Страх мудреця

Розділ вісімдесят другий. Варвари

Наступного дня ми з Темпі перенесли табір, поки Дедан і Геспе повернулися до Кроссона, щоб поповнити запаси. Мартен розвідав ізольовану ділянку пласкої землі неподалік води. Відтак ми зібралися й перенесли все, викопали нужник, намостили кострище й загалом усе підготували.

Темпі був готовий поговорити за роботою, зате я нервувався. Я образив його, поспішно запитавши про летані, тож знав, що цієї теми слід уникати. Та якщо його засмутило й просте запитання про спів, як можна було вгадати, що взагалі може його образити?

І знов основною проблемою стало його порожнє обличчя й небажання дивитися в очі. Як я міг вести розумну розмову з людиною, гадки не маючи, як вона почувається? Це було все одно що намагатися пройти в незнайомому будинку з пов’язкою на очах.

Тож я пішов безпечнішим шляхом і просто заходився питати про нові слова, поки ми працювали. Здебільшого на­зви предметів, оскільки наші руки були надто зайняті для пантомім.

Краще за все було те, що Темпі зміг повправлятися в атурській, тимчасом як я нарощував словниковий запас адемічною. Я помітив: що більше я помилявся його мовою, то спокійніше йому самому було намагатися висловитися.

Це, звісно, означало, що я багато помилявся. Ба більше, часом я був такий тупий, що Темпі вимушено пояснював свою думку кілька разів у кілька різних способів. Ясна річ, чистою атурською.

Ми закінчили розбивати табір близько опівдня. Мартен пішов полювати, а Темпі потягнувся й пустився у свій неквапливий танок. Він виконав його двічі поспіль, і я запідозрив, що Темпі також дещо знудився. Він закінчив уже блискучим від поту і сказав мені, що скупається.

Залишившись у таборі сам-один, я розтопив мідникові свічки, щоб зробити два маленькі воскові муляжі. Я хотів зробити це вже не один день, але навіть в Університеті створення ляльок було сумнівною практикою. А тут, у Вінтасі… просто скажу, що вважав: це найкраще робити потай.

Вони вийшли аж ніяк не витонченими. Свічковий віск і близько не такий зручний, як симпатичний, але навіть найнезугарніша лялька може бути страшною. Засунувши їх у дорожню торбу, я відчув себе набагато краще підготовленим.

Поки я зчищав із пальців останні залишки воску, Темпі повернувся з купання, голий, як новонароджене дитя. Роки сценічної підготовки дозволили мені зберегти спокійне обличчя, але зберегти насилу.

Розвісивши мокрий одяг на гілці неподалік, Темпі підійшов до мене, не демонструючи ні крихти зніяковіння чи сорому.

Простягнув праву руку, звівши докупи великий і вказівний пальці.

— Що це? — Темпі трохи розвів пальці, щоб я все побачив.

Я придивився, радіючи, що знайшов на чому зосередити увагу.

— Це кліщ.

Опинившись так близько, я не зміг не помітити знову шрамів Темпі, блідих рисок, що перетинали його руки та груди. Завдяки часу, проведеному в Медиці, я вмів читати шрами, а його шрами не були широкими, рельєфними й рожевими, як після глибокого поранення, що зачепило шари шкіри, жиру та м’язів під ними. Ці рани були поверхневі. Їх були десятки. Я мимоволі замислився, як давно Темпі ходить у найманцях, щоб мати такі старі шрами. Судячи з вигляду, йому було хіба трохи за двадцять.

Темпі, не помічаючи мого пильного погляду, витріщився на істоту між пальцями.

— Воно кусає. Мене. Кусає й залишається.

Його лице було як завжди беземоційне, та в його голосі вчувалася нотка огиди. У нього заворушилася ліва рука.

— В Адемре немає кліщів?

— Ні, — Темпі демонстративно спробував затиснути істоту між пальцями. — Він не ламається.

Я жестом показав йому, як роздушити кліща нігтями. Так Темпі й учинив — не без задоволення. Викинув кліща й побрів назад, до своєї постелі. А тоді, досі голий, витягнув увесь свій одяг і енергійно його потрусив.

Я старанно дивився вбік, бо в глибині душі знав: саме зараз Дедан і Геспе повернуться з Кроссона.

На щастя, цього не сталося. Десь за чверть години Темпі надягнув сухі штани, які перед цим ретельно оглянув.

Без сорочки повернувся до того місця, де сидів я.

— Ненавиджу кліщ, — заявив він.

Коли Темпі заговорив, його ліва рука зробила різкий жест, неначе він змахував крихти із сорочки біля стегна. От тільки сорочки Темпі на собі не мав, а змахувати з його оголеної шкіри не було чого. Ба більше, я усвідомив, що раніше він уже робив такий жест.

Власне кажучи, тепер, замислившись про це, я згадав, що бачив, як він за останні кілька днів удався до цього жесту пів десятка разів, хоча ще ніколи не робив його так агресивно.

У мене раптом виникла підозра.

— Темпі! Що це означає? — я повторив його жест-змахування.

Він кивнув.

— Це оце, — і скривив обличчя, утрирувано виражаючи огиду.

У мене пішла обертом голова від згадки про останній виток: я думав, скільки разів бачив, як Темпі неспокійно вовтузиться під час розмови. Сама думка про це жахала.

— Темпі, — запитав я, — все це?.. — я показав на своє облич­чя, а тоді всміхнувся, насупився й закотив очі. — Чи відбу­вається все це з руками в адемічній мові?

Він підвів погляд і одночасно зробив жест.

— Оце! — я показав на його руку. — Що це таке?

Він завагався, а тоді натужно, зніяковіло всміхнувся.

Я скопіював цей жест, трохи розчепіривши долоню та притиснувши великий палець до середнього зі внутрішнього боку.

— Ні, — проказав Темпі. — Друга рука. Ліва.

— Чому?

Він простягнув руку й ударив мене у груди, трішечки ліворуч від грудини: «Ту-тук. Ту-тук». Відтак провів пальцем униз, до моєї лівої долоні. Я кивнув, показуючи, що розумію. Вона найближча до серця. Темпі підняв праву руку та стиснув кулак.

— Ця рука сильна, — тоді підніс ліву. — Ця рука розумна.

Логічно. Саме тому більшість лютністів виконують акорди лівою рукою й награють правою. Ліва рука, як правило, спритніша.

Я зобразив жест лівою рукою, розчепіривши пальці. Темпі похитав головою.

— Ось воно, — вигнув половину вуст у посмішці.

Цей вираз здавався дуже чудним на його обличчі, та я все ж ледве втримався, щоб на нього не витріщитися. Я придивився до його руки з ближчої відстані та трохи змінив положення пальців.

Темпі схвально кивнув. Його лице не виражало нічого, та тепер я вперше зрозумів чому.

За наступні кілька годин я дізнався, що адемічні жести насправді не замінюють собою виразу обличчя. Все далеко не так просто. Наприклад, усмішка може означати веселість, радість, вдячність або вдоволення. Можна всміхнутися, щоб когось утіши­ти. Всміхатися може людина задоволена чи закохана. Гримаса й посмішка зовні схожі на усмішку, та означають дещо геть інше.

Уявіть собі, як це — намагатися навчити когось усміхатись. Уявіть, як це — намагатись описати значення різних усмішок і пояснити, коли саме до них варто вдаватися в розмові. Це важче, ніж навчитися ходити.

Раптом дуже багато всього стало на свої місця. Звісно, Темпі не дивився мені в очі. Яка користь із погляду на обличчя співрозмовника? Слухати треба голос, але стежити треба за рукою.

Наступні кілька годин я намагався вивчити основи, та це було шалено складно. Слова — річ доволі проста. Можна показати пальцем на камінь. Можна зобразити біг або стрибок. Але чи намагалися ви коли-небудь показати на мигах покірність? Повагу? Сарказм? Сумніваюся, що таке могло б удатися навіть моєму батькові.

Через це я просувався жахливо повільно, але це мимоволі мене зачарувало. Мені неначе раптом дали другий язик.

А ще це в певному розумінні було таємницею. Я ж завжди мав слабкість до таємниць.

За три години я навчився стількох жестів, що їх можна було б перелічити, вибачте за каламбур, на пальцях рук. Здавалося, я просуваюся черепашачими темпами, та нарешті вивчивши жест, що означав «применшення», я відчув майже невимовну гордість.

Темпі, гадаю, теж її відчув.

— Добре, — промовив він, розігнувши долоню; я був більш-менш упевнений, що це вказувало на схвалення. Покрутив плечима й зіп’явся на ноги, потягуючись. Глянув на сонце крізь гілля вгорі. — Зараз їсти?

— Скоро, — мене тим часом бентежило одне запитання, і я спитав: — Темпі, навіщо стільки мороки? Усмішка — це просто. Навіщо всміхатися руками?

— Руками теж просто. Краще. Більше… — він потер сорочку приблизно так, як раніше, але дещо інакше. То була не відра­за, а роздратування? — Як називаються люди, які живуть разом. Дороги. Правильні речі, — він провів великим пальцем уздовж ключиці — невже досада? — Як називається гарне життя разом? Ніхто не сере в колодязь.

Я засміявся.

— Цивілізація?

Він кивнув і розчепірив пальці: «Веселість».

— Так, — підтвердив Темпі. — Розмовляти руками — це цивілізація.

— Але ж усміхатися природно, — запротестував я. — Всміхаються всі.

— Природно — це не цивілізація, — зауважив Темпі. — Готувати м’ясо — це цивілізація. Змивати із себе сморід — ци­вілізація.

— Отже, у вас в Адемре завжди всміхаються руками?

Якби ж то я знав жест на позначення смутку!

— Ні. Усміхатись обличчям добре з сім’єю. Добре з якимось другом.

— Чому лише з сім’єю?

Темпі повторив жест із великим пальцем на ключиці.

— Коли робиш отак, — притиснув долоню до краю обличчя і дмухнув у неї так, що вийшов потужний звук, схожий на випус­кання газів, — це природно, але так не роблять поряд з іншими. Нечемно. Із сім’єю… — він знизав плечима. «Веселість». — …циві­лізація — не важливо. Із сім’єю природніше.

— А як же сміх? — запитав я. — Я бачив, як ти сміявся, — я вимовив «ха-ха», щоб Темпі зрозумів, про що я кажу.

Він знизав плечима.

— Сміх — так.

Я зачекав якусь мить, але Темпі, схоже, не мав охоти продовжувати. Я спробував іще раз.

— Чому б не сміятися руками?

Темпі похитав головою.

— Ні. Сміх — це інше, — він підійшов поближче і двома пальцями торкнувся моїх грудей на рівні серця. — Усміхатися? — провів пальцем уздовж моєї лівої руки. — Злитися? — знову торкнувся мого серця. Зобразив обличчям переляк, спантеличення й випнув губу, дуже кумедно надувшись. При цьому Темпі щоразу торкався моїх грудей.

— Але сміятися? — Темпі притиснув долоню до мого живота. — Сміх живе тут, — він провів пальцем просто до мого рота й розчепірив пальці на руці. — Стримувати сміх недобре. Нездорово.

— І плач теж? — запитав я та зобразив сльозу, провівши одним пальцем униз по щоці.

— І плач теж, — Темпі приклав руку до свого живота. — Ха-ха-ха, — додав він, натиснувши рукою, щоб показати, як рухається його живіт. Тоді його обличчя стало сумним. — Ох-ох-ох, — видихнув Темпі, утрирувано схлипуючи та знову тиснучи на живіт. — Одне місце. Придушувати нездорово.

Я повільно кивнув, намагаючись уявити, як має почуватися Темпі, якому постійно дошкуляють люди, занадто нечемні, щоб тримати свої емоції при собі. Люди, чиї руки постійно вдаються до безглуздих жестів.

— Тут тобі, напевно, дуже важко.

— Не так важко. — «Применшення». — Коли я йду з Адемре, я це знаю. Не цивілізація. Варвари нечемні.

— Варвари?

Темпі змахнув рукою — широко, показуючи на нашу галявину, на ліс, на весь Вінтас.

— Тут усі як собаки, — він зробив страхітливо утрируване люте обличчя, показавши всі зуби, загарчавши й божевільно закотивши очі. — Це все, що ви знаєте, — і знизав плечима з безтурботною згідливістю, неначе хотів сказати, що не ставить цього нам на карб.

— А що діти? — запитав я. — Діти всміхаються, перш ніж навчаються говорити. Це неправильно?

Темпі похитав головою.

— Усі діти варвари. Усі всміхаються обличчям. Усі діти нечемні. Але вони виростають. Дивляться. Вчаться, — він задумливо спинився, добираючи слова. — Варвари не мають жінок, які вчитимуть їх цивілізації. Варвари не можуть учитися.

Я здогадувався, що Темпі нікого не хотів образити, але ­тепер особливо заповзявся вивчити нюанси жестової мови адемів.

Темпі встав і заходився розминатися — потягуватися подібно до того, як це робили акробати в моїй трупі, коли я був малий. Покрутившись то так, то сяк п’ятнадцять хвилин, він розпочав свою схожу на танець пантоміму. Хоча тоді я цього не знав, вона називалася кетан.

Досі дещо роздратований заявою Темпі про те, що «варвари не можуть учитися», я вирішив повторювати за ним. Зрештою, мені більше нíчого було робити.

Намагаючись повторювати за Темпі, я усвідомив, як це диявольськи складно — тримати руки складеними ківшиком так, а не інакше, утримувати ноги у правильній позиції. Хоча він рухався в майже черепашачому темпі, я зрозумів, що зімітувати його плавну грацію неможливо. Темпі ніколи не зупинявся й не дивився в мій бік. Жодного слова підбадьорення, жодної поради.

Це виснажувало, і коли це скінчилося, я зрадів. А тоді розпалив багаття й зібрав триніжок. Темпі без жодного слова дістав тверду ковбасу й кілька картоплин, які почав обережно чистити мечем.

Це мене здивувало, бо Темпі трусився над своїм мечем приблизно так само, як я — над своєю лютнею. Одного разу, коли його взяв Дедан, адем відреагував на це доволі драматичним сплеском емоцій. Ясна річ, драматичним для Темпі. Він вимовив два повні речення і трохи насупився.

Побачивши, що я за ним спостерігаю, Темпі з цікавістю схилив голову набік.

Я показав пальцем і спитав:

— Меч? Щоб картоплю різати?

Темпі опустив погляд на недочищену картоплину в одній руці й меч у другій.

— Гострий, — знизав плечима. — Чистий.

Я теж стенув плечима, не бажаючи робити із цього проблему. Працюючи з ним, я вивчив слова «залізо», «вузол», «листок», «іскра» й «сіль».

Чекаючи, коли вода закипить, Темпі встав, обтрусився та вдруге взявся за свою розтяжку-розминку. Я знову повторив за ним. Цього разу було важче. М’язи в руках і ногах були мляві та тремтіли після попереднього зусилля. Ближче до кінця довелося щосили притлумлювати в собі дрож, але я довідався ще кілька таємниць.

Темпі продовжував мене ігнорувати, та я був не проти. Мене завжди приваблювали виклики.