за моє обличчя й зазир­нула мені в очі, неначе боячись того, що могла там побачити.

— ти добре почуваєшся?

Від її турботи у мене на губах з’явилася легка усмішка. Я зібрав­ся запевнити Фелуріян, що в мене все гаразд, — а тоді згадав, що саме казало Ктей. Пригадав пожежі й чоловіка з чорнильно-­чорними очима. Уявив Денну, що розтягнулася на підлозі з повним ротом крові. На очі навернулися сльози, і я похлинувся. Відвернувся й захитав головою, замруживши очі й не в змозі нічого сказати.

Фелуріян погладила мене по шиї ззаду і промовила:

— усе добре. біль минеться. воно не вкусило тебе, і в тебе чисті очі, тож усе добре.

Я відсторонився від неї так, щоб зазирнути їй в обличчя.

— Мої очі?

— слова Ктей можуть ламати людям голови. однак я побачила б, якби це сталося. ти досі мій квоут, досі мій солодкий поет, — вона нахилилася вперед, дивно завагавшись, а тоді лагідно поцілувала мене в лоба.

— Воно бреше людям і доводить їх до божевілля?

Фелуріян повільно хитнула головою.

— Ктей не бреше. воно володіє даром бачення, але говорить лише для того, щоб завдати болю. із Ктей розмовляють лише денерлінґи, — вона торкнулася моєї шиї збоку, пом’якшуючи свої слова.

Я кивнув, бо знав, що це правда. І заплакав.