Страх мудреця

Розділ тридцять третій. Вогонь

Наступного вечора я ретельно зібрав дорожню торбу, побоюючись забути якесь дуже важливе обладнання. Коли перевіряв усе втретє, у двері постукали.

Відчинивши, я побачив на порозі засапаного хлопчину років десяти. Його очі метнулися до мого волосся, і йому явно відлягло від серця.

— Коат — це ви?

— Квоут, — виправив я. — І так, це я.

— Тута послання для вас, — він сягнув у кишеню й витягнув пошарпаний папірець.

Я простягнув руку, і хлопчик відступив на крок, хитаючи головою.

— Пані сказала, шо за доставку ви дасте мені йот.

— Сумніваюся, — відповів я та простягнув руку. — Покажи записку. Якщо вона справді для мене, я дам тобі пів гроша.

Хлопчик набурмосився й неохоче передав її.

Вона навіть не була запечатана — лише двічі складена. А ще була якась вогка. Дивлячись на спітнілого хлопчину, я здогадувався чому.

Там було написано:

Квоуте!

Сердечно прошу тебе прийти сьогодні на вечерю. Я за тобою скучила. Маю захопливі новини. Прошу, зустрінься зі мною у «Бочці й кабані» на п’ятий дзвін.

Твоя

Денна

Постскриптум: Я обіцяла хлопчикові пів гроша.

— П’ятий дзвін? — перепитав я. — Чорні руки Господні! Як довго ти сюди йшов? Уже шостий минув.

— То всьо не я, — заявив хлопчина, несамовито суплячись. — Я годинами шукав по всіх усюдах. Вона сказала «Якір». Віднести це Коатові в «Якорі» по той бік річки. Але цей заклад вопше не біля доків. І якорів на вивісці нема. Як його мона знайти?

— Спитай когось! — вигукнув я. — Зараза чорна, хлопче, що ти за дурбецало?! — я притлумив дуже сильне бажання задушити його і глибоко вдихнув.

Визирнувши з вікна, я побачив, як меркне світло. Менш ніж за пів години мої друзі збиратимуться довкола кострища в лісі. Часу на похід до Імрі в мене не було.

— Так, — якомога спокійніше вимовив я. Витягнув огризок олівця й нашкрябав записку по інший бік папірця.

Денно!

Дуже прошу, вибач. Твій гонець відшукав мене лише після шостого дзвона. Він невимовно тупий.

Я теж за тобою скучив і готовий цілковито віддатися тобі в будь-яку годину дня чи ночі завтра. Щоб дати мені знати, коли й де, відправ хлопця назад із відповіддю.

З любов’ю

Квоут

Постскриптум: Якщо хлопець спробує взяти з тебе гроші, дай йому гарного потиличника. Він дістане плату, коли поверне твою записку до шинку «В Анкера», якщо, звісно, не заплутається й не з’їсть її дорогою.

Я знову склав її та притиснув до місця згину грудку м’якого свічкового воску.

Я обмацав гаманець. За останній місяць я поступово витратив зайві два таланти, позичені в Деві. Проциндрив на такі розкоші, як бинти, кава та матеріали для здійснення сьогоднішнього плану.

У результаті в мене за душею не зосталося нічого, крім чотирьох грошів і одненького шима. Я завдав дорожню торбу на плечі й жестом покликав хлопця за собою донизу.

Я кивнув Анкерові, що стояв за шинквасом, а тоді повернувся до хлопчини.

— Гаразд, — мовив я. — Дорогою сюди ти напартачив, але я дам тобі шанс виправитися, — дістав три гроші та продемонстрував йому. — Вертай до «Бочки й кабана», знайди дівчину, яка тебе послала, й віддай їй оце, — показав записку. — Вона пошле назад відповідь. Принеси її сюди й віддай йому, — показав на Анкера. — А він віддасть тобі гроші.

— Я не ідійот, — сказав малий. — Спершу пів гроша.

— Я теж не ідійот, — відповів я. — Як повернеш її записку, дістанеш аж три гроші.

Він сердито зиркнув на мене, а тоді понуро кивнув. Я вручив йому записку, і він вибіг за двері.

— Малий, як прийшов сюди, здавався трохи розгубленим, — зауважив Анкер.

Я хитнув головою й відповів:

— Він дурний, як баран. Узагалі не звертався б до нього, та він знає, яка вона із себе, — зітхнув і поклав три гроші на шинквас. — Ти зробив би мені ласку, якби прочитав записку, щоб пересвідчитися, що хлопець не обманює.

Анкер трохи ніяково поглянув на мене.

— А раптом вона, гм, має особистий характер?

— Тоді я станцюю веселу джиґу, — відповів я. — Але, між нами кажучи, дуже сумніваюся, що це можливо.

***

Коли я опинився в лісі, сонце вже сіло. Вілем уже був на місці й розпалював вогонь у широкому кострищі. Ми попрацювали разом чверть години й зібрали достатньо хмизу, щоб підтримувати багаття кілька годин.

Кілька хвилин по тому прийшов Сіммон, тягнучи довгий шмат мертвої гілки. Ми розламали її разом і нервово теревенили ні про що, доки з-поміж дерев не вийшла Фела.

Її довге волосся було заколоте на потилиці, відкриваючи елегантну шию та плечі. Очі в неї були темні, а вуста — трохи черво­ніші, ніж зазвичай. Довга чорна сукня щільно облягала вузьку талію та округлі стегна. Також Фела демонструвала найприголомшливіші груди, які я доти бачив за своє коротке життя.

Ми всі пороззявляли роти, але Сіммон цього навіть не соромився.

— Ого, — сказав він. — Тобто ти й до цього була найгарнішою жінкою, яку я коли-небудь бачив. Не думав, що ти можеш піти ще далі, — він хлоп’якувато засміявся й показав на неї обома руками. — Поглянь на себе. Ти неймовірна!

Фела зашарілася й відвела погляд. Їй явно було приємно.

— У тебе сьогодні найважча роль, — сказав їй я. — Дуже неприємно про це просити, але…

— Але ти — єдина непереборно приваблива жінка, яку ми знаємо, — докинув Сіммон. — Наш запасний план був такий: запхати у сукню Вілема. Це не потрібно нікому.

Вілем кивнув.

— Згода.

— Лише для вас, — Фела вигнула вуста в іронічній усмішці. — Сказавши, що завинила тобі, я й гадки не мала, що ти попросиш мене піти на побачення з іншим, — її усмішка трохи скисла. — Тим паче з Емброузом.

— Тобі доведеться його потерпіти всього годину-дві. Спробуй завести його до Імрі, якщо зможеш, але достатньо, щоб він опинився бодай за сотню ярдів від «Поні».

Фела зітхнула.

— Принаймні мені за це буде вечеря, — вона поглянула на Сіммона. — Мені подобаються твої чоботи.

Він усміхнувся.

— Вони нові.

Почувши, як до нас наближаються чиїсь кроки, я повернувся. З усіх нас не була там присутньою лише Мола, та я почув, як зі звуками кроків змішуються стишені голоси, і зціпив зуби. Либонь, парочка юних закоханих, що насолоджувалася несподівано теплою погодою.

Нас ніхто не мав бачити разом, принаймні цього вечора. Надто вже багато запитань це викликало б. Я вже зібрався вибігти, щоб їх перехопити, але тут упізнав Молин голос.

— Просто зачекай тут, поки я все поясню, — сказала вона. — Будь ласка. Просто зачекай. Так буде простіше.

— Та хай у нього буде істерика на дванадцять ладів, — долинув із темряви знайомий жіночий голос. — Та хай він хоч печінку висере — мені начхати.

Я різко зупинився. Другий голос був мені знайомий, але кому саме він належить, я сказати не міг.

Із-поміж темних дерев вийшла Мола. Поряд із нею була маленька постать із коротким солом’яним волоссям. Деві.

Поки я стояв отетерілий, Мола підійшла ближче, простягнула руки в заспокійливому жесті та швидко заговорила:

— Квоуте, я здавна знаю Деві. Вона показала мені, що до чого, як я була тут новенькою. До свого… відходу.

— Відрахування, — гордо сказала Деві. — Я цього не со­ромлюся.

Мола квапливо продовжила:

— Після того, що ти сказав учора. Скидалося на те, що сталося якесь непорозуміння. Коли я зайшла спитати її про це… — вона знизала плечима. — Все якось виринуло саме собою. Вона хотіла допомогти.

— Я хочу помститись Емброузу, — сказала Деві. На його імені її голос обважнів від холодної люті. — Моя допомога — річ майже другорядна.

Вілем прокашлявся.

— Чи правильно було би припустити…

— Він б’є своїх дівок, — сказала Деві, різко його урвавши. — І якби я могла вбити цього нахабного покидька безкарно, то зробила б це кілька років тому, — вона беземоційно поглянула на Вілема. — І так, у нас було дещо в минулому. І ні, це не твоє діло. Цього тобі досить?

Запала напружена тиша. Вілем кивнув, старанно не виражаючи обличчям нічого.

Деві повернулася до мене.

— Деві, — я неглибоко вклонився їй, — вибач.

Вона здивовано кліпнула.

— Ну, щоб я так жила… — проказала вона різким від сарказму голосом. — Може, у тебе в голові таки є трохи мізків.

— Не думав, що можу тобі довіряти, — сказав я. — Я помилявся і шкодую про це. Можна було б і краще подумати.

Деві придивилася до мене.

— Ми не друзі, — коротко сказала вона. Її лице залишалося крижаним. — Та якщо ти наприкінці всього цього залишишся живим, поговоримо.

Деві поглянула за мене, і її лице злагідніло.

— Крихітко Фело! — вона пробігла повз мене та обняла Фелу. — Які ми дорослі! — відступила і стала на відстані витягнутої руки від Фели, із задоволенням оглядаючи її. — Боже мій милий, ти схожа на десятисмугову модеґанську повію! Він буде в захваті.

Фела всміхнулася й трохи покрутилася, щоб розійшовся поділ сукні.

— Приємно мати привід раз у раз гарно вдягатися.

— Тобі слід гарно вдягатися для себе, — промовила Деві. — І для чоловіків, кращих за Емброуза.

— Я була заклопотана. Підзабула, як треба чистити пір’ячко. Годину згадувала, як зачесати волосся. Маєш якісь поради? — вона витягнула руки з боків і поволі крутнулася.

Деві розважливо оглянула її з ніг до голови.

— Ти вже й так краща, ніж він заслуговує. Тільки ти вся гола. Чому без блискіток?

Фела опустила погляд на руки.

— Персні не пасують до рукавичок, — пояснила вона. — І в мене не було нічого досить гарного до сукні.

— Тоді ось, — Деві схилила голову набік і сягнула собі під волосся — спершу з одного боку, тоді з другого. А тоді підступила до Фели. — Господи, яка ж ти висока, нагнися.

Коли Фела знову випрямилася, на ній гойдалася й перехоп­лювала сяйво вогню пара сережок.

Деві відступила й зітхнула з досадою.

— І на тобі вони, звісно, гарніші, — роздратовано похитала головою. — Боже милостивий, жінко. Якби в мене були такі цицьки, як у тебе, пів світу вже належало б мені.

— Те саме, — енергійно сказав Сім.

Вілем розреготався, а тоді прикрив обличчя й відійшов від Сіма, хитаючи головою та всіляко стараючись удати, ніби поняття зеленого не має, хто стоїть поряд із ним.

Деві поглянула на Сімову хлоп’якувату усмішку без тіні сорому, а тоді — знову на Фелу.

— Хто цей ідіот?

Я перехопив погляд Моли й жестом підкликав її до себе для розмови.

— Не треба було, але дякую. Приємно знати, що вона не замишляє нічого проти мене.

— Не роби пустих припущень, — похмуро відповіла Мола. — Я ще ніколи не бачила її такою сердитою. Просто шкода було, що ви побили горшки. Ви дуже схожі.

Я кинув погляд на протилежний бік кострища, де Віл і Сім сторожко наближалися до Деві з Фелою.

— Багато чув про тебе, — сказав Вілем, глипаючи на Деві. — Думав, ти вища на зріст.

— І як це в тебе виходить? — сухо запитала та. — Ну, думати.

Я замахав руками, щоби привернути увагу всіх присутніх.

— Уже пізно, — оголосив я. — Треба ставати на позиції.

Фела кивнула.

— Хочу про всякий випадок прийти заздалегідь, — вона нервово розправила рукавички. — Побажайте мені удачі.

Мола підійшла до неї та швидко її обняла.

— Усе буде гаразд. Залишайся з ним десь на людях. Якщо на вас дивитимуться, він буде поводитися краще.

— Розпитуй його про його вірші, — порадила Деві. — Він протеревенить увесь час.

— Якщо його візьме нетерплячка, похвали вино, — додала Мола. — Кажи щось на кшталт: «О, мені б іще келишок, але боюся, що воно вдарить у голову». Він купить цілу пляшку і спробує влити її в тебе.

Деві кивнула.

— Так він не чіплятиметься до тебе ще щонайменше пів годи­ни, — вона потягнулась і трохи підтягнула верх Фелиної сукні. — Почни зі строгості, а згодом, ближче до кінця вечері, трішки ­відкрийся. Нахиляйся. Воруши плечима. Якщо він постійно ­бачитиме дедалі більше, то подумає, що до чогось наближається. Так у нього не виникатиме бажання розпускати руки.

— Це найстрашніше, що я коли-небудь бачив, — тихо зауважив Вілем.

— Невже всі жінки на світі таємно знають одна одну? — запитав Сім. — Це багато що пояснило б.

— Нас в Арканумі заледве сотня, — єхидно сказала Деві. — Нас запроторюють до одного крила у Стайнях, хочемо ми насправді там жити чи ні. Як ми можемо не знати одна одну?

Я підійшов до Фели й віддав їй тонку дубову гілочку.

— Коли ми закінчимо, я подам тобі сигнал. Якщо він утече від тебе, сигналізуй мені.

Фела вигнула брову.

— Жінка може сприйняти це несхвально, — сказала вона, а тоді всміхнулася й заховала гілку в своїй довгій чорній рукавичці. Її сережки гойднулись і знову відбили світло. Вони були смарагдові. Гладенькі смарагдові краплі.

— Гарні сережки, — сказав я Деві. — Де ти їх здибала?

Вона примружила очі, неначе намагаючись вирішити, образитись їй чи ні.

— Ними погасив борг один гарненький хлопчина, — відповіла. — Щоправда, це не твоє діло.

Я знизав плечима.

— Мені просто цікаво.

Фела помахала рукою й пішла геть, але перш ніж вона віддалилася бодай на десять футів, її наздогнав Сіммон. Він зніяковіло всміхнувся, заговорив і кілька разів емоційно змахнув руками, а тоді віддав їй щось. Вона всміхнулася й заховала це в довгій чорній рукавичці.

Я повернувся до Деві.

— Ти, як я розумію, знаєш план?

Вона кивнула.

— Як далеко його кімната?

— Трохи більше ніж за пів милі, — винувато сказав я. — Ковзання…

Деві урвала мене жестом і різко сказала:

— Я займаюся розрахунками сама.

— Атож, — я показав на свою дорожню торбу, що лежала край кострища. — Там віск і глина, — передав Деві тоненьку березову гілочку. — Я подам тобі сигнал, коли ми станемо на позиції. Почни з воску. Добряче розминай його пів години, а тоді подай сигнал і перейди до глини. Глині приділи не менш як годину.

Деві пирхнула.

— Із ватрою за спиною? Мені знадобиться максимум п’ятнадцять хвилин.

— Ти ж розумієш, що вона не конче має ховатись у його шухляді для шкарпеток. Може, вона під замком там, де мало повітря.

Деві відмахнулася від мене.

— Я своє діло знаю.

Я відповів напівпоклоном.

— Залишаю це у твоїх умілих руках.

— І це все? — обурено запитала Мола. — Мені ти годину читав лекції! Мене ти опитував!

— Зараз нíколи, — просто сказав я. — А ти будеш тут і в разі потреби зможеш її проінструктувати. До того ж так уже сталося, що Деві — одна з небагатьох людей, що, як я підозрюю, можуть бути кращими симпатиками, ніж я.

Деві похмуро зиркнула на мене.

— Підозрюєш? Та я побила тебе, наче руду дитину. Ти був моєю маленькою симпатичною маріонеткою.

— То було два витки тому, — відказав я. — Відтоді я багато чого навчився.

— Маріонеткою? — запитав Вілема Сім. Віл пояснив йому на мигах, і вони обидва розреготалися.

Я покликав Вілема жестом.

— Ходімо.

Перш ніж ми пішли, Сім вручив мені маленьку баночку.

Я кинув на неї дивний погляд. Алхімічний засіб від Сіма вже був захований у мене під плащем.

— Що це?

— Просто мазь на той випадок, якщо ти обпечешся, — пояснив він. — Але якщо її змішати із сечею, вона перетвориться на солодощі, — повідомив Сім із кам’яним обличчям. — Смачні солодощі.

Я серйозно кивнув.

— Так, пане.

Мола спантеличено витріщилася на нас. Деві, демонстративно нас ігноруючи, заходилася підкидати до вогню хмиз.

***

Годину по тому ми з Вілемом грали в карти в «Золотому поні». Загальна зала була майже повна. Арфіст у ній непогано грав «Миле озиме жито». У залі було чути чимало стишених розмов: заможні клієнти грали в азартні ігри, пили й розмовляли про… ну, про що там зазвичай розмовляють багаті люди? Мабуть, про те, як правильно бити підручного конюха. Або як ганятися маєтком за покоївкою.

«Золотий поні» був закладом не для мене. Клієнтура там була надто аристократична, випивка — надто дорога, а музиканти — приємніші оку, ніж вуху. Але я, попри все це, ходив туди майже два витки, демонстративно намагаючись піднятися соціальною драбиною. Так ніхто не міг сказати, що моя присутність там саме цього вечора дивує.

Вілем випив і перетасував карти. Моя випивка стояла наполовину недопита й тепла. То був лише простенький ель, але через ціни в «Поні» я вже буквально залишився без гроша.

Віл знову здав карти для гри в дихання. Я взяв карти обережно, бо від алхімічного засобу Сіммона пальці в мене стали трішки липкі. Це було все одно що грати порожніми картами. Я витягав карти й ходив навмання, вдаючи, ніби зосередився на грі, хоча насправді чекав і слухав.

Відчувши легкий лоскіт у кутику ока, я потягнувся почухати його пальцями, та в останню мить спохопився. Рука так і лишилася піднятою. На мене з протилежного боку столика тривожно витріщився Вілем і злегка, але твердо хитнув головою. Я застиг на мить, а тоді поволі опустив руку.

Я так старався видатися безтурботним, що, коли знадвору долинув крик, по-справжньому сполошився. Крик перекрив стишене бурмотіння розмов так, як це може лише пронизливий голос, сповнений панічного жаху.

— Пожежа! Пожежа!

Усі присутні в «Поні» на мить заціпеніли. Так завжди буває, коли люди заскочені зненацька та спантеличені. Якусь мить вони роззираються, нюхають повітря й думають щось на кшталт: «Хтось сказав “пожежа”?» — або: «Пожежа? Де? Тут?»

Я не став вагатися. Скочив на ноги й демонстративно ошаліло роззирнувся довкола, явно намагаючись відшукати вогонь. Коли заворушилися всі інші в загальній залі, я вже мчав до сходів.

— Пожежа! — лунали далі крики знадвору. — О Боже! Пожежа!

Слухаючи, як Безіл грає свою маленьку роль і переграє, я всміхнувся. Я знав Безіла недостатньо добре, щоб поділитися з ним усім планом, але хтось конче мусив помітити вогонь швидко, щоб я мав змогу взятися до дій. Мені аж ніяк не хотілося ненароком спалити пів шинку.

Досягши вершини сходів, я оглянув горішній поверх «Золотого поні». За мною сходами вже тупали важкі кроки. Кілька заможних пожильців відчинили свої двері та вдивлялися в коридор.

Під дверима до кімнат Емброуза звивалися ледь помітні струмені диму. Ідеально.

— Здається, тут! — крикнув я й побіг до дверей, заховавши руку в одній із кишень плаща.

За ті довгі дні, впродовж яких ми обшукували Архіви, я відшукав згадки про безліч цікавих витворів рукотворства. Одним із них був елегантний виріб під назвою «облоговий камінь».

Він працював на найелементарніших засадах симпатії. Арба­лет зберігає енергію й за допомогою неї метає стріли на велику відстань і з високою швидкістю. Облоговий камінь — це надписаний шматок свинцю, що зберігає енергію й за до­помогою неї пересувається приблизно на шість дюймів із силою тарана.

Діставшись середини коридору, я опанував себе й атакував двері Емброуза плечем. А ще вдарив по них облоговим каменем, який ховав за долонею.

Товсті дерев’яні двері розкололися, наче бочка, по якій ударили ковальським молотом. Усі в коридорі здивовано заохали й загукали. Я кинувся всередину, відчайдушно намагаючись не всміхатися, мов дурний.

У вітальні Емброуза взагалі було темно, а через дим у повітрі стало ще темніше. Я побачив, що всередині, з лівого боку, мерехтить вогонь. Завдяки попередньому візиту сюди я знав, що там Емброузова спальня.

— Агов! — крикнув я. — У всіх усе гаразд?

Я ретельно стежив за тональністю голосу: хай буде сміливий, але стурбований. І звісно, жодної паніки. Я ж, як-не-як, герой цієї сцени.

Дим у спальні був густий — аж потьмяніло жовтогаряче світло від вогню, а в очах защипало. Попід стіною стояв масивний дерев’яний комод завбільшки з верстат у Промислі. Полум’я лизало шухляди по краях і мерехтіло довкола них. Вочевидь, Емброуз і справді зберігав ляльку у своїй шухляді для шкарпеток.

Я підхопив стілець неподалік і розбив ним вікно, крізь яке проліз за кілька ночей до цього.

— Звільніть вулицю! — крикнув я донизу.

Найнижча шухляда зліва, схоже, палала найгарячіше. Коли я висунув її, одяг, що тлів усередині, спрагло підхопив повітря і спалахнув. Я занюхав підпалене волосся й понадіявся, що не зостався без брів. Не хотілося наступний місяць мати вічно здивований вигляд.

Після першого спалаху глибоко вдихнув, ступив уперед і голіруч звільнив важку дерев’яну шухляду з бюро. Там тліла ціла купа почорнілої тканини, але, побігши до вікна, я зачув, як на дні шухляди торохтить об дерево щось тверде. Коли я викинув її з вікна, шухляда перевернулася, й одяг спалахнув, підхоплений вітром.

Далі я висмикнув верхню шухляду праворуч. Щойно я звільнив її, з бюро майже суцільною масою повалили дим і полум’я. Без цих двох шухляд порожнеча в шафі утворювала примітивний димар, надаючи вогню стільки повітря, скільки йому було потрібно. Виваливши з вікна другу шухляду, я навіть почув лункий звук, із яким вогонь ширився серед лакованого дерева й одягу всередині.

На вулиці люди, що зібралися на гамір, усіляко старалися загасити охоплене полум’ям сміття. Посеред невеличкої юрби тупав у нових чоботях із великими цвяхами Сіммон, трощачи все на друзки так, як хлюпається в калюжах хлопчисько після першого весняного дощу. Якщо лялька й пережила падіння, то цього їй точно було не пережити.

Це була не просто дріб’язковість. За двадцять хвилин до цього Деві подала мені сигнал, даючи знати, що вже спробувала воскову ляльку. Результату не було, а це означало, що Емброуз, поза сумнівом, зробив мою ляльку з глини, скориставшись моєю кров’ю. Простим вогнем її було не знищити.

Я хапав одну за одною інші шухляди й так само викидав на вулицю їх, але зупинився, щоб зірвати товсті оксамитові за­віси довкола Емброузового ліжка й ними захистити руки від жару вогню. Це також може видатися дріб’язковим, але дарма. Я панічно боявся обпекти руки. На них ґрунтувалися всі мої таланти.

Дріб’язково з мого боку було дорогою назад до бюро копнути нічну вазу. Вона була з дорогих — витончена, полив’яна. Ваза перекинулася й покотилася по підлозі, мов дурна, доки не врізалася в камін і не розбилася. Достатньо сказати, що на килимах Емброуза розлились аж ніяк не смачні солодощі.

Там, де раніше були шухляди, відкрито мерехтіло полум’я, освітлюючи кімнату, тимчасом як крізь розбите вікно проникало трохи чистого повітря. Врешті знайшовся ще один сміливець, який проникнув до кімнати. Він захистив руки однією з ковдр Емброуза й допоміг мені викинути з вікна останні кілька підпалених шухляд. Робота була гаряча, брудна через сажу, і коли на вулицю вивалилась остання шухляда, я вже кашляв, попри одержану допомогу.

Це скінчилося менш ніж за три хвилини. Кілька метикуватих відвідувачів шинку принесли глеки з водою та облили каркас порожнього бюро, який ще палав. Я викинув оксамитові завіси, що досі тліли, з вікна, крикнувши: «Обережно внизу!» — щоб Сіммон знав: час дістати з безладної купи тканини мій обло­говий камінь.

Поки в розбите вікно віяло холодним нічним повітрям, спалахували лампи, а дим розсіювався. Люди потихеньку заходили до кімнати, щоб допомогти, повитріщатися чи попліткувати. Довкола проломлених дверей Емброуза зібралася купка вражених витріщак, і я знічев’я замислився, які чутки може породити сьогоднішня вистава.

Коли в кімнаті з’явилося годяще освітлення, я зачудувався тим, що накоїв вогонь. Комод перетворився на якусь купу обвуглених сучків, а гіпсова стіна позаду нього була потріскана й укрита пухирями від жару. На білій стелі з’явилося широке віяло з чорної сажі.

Я помітив своє відображення в гардеробному дзеркалі та із задоволенням побачив, що брови в мене більш-менш цілі. Я був страшенно розтріпаний: волосся скуйовдилось, а лице було забруднене потом і темним попелом. Білки очей дуже яскраво виділялися на тлі чорного обличчя.

До мене підійшов Вілем і допоміг мені забинтувати ліву руку. Насправді вона не була обпечена, проте я знав: якось дивно буде, якщо я піду звідси цілковито неушкодженим. Якщо не брати до уваги легкого облисіння, моїм найбільшим ушкодженням насправді були дірки, пропалені в довгих рукавах. Ще одна зіпсована сорочка. Якщо так триватиме далі, я до кінця семестру залишуся голий.

Я сидів на краю ліжка й дивився, як люди несуть іще води, щоб облити бюро. Я вказав на обвуглену балку попід стелею, і її теж облили, здійнявши різке шипіння та хмару пари з димом. Люди продовжували то заходити, то виходити, глипаючи на руйнацію, стиха перемовляючись і хитаючи головами.

Коли Віл саме закінчував мене бинтувати, у розбите вікно проникнув стукіт копит, що чвалували бруківкою. Він тимчасово перекрив несамовитий тупіт чобіт із великими цвяхами.

Менш як хвилину по тому я почув у коридорі голос Емброуза.

— На Бога, що тут відбувається? Геть звідси! Геть!

Емброуз увійшов досередини, лаючись і відпихаючи людей. Побачивши, що я сиджу на його ліжку, він різко зупинився й поцікавився:

— Що ти робиш у моїх кімнатах?

— Що? — запитав я, а тоді роззирнувся. — Це твої кім­нати?! — зберігати досить засмучений тон було непросто, бо голос у мене загрубів від диму. — Я щойно обпікся, рятуючи твої речі?

Емброуз примружився, а тоді підійшов до обвуглених решток бюро. Знову кинув погляд на мене, а відтак вирячив очі: до нього раптом дійшло. Мені закортіло всміхнутися.

— Паняй звідси, брудний злодійкуватий ру, — плюнув отрутою він. — Присягаюсь: якщо щось зникло, я нацькую на тебе констебля. Доведу тебе до залізного закону й шибениці.

Я вдихнув, щоб відповісти, а тоді несамовито закашлявся. Довелося обмежитися лютим поглядом на нього.

— Гарна робота, Емброузе, — саркастично промовив Вілем. — Ти спіймав його. Він украв твій вогонь.

Один із витріщак докинув:

— Ага, хай поверне!

— Геть! — заволав Емброуз, червоний на виду й розлючений. — І забери із собою цього зачуханого шима, бо ви обидва дістанете від мене по заслузі.

Я подивився, як витріщаки глипають на Емброуза, вражені його поведінкою.

Уважно й гордо поглянув на нього, щосили відіграючи цю сцену.

— На здоров’я, — промовив я з відчуттям ображеної гід­ності та пройшов повз Емброуза, грубо зіштовхнувши його з дороги.

Поки я йшов геть, одягнений у жилет товстун із червоними плямами на шкірі невпевнено зайшов крізь розбиті двері до кімнат Емброуза. Я впізнав у чоловікові власника «Золо­того поні».

— Що тут у біса відбувається? — поцікавився він.

— Свічки — штука небезпечна, — відповів я. Озирнувся через плече й перехопив Емброузів погляд. — Чесно кажучи, хлопче, — звернувся я до нього, — я не знаю, що ти там собі думав. У члена Аркануму наче ж мало б бути більше розуму.

***

Ми з Вілом, Молою й Деві, сидячи довкола залишків ватри, почули, як між деревами тріщать чиїсь кроки. Фела досі була вбрана елегантно, та волосся в неї вже не було заколоте. Сім обережно крокував поряд із нею, розгублено притримуючи перед нею гілля, щоб не заважало, доки вони вдвох просувалися крізь підлісок.

— І де це ви були? — запитала Деві.

— Мені довелося піти з Імрі пішки, — пояснила Фела. — Сім зустрів мене на півдорозі. Не хвилюйся, мамо, він був ідеально шляхетним.

— Сподіваюся, для тебе все минуло не надто кепсько, — ­сказав я.

— Вечеря була приблизно така, як і можна було очікувати, — визнала Фела. — Зате друга частина виправдала все.

— Друга частина? — перепитала Мола.

— Дорогою назад Сім повів мене подивитися на руйнацію в «Поні». Я зупинилася поговорити з Емброузом. Ще ніколи так не веселилася, — Фела по-хуліганськи всміхнулася. — Я була ідеально сердита.

— Так, — докинув Сіммон. — Це було блискучо.

Фела повернулася до Сіма і вперла руки в боки.

— Будь ласкавий, відчепися від мене!

Сім скривився, утрирувано набурмосившись, і несамовито замахав руками.

— Слухай сюди, дурна ти бабо! — заговорив він, незле імітуючи вінтський акцент Емброуза. — У мене кімнати горіли!

Фела відвернулася і здійняла руки вгору.

— Не бреши мені! Ти втік до якоїсь курви. Мене ще ніколи так не принижували! Бачити тебе більше не хочу!

Ми зааплодували. Фела й Сім узялися попід руки й укло­нилися.

— Заради цілковитої точності, — невимушено сказала Фела, — зауважу, що Емброуз сказав не «дурна бабо».

Вона не відпустила Сімової руки.

Сіммон явно трохи зніяковів.

— Ну, так… Є такі слова, якими дам не називають навіть ­задля сміху.

Він неохоче відпустив Фелу й сів на стовбур упалого дерева. Вона сіла поряд із ним.

Прихилилася до нього і прошепотіла щось. Сім засміявся, хитаючи головою.

— Ти ж можеш? — запитала Фела, поклавши долоню йому на руку. — Квоут без лютні. А хтось має нас розважити.

— Гаразд. Гаразд, — відповів Сіммон, явно трохи знія­ковівши. Заплющив на мить очі, а тоді заговорив звучним ­голосом:

Ось наша Фела, погляд вогненний,

До цілі прямує, карбуючи крок.

Посеред згарища стрів її Емброуз:

Очі згорьовані, лик спохмурнів.

Серце ж хоробре у Фелиних гру…

Сіммон різко спинився, так і не вимовивши слова «груди», й став червоний, як буряк. Деві, що сиділа по той бік вогню, добряче реготнула.

Вілем, як справді добрий товариш, устряв із запитанням, аби відвернути увагу.

— Чому ти постійно робиш паузу? — спитав він. — Наче відсапатися не можеш.

— Я теж про це питала, — всміхнулася Фела.

— Таке використовується в старовінтській поезії, — пояснив Сім. — Це пауза посеред рядка, що називається «цезура».

— Сіме, ти небезпечно добре знайомий із поезією, — зауважив я. — Ще трохи — і я втрачу повагу до тебе.

— Тихо, — сказала Фела. — На мою думку, це прекрасно. Ти просто заздриш його вмінню робити так експромтом.

— Поезія — це пісня без музики, — зарозуміло промовив я. — Пісня без музики — наче тіло без душі.

Вілем підняв руку, перш ніж Сіммон устиг відповісти.

— Поки ми не загрузли в розмовах на філософські теми, я мушу де в чому зізнатися, — похмуро сказав Вілем. — У коридорі біля кімнат Емброуза я загубив вірша. Акростих про його сильні ніжні почуття до майстра Гемма.

Ми всі засміялися, хоча Сіммонові це, вочевидячки, здалося особливо кумедним. Він іще довго не міг відсапатися.

— Це неможливо було спланувати краще, — сказав він. — Я купив кілька предметів жіночого одягу й розкидав їх серед того, що було на вулиці. Червоний атлас. Трохи мережива. Корсет на китовому вусі.

Знову сміх. А тоді всі перевели погляди на мене.

— А що зробив ти? — поцікавилася Деві.

— Лише те, що збирався, — похмуро відповів я. — Лише те, що було необхідно для знищення ляльки, щоб мені можна було спокійно спати вночі.

— Ти перекинув його нічну вазу, — сказав Вілем.

— Це правда, — зізнався я. — А ще знайшов оце, — продемонстрував папірець.

— Якщо це один із його віршів, — сказала Деві, — рекомендую хутко його спалити й помити руки.

Я розгорнув папірець і зачитав його вголос:

— Облікова мітка 4535: Перстень. Біле золото. Блакитний димовик. Ремонт оправи та полірування, — я обережно склав його й запхав у кишеню, а тоді додав: — Це, як на мене, краще за вірш.

Сім випрямився.

— Це квитанція з ломбарду на перстень твоєї коханої?

— Це, якщо я не помиляюся, квитанція на повернення з ювелірної майстерні. Але так, вона на її перстень, — відповів я. — І, до речі, вона мені не кохана.

— Нічого не розумію, — сказала Деві.

— Із цього все й почалося, — втрутився Вілем. — Квоут намагався повернути одну річ для дівчини, до якої небайдужий.

— Хтось має мене втаємничити, — мовила Деві. — Схоже, я вступила в дію посеред історії.

Я відкинувся назад на брилу, спокійно дозволяючи своїм друзям розповісти цю історію.

Папірець не лежав у комоді Емброуза. Його не було на його каміні чи тумбочці. Не було на його підставці для прикрас чи письмовому столі.

Насправді цей папірець лежав у нього в гаманці. Я вкрав його в Емброуза, несподівано осмілівши за пів хвилини після того, як він обізвав мене брудним злодійкуватим ру. Це ста­лося майже рефлекторно, коли я проминув його на виході з кімнат у «Поні».

За дивним збігом обставин у гаманці також лежали гроші. Майже шість талантів. Для Емброуза — невелика сума. Достатня для вечора на широку ногу з дамою. Зате для мене це були великі гроші, такі великі, що мені майже стало соромно за крадіжку. Майже.