Страх мудреця

Розділ сто восьмий. Швидко

Ми провели в «Одному гроші» кілька днів, поки нам були раді. Ми мали власні кімнати й харчувалися безкоштовно. Менше бандитів — це безпечніші дороги й більше клієнтів, а Пенні знала, що наша присутність у шинку привабить більше відвідувачів, аніж гра на скрипці будь-якого вечора.

Ми гарно скористалися цим часом, насолоджуючись гарячою іжею та м’якими ліжками. Усі ми могли присвятити цей час латанню тіла. Геспе досі мучилася з простреленою ногою, Дедан — зі зламаною рукою. Мої дрібні ушкодження, одержані в бою з бандитами, вже давно зникли, та в мене були й новіші, передусім серйозно роздряпана спина.

Я навчав Темпі основ гри на лютні, а він продовжив навчати мене битися. Моя підготовка складалася з коротких стислих розмов на тему летані й довгих виснажливих відпрацьовувань кетану.

Також я склав пісню про свій досвід життя з Фелуріян. Спершу я назвав її «Створена в сутінках», а це, як ви маєте визнати, не надто добра назва. На щастя, вона не прижилася, а зараз більшість людей знає її як «Недоспівану пісню».

Це не було вершиною моєї творчості, та її легко було запам’ятати. Клієнтам у шинку вона, схоже, сподобалась, а коли я почув, як Лосі насвистує цю пісню, подаючи напої, до мене дійшло, що вона ширитиметься, наче вогонь серед вугілля.

Позаяк люди все просили історій, я розповів іще про кілька цікавих подій зі свого життя. Розказав їм, як примудрився вступити до Університету, коли мені було заледве п’ятнадцять. Розказав їм, як усього за три дні опинився в Арканумі. Розказав, як назвав ім’я вітру в лютому гніві, коли Емброуз розбив мою лютню.

На жаль, до третьої ночі в мене закінчилися правдиві історії. А позаяк мої слухачі досі жадали більшого, я просто вкрав історію про Іллієна й натомість поставив на його місце себе, ще й долучив дещицю про Таборліна.

Я цим не пишаюся і на свій захист хотів би сказати, що чимало випив. Ба більше, серед моїх слухачів було кілька гарних жінок. У захоплених очах молодої жінки є щось потужно знадливе. Вони можуть витягнути з дурнуватого молодика багато різної маячні, і я не був винятком із цього правила.

Тим часом Дедан і Геспе опинилися в маленькому уса­мітненому світі з тих, які створюють для себе нові закохані. Дивитися на них було задоволенням. Дедан був лагідніший, тихіший. Обличчя Геспе стало далеко не таким суворим. Вони провели чимало часу в себе в кімнаті. Поза сумнівом, відсипалися.

Мартен безбожно фліртував із Пенні, споживши стільки випивки, що в ній і рибину можна було б утопити, і загалом веселився за трьох.

Ми покинули «Один гріш» за три дні, не бажаючи почати мозолити очі. Особисто я був радий піти. Через навчання в Темпі та знаки уваги Лосі я мало не помер від виснаження.

***

Ми поволі просувалися дорогою назад до Северена. Почасти це було пов’язано з тривогою за травмовану ногу Геспе, але почасти так сталося, бо ми знали, що наш час разом добігає кінця. Хай як нам було складно, ми зблизились, а відмовлятися від таких речей важко.

Звістка про наші пригоди випереджала нас у дорозі. Тож коли ми зупинялися на ніч, харчі й ліжка ставали для нас дуже доступними, якщо не безкоштовними.

На третій день після відходу з «Одного гроша» ми натрапили на невеличку трупу артистів. Вони не були едема ру й мали доволі вбогий вигляд. Їх було всього четверо: немолодий хлопака, двоє чоловіків років по двадцять із гаком і хлопчик років восьми-дев’яти. Коли ми зупинилися, щоб дати нозі Геспе трохи відпочити, вони саме збирали речі у свій благенький візок.

— Привіт, артисти, — гукнув я.

Вони нервово підвели погляди, а тоді розслабилися, побачивши в мене на спині лютню.

— Привіт, барде.

Я засміявся й потиснув їм руки.

— Та я не бард — лише трохи співець.

— Однаково привіт, — усміхнувся старший чоловік. — Куди прямуєш?

— Із півночі на південь. А ти?

Дізнавшись, що я йду в інший бік, артисти розслабилися ще більше.

— Зі сходу на захід, — відповів він.

— Як справи?

Він знизав плечима.

— Останнім часом доволі паршиво. Але ми чули історію про таку собі леді Чокер, яка живе за два дні шляху звідси. Кажуть, вона ніколи не відмовляє тому, хто хоч трохи вміє грати на скрипці або може показати п’єсу. Ми надіємося добути в неї гріш чи два.

— Коли в нас був ведмідь, було краще, — сказав один із молодших хлопців. — Люди готові платити за цькування ведмедя.

— Але він захворів від укусу собаки, — пояснив мені старший чоловік. — Уже майже рік як здох.

— Шкода, — промовив я. — Ведмедя важко роздобути, — вони мовчки кивнули на знак згоди. — У мене є для вас нова пісня. Що дасте взамін за неї?

Він насторожено придивився до мене.

— Що ж, нова для тебе — це не зовсім нова для нас, — відзначив він. — І нова пісня — це не конче добра пісня, якщо розумієш, про що я.

— Посуди сам, — відповів я, відкриваючи футляр для лютні. Я написав цю пісню так, щоб вона легко запам’ятовувалася і просто співалася, але мені все одно довелося повторити двічі, перш ніж чоловік запам’ятав усе. Як я вже казав, вони не були едема ру.

— Незла пісня, — неохоче визнав він. — Фелуріян люблять усі, але не знаю, що ми можемо дати тобі взамін.

Подав голос хлопчина:

— Я вигадав куплет для «Мідника-гарбаря».

Інші спробували його зацитьнути, але я всміхнувся:

— Був би дуже радий його почути.

Хлопець надувся й заспівав писклявим голосом:

Побачив я фермерську доню

Біля річки, де люду нема.

Вона милась від п’ятки до скроні

І сказала: біда,

Що я знайшов її там!

Тепер ще раз намилитись мусить вона.

Я засміявся й похвалив його:

— Добре. Але як щодо цього?

Я фермерську доню побачив

Біля річки, де люду нема.

І ось вона вже мені плаче:

Чистоті знов кінець,

Я все звів нанівець!

Тож помилася ще раз вона.

Хлопчина подумав і за мить сказав:

— Мій мені подобається більше.

Я поплескав його по спині.

— Хороші люди тримаються своїх віршів, — і знову повернувся до очільника маленької трупи. — Пліток не маєте?

Він ненадовго замислився.

— На північ звідси, в Елді ходять бандити.

Я кивнув.

— Їх, як я чув, уже прибрали.

Він подумав іще трохи.

— Я чув, Алверон одружується з однією з Леклессів.

— Я знаю вірша про Леклессів! — знов озвався малий і почав:

У двері Леклессів зайти —

Це значить сім речей знайти:

— Тихо, — старший чоловік дав хлопцеві легенького потиличника. Той винувато підвів погляд. — Хлопчина має добрий слух, але манер — анітрішечки.

— А взагалі-то, — озвався я, — я хотів би його почути.

Він знизав плечима й відпустив хлопця, який зиркнув на нього, а тоді продекламував:

У двері Леклессів зайти —

Це значить сім речей знайти:

Перстень, що нічий лежить,

Слово, що геть не звучить,

Одну мить, завжди слушнý,

Одну свічку без вогню,

Сина з кров’ю на руках,

Двері, де тече ріка,

Те, що добре зберігають,

Ще й те, що уві сні всі мають.

— Це вірш-загадка, — винувато сказав батько. — Господь його знає, де він їх чує, та він розуміє, що не має повторювати всю похабщину, яку чув.

— Де ти таке почув? — запитав я.

Хлопчина замислився на мить, а тоді знизав плечима й почав чухати себе за коліном.

— Не знаю. Від дітей.

— Нам треба йти далі, — зауважив старший чоловік, дивлячись на небо. Я занурив руку в гаманець і дав йому срібний нобл. — А це що таке? — запитав чоловік, підозріливо дивлячись на нього.

— На нового ведмедя, — сказав я. — У мене теж були скрутні часи, та тепер я при грошах.

Усіляко мені подякувавши, вони пішли. Бідолахи. Жодна трупа ру, що поважає себе, нізащо не опустилася б до цькування ведмедя. Це не потребує жодних навичок, такий виступ — не привід для гордості.

Але відсутність крові ру аж ніяк не можна було ставити їм на карб, а ми, мандрівні артисти, маємо дбати одне про одного. Цього ж більше ніхто не робить.

***

Ми з Темпі, поки йшли, обговорювали летані, а вечорами відпрацьовували кетан. Він давався мені дедалі легше, і часом я доходив аж до «ловлі дощу», перш ніж Темпі зауважував якусь дрібну помилку і змушував мене почати заново.

Ми з ним відшукали відносно усамітнене місце поряд із шинком, у якому зупинилися на день. Дедан, Геспе й Мартен пили всередині. Я обережно повторював кетан, тимчасом як Темпі сидів спиною до дерева й відпрацьовував елементарну вправу на аплікатуру, якої я навчав його з ненастанною рішучістю. Знов і знов. Знов і знов.

Щойно закінчивши «руки в обіймах», я краєчком ока помітив, як щось ворухнулося. Зупинятися не став, бо Темпі навчав мене під час виконання кетану уникати того, що відвертає увагу. Повернувшись туди, щоб поглянути, я мусив би знову почати спочатку.

Рухаючись до болю повільно, я розпочав «танець задом на­перед». Але щойно поставивши п’яту, я здогадався, що маю проблеми з рівновагою. Зачекав на заувагу від Темпі, та її не прозвучало.

Я зупинив кетан, повернувся й побачив, як до нас із неспішною грацією йде гурт із чотирьох найманців-адемів. Темпі вже звівся на ноги й пішов до них. Моя лютня знов опинилась у футлярі та стояла притулена до дерева.

Невдовзі вони, всі п’ятеро, тісно скупчились, опинившись так близько, що майже торкались одне одного плечима. Так близько, що я не чув, про що вони шепочуться, і навіть не бачив їхніх рук. Але з того, як Темпі тримав плечі, я здогадався, що він зніяковів, виправдовується.

Я знав, що покликати Темпі, на їхню думку, буде нечемно, тож підійшов до них. Але не встиг підійти досить близько, щоб щось почути: один із незнайомих найманців простягнув руку й відштовхнув мене, міцно притиснувши розчепірені пальці до середини моїх грудей.

Я не думаючи зробив «проривного лева», взявшись за його великий палець і відвернувши від себе його зап’ясток. Він звільнив долоню з моєї руки без явних зусиль і спробував зробити мені підніжку «гонитвою за каменем». Я виконав «танець задом наперед» і цього разу не схибив із рівновагою, та його друга рука вдарила мене у скроню якраз достатньо, щоб мені замакітрилося на пів секунди, — сили удару навіть не вистачило, щоб зробити боляче.

Однак мою гордість було поранено. Так само Темпі бив мене, мовчки картаючи за недбале виконання кетану.

— Швидко, — тихо промовила найманка атурською. Лише почувши її голос, я усвідомив, що це жінка. А втім, вона була не надто мужня — просто здавалася дуже схожою на Темпі. Мала таке саме пісочне волосся, блідо-сірі очі, спокійне обличчя, криваво-червоний одяг. Вона була на кілька дюймів вища за Темпі, а плечі мала ширші, ніж у нього. Однак, хоча вона була худа, наче мотузка, тісний червоний одяг найманки підкреслював підтягнуті вигини її стегон і грудей.

Придивившись уважніше, я з легкістю побачив, що троє з чотирьох найманців — жінки. Широкоплеча, що стояла обличчям до мене, мала тонкий шрам, що перетинав одну брову, та ще один шрам біля щелепи. Такі самі блідо-сріблясті шрами Темпі мав на руках і грудях. І вони, хоч і геть не були страшними, надавали її невиразному обличчю дивної похмурості.

«Швидко», — сказала вона. На перший погляд це видавалося компліментом, але я чув достатньо насмішок на свою адресу, щоб упізнавати їх незалежно від мови.

Навіть гірше: її права рука ковзнула назад і зупинилася в неї на попереку долонею назовні. Навіть я зі своїм обмеженим знанням адемської жестової мови знав, що це означає. Її рука перебувала максимально далеко від руків’я меча. При цьому вона повернула плече до мене й відвела погляд. Мене не прос­то оголошували нестрашним: це була образлива зневага.

Я постарався зберегти спокійне обличчя, бо здогадувався, що будь-який його вираз лише погіршить її думку про мене ще більше.

Темпі показав туди, звідки я прийшов, і сказав:

— Іди.

«Серйозно. Офіційно».

Я знехотя послухався, не бажаючи влаштовувати сцену.

Адеми чверть години постояли вкупі, поки я відпрацьовував кетан. Хоч я й не чув ані словечка з їхньої розмови, було очевидно, що вони сперечаються. Їхні жести були різкі й сердиті, а ноги вони тримали агресивно.

Урешті четверо незнайомих адемів пішли назад до дороги. Темпі повернувся туди, де я намагався повторити «молотіння пшениці».

— Надто широко. — «Роздратування». Він потицяв мене в ногу ззаду і штовхнув мене у плече, показуючи, що мені бракує рівноваги.

Я посунув стопу і спробував іще раз.

— Хто то був, Темпі?

— Адеми, — просто сказав він і знову сів під деревом.

— Ти їх знав?

— Так, — Темпі роззирнувся довкола, а тоді дістав із футляра мою лютню. Із зайнятими руками він був німий у квад­раті. Я повернувся до відпрацювання кетану: знав, що на­магатися витягнути з нього відповіді буде все одно що рвати зуби.

Минуло дві години, і сонце почало сідати за дерева на заході.

— Завтра я йду, — сказав Темпі. Позаяк він досі тримався обома руками за лютню, про його настрій я міг лише здога­дуватися.

— Куди?

— До Герта. Туди, де Шегін.

— Це міста?

— Герт — це місто. Шегін — моя вчителька.

Я вже думав, у чому може бути річ.

— Тобі дісталося на горіхи за те, що ти мене навчав?

Він повернув лютню до футляра й поставив на місце кришку.

— Можливо.

«Так».

— Це заборонено?

— Суворо заборонено, — відповів він.

Темпі встав і розпочав кетан. Я почав повторювати за ним, і якийсь час ми обидва мовчали.

— Як сильно тобі дісталося? — врешті запитав я.

— Надзвичайно дісталося, — сказав він, і я почув у його голосі несподівану нотку почуття — тривоги. — Можливо, це було нерозважливо.

Ми разом рухалися повільно, наче призахідне сонце.

Я згадав слова Ктей. Єдині потенційно корисні відомості, про які воно прохопилося в нашій розмові. «Ти сміявся з фей, доки не побачив одну з них. Не дивно, що всі твої цивілізовані ближні так само відмахуються й від чандріян. Щоб відшукати людину, яка може сприйняти тебе всерйоз, тобі довелося б залишити свої безцінні сторони далеко позаду. В тебе не було б жодної надії до меж Штормвалу».

Фелуріян казала, що Ктей говорить лише правду.

— Чи можу я супроводити тебе? — запитав я.

— Супроводити? — перепитав Темпі. Його руки описали граційне коло. Таким жестом можна було зламати довгі кістки передпліччя.

— Подорожувати разом із тобою. Піти з тобою. До Герта.

— Так.

— Це допомогло б із твоїм клопотом?

— Так.

— Я піду.

— Дякую тобі.