Страх мудреця

Розділ одинадцятий. Гавань

До Університету я повернувся в доброму гуморі, попри тягар нового боргу. Зробив кілька покупок, узяв лютню й пішов дахами.

Орієнтування всередині Основи було кошмаром: то був лабіринт із безглуздих коридорів і сходів, які вели в нікуди. Однак ходити її безладними дахами було цілком просто. Я дістався невеличкого подвір’я, яке на певному етапі будівництва корпусу стало геть недоступним, застрягло, наче муха в бурштині.

Арі не чекала на мене, та це було місце моєї першої зустрічі з нею, і часом, коли ніч була ясна, вона виходила помилуватися зорями. Я пересвідчився в тому, що в кабінетах із краєвидом на подвір’я темно й безлюдно, а тоді дістав лютню й заходився її настроювати.

Програвши майже годину, я почув, як щось ворушиться й шурхотить на зарослому подвір’ї внизу. А тоді з’явилась Арі: вмить видерлася на зарослу яблуню й вийшла на дах.

Вона побігла до мене, легко скачучи босими ніжками по дьогтю. Волосся розвівалося в неї за спиною.

— Я тебе чула! — повідомила Арі, опинившись поряд. — Чула тебе аж у Скакалках!

— Я начебто пригадую, — поволі проказав я, — що збирався помузикувати для декого.

— Для мене! — Арі притиснула обидві долоньки до грудей і всміхнулася. Вона переминалася з ноги на ногу, мало не витанцьовуючи з нетерплячки. — Заграй мені! Я була терпляча, як дві каменюки, — сказала вона. — Ти прийшов саме вчасно. Я не могла би стати терплячою, як три камені.

— Що ж, — невпевнено промовив я, — це все, мабуть, залежить від того, що принесла мені ти.

Вона розсміялася і стала навшпиньки, досі тримаючи руки складеними біля грудей.

— А що ти приніс мені?

Я став на коліна й заходився розв’язувати свій вузлик.

— Я приніс тобі три речі, — заявив я.

— Як традиційно, — всміхнулася вона. — Сьогодні ти дуже порядний панич.

— Авжеж, — я показав важку темну пляшку.

Вона взялася за неї обома руками.

— Хто це створив?

— Бджоли, — відповів я. — А також броварі у Бредоні.

Арі всміхнулася.

— Три слова на «б», але пристойні, — сказала вона й поставила пляшку біля своїх ніжок. Я витягнув свіжу круглу ячмінну хлібину. Вона простягнула руку й торкнулася її пальцем, а тоді схвально кивнула.

Останнім я витягнув цілого копченого лосося. Сама по собі риба коштувала чотири драби, проте я побоювався, що Арі їсть замало м’яса, коли мене немає поряд і вона харчується тим, що підбирає сама. Їй це піде на користь.

Арі з цікавістю поглянула на рибу, схиливши голову, щоб зазирнути в її єдине недремне око.

— Привіт, рибо, — сказала вона. А тоді знову поглянула на мене. — Вона має таємницю?

Я кивнув.

— Арфу замість серця.

Арі знов опустила погляд на рибу.

— Не дивно, що в неї такий здивований вигляд.

Арі взяла рибу в мене з рук і обережно поклала її на дах.

— А тепер підведися. В мене є для тебе три речі, як і має бути по справедливості.

Я зіп’явся на ноги, а вона простягнула щось загорнуте у тканину. То була товста свічка, що пахла лавандою.

— Що в ній усередині? — запитав я.

— Щасливі сни, — відповіла Арі. — Я вклала їх туди для тебе.

Я покрутив свічку в руках. У мене з’явилася підозра.

— Це ти сама зробила?

Арі кивнула й радісно всміхнулася.

— Так. Я страшенно розумна.

Я обережно заховав свічку в одній із кишень плаща.

— Дякую, Арі.

Вона посерйознішала.

— А тепер заплющ очі й нагнися, щоб я віддала тобі другий подарунок.

Спантеличившись, я заплющив очі й зігнувся в поясі, а тоді замислився, чи не виготовила вона для мене ще й капелюха.

Я відчув, як її руки торкнулися мого обличчя з боків, а тоді вона нагородила мене ледь відчутним, обережним поцілунком у середину чола.

Здивувавшись, я розплющив очі. Але Арі вже стояла за кілька кроків від мене й нервово зчепила руки за спиною. Я не знав, що й сказати.

Арі ступила крок уперед.

— Ти для мене особливий, — серйозно промовила вона з невеселим обличчям. — Хочу, щоб ти знав: я завжди дбатиму про тебе, — Арі обережно простягнула руку й витерла мені щоки. — Ні. Сьогодні нічого такого. Ось твій третій подарунок. Якщо стане кепсько, можеш прийти й залишитися зі мною в Піднизі. Там гарно, і ти будеш у безпеці.

— Дякую, Арі, — промовив я, щойно зміг заговорити. — Ти для мене теж особлива.

— Ще б пак, — буденним тоном сказала вона. — Я ж гарна, як місяць.

Я опанував себе, тимчасом як Арі скочила до шматка ме­талевої труби, що стирчав із димаря, і зняла ним кришечку із пляшки. Тоді принесла пляшку назад, обережно тримаючи її обома руками.

— Арі, — запитав я, — невже твоїм ногам не холодно?

Вона опустила на них погляд.

— Дьоготь непоганий, — сказала вона й поворушила пальчиками на ногах. — Досі теплий від сонця.

— Не хочеш пару черевичків?

— А що в них було б? — запитала вона.

— Твої ноги, — відповів я. — Скоро настане зима.

Арі знизала плечима.

— Твоїм ногам буде холодно.

— Узимку я ні на що не лізу, — сказала вона. — Це не дуже приємно.

Відповісти я не встиг: тут із-за великого цегляного димаря вийшов Елодін — невимушено, наче подався на післяобідню прогулянку.

Ми всі на мить витріщились одне на одного, кожний вражений по-своєму. Ми з Елодіном були здивовані, зате Арі, яку я бачив краєчком ока, геть застигла, наче олень, готовий поскакати геть, у безпечне місце.

— Майстре Елодін, — заговорив я максимально лагідним, товариським тоном, відчайдушно сподіваючись, що він нічим не наполохає Арі й не оберне її навтіки. Після минулої втечі під землю з переляку вона не виходила цілий виток. — Дуже приємно вас бачити.

— Привітики, — озвався Елодін таким самим невимушеним тоном, як і я, ніби в тому, що наша трійця зустрілася серед ночі на даху, не було нічого дивного. Щоправда, судячи з того, що я знав, йому це могло й не видатися дивним.

— Майстре Елодін, — Арі зігнула одну босу ніжку позаду другої й потягнула за поділ обшарпаної сукні в ледь поміт­ному реверансі.

Елодін залишався в тіні, яку в світлі місяця відкидав високий цегляний димар. Він відповів несподівано офіційним поклоном. Я не бачив його обличчя добре, та міг уявити, як його допитливі очі оглядають босоноге, тендітне дівча з німбом із завислого довкола голови волосся.

— А що вивело вас надвір цієї чудової ночі? — запитав Елодін.

Я напружився. Питати про щось Арі було небезпечно.

На щастя, це запитання її начебто не збентежило.

— Квоут приніс мені дещо гарне, — пояснила вона. — Приніс мені бджолиного пива, ячмінного хліба й копчену рибу з арфою на місці серця.

— А… — відповів Елодін і відійшов від димаря. Обмацав свій одяг і врешті знайшов щось у кишені. Простягнув знахідку їй. — На жаль, я приніс тобі лиш один цинас.

Арі ледь помітно, наче танцівниця, відступила назад і навіть не спробувала забрати приношення.

— А ви принесли щось Квоутові?

Це, схоже, заскочило Елодіна зненацька. Якусь мить він ніяково стояв із простягнутою рукою.

— На жаль, ні, — зізнався він. — Але також не думаю, що Квоут приніс щось для мене.

Арі примружила очі й нахмурилася — ледь помітно, але з відвертим несхваленням.

— Квоут приніс музику, — строго промовила вона, — а музика для всіх.

Елодін знову помовчав. Мушу визнати, що мені було приємно побачити, як його нарешті змушує ніяковіти чужа поведінка. Він повернувся і зробив напівпоклон у мій бік.

— Перепрошую, — сказав Елодін.

Я милостиво змахнув рукою.

— Та нічого.

Елодін знову повернувся до Арі та вдруге простягнув руку.

Вона ступила два невеличкі кроки вперед, завагалася, а тоді ступила ще два. Поволі простягнула руку, зупинилася, поклавши долоньку на маленький фрукт, а тоді відбігла на кілька кроків, піднісши обидві руки до грудей.

— Красно дякую, — промовила Арі та знову зробила маленький реверанс. — А тепер можете приєднатися до нас, якщо хочете. І якщо ви будете добре поводитися, то зможете залишитись і послухати, як Квоут опісля гратиме.

Вона злегка схилила голову набік, тож у неї вийшло запитання.

Елодін повагався, а тоді кивнув.

Арі перебігла на інший бік даху, а тоді спустилася на подвір’я крізь голе яблуневе гілля.

Елодін провів її поглядом. Коли він схилив голову набік, місячного сяйва виявилося якраз досить, щоб я розгледів на його обличчі задумливий вираз. Відчув, як у животі різко, несподівано зав’язалася вузлом тривога.

— Майстре Елодін!

Він повернувся до мене.

— Гм-м?

Я з особистого досвіду знав, що Арі принесе те, що хотіла, з Піднизу, всього за три-чотири хвилини. Говорити треба було швидко.

— Знаю, це видається дивним, — промовив я. — Але ви маєте бути обережним. Вона дуже нервова. Не намагайтеся її торкатися. Не робіть різких рухів. Це її відлякає.

Елодінове лице знову сховалося в тіні.

— Справді? — перепитав він.

— Гучні звуки теж. Навіть гучний смішок. А ще їй не можна ставити запитання, схожі на особисті. Інакше вона просто втече.

Я глибоко вдихнув. Голова йшла обертом. У мене гарно підвішений язик, і я певен, що, маючи достатньо часу, можу переконати практично кого завгодно в чому завгодно. Однак Елодін був просто занадто непередбачуваний для маніпуляцій.

— Нікому не кажіть, що вона тут, — це прозвучало кате­горичніше, ніж я хотів, і я негайно пошкодував про вибір слів. Я не мав змоги віддавати накази одному з майстрів, навіть більш ніж напівбожевільному. — Тобто, — хутко додав я, — я вважав би це за велику особисту послугу, якби ви нікому про неї не казали.

Елодін довго, задумливо дивився на мене.

— І чому ж це, ре’ларе Квоуте?

Я відчув, як від байдужливої веселості в його голосі мене кинуло в піт.

— Її запроторять до Гавані, — відповів я. — Вже кому-кому, а вам… — і поступово замовк: у горлі пересохло.

Елодін уважно поглянув на мене. Його лице було майже повністю в тіні, та я відчув, як він нахмурився.

— Вже кому-кому, а мені що, ре’ларе Квоуте? Ви вважаєте, що знаєте моє ставлення до Гавані?

Я відчув, як усі мої елегантні, наполовину підготовлені аргу­менти розсипаються довкола моїх ніг. І раптом неначе повернувся на вулиці Тарбієна. Мій шлунок став жорстким вузлом голоду, а груди переповнилися відчайдушною безнадією, поки я хапався за рукави моряків і купців, випрошуючи грошів, півгрошів, шимів. Випрошуючи хоч чогось, аби мати змогу поїсти.

— Будь ласка, — звернувся я до Елодіна. — Будь ласка, майстре Елодін, якщо за нею гнатимуться, вона сховається і я не зможу її відшукати. У неї трохи не всі вдома, але тут вона щаслива. І я можу про неї дбати. Не дуже, але трішки. Якщо її спіймають, буде навіть гірше. Гавань її вб’є. Прошу, майстре Елодін. Я зроблю все, що ви захочете. Просто нікому не кажіть.

— Тихо, — відповів він. — Вона йде.

Елодін простягнув руку, щоб узяти мене за плече, і на його обличчя впало місячне сяйво. Його лице виявилось аж ніяк не лютим і не суворим. Воно не виражало нічого, крім спантеличення та стурбованості.

— Пане й пані, ти аж трусишся! Передихни й поверни собі сценічне обличчя. Якщо вона побачить тебе в такому вигляді, ти її злякаєш.

Я глибоко вдихнув і щиро постарався розслабитися. З облич­чя Елодіна зникла стурбованість, і він відступив, відпустивши моє плече.

Повернувшись, я відразу побачив, як Арі мчить дахом до нас із повними руками. Вона зупинилася трохи на віддалі, придивившись до нас обох, а тоді пройшла решту шляху, ступаючи обережно, як танцівниця, аж доки не повернулася туди, де стояла спочатку. Відтак легко сіла на дах, умостившись на схрещених ніжках. Ми з Елодіном теж сіли, хоч і близько не так граційно.

Арі розгорнула тканину, обережно розклала її між нами, а тоді виставила посередині велику гладеньку дерев’яну тарілку. Витягнула цинас і понюхала, визирнувши з-за його вершечка.

— Що там усередині? — запитала вона Елодіна.

— Сонячне світло, — відказав він, невимушено, наче очікував цього запитання. — До того ж те, що сяє на початку ранку.

Вони знали одне одного. Ну звісно! Ось чому вона не втекла відразу. Я відчув, як жорстке напруження між моїми лопатками трохи ослабло.

Арі знову понюхала фрукт і на мить замислилася.

— Він прекрасний, — оголосила вона. — Але те, що приніс Квоут, іще прекрасніше.

— Логічно, — визнав Елодін. — Гадаю, Квоут — краща людина, ніж я.

— Це саме собою, — манірно відказала Арі.

Арі подала вечерю, розділивши на всіх нас хліб і рибу. Також витягнула приземкуватий глиняний глечик із засоленими оливками. Мені радісно було побачити, що вона здатна забезпечувати себе, коли мене немає поряд.

Арі налила пива у знайому мені порцелянову чашку. Ело­дінові дістався маленький слоїчок із тих, що в них зберігають варення. Вона наповнила його слоїк першого разу, але не другого. Я замислився, в чім річ: до нього просто важко було дотягнутися чи це такий витончений натяк на невдоволення.

Ми їли мовчки. Арі — вишукано, відкушуючи зовсім потроху, тримаючи спину прямо. Елодін — сторожко, раз у раз кидаючи погляд на мене, ніби не знаючи достеменно, як поводитись. Із цього я здогадався, що він іще ніколи не розділяв трапези з Арі.

Коли ми покінчили з усім іншим, Арі дістала маленький яскравий ножик і розділила цинас на три частини. Щойно вона розітнула шкірку, я відчув у повітрі його запах, солодкий і різкий. Рот наповнився слиною. Цинаси привозили здалеку, і для таких, як я, вони були просто занадто дорогі.

Арі простягнула мій шматочок, і я обережно прийняв його.

— Красно дякую, Арі.

— Будь ласочка, Квоуте.

Елодін поглядав то на неї, то на мене.

— Арі?

Я чекав, коли він закінчить запитання, але цим, схоже, все й вичерпувалося.

Арі зрозуміла швидше за мене.

— Це моє ім’я, — пояснила вона з гордою усмішкою.

— Справді? — з цікавістю перепитав Елодін.

Арі кивнула.

— Його мені дав Квоут, — усміхнулася мені на весь рот. — Хіба воно не чудове?

Елодін кивнув.

— Прекрасне ім’я, — ґречно сказав він. — І тобі личить.

— Так, — погодилася вона. — Це все одно що носити в серці квітку, — серйозно поглянула на Елодіна. — Якщо вас почне занадто обтяжувати ім’я, хай Квоут дасть вам нове.

Елодін іще раз кивнув і надкусив свій цинас. Жуючи, повернувся в мій бік. У світлі місяця я розгледів його очі. Вони були холодні, замислені й належали однозначно, цілковито психічно здоровій людині.

***

Коли ми доїли вечерю, я проспівав кілька пісень, а тоді ми розпрощалися. Ми з Елодіном пішли разом. Я знав не менш як пів дюжини способів злізти з даху Основи, але дозволив обирати шлях йому.

Ми проминули круглу кам’яну обсерваторію, що стирчала з даху, відтак перейшли до довгої череди більш-менш пласких листів свинцю.

— Як давно ти до неї ходиш? — запитав Елодін.

Я замислився.

— Пів року? Залежить від того, з якого часу вести відлік. Перш ніж я хоч трохи побачив її, довелося грати кілька витків, і ще більше — перш ніж вона довірилася мені достатньо для розмови.

— Тобі пощастило більше, ніж мені, — зауважив він. — Минув уже не один рік. Сьогодні вона вперше підійшла до мене ближче, ніж на десять кроків. Навіть якщо день гарний, ми перекидаємося заледве десятком слів.

Ми злізли із широкого низенького димаря й опинилися на невисокому скаті з товстих колод, запечатаних кількома шарами дьогтю. Поки ми йшли, я тривожився дедалі більше. Чому Елодін намагався з нею зблизитися?

Згадався той випадок, коли я пішов з Елодіном до Гавані, щоб відвідати його ґілера, Алдера Віна. Уявив там Арі. Крихітну Арі, прив’язану до ліжка товстими шкіряними ременями, щоб не шкодила собі й не металася під час годування.

Я зупинився. Елодін ступив іще кілька кроків, а тоді повернувся до мене.

— Вона мій друг, — поволі проказав я.

Він кивнув.

— Це очевидно.

— І в мене замало друзів, щоб я міг дозволити собі втратити одного, — додав я. — Тим паче її. Пообіцяйте мені, що нікому не розкажете про неї й не здасте її до Гавані. Це місце їй не підходить, — ковтнув, намагаючись позбутися сухості в горлі. — Пообіцяйте мені.

Елодін схилив голову набік.

— Я чую погрозу… — сказав він із веселістю в голосі. — Хоча ти й не висловлюєш її вголос. Я маю пообіцяти тобі, інакше… — один кутик його рота вигнувся в легкій іронічній усмішці.

Коли він усміхнувся, я відчув спалах гніву, змішаного з тривогою та страхом. Опісля в роті з’явився несподіваний гострий присмак слив і мускатного горіха, і я чітко усвідомив, що до мого стегна під штаньми прикріплений ніж. Відчув, як рука поволі прослизає в кишеню.

А тоді побачив край даху за пів десятка футів позаду Елодіна й відчув, як мої ноги злегка сунуться, готуючись помчати й повалити його. Затим ми обидва злетіли б із даху на тверду бруківку внизу.

Я відчув, як моє тіло враз укрилося холодним потом, і заплющив очі. Глибоко, повільно вдихнув — і присмак у роті зник.

Я знову розплющив очі.

— Пообіцяйте мені, — повторив. — Інакше я, напевно, втну щось немислимо дурне, — я ковтнув. — І нам обом від цього стане гірше.

Елодін поглянув на мене і сказав:

— Надзвичайно чесна погроза. Зазвичай вони набагато грізніші та хряскіші.

— Хряскіші? — перепитав я, виділивши голосом перший склад. — Може, все-таки жаскіші?

— І те, і те, — відказав Елодін. — Зазвичай дуже часто звучить «переламаю коліна» та «зламаю шию», — він знизав плечима. — Я мимоволі уявляю собі жорсткий хрящ, наче у м’ясі.

— А, — промовив я, — зрозуміло.

Якусь мить ми глипали один на одного.

— Я нікого не посилатиму її забрати, — врешті пообіцяв Елодін. — Гавань — підходяще місце для деяких людей. Для багатьох із них — єдине. Але я навіть скаженого пса не схотів би там замикати за наявності кращого варіанту.

Він повернувся й пішов. Я не пішов слідом, і Елодін озирнувся на мене.

— Цього замало, — сказав я. — Пообіцяйте мені.

— Присягаюся молоком матері, — промовив Елодін. — Присягаюся своїм іменем і своєю силою. Присягаюся вічно рухли­вим місяцем.

Ми пішли знову.

— Їй потрібен тепліший одяг, — сказав я. — А також шкарпетки та взуття. І ковдра. І щоб вони були нові. Арі не прийме жодної речі, яку вже хтось носив. Я пробував.

— Вона не прийме їх від мене, — зізнався Елодін. — Я лишав дещо для неї. Вона того й не торкалася, — він повернувся до мене. — Якщо я віддам ці речі тобі, ти їх передаси?

Я кивнув.

— Тоді їй також потрібні близько двадцяти талантів, рубін завбільшки з яйце та новий набір гравірувальних інструментів.

Елодін щиро, просто реготнув.

— А струни для лютні їй часом не треба?

Я кивнув.

— Дві пари, якщо зможете роздобути.

— Чому Арі? — запитав Елодін.

— Тому що в неї більше нікого немає, — сказав я. — І в мене теж. Якщо ми не піклуватимемось одне про одного, то хто це робитиме?

Він похитав головою.

— Ні. Чому ти обрав для неї це ім’я?

— А, — знітився я, — це тому що вона така світла й мила. Вона не має причин бути такою, але вона така. «Арі» означає ­«сонячна».

— Якою мовою? — запитав він.

Я повагався.

— Здається, сіаруською.

Елодін похитав головою.

— Сіаруською «сонячна» — це «левірієт».

Я спробував пригадати, де вивчив це слово. Може, випадково здибав у Архівах?..

Згадати я не встиг: Елодін заговорив.

— Я готуюся викладати одну дисципліну, — невимушено сказав він, — для тих, кого цікавить делікатне й витончене мистецтво іменування, — скоса поглянув на мене. — Мені здається, що для тебе вона може виявитися не геть безглуздою.

— Можливо, я зацікавлюся, — обережно відповів я.

Елодін кивнув.

— Для підготовки тобі варто прочитати «Основоположні принципи» Теккама. Книжка невелика, але солідна, якщо ти розумієш, про що я.

— Якщо позичите мені примірник, буду неймовірно радий її прочитати, — сказав я. — Інакше доведеться мучитися без неї. — Елодін спантеличено поглянув на мене. — Мені заборонено вхід до Архівів.

— Що, досі? — здивовано спитав Елодін.

— Досі.

Він був явно обурений.

— І скільки ж це часу минуло? Пів року?

— За три дні буде три чверті року, — вточнив я. — Майстер Лоррен чітко висловив свою позицію щодо того, чи пускати мене туди знову.

— Це, — промовив Елодін із дивною турботою в голосі, — повна маячня. Тепер ти мій ре’лар.

Елодін змінив напрям і пішов тією ділянкою даху, що її я зазвичай оминав, бо вона була вкрита глиняною черепицею. Звідти ми перескочили вузький провулок, а тоді перетнули похилий дах одного шинку й вийшли на широкий дах із обте­саного каменю.

Врешті ми дісталися широкого вікна, освітленого теплим свічковим сяйвом. Елодін постукав у шибку — різко, наче у двері. Роззирнувшись довкола, я усвідомив, що ми стоїмо на даху Зали Майстрів.

За мить побачив, як сяйво свічки за вікном заступив високий худий силует майстра Лоррена. Він пововтузився із засувом, і вікно повністю розчахнулося, крутнувшись на петлі.

— Елодіне, чим можу допомогти? — запитав Лоррен. Якщо щось у цій ситуації й видавалося йому дивним, то з його облич­чя це було непомітно.

Елодін різко тицьнув на мене великим пальцем через плече.

— Оцей-от хлопчина каже, що йому досі зась до Архівів. Це правда?

Байдужливий погляд Лоррена перейшов до мене, а тоді знову до Елодіна.

— Так.

— Що ж, пусти його туди знову, — сказав Елодін. — Йому треба читати. Ти своє вже довів.

— Він безрозсудний, — категорично заявив Лоррен. — Я планував не пускати його один рік і один день.

Елодін зітхнув.

— Так, так, дуже традиційно. Може, даси йому другий шанс? Я за нього поручуся.

Одну довгу мить Лоррен пильно дивився на мене. Я спробував набути якомога відповідальнішого вигляду. Вийшло не бозна-як, зважаючи на те що я стояв на даху посеред ночі.

— Гаразд, — промовив Лоррен. — Лише до Фоліантів.

— Склеп — це для безпорадних йолопів, які не розжовують власної їжі, — зневажливо сказав Елодін. — Мій хлопчик — ре’лар. Його сприту вистачить на двадцятьох! Йому потрібно досліджувати Сховище й відкривати для себе купу всього ­некорисного.

— Хлопчисько мене не турбує, — спокійно, не змигнувши оком, заявив Лоррен. — Мене турбують самі Архіви.

Елодін простягнув руку та, схопивши мене за плече, трохи підштовхнув уперед.

— А як щодо цього? Якщо ти знову спіймаєш його на пустощах, я дозволю тобі відрубати йому великі пальці. Це має стати прикладом для інших, не думаєш?

Лоррен поволі оглянув нас. А тоді кивнув.

— Гаразд, — сказав він і зачинив вікно.

— От і маєш, — емоційно вимовив Елодін.

— Якого милого? — поцікавився я й заломив руки. — Я… Якого милого?!

Елодін спантеличено поглянув на мене.

— Що таке? Тебе пустили. Проблему розв’язано.

— Не можна пропонувати йому відрубати мені великі пальці! — обурився я.

Він здійняв брову.

— Ти збираєшся знову порушити правила? — в’їдливо запитав Елодін.

— Щ… Ні. Але…

— Тоді тобі ні´чим перейматися, — відповів він. Повернувся і знову пішов угору схилом даху. — Мабуть. Я, бувши тобою, все одно діяв би обережно. Ніколи не можу сказати напевне, чи жартує Лоррен.

***

Наступного дня я відразу після пробудження подався до кабінету скарбника й розрахувався з Ріємом, тонколицим чоловіком, який відав фінансовими справами Університету. Я сплатив тяжко здобуті дев’ять талантів і п’ять йотів, забезпечивши собі місце в Університеті ще на один семестр.

Опісля я пішов до відділу облікових книг і списків, де записався на спостереження в Медиці, а також на фізіогноміку та зцілювання. Далі була залізна й мідна металургія з Каммаром у Промислі. І наостанок — просунута симпатія з Елкса Далом.

Лише тоді до мене дійшло, що я не знаю, як зветься предмет Елодіна. Я прогортав книгу до його імені, а відтак провів пальцем до того місця, де свіжим темним чорнилом була зазначена назва дисципліни: «Вступ до того, як не бути дурним ослом».

Я зітхнув і записав у єдиному пробілі під нею своє ім’я.