Страх мудреця

Розділ дванадцятий. Сонний розум

Прокинувшись наступного дня, я найперше подумав про предмет Елодіна. У животі щось збуджено затріпотіло. Я довгими місяцями намагався вмовити Майстра-Іменувача повчити мене, а тепер нарешті дістану змогу вчитись іменування. Справжньої магії. Магії Таборліна Великого.

Але перш ніж побавитись, треба було попрацювати. Елодінове заняття починалось аж опівдні. Позаяк над головою в мене нависав борг Деві, треба було присвятити кілька годинок роботі у Промислі.

***

Коли я ввійшов до майстерні Кілвіна, мене, наче музика, накрив із головою знайомий гамір півсотні заклопотаних рук. Хоча це місце було небезпечне, в майстерні я дивовижним чином розслаблявся. Багатьом студентам не подобалося, що я швидко йду на підвищення в Арканумі, проте більшість інших рукотворців уже неохоче почали мене поважати.

Я побачив, що Манет працює біля печей, і пішов до нього, оминаючи столи, за якими кипіла робота. Манет завжди знав, яка робота оплачується найкраще.

— Квоуте!

У величезному приміщенні стало тихо. Повернувшись, я зобачив майстра Кілвіна, що стояв у дверях свого кабінету. Він швидко покликав мене жестом до себе й повернувся до кабінету.

Студенти повернулися до роботи, приміщення поволі наповнилося звуками, проте я відчував на собі погляди присутніх, перетинаючи майстерню й петляючи між столами.

Підійшовши ближче, я побачив Кілвіна у широкому вікні кабінету. Він писав на грифельній дошці, встановленій на стіні. Кілвін був на пів фута вищий за мене, а груди в нього були як барило. Завдяки великій колючій бороді й темним очам він здавався навіть більшим, аніж насправді.

Я ґречно постукав об одвірок, і Кілвін повернувся, а тоді відклав крейду.

— Ре’ларе Квоуте! Заходь. Зачини двері.

Я стривожено ввійшов до кабінету й зачинив за собою двері. Шум і гамір у майстерні були заглушені так добре, що я запідозрив: у Кілвіна, либонь, стоїть якась хитромудра сиґалдрія, яка притлумлює звук. Через це у приміщенні запала майже моторошна тиша.

Кілвін узяв папірець, який лежав у кутку його робочого столу.

— Я почув дещо бентежне, — почав він. — Кілька днів тому до Запасів прийшла дівчина. Вона шукала молодика, який продав їй амулет, — Кілвін зазирнув мені в очі. — Знаєш щось про це?

Я хитнув головою.

— Чого вона хотіла?

— Ми не знаємо, — відповів Кілвін. — На той час у Запасах працював е’лір Безіл. Він казав, що дівчина була юна і здавалася доволі збентеженою. Вона шукала… — він хутко поглянув на папірець, — …молодого чаклуна. Імені не знала, але казала, що він молодий, рудий і гарненький.

Кілвін відклав папірець.

— Безіл сказав, що їхня розмова засмучувала її дедалі більше. Дівчина здавалася наляканою, а коли він спробував дізнатись її ім’я, втекла у сльозах, — він із суворим обличчям схрестив величезні руки на грудях. — Тому питаю відверто. Ти продавав дівчатам амулети?

Запитання заскочило мене зненацька.

— Амулети? — перепитав я. — Амулети для чого?

— Це вже ти маєш мені сказати, — похмуро відповів Кілвін. — Амулети на кохання чи удачу. Такі, що допомагають жінці завагітніти або уникнути цього. Обереги від демонів і таке інше.

— А таке можна робити? — запитав я.

— Ні, — твердо сказав Кілвін. — Тому ми їх і не продаємо, — його темні очі вп’ялись у мене важким поглядом. — Тому питаю ще раз: ти продавав амулети міським невігласам?

Я був настільки неготовий до цього звинувачення, що на думку не йшло нічого розумного на мій захист. А тоді до мене дійшло, як це абсурдно, і я розсміявся.

Кілвін примружив очі.

— Ре’ларе Квоуте, це не смішно. Таке не просто прямо заборонено Університетом: студент, який продає фальшиві амулети… — Кілвін замовк і похитав головою. — Це вказує на серйозний особистий недолік.

— Майстре Кілвін, погляньте на мене, — сказав я, смикнувши себе за сорочку. — Якби я видурював гроші в легковірних містян, мені не довелося б ходити в ношеному домо­тканому полотні.

Кілвін поглянув на мене так, ніби вперше зауважив мій одяг.

— А й справді, — промовив він. — Одначе можна припустити, що для небагатого студента така спокуса більша.

— Я про це думав, — зізнався я. — Маючи заліза на один гріш і десять хвилин на простеньку сиґалдрію, я міг би створити холодний на дотик кулон. Продати таку штуку було б неважко, — я знизав плечима. — Однак я добре знаю, що це підпадає під визначення постачання фальсифікату. Не став би так ризикувати.

Кілвін насупився.

— Член Аркануму уникає такої поведінки, бо вона погана, ре’ларе Квоуте. Не тому що ризик завеликий.

Я відповів йому нещасною усмішкою.

— Майстре Кілвін, якби ви так вірили в мої моральні принципи, цієї розмови не сталося б.

Його лице трохи злагідніло, і він легенько всміхнувся мені.

— Визнаю, не став би очікувати від тебе такого. Але мені вже траплялися сюрпризи. З мого боку було б халатністю не розслідувати таких випадків.

— Ця дівчина прийшла поскаржитися на амулет? — за­питав я.

Кілвін похитав головою.

— Ні. Як я вже сказав, вона не залишила жодного повідомлення. Але я гадки не маю, чому ще збентежена юна дівчина з амулетом могла би прийти по тебе, знаючи, який ти із себе, й не знаючи, як тебе звати.

Він поглянув на мене, запитливо здійнявши брову.

Я зітхнув.

— Майстре Кілвін, хочете почути, що я думаю насправді?

Тут Кілвін здійняв обидві брови.

— Завжди хочу, ре’ларе Квоуте.

— Я гадаю, що хтось намагається мене занапастити, — ­зізнався я. Порівняно з підсовуванням мені алхімічної отрути поширення чуток було для Емброуза майже пристойною поведінкою.

Кілвін кивнув і байдужливо пригладив рукою бороду.

— Так. Зрозумів.

Він знизав плечима й узяв свою крейду.

— Що ж… Гадаю, проблему наразі розв’язано, — він знову повернувся до дошки й озирнувся на мене через плече. — Сподіваюся, мені не докучатиме навала вагітних жінок, що розмахуватимуть залізними кулонами та проклинатимуть твоє ім’я?

— Я постараюся цього уникнути, майстре Кілвін.

***

Я кілька годин поробив деталі у Промислі, а тоді подався до лекційної зали в Основі, де відбувалися заняття з Елодіном. За розкладом заняття мало початись опівдні, але я прийшов на пів години раніше і прибув першим.

Поволі надходили інші студенти. Загалом нас було семеро. Першим прийшов Фентон, мій товариський суперник із курсу вищої симпатії. Відтак прийшла Фела з Брін, гарненькою дівчиною років двадцяти з пісочним волоссям, підстриженим по-хлопчачому.

Ми потеревенили й відрекомендувались одне одному. Джаррет був сором’язливим модеґанином, якого я бачив у Медиці. У дівчині з ясними блакитними очима й медовим волоссям я впізнав Ініссу, але де її зустрічав, пригадав не відразу. Вона була однією з незліченних короткочасних пасій Сіммона. Останнім був Уреш, повноправний ел’те, майже тридцятирічний. Його колір шкіри та акцент указували на те, що він прибув аж із Ланетту.

Пробив полуденний дзвін, але Елодіна ніде не було видно.

Минуло п’ять хвилин. Тоді десять. Лише о пів на першу Елодін увірвався до зали, абияк тримаючи в руках оберемок паперів. Кинув їх на стіл і заходив туди-сюди перед нами.

— Перш ніж ми почнемо, треба чітко роз’яснити кілька речей, — промовив він без жодного вступу чи вибачення за запізнення. — По-перше, робіть так, як я скажу. Робіть якомога краще, навіть тоді, коли не бачите на те причин. Ставити запитання нормально, але загалом так: я кажу, ви робите, — він оглянув усіх присутніх. — Так?

Ми закивали або ствердно загмикали.

— По-друге, вірте мені, коли я щось вам кажу. Дещо з того, що я вам казатиму, може й не бути правдою. Проте ви маєте все одно цьому вірити, доки я не скажу вам припинити, — він поглянув на кожного з нас. — Так?

Я трохи замислився, чи не починає він так кожну лекцію. Елодін помітив, що з мого боку ствердної відповіді не було. Він роздратовано зиркнув на мене і сказав:

— До складного ми ще не дійшли.

— Я старатимуся щосили, — запевнив я.

— З такими відповідями ми хутко зробимо з тебе старателя, — саркастично промовив Елодін. — Чому не просто робити щось замість того, щоб щосили старатися?

Я кивнув. Це його, схоже, задовольнило, і він знову поглянув на всіх студентів.

— Ви маєте пам’ятати дві речі. По-перше, імена формують нас, а ми, своєю чергою, формуємо свої імена, — він припинив ходити з боку в бік і поглянув на нас. — По-друге, навіть найпростіше ім’я таке складне, що вашому розуму не до снаги навіть трохи намацати його межі, вже не кажучи про те, щоб зрозуміти його досить добре, щоб вимовити.

Запала довга тиша. Елодін чекав і дивився на нас.

Урешті Фентон клюнув на наживку.

— Якщо це так, то як людина може бути іменувачем?

— Гарне запитання, — відповів Елодін. — Очевидна відповідь така: це неможливо. Навіть найпростіші імена однозначно нам недоступні, — він підняв руку. — Пам’ятайте: я маю на увазі не дрібні імена, які ми вживаємо щодня. Такі називальні імена, як «дерево», «вогонь», «камінь». Я маю на увазі дещо геть інше.

Він сягнув у кишеню й витягнув річковий камінець, гладенький і темний.

— Точно опишіть його форму. Розкажіть мені про вагу та тиск, які витворили його з піску та осаду. Розкажіть, як від нього відбивається світло. Розкажіть, як світ тягне за нього, як вітер огортає його, коли він летить у повітрі. Розкажіть, як сліди заліза в ньому відчувають поклик приваб-каменя. З усього цього та ще ста тисяч речей і складається ім’я цього камінця, — Елодін простягнув руку, тицьнувши ним у нас. — Цього одненького простенького камінця.

Елодін опустив руку й поглянув на нас.

— Бачите, якою складною є навіть ця проста річ? Якби ви вивчали її цілий місяць, то, може, й пізнали б її досить доб­ре, щоб угледіти зовнішні краї її імені. Можливо. У цьому й полягає проблема іменувачів. Ми маємо розуміти те, чого нам зрозуміти не дано. Як таке можливо?

Він не став чекати відповіді, а взяв частину паперу, який приніс із собою, й роздав усім нам по кілька аркушів.

— За п’ятнадцять хвилин я кину цей камінь. Стоятиму тут, — Елодін уперся ногами в підлогу. — Дивлячись осюди, — розправив плечі. — Кину його знизу, із силою близько трьох ­хватів. Ви маєте вирахувати, яким чином він рухатиметься в повітрі, й розмістити руку так, щоб упіймати його, коли настане час.

Елодін поклав камінь на стіл.

— До роботи.

Я енергійно заходився коло задачі. Креслив трикутники й дуги, рахував, наугад пишучи формули, які не згадувалися. Невдовзі я роздратувався через неможливість виконати завдання. Надто багато було невідомо, надто багато було просто неможливо вирахувати.

Після п’яти хвилин самостійної роботи Елодін спонукав нас працювати гуртом. Саме тоді я вперше побачив математичний талант Уреша. Його розрахунки перевершували мої так сильно, що я не міг зрозуміти чимало з його дій. Приблизно те саме було з Фелою, хоча вона також накреслила низку деталізованих параболічних дуг.

Ми, всі семеро, дискутували, сперечалися, пробували, зазнавали невдачі та пробували знову. За п’ятнадцять хвилин ми були роздратовані. Особливо я. Ненавиджу задачі, яких не можу розв’язати.

Елодін поглянув на всіх нас.

— То що ви можете мені сказати?

Дехто забелькотів неповні відповіді або найімовірніші здогади, але він замахав руками, щоб ми замовкли.

— Що ви можете сказати напевне?

За мить узяла слово Фела:

— Ми не знаємо, як упаде камінь.

Елодін схвально плеснув у долоні.

— Добре! Правильна відповідь. А тепер погляньте.

Він підійшов до дверей і вистромив голову.

— Генрі! — крикнув Елодін. — Так, ти. Ходи сюди на секунду.

Він відійшов від дверей і запросив усередину одного із Джемісонових гінців, хлопчину, якому було не більш як вісім років.

Елодін відступив на пів десятка кроків і повернувся обличчям до хлопчика. Розправив плечі й божевільно всміхнувся.

— Лови! — наказав він і пожбурив камінцем у хлопчину.

Хлопчина, заскочений зненацька, вхопив камінець у повітрі.

Елодін несамовито зааплодував, а тоді привітав ошелешеного хлопчину, повернув камінь собі й хутко виставив Генрі за двері.

Наш учитель повернувся до нас.

— Отже, — запитав Елодін, — як це йому вдалося? Як він зумів за мить вирахувати те, чого не змогли збагнути за чверть години семеро геніальних членів Аркануму? Він знає геометрію краще за Фелу? Рахує швидше, ніж Уреш? Може, його привести назад і зробити ре’ларом?

Ми трохи посміялися й розслабилися.

— Хочу сказати от що. У кожному з нас є розум, яким ми послуговуємося для всього, що робимо поза сном. Але є ще один розум, сонний розум. Він такий сильний, що сонний розум восьмирічної дитини може за одну секунду досягти того, чого не могли б досягти за п’ятнадцять хвилин явні розуми сімох членів Аркануму.

Він широко змахнув рукою.

— Ваш сонний розум досить широкий і нестримний, щоб володіти іменами речей. Це я знаю, бо іноді це знання виринає на поверхню. Інісса вимовила ім’я заліза. Її явний розум його не знає, та її сонний розум мудріший. Щось глибоко всередині Фели розуміє ім’я каменю.

Елодін показав на мене.

— Квоут покликав вітер. Якщо вірити писанням тих, хто давно помер, це — традиційний шлях. Саме вітер був тим ім’ям, яке тут під час штудій колись дуже давно шукали й ловили охочі стати іменувачами.

Він затих на мить, серйозно глипаючи на нас і склавши руки на грудях.

— Хай кожен із вас подумає, яке ім’я хотів би знайти. Це ім’я повинне бути маленьким. Для чогось простого: заліза чи вогню, вітру або води, дерева чи каменю. Для того, до чого ви відчуваєте близькість.

Елодін підійшов до великої дошки, почепленої на стіну, й почав записувати низку назв. Його почерк виявився напрочуд охайним.

— Це важливі книжки, — пояснив він. — Прочитайте одну з них.

За мить підняла руку Брін. А тоді до неї дійшло, що це безглуздо, бо Елодін досі стояв спиною до нас.

— Майстре Елодін, — невпевнено запитала вона, — яку саме нам читати?

Він озирнувся через плече, не припиняючи писати.

— Мені байдуже, — сказав Елодін, явно роздратувавшись. — Оберіть одну. Інші безсистемно прогортайте. Подивіться на малюнки. Та хоч понюхайте їх.

Він знову повернувся обличчям до дошки.

Ми ж перезирнулися. Єдиним звуком у приміщенні було вистукування Елодінової крейди.

— А яка найважливіша? — запитав я.

Елодін пирхнув із відразою.

— Не знаю, — заявив він. — Я їх не читав, — записав на дош­ці назву «Ен Темерант Воїстра» та обвів її. — Не знаю навіть, чи є ця книжка в Архівах, — поставив біля назви знак пи­тання і продовжив писати. — Скажу вам от що. Жодної з них нема у Фоліантах. Я перевіряв. Доведеться полювати на них у Сховищі. Їх потрібно буде заслужити.

Він дописав останню назву й відступив на крок, киваючи самому собі. Загалом вийшло двадцять книжок.

Елодін намалював зірочки поряд із трьома назвами, підкреслив ще дві, а поряд з останньою в переліку намалював сумне личко.

Опісля він пішов — покинув кімнату, не сказавши більше ні слова. Ми ж тим часом розмірковували про природу імен і думали, у що встряли.