Страх мудреця

Розділ дев’ятнадцятий. Джентльмени та злодії

Ми з Денною покинули «Еоліян» пізно, коли на вулицях уже нікого не було. Я чув звіддаля гру на скрипці й лункий стукіт кінських копит по бруківці.

— То в якій норі ти ховався? — запитала вона.

— Тій, що й завжди, — відказав я, а тоді мені блиснула думка. — Ти приходила шукати мене в Університеті? У великій квадратній будівлі, від якої пахне вугільним димом?

Денна похитала головою.

— Я й близько не здогадалася б, де тебе там шукати. Він як лабіринт. Якщо я не можу впіймати тебе за грою в Анкера, то знаю, що мені не пощастило, — вона з цікавістю поглянула на мене. — А що?

— Якась дівчина приходила й питала про мене, — махнув я рукою — мовляв, нічого особливого. — Сказала, буцімто я продав їй оберіг. Я подумав, що це можеш бути ти.

— Я й справді приходила тебе шукати, доволі давно, — зізна­лася вона. — Але ніколи не казала, що ти мене оберігаєш.

Розмова стухла, і між нами виросла тиша. Я мимоволі згадав, як Денна ходила попід руку з Емброузом. Знати про це більше не хотілося, та водночас у мене на думці не було більше нічого.

— Я приходив провідати тебе в «Сірому чоловікові», — сказав я, просто щоб не йти мовчки. — Але тебе вже там не було.

Вона кивнула.

— Ми з Келліном трохи посварилися.

— Сподіваюся, все не надто страшно, — я показав на її шию. — Підвіска, як я помітив, досі в тебе.

Денна розгублено торкнулася смарагда у формі краплі.

— Ні. Нічого страшного. Келлін консерватор, цього в нього не відняти. Якщо він щось дарує, то не забирає дарунка. Він сказав, що цей колір мені личить, і сережки мені теж варто залишити собі, — вона зітхнула. — Мені було б легше, якби він не був такий люб’язний. І все ж приємно їх мати. Це своєрідний підшкірний жир. Якщо я не отримаю найближчим часом звістки від свого покровителя, вони полегшать мені життя.

— Ти досі сподіваєшся на звістку від нього? — запитав я. — Після того, що сталося у Требоні? Після того як він понад місяць ніяк із тобою не зв’язувався?

Денна знизала плечима.

— Він просто так поводиться. Я ж тобі казала: він потайний. Тривала відсутність — це для нього не дивина.

— Один мій друг намагається відшукати мені покровителя, — сказав я. — Можу попросити його пошукати ще й для тебе.

Вона підвела на мене погляд. У її очах неможливо було щось прочитати.

— Із твого боку мило вважати, ніби я заслуговую на краще, та насправді це не так. Я маю гарний голос, але на цьому все. Хто найняв би недовчену музикантку, яка навіть інструмента не має?

— Усякий, хто має вуха, щоб тебе почути, — сказав я. — Усякий, хто має очі, щоб побачити.

Денна опустила погляд, і її волосся впало завісою довкола обличчя.

— Ти милий, — тихо промовила вона, якось дивно заворушивши руками.

— Через що погіршилася ситуація з Келліном? — запитав я, переходячи до безпечнішої теми.

— Я забагато водилася із джентльменами, які до мене ходили, — іронічно промовила Денна.

— Треба було пояснити йому, що я й близько не схожий на джентльмена, — відповів я. — Можливо, йому стало б легше.

Але я знав, що не міг бути проблемою. Мені вдалося прийти всього один раз. Невже приходив Емброуз? Мені дуже легко було уявити його в тій розкішній вітальні. Як отой його клятий капелюх невимушено звисав із кутика стільця, поки Емброуз пив шоколад і розповідав анекдоти.

Денна весело скривила вуста.

— Він головно був проти Джеффрі, — пояснила вона. — Вочевидячки, я мусила сидіти тихо, сама у своїй коробочці, доки він сам не завітає до мене.

— Як там Джеффрі? — спитав я заради ґречності. — Йому вже вдалося вмістити в голові дві думки?

Я очікував почути смішок, але Денна лише зітхнула.

— Так, але думки в нього не надто добрі, — і похитала головою. — Він прийшов до Імрі, щоби здобути славу поета, але програв власну сорочку.

— Уже чув цю історію, — сказав я. — В Університеті таке буває постійно.

— То був лише початок, — відповіла Денна. — Він, ясна річ, вирішив, що може відігратися. Спершу був ломбард. Тоді він позичив грошей і програв ще й їх, — вона примирливо змахнула рукою. — Хоча заради справедливості скажу, що їх він не програв. Його обдурила якась сучка. Зловила його знаєш чим? Заплаканою вдовою.

Я спантеличено подивився на Денну.

— Чим-чим зловила?

Денна скоса глянула на мене, а тоді знизала плечима.

— Це проста афера, — пояснила вона. — Дівчина стоїть під ломбардом страшенно знічена й заплакана, а тоді, коли повз неї проходить якийсь багатій, пояснює, що приїхала до міста продати обручку. Їй треба гроші, щоби сплатити податки або розрахуватися з лихварем.

Денна нетерпляче змахнула руками.

— Деталі не мають значення. Має значення ось що: діставшись міста, вона попросила іншу людину заставити перстень за неї. Вона ж, ясна річ, геть не вміє торгуватися.

Денна зупинилася перед вітриною ломбарду. На її обличчі яскраво відобразилося збентеження.

— Я думала, що можу йому довіряти! — почала вона. — Але він просто заставив його й утік із грішми! Он вона, обручка! — Денна театрально тицьнула у вітрину.

— Але, — продовжила вона, піднявши палець, — він, на щастя, продав перстень за невелику частку його справжньої вартості. Це фамільний перстень, який коштує сорок талантів, але в ломбарді його продають за чотири.

Денна наблизилася та приклала руку до моїх грудей, дивлячись на мене великими благальними очима.

— Якби ви купили перстень, ми могли б його продати не менш як за двадцять. Я негайно віддала б вам ваші чотири таланти.

Вона відступила і знизала плечима.

— Отаке.

Я насупився.

— І чому це афера? Я здогадаюся, щойно ми підемо до оцінника.

Денна закотила очі.

— Це не так працює. Ми домовляємося зустрітися наступного дня опівдні. Але перш ніж я опиняюся на місці, ти встигаєш купити перстень самотужки й утекти з ним.

Раптом до мене дійшло.

— А ти ділишся грішми зі власником ломбарду?

Вона поплескала мене по плечу.

— Я знала, що до тебе рано чи пізно дійде.

План видавався доволі певним, якщо не брати до уваги ­одного…

— Здається, для цього потрібен надзвичайно надійний і водночас нечистий на руку ломбард у партнерах.

— Авжеж, — визнала Денна. — Однак зазвичай вони позначені.

Вона показала на верхню частину одвірка ломбарду, що стояв поряд. Там було кілька позначок, які цілком можна було прийняти за випадкові подряпини у фарбі.

— А… — я трохи повагався, а тоді додав: — У Тарбієні такі позначки означали, що там можна спокійно збути… — спробував відшукати годящий евфемізм. — Товари сумнівного походження.

Якщо моє зізнання і приголомшило Денну, то вона нічим цього не виказала. Тільки похитала головою й показала на позначки з ближчої відстані, на ходу водячи пальцем.

— Це означає: «Надійний власник. Відкритий для простих афер. Розподіл прибутків порівну», — оглянула решту одвірка й вивіску ломбарду. — Нічого про збут крадених речей від дядька.

— Ніколи не вмів таке читати, — зізнався я. Скоса поглянув на Денну й постарався висловитися без осуду в голосі. — А ти знаєш, як таке працює, тому що?..

— Читала про таке у книжці, — саркастично відповіла Денна. — Звідки я, на твою думку, про це знаю?

Вона пішла далі вздовж вулиці. Я пішов за нею.

— Зазвичай я не граю вдовицю, — сказала Денна майже недбало. — Я для цього надто юна. У мене перстень від матері. Або бабусі, — вона знизала плечима. — Обставини міняють на ті, які підходять до ситуації.

— А що, як пан чесний? — запитав я. — Що, як він прийде опівдні, бажаючи допомогти?

— Таке буває нечасто, — сказала Денна, іронічно скрививши вуста. — В мене таке було лиш один раз. Абсолютно несподівано. Тепер я про всякий випадок домовляюся з власником заздалегідь. Рада ошукати якогось жадібного покидька, що намагається скористатися безпорадністю молодої дівчини. Але не буду забирати гроші в людини, яка намагається допомогти, — її личко стало суворим. — Не те що та сучка, яка вчепилась у Джеффрі.

— Він прийшов опівдні, так?

— Звісно, — сказала вона. — Просто взяв і віддав їй гроші. «Розплачуватися не треба, паннусю. Ідіть рятувати родинну ферму», — Денна провела руками крізь волосся, звівши очі до неба. — Ферму! Це ж узагалі безглуздя! Звідки у фермерської дружини діамантове кольє? — вона позирнула на мене. — І чому милі чоловіки — такі ідіоти, коли йдеться про жінок?

— Він шляхетний, — сказав я. — А він не може просто написати додому?

— Він ніколи не ладнав із рідними, — відповіла Денна. — Тим паче зараз. Із останнім листом йому не надіслали грошей — лише звістку про хворобу матері.

Щось у її тоні привернуло мою увагу.

— Наскільки важку? — запитав я.

— Важку, — Денна не підвела погляду. — Дуже важку. А він, звісно, вже продав коня й не може дозволити собі квиток на корабель, — іще раз зітхнула. — Це все одно що дивитися котрусь із отих жахливих тейлінських драм. «Зле обраний шлях» чи щось таке.

— Якщо це так, то йому достатньо зайти просто так до церкви наприкінці четвертого акту, — сказав я. — Він помолиться, дістане урок і проживе решту своїх днів як чистий і доброчесний хлопчина.

— Якби він прийшов порадитися зі мною, все було б інакше, — Денна з досадою змахнула рукою. — Але ж ні, він заходить опісля, сказати мені, що зробив. Лихвар із гільдії позбавив його кредиту, то що він робить?

У мене скрутило шлунок.

— Іде до ґелета, — сказав я.

— І він іще радів, коли розповідав мені! — Денна поглянула на мене. На її обличчі відобразився розпач. — Ніби нарешті збагнув, як вибратися з цієї чортівні, — вона здригнулася. — Зайдімо сюди, — показала на невеличкий садок. — Сьогодні більш вітряно, ніж я сподівалася.

Я поставив футляр із лютнею та скинув із себе плащ.

— Ось. Мене все влаштовує.

Денна якусь мить неначе збиралася відмовитись, а тоді закуталася в нього.

— А ти ще кажеш, що не джентльмен! — насварилася вона.

— Не джентльмен, — відказав я. — Просто знаю, що після тебе він пахнутиме краще.

— А… — мудро промовила вона. — А тоді ти продаси його парфумерові й заробиш цілий статок.

— Так я й планував від початку, — зізнався я. — Хитрий і вигадливий план. Розумієш, я ж більше злодій, аніж джентльмен.

Ми сіли на лаву, якої не обвівав вітер.

— Здається, ти загубив пряжку, — зауважила Денна.

Я опустив погляд на свій футляр для лютні. Його вузький кінець розчахнувся, і залізної пряжки ніде не було видно.

Я зітхнув і байдужливо сягнув до однієї зі внутрішніх кишень плаща.

Денна писнула. Не голосно — просто вражено охнула, раптом підвівши погляд на мене. У сяйві місяця її очі здавалися великими й темними.

Я прибрав руку, неначе обпікся на вогні, й затинаючись перепросив її.

Денна тихо засміялася.

— Що ж, ніяково вийшло, — тихо сказала вона собі під носа.

— Вибач, — хутко промовив я. — Я не подумав. У мене там дріт, яким можна тимчасово його залатати.

— А… — відповіла Денна. — Звісно.

Її руки на мить сховалися під плащем, а тоді вона простягнула шматок дроту.

— Вибач, — повторив я.

— Я просто здивувалася, — пояснила вона. — Не думала, що ти можеш мацати даму без попередження.

Я, знітившись, опустив погляд на лютню, і взявся до праці, вдівши дріт у дірку на місці застібки та міцно закрутивши його.

— Гарна лютня, — зауважила Денна після тривалого мовчання. — Але цей футляр — просто казна-що.

— Я розорився, купивши саму лютню, — пояснив я, а тоді підвів погляд, неначе мені раптом блиснула думка. — Знаю! Попрошу Джеффрі назвати мені свого ґелета! Тоді мені стане грошей на два футляри!

Вона грайливо замахнулася на мене, і я сів на лаву поряд із нею.

На мить стало тихо, а тоді Денна опустила погляд на свої долоні та знову заворушила руками, як ворушила вже кілька разів за нашу розмову. Лише тепер я збагнув, що вона робить.

— Твій перстень, — сказав я. — Що з ним сталося?

Денна якось дивно поглянула на мене.

— Ти носила перстень, відколи я з тобою познайомився, — пояснив я. — Срібний, зі світло-блакитним камінцем.

Вона наморщила лоба.

— Я знаю, який він був. А як ти?..

— Ти постійно його носиш, — відповів я, намагаючись говорити невимушено, ніби не знав про неї кожнісіньку дріб­ницю. Ніби не знав, що вона має звичку крутити його на пальці, коли тривожиться чи замислюється. — Що з ним сталося?

Денна опустила погляд на руки й відповіла:

— Він у одного молодого пана.

— А… — проказав я. А тоді, не в змозі стриматися, додав: — У кого?

— Ти навряд чи… — вона зупинилась, а тоді підвела погляд на мене. — А власне, ти можеш його знати. Він також навчається в Університеті. Емброуз Оссел.

Мені раптом запекло й захолодило в животі.

Денна відвела погляд і пояснила:

— Йому властивий певний різкий шарм. Правду кажучи, більше різкість, аніж шарм. Але… — вона замовкла і знизала плечима.

— Розумію, — промовив я. А тоді додав: — Усе, напевно, доволі серйозно.

Денна запитливо поглянула на мене, а тоді на її личку відобразилося розуміння і вона розреготалася. Захитала головою, махаючи руками в завзятому запереченні.

— О ні! Боже, ні! Нічого такого. Він кілька разів приходив до мене. Ми ходили на виставу. Він запрошував мене на танці. У нього надзвичайно легкі ноги.

Вона глибоко вдихнула і зітхнула, випускаючи із себе повітря.

— Першого вечора він був дуже галантним. І навіть дотепним. Другого вечора вже трішки менше, — Денна примружила очі. — Третього вечора став настирливим. Опісля стало кеп­сько. Я мусила покинути свої кімнати в «Кабанячій голові», бо він навідувався туди з дрібничками й віршами.

Мене охопило неймовірне полегшення. Я вперше за кілька днів відчув, що здатен вдихнути на повні груди. Відчув, що на моєму обличчі готова з’явитись усмішка, і притлумив її: боявся, що вона буде така широка, що я стану схожий на цілковитого божевільного.

Денна іронічно глянула на мене.

— Дивовижно, якими схожими нахабство та впевненість ­видаються на перший погляд. До того ж він був щедрий і ба­га­тий. Це гарне поєднання, — вона підняла оголену руку. — Перс­тень сидів на пальці неміцно, і він сказав, що полагодить його.

— Коли стало кепсько, він, як я розумію, вже й близько не був такий щедрий?

Її червоні вуста знов іронічно всміхнулися.

— І близько не такий.

— Можливо, я щось тут вдію, — припустив я. — Якщо цей перстень для тебе важливий.

— Був важливий, — сказала Денна й відверто поглянула на мене. — Але що саме ти зробив би? Нагадав би йому як джентльмен джентльменові, що з жінками треба поводитися гідно й шанобливо? — вона закотила очі. — Хай щастить.

Я просто обдарував її найчарівнішою усмішкою, на яку був здатен. Я вже казав їй, як усе насправді: я не джентльмен, а злодій.