Страх мудреця

Розділ вісімнадцятий. Вино та кров

Урешті Віл і Сім витягнули мене з теплих обіймів Архівів. Я пручався та проклинав їх, але вони були непохитні у своїх переконан­нях, і ми втрьох пішли дорогою до Імрі, попри студений вітер.

Ми дістались «Еоліяна» й зайняли столик біля східного каміна, де можна було стежити за сценою та гріти спини. Після одного-двох келихів випивки я відчув, як туга за книжками перетворилася на ледь помітний біль. Наша трійця розмовляла та грала в карти, і врешті я почав веселитися, попри те що Денна, поза сумнівом, гуляла десь попід руку з Емброузом.

За кілька годин я сидів згорбившись на стільці, сонний і зігрі­тий вогнем неподалік, тимчасом як Віл і Сім чубилися через те, ким був верховний король Модеґу: справжнім правлячим монархом чи лише символом. Коли я вже майже спав, об наш стіл жорстко грюкнула важка пляшка, а тоді ніжно задзеленчали винні келихи.

Поряд із нашим столиком стояла Денна.

— Підіграй, — мовила вона собі під носа. — Ти чекав на мене. Я спізнилась, і ти засмучений.

Я, осоловілий, сяк-так випрямився на стільці та покліпав у намаганні прокинутися.

Сім хутко прийняв виклик.

— Уже минула година, — заявив він, несамовито суплячись. Твердо постукав двома пальцями по столу. — Не думаю, що випивка для мене виправить ситуацію. Я бажаю вибачення.

— Винна в цьому не лише я, — відповіла Денна, випро­мінюючи зніяковіння. Повернулася й показала на шинквас.

Я поглянув туди, побоюючись, що зобачу, як там стоїть Емброуз у своєму клятому капелюсі й самовдоволено за мною стежить. Але там був лише лисуватий шалдієць. Він якось коротко, дивно вклонився нам, чи то вітаючись, чи то перепрошуючи.

Сім набурмосився на нього, а тоді знову повернувся до Денни й нехотячи показав на порожній стілець навпроти мене.

— Гаразд уже. То як, зіграємо в кутики чи що?

Денна опустилася на стілець, сівши спиною до зали. Тоді перехилилася й поцілувала Сіммона в лоба.

— Ідеально, — сказала вона.

— Я теж був набурмосений, — зауважив Вілем.

Денна посунула пляшку до нього.

— І за це ти можеш налити вина, — вона поставила перед кожним із нас по келиху. — Подарунок від мого занадто наполегливого залицяльника, — роздратовано зітхнула. — Вони ніколи не можуть нічого не дарувати, — Денна задумливо придивилася до мене. — Ти якось дивно мовчиш.

Я провів рукою по обличчю і сказав:

— Не очікував побачити тебе сьогодні. Ти застала мене, коли я мало не задрімав.

Вілем налив блідо-рожевого вина, а тоді роздав келихи, поки Денна вивчала гравірування у верхній частині пляшки.

— Сербеор, — замислено промовила вона. — Навіть не знаю, чи пристойний це врожай.

— Насправді ні, — буденним тоном відповів Сіммон, узявши свій келих. — Сербеор — це атурська територія. Нормальні врожаї бувають лише у вин із Вінтасу.

Він трохи випив.

— Справді? — перепитав я, дивлячись на власний келих.

Сім кивнув.

— Із цим часто виникає плутанина.

Денна випила й кивнула самій собі.

— Одначе вино добре, — сказала вона. — Він іще за шинквасом?

— Так, — сказав я, не дивлячись.

— Що ж, тоді… — вона всміхнулася. — Схоже, ти від мене не відчепишся.

— Ти коли-небудь грала в кутики? — з надією спитав Сім.

— На жаль, ні, — відповіла Денна. — Але навчаюся швидко.

Із моєю й Віловою допомогою Сім пояснив правила. Денна поставила кілька конкретних запитань, показавши, що зрозуміла суть. Я зрадів. Сидячи за столом навпроти мене, вона мала стати моєю партнеркою.

— На що зазвичай граєте? — спитала.

— Залежить від обставин, — сказав Віл. — Іноді ми граємо на руку. Іноді — на партію.

— Тоді на партію рук, — сказала Денна. — Скільки?

— Спершу можна зіграти тренувальну партію, — відповів Сім, змахнувши з очей волосся. — Бо ти лише вчишся і взагалі.

Вона примружила очі.

— Я не потребую особливого ставлення, — сягнула в кишеню й виклала на стіл монету. — Хлопці, один йот — це для вас забагато?

Це було забагато для мене, тим паче з партнеркою, яка що­йно навчилася грати.

— Обережніше з цими двома, — попередив я. — Вони грають на кров.

— Насправді, — зауважив Вілем, — кров мені не по­тріб­на, і натомість я граю на гроші, — він попорпався в гаманці, доки не знайшов йот, який твердо поклав на стіл. — Я гото­вий зіграти тренувальну партію, та якщо їй ця думка видається образливою, я поб’ю її й заберу все, що вона захоче викласти на стіл.

Денна у відповідь усміхнулася.

— Такі, як ти, Віле, мені до вподоби.

Перша рука виявилася непоганою. Денна сплохувала з однією взяткою, але ми все одно не змогли б виграти, бо карти були проти нас. Зате на другій руці вона помилилася під час торгу. Тоді, коли Сім її виправив, знітилася й почала торгуватись як скажена. Відтак ненароком пішла першою. Помилка не бозна-яка велика, але вона виклала чирвового валета, а це чудово всім підказало, яка в неї рука. Денна теж це помітила, і я почув, як вона бурмоче собі під носа щось однозначно нежіночне.

Віл і Сім, віддані своєму слову, безсоромно взялися за діло, щоб скористатися ситуацією. Я ж, із огляду на слабкі карти в руці, мало що міг — хіба що сидіти й дивитись, як вони виграють наступні дві взятки й починають насуватися на Денну, мов голодні вовки.

От тільки їм не вдалося. Вона витягнула розумну карткову силу, а тоді дістала чирвового короля. Це було безглуздо, бо вона вже намагалася піти з валета. А тоді дістала ще й туза.

Я усвідомив, що її незграбна, невдатна гра була блефом, незадовго перед Вілом і Сімом. Я постарався не виказувати свого здогаду, доки не побачив, як на їхніх обличчях відобразилося нечітке усвідомлення. А тоді засміявся.

— Не гни кирпи, — застерегла мене Денна. — Я й тебе надурила. Коли показала валета, тебе наче нудити почало, — піднесла руку до рота й вирячила безневинні очі. — Ой божечки, ще ніколи не грала в кутики. Ви можете мене повчити? Чи правда, що іноді люди грають у це на гроші?

Денна різко поклала на стіл іще одну карту й зібрала взятку.

— Прошу. Ви маєте радіти, що я ляскаю вас по руці, а не обдираю, мов липки, всю ніч, як ви заслуговуєте.

Вона невблаганно розібралася з рештою руки, і це дало нам таку сильну перевагу, що з рештою партії все було ясно. Денна після цього не пропустила жодної взятки і грала з такою вправністю, що Манет поряд із нею був усе одно що тяг­ловий кінь.

— Це була мені наука, — мовив Віл, посунувши свій йот до Денни. — Можливо, мені треба трохи зализати рани.

Денна підняла келих в салюті.

— За легковірність добре освічених.

Ми цокнулися з нею келихами й випили.

— А ви були підозріло відсутні, — сказала Денна. — Я чекала на вас майже два витки.

— Чому? — запитав Сім.

Денна розважливо поглянула на Віла й Сіма.

— Ви теж студенти Університету, так? Того особливого, в якому навчають магії?

— Є таке, — приємно погодився Сім. — Ми під зав’язку повні маловідомими секретами.

— Ми граємося з темними силами, яких краще не чіпати, — безтурботно сказав Віл.

— До речі, це зветься Арканум, — зауважив я.

Денна серйозно кивнула, нахилившись уперед. Її личко стало напруженим.

— Загалом ви, мабуть, знаєте, як вона працює в більшості випадків, — вона поглянула на нас. — То розкажіть. Як вона працює?

— Вона? — перепитав я.

— Магія, — пояснила Денна. — Справжня магія.

Ми з Вілом і Сімом хутко перезирнулася.

— Все складно, — заговорив я.

Денна знизала плечима й відкинулася на спинку стільця.

— У мене дуже-дуже багато часу, — заявила вона. — І мені треба знати, як вона працює. Покажіть. Продемонструйте магію.

Ми ніяково засовалися на стільцях. Денна розсміялася.

— Нам не можна, — сказав я.

— Що? — перепитала вона. — Це порушує якусь космічну рівновагу?

— Це порушує спокій констеблів, — відповів я. — Вони за таке по голівці не гладять.

— І майстрам в Університеті це не надто подобається, — докинув Віл. — Вони дуже дбають про репутацію Університету.

— Ой, та ну, — заговорила Денна. — Я чула історію про те, як наш Квоут викликав якийсь демонічний вітер, — вона різко показала великим пальцем на двері позаду себе. — Просто на подвір’ї.

Це їй Емброуз розповів?

— То був просто вітер, — сказав я. — Демони там ні до чого.

— А ще його за це відшмагали, — додав Віл.

Денна поглянула на нього так, ніби не могла зрозуміти, чи жартує він, а тоді знизала плечима.

— Що ж, я не хотіла б доводити когось до біди, — сказала вона з відвертою нещирістю. — Але мене охопила потужна цікавість. І я маю таємниці, які готова запропонувати навзамін.

Тут Сім нашорошив вуха.

— Які таємниці?

— Усі таємниці жіноцтва в їхньому безмежному розмаїтті, — з усмішкою відповіла Денна. — Так уже сталося, що я знаю декілька секретів, які, можливо, дозволять вам уникати проколів у стосунках зі слабкою статтю.

Сім прихилився до Віла й запитав, перейшовши на театральний шепіт:

— Вона сказала «проколів» чи «приколів»?

Віл тицьнув у груди себе, а тоді — Сіма.

— У мене проколи. У тебе приколи.

Денна здійняла брову та схилила голову набік, вичікувально глипаючи на нашу трійцю.

Я ніяково прокашлявся.

— Нам радять не ділитися таємницями Аркануму. Це не одно­значне порушення законів Університету…

— Насправді однозначне, — втрутився Сіммон, винувато поглянувши на мене. — Кількох законів.

Денна драматично зітхнула, звівши очі до високої стелі.

— Так я й думала, — відповіла вона. — Ви просто гарно ­балакаєте. Визнайте: ви не вмієте обертати вершки на масло.

— Я достеменно знаю, що Сім може обертати вершки на масло, — заявив я. — Просто він цього не любить, бо лінивий.

— Я не прошу вас навчити мене магії, — сказала Денна. — Мені просто треба знати, як вона працює.

Сім поглянув на Віла.

— Це не підпадає під визначення несанкціонованого розголошення, так?

— Неправомірного розкриття, — похмуро нагадав Віл.

Денна змовницьки нахилилася вперед, поклавши лікті на стіл.

— У такому разі, — промовила вона, — я також готова профінансувати вечір активної пиятики, що однозначно перевершить ту просту пляшку, яку ви бачите перед собою, — перевела погляд на Віла. — Одна людина з тих, хто працює тут за шинквасом, нещодавно знайшла в підвалі запилюжену кам’яну пляшку. Там не просто вишуканий старий скатен, напій королів шалдим, — там меровані.

Вілем не змінився на лиці, проте його темні очі заблищали.

Я окинув поглядом майже безлюдну залу.

— Вечір ордена не надто жвавий. Ми не маємо вскочити в халепу, якщо сидітимемо тихо, — позирнув на двох своїх супутників.

Сім усміхався своєю хлоп’ячою усмішкою.

— Ніби логічно. Таємниця за таємницю.

— Якщо це справді меровані, — докинув Вілем, — я готовий ризикнути трішки образити почування майстрів.

— Ну, гаразд, — мовила із широкою усмішкою Денна. — Ви перші.

Сім нахилився вперед, не встаючи зі стільця.

— Найпростіше, мабуть, зрозуміти симпатію, — заговорив він, а тоді зупинився, неначе не знаючи, що казати далі.

Втрутився я.

— Знаєш, як за допомогою таля можна підняти щось надто важке для підняття вручну?

Денна кивнула.

— Симпатія дозволяє робити щось подібне, — продовжив я. — Але без незграбних канатів і блоків.

Вілем кинув на стіл два залізні драби й пробурмотів зв’я­зування. Посунув монету праворуч пальцем — і та, що була ліворуч, посунулася через стіл одночасно з нею, повторюючи її рух.

Тут Денна трохи округлила очі. Вона не охнула, та все ж сильно втягнула повітря крізь ніс. Лише тоді мені спало на думку, що вона, певно, досі нічого подібного не бачила. Через мою науку легко було забути, що людина може жити за кілька миль від Університету, зовсім не стикаючись навіть із найпростішою симпатією.

Але Денні слід віддати належне: вона миттю оговталася від подиву. Зовсім трішки повагалася та простягнула один палець, щоб торкнутись одного із драбів.

— Так працював дзвоник у моїй кімнаті, — промовила замислено.

Я кивнув.

Віл посунув свій драб через столик, а Денна його підібрала. Другий драб також піднявся зі столу й загойдався в повітрі.

— Важкий, — зауважила вона, а тоді кивнула самій собі. — Атож, бо це наче блок. Я підіймаю їх обидва.

— Тепло, світло й рух — це все просто енергія, — пояснив я. — Ми не можемо створювати енергію чи знищувати її. Проте симпатія дозволяє її переміщувати або змінювати її різновид.

Денна повернула драб на стіл, і другий упав слідом за ним.

— І яка з цього користь?

Віл доволі весело гмикнув.

— А з водяного колеса є користь? — запитав він. — А з вітряка?

Я сягнув у кишеню плаща й запитав:

— Бачила коли-небудь симпатичну лампу?

Вона кивнула.

Я пересунув до неї через стіл свою ручну лампу.

— Вони працюють за тим самим принципом. Забирають трохи тепла та обертають його на світло. Це перетворення одного різновиду енергії на інший.

— Як у міняйла, — додав Віл.

Денна з цікавістю покрутила лампу в руках.

— Де вона бере тепло?

— Тепло зберігає сам метал, — пояснив я. — Якщо залишиш її ввімкненою, то рано чи пізно відчуєш, як метал охолов. Якщо він стане надто холодним, лампа не працюватиме, — я показав рукою. — Цю зробив я, тож вона доста ефективна. Для її роботи має вистачити самого лише тепла твоєї руки.

Денна посунула вимикач, і засяяло вузькою дугою тьмяно-червоне світло.

— Я розумію, як пов’язані тепло та світло, — задумливо проказала вона. — Сонце яскраве й тепле. Зі свічкою те саме, — насупилася. — Тільки рух у це не вписується. Вогонь не може щось штовхати.

— Подумай про тертя, — втрутився Сім. — Якщо щось потерти, воно нагрівається, — він продемонстрував це, енергійно потерши рукою тканину своїх штанів. — Отак.

Він продовжив завзято терти собі стегно, не відаючи, що, позаяк це відбувається нижче столика, жест видається вельми непристойним.

— Це все просто енергія. Якщо ти робитимеш це й далі, то відчуєш, як воно нагрівається.

Денна не знати як зберігала серйозне обличчя. Зате Вілем розсміявся, прикривши лице однією рукою, наче йому було соромно сидіти за одним столиком із Сімом.

Сіммон заціпенів і почервонів від зніяковіння.

Я прийшов йому на поміч.

— Гарний приклад. Вісь колеса фургона тепла на дотик. Це тепло походить від руху колеса. Симпатик може переводити енергію у протилежний бік, із тепла в рух, — показав на лампу. — Або з тепла у світло.

— Гаразд, — мовила Денна. — Ви енергетичні міняйла. Але як ви це робите?

— Є такий особливий спосіб мислення, що зветься алар, — продовжив Вілем. — Коли у щось вірять так сильно, що воно з’являється в реальності, — він підняв один драб, і другий полетів за першим. — Я вірю, що ці два драби пов’язані між собою, тож так воно і є, — другий драб раптом із дзенькотом упав на стіл. — Якщо я перестаю вірити, це зникає.

Денна підняла драб.

— Отже, це схоже на віру? — скептично проказала вона.

— Радше на силу волі, — відповів Сім.

Вона схилила голову набік.

— Тоді чому не називати це силою волі?

— «Алар» звучить краще, — відповів Вілем.

Я кивнув.

— Якби в нас не було назв для різних речей, які вражали б, нас ніхто не сприймав би всерйоз.

Денна схвально кивнула. Кутиків її гарного рота торкнулась усмішка.

— І на цьому все? Енергія та сила волі?

— А також симпатичний зв’язок, — додав я. — У Віла вийшла добра аналогія з водяним колесом. Зв’язок схожий на трубу, що веде до колеса. Поганий зв’язок схожий на трубу, в якій повно дірок.

— Що робить зв’язок добрим? — запитала Денна.

— Що подібніші два предмети, то кращий зв’язок. Наприклад, отак, — я налив собі в келих світлого вина, наповнивши його на дюйм углиб, і вмочив туди палець. — Ось ідеальний зв’язок із вином, — пояснив я. — Краплина самого вина.

Я підвівся й підійшов до каміна неподалік. Пробурмотів зв’язування і зронив одну краплю з пальця на гарячий металевий таган, у якому палали дрова.

Знову сів. Тієї ж миті вино в моєму келиху запарувало, а тоді — закипіло.

— І ось чому, — похмуро сказав Вілем, — у жодному разі не можна допускати, щоб симпатик заволодів хоч краплею ­твоєї крові.

Денна поглянула на Вілема, тоді — знову на келих, і зблідла.

— Чорні руки, Віле, — промовив Сіммон із жахом на обличчі. — Що ти таке кажеш?! — він поглянув на Денну й сер­йозно сказав: — Жоден симпатик ніколи не зробив би нічого подібного. Це називається зловживанням, і ми ним не займаємося. Ніколи.

Денна видушила із себе усмішку, хоч і трохи напружену.

— Якщо цим ніхто ніколи не займається, то чому це має свою назву?

— Колись займалися, — відповів я. — Але зараз уже ні. Вже сто років.

Я відпустив зв’язування, і вино припинило кипіти. Денна простягнула руку й торкнулася пляшки, що стояла неподалік.

— А чому не кипить і це вино? — спантеличено запитала вона. — Воно ж те саме.

Я постукав себе по скроні.

— Алар. Мій мозок визначає фокус і напрям.

— Якщо це — добрий зв’язок, — запитала Денна, — то який тоді поганий?

— Ось, дай-но покажу, — я витягнув гаманець, подумавши, що після Вілемової зауваги монети бентежитимуть менше. — Сіме, маєш твердий гріш?

Він мав, і я розставив монети у два ряди на столі перед Денною. Показав на пару залізних драбів і пробурмотів зв’язування, а тоді сказав:

— Підійми.

Денна взяла один драб, і інший потягнувся за ним.

Я показав на другу пару: драб і єдиний срібний талант, який у мене зостався.

— А тепер оце.

Денна взяла другий драб, і талант потягнувся за ним у повіт­ря. Вона поводила руками вгору-вниз, наче шальками терезів.

— Цей, другий, важчий.

Я кивнув.

— Різні метали. Вони не такі схожі, тож у це треба вкладати більше енергії.

Я показав на драб і срібний гріш, а тоді пробурмотів третє зв’язування.

Денна взяла перші два драби в ліву руку, а третій підібрала правою. За ним у повітря потягнувся срібний гріш. Вона кивнула самій собі.

— А цей іще важчий, адже тут і різна форма, і різні метали.

— Саме так, — підтвердив я й показав на четверту, останню пару: драб і шматочок крейди.

Денна ледве зуміла підсунути пальці під драб, щоб його ­підняти.

— Він важчий за всі інші, разом узяті, — сказала вона. — Либонь, фунти зо три!

— Зв’язок між залізом і крейдою паршивий, — сказав Вілем. — Погана провідність.

— Але ж ви казали, що енергію не можна створювати чи знищу­вати, — промовила Денна. — Якщо я мушу докладати зусиль, щоб підняти цей крихітний шматочок крейди, куди ­дівається зайва енергія?

— Розумно, — реготнув Вілем. — Дуже розумно. Я рік проходив на заняття, перш ніж додумався про це спитати, — він захоплено придивився до Денни. — Частина енергії губиться в повітрі, — змахнув однією рукою. — Частина потрапляє в самі предмети, а дещо потрапляє до організму симпатика, який контролює зв’язок, — він нахмурився. — Це може стати небезпековим.

— Небезпечним, — лагідно виправив Сіммон.

Денна поглянула на мене.

— Отже, зараз ти віриш, що кожен із цих драбів пов’язаний із кожною з решти речей?

Я кивнув.

Вона поворушила руками. Монети і крейда заскакали в повітрі.

— А хіба це не… важко?

— Важко, — підтакнув Вілем. — Але наш Квоут — трохи позер.

— Саме тому я поводився так тихо, — промовив Сім. — Не знав, що ти можеш утримувати чотири зв’язки одночасно. Це збіса вражає.

— Можу втримати й п’ять, якщо треба, — похвалився я. — Але це, по суті, мій ліміт.

Сім усміхнувся Денні.

— І ще одне. Поглянь на це! — він показав на завислий шматочок крейди.

Нічого не сталося.

— Ну ж бо, — тужливо проказав Сім. — Я намагаюся дещо їй показати.

— Тоді покажи, — хитрувато сказав я, відкинувшись на спинку стільця.

Сім глибоко вдихнув і втелющив погляд у шматочок крейди. Той затремтів.

Віл прихилився до Денни й пояснив:

— Один симпатик може протистояти алару іншого. Головне — просто твердо вірити, що драб абсолютно не такий, як срібний гріш.

Віл тицьнув пальцем, і гріш із дзенькотом упав на стіл.

— Порушення! — зі сміхом запротестував я. — Двоє на одного — це нечесно.

— У цьому випадку — чесно, — відповів Сіммон, і крейда знову затремтіла.

— Гаразд, — погодився я та глибоко вдихнув. — Не стримуйся.

Крейда хутко впала на стіл, а за нею впав і драб. Однак срібний талант залишився на місці.

Сім відкинувся на спинку стільця.

— Ти лякаєш, — заявив він, хитаючи головою. — Гаразд, твоя взяла.

Вілем кивнув і теж розслабився.

Денна поглянула на мене.

— Отже, у тебе алар сильніший, ніж у них обох разом узятих?

— Мабуть, ні, — поблажливо сказав я. — Якби вони практику­валися працювати разом, то, мабуть, могли б мене побороти.

Її погляд ковзнув по розкиданих монетах.

— Отже, це все? — запитала Денна з ноткою розчарування в голосі. — Це все просто як робота міняйла, тільки з енергією?

— Є ще інші мистецтва, — сказав я. — Наприклад, Сім займається алхімією.

— Тоді як я, — додав Вілем, — зосередився на тому, щоб бути гарним.

Денна ще раз окинула нас серйозним поглядом.

— А є така магія, яка зводиться до… — вона невизначено поворушила пальцями. — Зводиться до якихось записів?

— Є сиґалдрія, — відповів я. — Наприклад, отой дзвоник у тебе в кімнаті. Це наче постійна симпатія.

— Але це все одно як робота міняйла, так? — запитала Денна. — Лише з енергією?

Я кивнув.

Денна зі зніченим виглядом запитала:

— А якби хтось сказав вам, що знає таку магію, яка здатна на більше? Магію, коли ведуть своєрідні записи і все записане стає правдою?

Вона нервово опустила погляд, водячи пальцями по столу.

— А тоді, якби хтось побачив запис, то це стало би правдою для нього, навіть без уміння це прочитати. Людина щось подума­ла б чи зробила б щось залежно від того, що там було написано.

Денна ще раз поглянула на нас. На її обличчі відображалася дивна суміш цікавості, надії й невпевненості.

Ми перезирнулися. Вілем знизав плечима.

— Звучить збіса простіше, ніж алхімія, — зауважив Сіммон. — Я краще займався б цим, аніж цілий день розплутував би начала.

— Звучить як казкова магія, — відзначив я. — Щось із дитячих книжок, таке, чого насправді не існує. Я вже точно ніколи не чув про щось подібне в Університеті.

Денна опустила погляд на поверхню столика, де її пальці досі накреслювали візерунки на дереві. Її вуста були трохи стиснуті, а погляд — відсторонений.

Я не міг зрозуміти, розчарована вона чи просто замислена.

— А чому ти питаєш?

Денна підвела на мене погляд, і на її обличчі швидко з’явилась іронічна усмішка. Від цього запитання вона від­махнулася.

— Просто чула про таке, — сказала зневажливо. — Так і думала, що це надто гарно звучить, щоб бути правдою.

Денна озирнулася через плече й додала:

— Здається, я пересиділа свого надміру завзятого зали­цяльника.

Віл підніс долоню й нагадав:

— У нас була домовленість. Ішлося про випивку та жіночу таємницю.

— Я перекинуся словом із шинкарем, перш ніж піти, — сказала Денна. В її очах танцювало щось веселе. — Що ж до таємниці, то позаду вас сидять дві дами. Вони більшу частину вечора пускали очима бісики у ваш бік. Та, що в зеленому, накинула оком на Сіма, тоді як білявка з коротким волоссям явно небайдужа до шалдійців, які зосереджуються на тому, щоб бути гарними.

— Ми їх уже зауважили, — сказав Вілем, не повертаючись у той бік. — На жаль, вони вже в товаристві молодого шляхетного модеґанина.

— Цей пан із ними не в романтичному розумінні, — заперечила Денна. — Якщо дами придивлялися до вас, то пан більш ніж чітко дав зрозуміти, що віддає перевагу рудим, — вона по-власницьки поклала долоню мені на руку. — На жаль для нього, я вже проявила свої симпатії.

Я переборов потужне бажання втупитись у стіл і запитав:

— Ти серйозно?

— Не хвилюйтеся, — звернулася вона до Віла із Сімом. — Я пошлю Деоха відволікати модеґанина. Це відчинить двері для вас обох.

— А що робитиме Деох? — реготнув Сіммон. — Жонглю­ватиме?

Денна відверто поглянула на нього.

— Що таке? — запитав Сіммон. — Щ… Деох не хитрий.

Денна кліпнула на нього.

— Вони зі Станчіоном разом володіють «Еоліяном», — пояснила вона. — Ти що, не знав?

— Вони володіють цим закладом, — мовив Сім. — Вони не, ну, разом.

Денна засміялася.

— Та звісно, що разом.

— Але ж Деох — великий любитель дам, — заперечив Сіммон. — Він… він не може…

Денна поглянула на нього як на дурника, а тоді — на Віла й мене.

— Ви знали, чи не так?

Вілем знизав плечима.

— Нічого про це не знав. Але не дивно, що він баша. Він доволі привабливий, — Віл завагався й насупився. — «Баша». А як це називається тут? Чоловік, який буває близький як із жінками, так і з чоловіками?

— Щасливчик? — припустила Денна. — Стомлений? На два фланги?

— На два фронти, — виправив я.

— Так не годиться, — насварилася на мене Денна. — Якщо не мати назв для різних речей, які вражали б, нас ніхто не сприйматиме всерйоз.

Сім кліпнув на неї. Ця ситуація явно не вкладалась у нього в голові.

— Розумієш, — поволі проказала Денна, неначе пояснюючи дитині, — це все просто енергія. І її можна спрямовувати по-різному, — вона розквітла осяйною усмішкою, неначе усвідомила, як найкраще пояснити йому ситуацію. — Це все одно що зробити отак, — Денна енергійно потерла руками стегна, наслідуючи те, що він робив раніше. — Це все прос­то енергія.

Вілем тим часом уже сховав обличчя в долонях. Плечі в нього трусилися від беззвучного сміху. На обличчі Сіммона досі відбивалися недовіра та спантеличення, але тепер воно ще й почервоніло, запалало рум’янцем.

Я підвівся на ноги та взяв Денну за лікоть.

— Залиш бідолаху самого, — попросив я, обережно ведучи її до дверей. — Він з Атуру. Там із такими речами трохи туго.