Страх мудреця

Розділ дев’яностий. Тема для пісні

Темпі підняв соснові гілки, що прикривали двох чоловіків. Обережно покладені на спини, вони мали такий вигляд, ніби спали. Я став на коліна поряд із більшим, але придивитися до нього краще не встиг: відчув чиюсь руку на плечі. Озирнувшись, побачив, як Темпі хитає головою.

— Що таке? — запитав я.

У нас залишилося менше години світла. Відшукати табір бандитів, не попавшись, мало бути непросто. А те саме серед непроглядно темної бурі мало бути жахіттям.

— Не треба, — сказав він. «Твердо. Серйозно». — Тривожити мертвих — це не від летані.

— Мені треба знати, що у нас за вороги. Я можу дізнатися від них те, що нам допоможе.

Його вуста майже нахмурилися: «несхвалення».

— Магія?

Я хитнув головою.

— Просто дивлюся, — показав на свої очі, а тоді потицяв у скроню. — Думаю.

Темпі кивнув. Але, повернувшись назад до тіл, я знову відчув на плечі його руку.

— Ти маєш попросити. Це мої мерці.

— Ти вже погодився, — зауважив я.

— Правильно просити, — сказав він.

Я глибоко вдихнув.

— Темпі, можна поглянути на твоїх мерців?

Він офіційно кивнув.

Я позирнув у бік Мартена, який саме уважно оглядав тятиву свого лука під деревом неподалік.

— Хочеш перевірити, чи можеш відшукати їхню стежку? — він кивнув і відштовхнувся від дерева. — Я почав би отам, — я показав на місце між двома гребенями на півдні.

— Я своє діло знаю, — відказав Мартен, пішовши геть і завдавши лук на плече.

Темпі відступив убік на кілька кроків, і я зосередив увагу на тілах. Одне насправді було трохи більше за Дедана — не чоловік, а величезний бик. Вони були старші, ніж я очікував, а на долонях у них були мозолі, що свідчать про довгі роки роботи зі зброєю. Це були не сердиті сільські хлопаки. Це були ветерани.

— Я знайшов їхню стежку, — несподівано для мене озвався Мартен. Я не чув його наближення через тихий шепіт дощових крапель. — Із нею все ясно як день. Там би і п’яний священник пройшов.

У небі блимнула блискавка й загуркотів грім. Дощ полився сильніше. Я нахмурився і щільніше закутав плечі у промоклий плащ мідника.

Мартен задер голову, і дощ почав падати йому просто на ­обличчя.

— Я радий, що ця погода нарешті приносить нам якусь користь, — сказав він. — Що більше дощу, то легше нам буде нишком зайти до їхнього табору й вийти з нього, — він обтер руки об мокру сорочку і знизав плечима. — До того ж нам уже, здається, нíкуди мокнути далі.

— Маєш рацію, — сказав я й підвівся.

Темпі прикрив тіла гіллям, і Мартен повів нас на південь.

***

Мартен став на коліна, щоб оглянути щось на землі, і я, скориставшись нагодою, наздогнав його.

— За нами йдуть, — сказав я, не завдаючи собі клопоту шепо­тіти. Вони були щонайменше за сімдесят футів позаду нас, а дощ лився поміж дерев із шумом, із яким хвилі б’ються об берег.

Мартен кивнув і вдав, ніби показує на щось на землі.

— Я не думав, що ти їх бачив.

Я всміхнувся й витер мокрою рукою воду з обличчя.

— Ти тут не один маєш очі. Скільки їх тут, на твою думку?

— Двоє, може, троє.

До нас наблизився Темпі.

— Двоє, — промовив він з упевненістю в голосі.

— Я бачив лиш одного, — зізнався я. — Як близько ми до їхнього табору?

— Гадки не маю. Може, вони за наступним пагорбом. Може, за кілька миль. Слідів досі всього двоє, а запаху багать я не відчуваю, — Мартен підвівся і знову пішов стежкою, не озираючись.

Я відштовхнув низьку гілку, коли повз мене пройшов Темпі, й помітив за нами якийсь рух, ніяк не пов’язаний із вітром чи дощем.

— Перейдімо наступний гребінь і поставімо невеличку пастку.

— Здається, саме те, що треба, — погодився Мартен.

Жестом наказавши нам зачекати, він низько присів і поволі наблизився до вершини невеличкого узвишшя. Я притлумив сильне бажання озирнутися, тимчасом як Мартен зазирнув за край гребеня, а тоді відскочив.

Блимнув яскравий спалах: неподалік ударила блискавка. Грім неначе врізав мені кулаком у груди. Я здригнувся. Темпі встав.

— Це схоже як удома, — промовив він, злегка всміхаючись і не намагаючись уберегти лице від води.

Мартен помахав рукою, і ми наблизилися до краю гребеня. Опинившись поза полем зору того, хто йшов за нами, я швидко роззирнувся довкола.

— Йдімо за слідами до тієї покрученої ялини, а тоді вертаймо назад, — показав я. — Темпі ховається отам. Мартен — за отим упалим деревом. Я піду за отой камінь. Мартен виступить першим. Вирішуй сам, але, напевно, було б найкраще, якби ти зачекав, доки вони не опиняться за тим розколотим пнем. Постарайся по змозі лишити одного з них живим, але ми не можемо допустити, щоб вони втекли чи забагато шуміли.

— А що робитимеш ти? — запитав Мартен, коли ми поспіхом залишили чіткі сліди аж до покрученої ялини.

— Я триматимусь осторонь. Ви краще підходите для таких речей. Але в мене на такі випадки теж є один-два трюки. — Ми досягли дерева. — Готові?

Мартен, схоже, був трохи приголомшений моїм раптовим потоком наказів, але вони обидва кивнули й хутко розійшлися по місцях.

Я обійшов те місце по колу й умостився за безформним кам’яним виступом. Із тієї позиції мені було видно, як наші забрьохані сліди змішуються зі стежкою, якою ми пройшли. Далі я бачив, як Темпі розмістився за стовбуром товстого завилькуватого дуба. Праворуч від нього Мартен наклав стрілу, відтягнув тятиву до плеча і став чекати, нерухомий, як статуя.

Я дістав ганчірку з пучкою попелу й тонкий шматок заліза. Тепер я тримав їх напоготові. Від думки про те, для чого нас сюди послали — полювати на людей і вбивати їх, — у мене пере­вернувся шлунок. Ніде правди діти, то були розбійники й убивці, та це все-таки були люди. Я задихав глибше та спробував розслабитися.

Поверхня каменя, що торкалася моєї щоки, була холодна й шорстка. Я нашорошив вуха, та не чув нічого через невпинний стукіт дощу. Я притлумив сильне бажання вихилитися далі за край каменя й розширити поле зору. Знову блимнула блискавка, і я почав відлічувати секунди до грому, але тут побачив, як показалося двійко постатей.

У мене в грудях спалахнув похмурий жар.

— Стріляй у них, Мартене, — голосно сказав я.

Дедан крутнувся і став навпроти мене з оголеним мечем, перш ніж я вийшов зі схованки. Геспе була трохи стриманіша й зупинилася, до половини витягнувши меч із піхов.

Я прибрав ніж і підійшов до Дедана на відстань не більш як пів десятка кроків. Коли я перехопив його погляд, над нами пролунав розкотистий грім. Обличчя в Дедана було зухвале, а я не став приховувати свій гнів. Минула одна довга хвилина тиші, і він відвів погляд, удавши, ніби мусить витерти з очей воду.

— Прибери це, — кивнув я на його меч. Дедан завагався на секунду, а відтак послухався. Лише тоді я повернув тонкий шматок ламкої сталі, який тримав у руці, під підкладку свого плаща.

— Якби ми були бандитами, ви вже загинули б, — я перевів погляд із Дедана на Геспе, а тоді знову на нього. — Вертайте до табору.

Дедан скривив обличчя.

— Набридло, що ти розмовляєш зі мною, наче з дитиною, — тицьнув на мене пальцем. — Я прожив на світі набагато довше за тебе. Я не дурний.

Я прикусив язика, втримавшись від кількох сердитих відповідей, від яких могло стати тільки гірше.

— Мені нíколи з тобою сперечатися. Ми марнуємо світло, а ти наражаєш нас на небезпеку. Вертай до табору.

— Ми маємо розібратися з цим сьогодні, — промовив Дедан. — Двох із них уже вколошкали, зосталося, напевно, всього п’ять чи шість. Ми заскочимо їх зненацька в темряві, посеред бурі. Бум. Бам. І завтра повернемося до Кроссона на обід.

— А що, як їх десяток? Що, як їх двадцятеро? Що, як вони окопались у фермерському будинку? Що, як вони знайдуть наш табір, поки там нікого не буде? Всі наші запаси, наші харчі й моя лютня можуть бути втрачені, а коли ми повернемося, на нас чекатиме пастка. І все тому, що ти не зміг годину посидіти спокійно, — його лице загрозливо почервоніло, і я відвернувся. — Вертай до табору. І ми сьогодні ще про це поговоримо.

— Ні, трясця. Я йду, і ти ніяк, хай йому грець, мене не зупиниш.

Я заскреготав зубами. Найгірше було те, що це було правдою. Я ніяк не міг застосувати свою владу. Не міг зробити нічого, крім як укоськати Дедана восковим муляжем, який зліпив. А я знав, що це — найгірший варіант із можливих. Це не лише обернуло б Дедана на мого відвертого ворога, а й, поза сумнівом, налаштувало би проти мене ще й Геспе з Мартеном.

Я поглянув на Геспе.

— Чому ти тут?

Вона швидко кинула погляд на Дедана.

— Він збирався піти сам. Я подумала, що нам краще лишатися разом. І ми таки це продумали. На табір ніхто не натрапить. Ми сховали спорядження й загасили вогонь, перш ніж піти.

Я тяжко зітхнув і засунув ні до чого не придатну пучку попелу в кишеню плаща. Хто б сумнівався.

— Але я згодна, — продовжила Геспе. — Треба постаратися закінчити це сьогодні.

Я поглянув на Мартена.

Той винувато подивився на мене.

— Я збрехав би, якби сказав, що не хочу, щоб це скінчилося, — промовив він, а тоді швидко додав: — Якщо це можна зробити з розумом, — можливо, він сказав би більше, та слова застрягли у нього в горлі й він закашляв.

Я поглянув на Темпі. Темпі — на мене.

Найгірше було те, що з Деданом погоджувалося моє чуття. Я хотів із цим покінчити. Хотів лягти в тепле ліжко й гарно поїсти. Хотів довести Мартена до якогось сухого місця. Хотів повернутися до Северена, де можна було б купатись у вдячності Алверона. Хотів відшукати Денну, перепросити й пояснити, чому я пішов, не сказавши ні слова.

Із припливом бореться лише дурень.

— Гаразд, — я поглянув на Дедана. — Якщо через це загине хтось із твоїх друзів, у цьому будеш винен ти, — я побачив, як на його обличчі промайнула невпевненість, а тоді зникла: він зціпив зуби. Надто вже багато він сказав, щоб гордість дозволила йому відступитися.

Я наставив на нього довгий палець.

— Але віднині й надалі кожен із вас повинен чинити так, як скажу я. Я слухатиму ваші пропозиції, але накази віддаватиму сам.

Я роззирнувся довкола. Мартен і Темпі відразу кивнули, а всього за мить те саме зробила Геспе. Дедан кивнув повільно.

Я поглянув на нього.

— Присягнися. — Він примружив очі. — Ти можеш нас убити, якщо знов утнеш якийсь такий трюк, коли ми сьогодні атакуємо. Я тобі не довіряю. Як на мене, краще забратися звідси сьогодні, ніж іти на справу з тим, кому я не можу довіряти.

Знову з’явилося напруження, та воно не надто затягнулося, бо втрутився Мартен:

— Та ну, Дене. Хлопчина насправді діло говорить. Він улаштував цю засідочку секунди за чотири, — його тон став жартівливим. — Та й не такий він нікчемний, як отой покидьок Бренве, і за той маленький танець під нужником платили й наполовину не так добре.

Дедан усміхнувся.

— Так, мабуть, ти маєш рацію. Аби тільки це скінчилося ­сьогодні.

Я ні на мить не засумнівався, що Дедан однаково піде власним шляхом, якщо йому так буде зручно.

— Присягнися, що слухатимешся моїх наказів.

Він знизав плечима й відвів погляд.

— Так. Присягаюся.

Мало.

— Присягнися власним ім’ям.

Він витер з обличчя дощ і спантеличено поглянув на мене.

— Що?

Я повернувся до нього й заговорив офіційним тоном:

— Дедане. Чи чинитимеш ти сьогодні так, як я скажу, не ставлячи запитань і не вагаючись? Дедане. Чи присягнешся ти власним ім’ям, що робитимеш це?

Він трохи попереминався з ноги на ногу, а тоді дещо ви­прямився.

— Присягаюся власним ім’ям, що робитиму це.

Я підступив до нього й дуже тихо проказав: «Дедане». При цьому направив крізь восковий муляж у кишені маленький, ледь відчутний вибух тепла. Недостатній, щоб щось зробити, проте достатній, щоб його на якусь мить відчув Дедан.

Я побачив, як він вирячив очі, й усміхнувся йому, наче сам Таборлін Великий. Ця усмішка була сповнена таємниць, широка й упевнена, а також вельми самовдоволена. Ця усмішка розповідала цілу історію сама собою.

— Тепер я знаю твоє ім’я, — тихо проказав я. — Я маю владу над тобою.

Вираз обличчя Дедана майже виправдав місяць його бурчання. Я відступив, і усмішка зникла, швидко, наче блискавиця. Це було легко, наче зняти маску. Дедан тоді, звісно, замислився, яке обличчя справжнє — хлопчиська чи побаченого мигцем Таборліна?

Я відвернувся, поки не загубив момент.

— Мартен піде в розвідку попереду. Ми з Темпі йтимемо за ним на п’ять хвилин пізніше. Так у нього буде час відшукати бандитських дозорців і повернутися, щоб нас попередити. Ви йдіть на десять хвилин пізніше за нас.

Я багатозначно поглянув на Дедана й підняв обидві руки, розчепіривши пальці.

— Десять хвилин, повних. Так буде повільніше. Але так найбезпечніше. Пропозиції є? — Ніхто нічого не сказав. — Гаразд. Мартене, твій вихід. Якщо вскочиш у халепу, вертайся.

— Не сумнівайся в цьому, — промовив він і невдовзі зник із нашого поля зору, загубившись серед розмитих зелено-бурих плям листя, кори, каменю й дощу.

***

Дощ періщив далі, а світло вже почало меркнути, тимчасом як ми з Темпі йшли стежкою, скрадаючись від схованки до схованки. Принаймні шумом не треба було перейматися: вгорі майже безупинно бурчав грім.

Із підліска несподівано виринув Мартен і жестом покликав нас до похилого клена — вельми сумнівної схованки.

— Їхній табір просто попереду, — сказав він. — Сліди повсюди, а ще я бачив світло їхнього багаття.

— Скільки їх?

Мартен хитнув головою.

— Я не так близько підійшов. Щойно побачив різні сліди, пішов назад. Не хотів, щоб ви пішли не за тими слідами й загубилися.

— Як далеко?

— Десь за хвилину поповзом. Звідси можна побачити їхнє багаття, та їхній табір стоїть по інший бік узвишшя.

Я поглянув на обличчя двох своїх супутників у напівтемряві. Жоден із них не видавався знервованим. Вони підходили для такої роботи, навчались її. Мартен був здібним слідопитом і лучником. Темпі володів легендарною майстерністю адемів.

Я, можливо, теж почувався би спокійно, якби мав змогу підготувати якийсь план, якийсь симпатичний фокус, який міг би похитнути шальки терезів на нашу користь. Але Дедан знищив усі надії на це, наполігши, що треба атакувати сього­дні. Я не мав нічого, навіть паршивенького зв’язку з вогнем десь удалині.

Я припинив ці роздуми, поки вони з тривожних не стали панічними.

— То ходімо, — промовив я, задоволений своїм спокійним тоном.

Ми втрьох нишком попрямували вперед, тимчасом як у небі поволі зникало останнє світло. Серед сірості Мартена й Темпі було важко розгледіти, і це мене заспокоювало. Якщо вже й мені складно, то дозорцям помітити нас на віддалі буде майже неможливо.

Невдовзі я завважив сяйво вогню, що відбивалося від споду високого гілля попереду. Пригнувшись, зійшов угору крутим берегом слідом за Мартеном і Темпі, хоч там і було слизько від дощу. Мені здалося, що попереду нас я побачив якесь ворушіння.

А тоді вдарила блискавка. У майже цілковитій темряві її було достатньо, щоб мене засліпити, але спершу я побачив у яскраво-білому сяйві мулистий берег.

На гребені стояв високий чоловік із натягнутим луком. Темпі пригнувся на березі на кілька футів вище від мене, застигнувши саме тоді, коли обережно ставив ноги. Вище за нього був Мартен. Старий слідопит опустився на одне коліно й також натягнув лук. Блискавка показала все це мені у великому спалаху, а тоді засліпила мене. За мить пролунав грім, який мене ще й оглушив. Я впав на землю й покотився. До мого обличчя липли мокре листя й багнюка.

Розплющивши очі, я не побачив нічого, крім блакитних примар, які танцювали в мене перед очима після блискавки. Жодного крику. Якщо скрикнув дозорець, то це перекрив грім. Я застиг на місці, і мої очі адаптувалися. За одну довгу приголомшливу мить я знайшов Темпі. Він стояв на березі футів на п’ятнадцять вище, опустившись на коліна над темним силуетом. Дозорцем.

Я наблизився до нього, кинувшись крізь мокру папороть і брудне листя. Над нами знову блимнула блискавка, тепер уже легше, і я побачив, що з грудей дозорця стирчить древко однієї з Мартенових стріл. Оперення стріли відірвалося й майоріло на вітрі крихітним змоклим прапорцем.

— Мертвий, — оголосив Темпі, коли ми з Мартеном опинилися досить близько, щоб почути.

Я в цьому сумнівався. Так швидко не вбиває людину навіть глибока рана у грудях. Але, підійшовши ближче, я побачив, під яким кутом стирчить стріла. Постріл був у серце. Я вражено поглянув на Мартена.

— Такий постріл — це тема для пісні, — тихо сказав я.

— Пощастило, — відмахнувся він і зосередився на вершині гребеня за кілька футів над нами. — Лишається сподіватися, що в мене ще є удача, — сказав і поповз.

Повзучи за ним, я мигцем побачив Темпі, що досі стояв на колінах над загиблим. Він прихилився до нього, неначе шепочучи тілу.

А тоді я побачив табір, і моє нечітке зацікавлення дивацтвами адема враз розсіялося.