Страх мудреця

Розділ сорок восьмий. Значуща прогалина

Я пройшов вступне жеребкування, і мені поталанило витягнути пізній час. Додатковий час мене тішив, адже через суд я мав небагато можливостей підготуватися до іспитів.

І все ж я не надто тривожився. У мене був час на підготовку та вільний доступ до Архівів. Ба більше, я вперше, відколи прийшов до Університету, не був жебраком. У мене в гаманці було тринадцять талантів. І навіть після сплати відсотків за позикою Деві мені цілком мало вистачити грошей на оплату навчання.

Найкраще ж було те, що довгі години пошуків на шляху до ґрама навчили мене багато чого про Архіви. Я знав не так багато, як досвідчений канцеляр, але вже був знайомий із багатьма їхніми потаємними куточками й мовчазними таємницями. Тож, навчаючись і готуючись до вступу, я також дозволяв собі читати дещо інше.

***

Я згорнув книжку, над якою сидів. Гарно написану, всеохопну історію атурської церкви. Користі з неї не було жодної, як і від усього іншого.

Коли моя книжка гучно згорнулася, Вілем підвів погляд і запитав:

— Нічого?

— Менш ніж нічого, — сказав я.

Ми готувалися вдвох у одній із читацьких нір на четвертому поверсі, значно меншій за наше звичне місце на третьому. Одна­че, зважаючи на те, як мало часу лишалося до вступу, нам пощастило, що ми взагалі знайшли усамітнене приміщення.

— Може, покинеш це? — запропонував Віл. — Скільки ти вже морочишся з цією юриндою про амірів — два витки?

Я кивнув, не бажаючи зізнаватися, що насправді мій пошук інформації про амірів розпочався задовго до того, як парі привело нас до Маріонетки.

— І що ти вже знайшов?

— Цілі полиці книжок, — відповів я. — Десятки оповідок. Згадки в сотні історичних праць.

Він уважно поглянув на мене.

— І ця купа інформації тебе дратує.

— Ні, — мовив я. — Мене бентежить брак інформації. В жодній із цих книжок немає достовірних відомостей про амірів.

— У жодній? — скептично перепитав Вілем.

— О, про них говорить кожен історик за останні триста років, — сказав я. — Вони розмірковують про те, як аміри вплинули на занепад імперії. Філософи говорять про етичні наслідки їхніх дій, — я вказав на книжки. — Це показує мені, що люди думають про амірів. І нічого не каже про самих амірів.

Вілем насупився на мій стос книжок.

— Не можуть же там бути самі історики й філософи.

— Є й перекази, — промовив я. — Спершу перекази про великі несправедливості, які вони виправили. Згодом з’явля­ються перекази про їхні жахливі діяння. Один амір у Ренірі вбиває нечистого на руку суддю. Інший у Юнпуї придушує селянське повстання. Ще один у Меліті отруює половину тамтешньої шляхти.

— І це не достовірна інформація? — запитав Вілем.

— Це сумнівні історії, — відповів я. — З других чи третіх вуст. Три чверті з них — це просто переказані чутки. Я ніде не можу знайти доказів на їх підтвердження. Чому я не можу знайти жодної згадки про нечистого на руку суддю в церковних документах? Його ім’я має бути зафіксовано в кожній справі, яку він вів. Коли відбулося це селянське повстання й чому я не можу знайти згадку про нього в жодній іншій історичній праці?

— Це було триста років тому, — докірливо сказав Вілем. — Не можна очікувати, що всі ці дрібні деталі збережуться.

— Я очікую, що деякі з дрібних деталей збережуться. Ти ж знаєш, як одержимо тейлінці ведуть записи, — пояснив я. — У нас у двійці-мінус захована судова документація за тисячу років із сотні різних міст. Є цілі зали…

Я зневажливо махнув руками.

— Але гаразд, облишмо дрібні деталі. Є дуже великі запитання, на які я не можу знайти відповіді. Коли було засновано орден амірів? Скільки там було амірів? Хто платив їм і скільки? Звідки бралися ті гроші? Де їх навчали? Як вони стали частиною тейлінської церкви?

— На це відповів Фелтемі Рейс, — зауважив Вілем. — Вони виросли з традиції злиденних суддів.

Я взяв навмання одну книжку й гупнув нею по столу перед ним.

— Знайди мені хоч якийсь доказ на підтримку цієї гіпо­тези. Знайди мені один запис, у якому злиденного суддю підви­щують до аміра. Покажи один запис про те, що якогось аміра залучив до своєї роботи суд. Знайди мені один церковний документ, у якому згадується, що амір судив якусь справу, — я войовничо схрестив руки на грудях. — Уперед, я зачекаю.

Вілем не став зважати на книжку.

— Можливо, амірів було не так багато, як вважають люди. Можливо, їх було всього кілька, а їхня слава некеровано розросталася, — він уважно поглянув на мене. — Ти маєш розуміти, як це відбувається.

— Ні, — сказав я. — Це значуща прогалина. Іноді не знайти нічого означає дещо знайти.

— Ти починаєш говорити як Елодін, — зауважив Вілем.

Я набурмосився на нього, але вирішив не клювати на цю наживку.

— А тепер послухай одну хвильку. Чому про амірів так мало фактичної інформації? Є всього три можливі варіанти.

Я показав три пальці, щоб рахувати.

— Перший: нічого не було записано. Гадаю, це можна спокійно відкинути. Вони були надто важливі, щоб ними так відверто знехтували історики, клерки та церква, що веде документацію, мов одержима, — я загнув палець.

— Другий: дивовижно, але примірники книжок, у яких ця інформація таки міститься, просто не добралися сюди, до Архі­вів. Однак це абсурдно. Навіть помислити неможливо, що за багато років нічого на цю тему не потрапило до найбільшої бібліотеки світу, — я зігнув другий палець.

— Третій, — показав я останнім пальцем. — Хтось прибрав цю інформацію, змінив її чи знищив.

Вілем нахмурився.

— І хто так учинив би?

— А й справді, хто? — сказав я. — Кому знищення інформації про амірів було б найвигідніше? — я завагався й зачекав, поки напруження зростало. — Кому, крім самих амірів?

Я очікував, що Вілем відкине мою ідею, та він цього не ­зробив.

— Цікава думка, — промовив Вілем. — Але нащо вважати, ніби за цим стоять аміри? Набагато розважливіше думати, що винна сама церква. Вже хто-хто, а тейлінці понад усе захотіли б тихенько стерти звірства амірів.

— Це правда, — визнав я. — Але тут, у Союзі, церква не дуже сильна. А ці книжки надходять з усього світу. Шалдійському історикові ніщо не заважало б написати історію амірів.

— Шалдійському історикові було б нецікаво писати історію єретичного відгалуження язичницької церкви, — зауважив Вілем. — До того ж як нечисленні дискредитовані аміри могли зробити те, чого не могла досягти сама церква?

Я нахилився вперед і сказав:

— На мою думку, аміри набагато старші за тейлінську церкву. За часів Атурської імперії значна частина їхнього публічного контингенту була пов’язана з церквою, та вони були не просто групою мандрівних суддів.

— І що підштовхує тебе до цієї думки? — запитав Віл. Із виразу його обличчя я здогадався, що втрачаю підтримку Вілема, а не набуваю її.

«Стародавній гончарний виріб, — подумав я. — Історія, почута від старого в Тарбієні. Я знаю це завдяки обмовці, яку допустили чандріяни, повбивавши всіх, кого я знав».

Я зітхнув і похитав головою: знав, як божевільно прозвучить правда, якщо я її скажу. Тому я і прочісував Архіви. Мені були потрібні реальні докази на користь своєї гіпотези, такі, щоб не стати посміховиськом.

— Я знайшов копії судових документів із тих часів, коли засудили амірів, — сказав я. — Знаєш, скількох амірів відправили під суд у Тарбієні?

Віл знизав плечима.

Я підняв один палець.

— Одного. Одного аміра на весь Тарбієн. А клерк, який записував події на суді, чітко дав зрозуміти, що людина, яку відправили під суд, — дурник, який не розумів, що відбувається.

Сумнів на обличчі Вілема нікуди не подівся.

— Просто подумай над цим, — заблагав я. — Той мізер, який я знайшов, указує на те, що в імперії до розпуску амірів їх було щонайменше три тисячі. Три тисячі добре підготовлених, важкоозброєних багатих чоловіків і жінок, цілковито відданих ідеї вищого блага.

— А тоді церква раптом бере й засуджує їх, повністю розпускає їхній орден і конфіскує їхнє майно, — я клацнув пальцями. — І три тисячі смертоносних фанатиків, одержимих правосуддям, просто щезають? Махають на все рукою й вирішують: хай поки що хтось інший дбає про вище благо? Без обурення? Без опору? Без нічого?

Я уважно поглянув на Віла і твердо хитнув головою.

— Ні. Це суперечить людській природі. До того ж я не знайшов жодного запису про притягнення котрогось із амірів до церковного правосуддя. Жодного. Невже думка про те, що вони могли вирішити піти в підпілля, продовжити свою роботу в більш таємничий спосіб, така вже обурлива?

— А якщо це розважливо, — продовжив я, поки він не надумав мене перебити, — хіба не логічно також подумати, що вони могли спробувати залишитися в таємниці, ретельно вичистивши історичні праці за останні триста років?

Запала довга тиша.

Вілем не став відкидати це одразу.

— Цікаве припущення, — поволі проказав він. — Але це підводить мене до ще одного запитання, останнього, — серйозно поглянув на мене. — Ти, бува, не пив?

Я зігнувся на стільці.

— Ні.

Він звівся на ноги.

— Тоді тобі варто почати. Ти забагато сидів з усіма цими книжками. Тобі треба змити пил із мізків.

Тож ми пішли випити, та я все одно не позбувся підозр. Коли мені знову випала нагода, я випробував ідею на Сіммонові. Він прийняв її легше, ніж Вілем. Не можна сказати, ніби він мені повірив, — він просто погодився, що таке можливо. Сказав, що про це слід поговорити з Лорреном.

Я цього не зробив. Майстер-Архівіст із невиразним обличчям досі діяв мені на нерви, і я уникав його по змозі, бо боявся, що можу дати йому привід вигнати себе з Архівів. І мені аж ніяк не хотілося натякати, що його дорогоцінні Архіви останні триста років потихеньку вичищали.