Страх мудреця

Розділ сорок дев’ятий. Едема-невіглас

Я побачив, як на протилежному кінці подвір’я підняв руку в привітанні Елкса Дал.

— Квоуте! — тепло всміхнувся він. — Саме той, кого я сподівався побачити! Можна тебе на хвилинку?

— Звісно, — сказав я. Хоча майстер Дал мені подобався, ми небагато контактували поза лекційною залою. — Можна замови­ти вам випивку чи чогось на обід? Я хотів краще подякувати вам за те, що закинули за мене слівце на суді, але був заклопотаний…

— Як і я, — відповів Дал. — Насправді я вже не один день хотів поговорити з тобою, та час постійно вислизає в мене з рук, — він роззирнувся довкола. — Був би не проти пообідати, але від випивки мені, напевно, слід відмовитися. Менш ніж за годину треба буде наглядати за вступом.

Ми ввійшли до «Білого оленя». Я досі майже не бачив цього закладу зсередини: надто вже розкішний він був для таких, як я.

Елкса Дал мав упізнаваний вигляд у темних шатах майстра, і господар не без захвату провів нас до усамітненого столика. Дал сів так, ніби його геть нічого не бентежило, зате я дедалі сильніше нервувався. Я навіть уявити не міг, чому Майстер-­Симпатик прагнув поговорити зі мною.

— Чого вам принести? — запитав високий худий чоловік, щойно ми посідали. — Випивки? Сирне асорті? А ще в нас є чудова горбуша з лимоном.

— Горбуша й сири — це було б незле, — сказав Дал.

Господар повернувся до мене.

— А вам?

— Я теж скуштую горбуші, — відповів я.

— Чудово, — промовив він і потер руками в передчутті. — А випити?

— Сидру, — відповів я.

— Фолловське червоне маєте? — невпевнено спитав Дал.

— Так, — сказав господар. — І гарного врожаю, якщо вам цікава моя думка.

— Я візьму келишок, — сказав Дал і позирнув на мене. — Один келих не має надто сильно вплинути на мій розум.

Господар побіг геть, тож я залишився за столиком сам на сам із Елксою Далом. Дивно було сидіти за столиком навпроти нього. Я нервово засовався на стільці.

— То як справи? — невимушено спитав Дал.

— Незле, — відповів я. — Семестр минув добре, якщо не брати до уваги… — показав рукою в бік Імрі.

Дал невесело реготнув.

— Нагадування про старі часи, так? — він похитав головою. — Зв’язкування з демонами. Боже милостивий.

Господар повернувся з нашою випивкою й пішов, не сказавши ні слова.

Майстер Дал узяв широкий глиняний келих і підніс його в повітря.

— За те, що тебе не спалив забобонний народ, — промовив він.

Я всміхнувся, попри збентеження, і підняв свій дерев’яний кухоль.

— Чудова традиція.

Ми обидва випили. Дал, скуштувавши вина, вдоволено зітхнув.

Він поглянув на мене через столик і сказав:

— То розкажи, ти не думав, чим займатимешся, коли закінчиш тут? Ну, тобто, коли дістанеш ґілдер.

— Я мало про це замислювався, — чесно зізнався я. — Здається, ніби до цього ще дуже далеко.

— Із такою швидкістю, з якою ти йдеш на підвищення, може бути й не так далеко. Ти вже ре’лар, а тобі… нагадай-но: скільки тобі років?

— Сімнадцять, — спокійно збрехав я. Вік був для мене дражливою темою. Чимало студентів вступали до Університету, а тим паче входили до Аркануму, майже у двадцять.

— Сімнадцять, — тихо й задумливо повторив Дал. — Це так легко забувається… Ти так гордовито тримаєшся, — його погляд став відстороненим. — Пане й пані, я в сімнадцять був казна-чим. Навчався, намагався знайти своє місце у світі. Жінки… — він поволі захитав головою. — Знаєш, далі буде краще. Зачекай три-чотири роки — і все трохи владнається.

Він ненадовго підніс свій глиняний келих до мене, а тоді випив іще.

— А втім, у тебе начебто небагато проблем. Ре’лар у сімна­дцять. Неабияка відзнака.

Я трохи зашарівся, не знаючи, що сказати.

Повернувся господар і заходився розставляти тарілки на столи­ку. Маленька дошка з нарізкою різних сирів. Миска з маленькими підсмаженими скибочками хліба. Миска з консер­вованими полуницями. Миска з лохиновим варенням. Маленька тарілочка з лущеними волоськими горіхами.

Дал узяв маленький шматочок хліба та шматочок білого сиру, що кришився.

— Ти неабиякий симпатик, — зауважив він. — Для такої вправної людини, як ти, можливостей безліч.

Я розмазав по шматочку сиру зі смаженим хлібом трохи полуниці, а тоді поклав усе це до рота, щоб дати собі час на роздуми. Дал натякає, що хоче, щоб я більше зосередився на вивченні симпатії? Натякає, що хоче підтримати моє підвищення до ел’те?

Моє підвищення до ре’лара підтримував Елодін, але я знав, що таке змінюється. Майстри іноді чубилися через особливо перспективних студентів. Наприклад, Мола була канцеляркою, перш ніж Арвіл затягнув її до Медики.

— Я справді серйозно насолоджуюся вивченням симпатії, — обережно проказав я.

— Це чудово зрозуміло, — всміхнувся Дал. — Деякі твої однокашники були б раді, якби ти насолоджувався ним трохи менше. Можу тебе в цьому запевнити, — він з’їв іще один шматочок сиру, а тоді продовжив: — Водночас із цим можна й переборщити. Хіба Теккам не казав: «Забагато навчання — шкода для учня»?

— Узагалі-то, це Ертрам Мудрий, — зауважив я. Це було в одній із книжок, які майстер Лоррен відклав для ре’ларів на той семестр.

— Так чи інакше, це правда, — сказав він. — Можливо, тобі варто подумати: чи не відпочити один семестр, аби трохи розслабитися? Трішки помандрувати, побути під сонечком, — він випив іще. — Недобре, коли едема ру ходить без засмаги.

Я не знав, що на це сказати. Мені ніколи не спадало на думку взяти відпустку від Університету. І куди я тільки подамся?

Надійшов господар із тарелями, на яких парувала риба, пахнучи лимоном і маслом. На якийсь час ми обидва зосередилися на їжі. Я зрадів приводу помовчати. Чому Дал хвалить мене за навчання, а тоді заохочує мене піти?

За якийсь час Елкса Дал вдоволено зітхнув і відсунув свою тарілку.

— Дозволь розповісти тобі маленьку історійку, — промовив він. — Мені подобається називати її «Едема-невіглас».

Тут я підвів погляд, поволі жуючи рибу, якою напхав рота. Вираз мого обличчя завдяки зусиллю волі залишився стриманим.

Елкса Дал вигнув брову, неначе сподіваючись побачити, чи є мені щось сказати.

Я не сказав нічого, і він продовжив:

— Був собі вчений арканіст. Він знав усе про симпатію, сиґалдрію та алхімію. В голові у нього міцно вкорінилися десять дюжин імен, він розмовляв вісьмома мовами й мав зразкові навички каліграфії. Правду кажучи, майстром він не став лиш через те, що опинився не там не в той час і не дуже добре вмів спілкуватися.

Дал ковтнув трохи вина.

— Отож цей хлопака якийсь час ганявся за вітром, надіючись відшукати долі в широкому світі. І дорогою до Тінуе дістався озера, яке треба було перетнути.

Дал широко всміхнувся.

— На щастя, там був човняр-едема, який запропонував перевезти його на той бік. Арканіст, який збагнув, що шлях займе кілька годин, спробував зав’язати розмову.

«Що ви думаєте, — спитав він човняра, — про теорію Теккама, буцімто енергія — це початкова речовина, а не властивість матерії?»

Човняр відповів, що взагалі ніколи про неї не замислювався. І навіть не збирається.

«Ви ж, певно, стикалися з “Богоявленням” Теккама, коли здобували освіту?» — запитав арканіст.

«Мосьпане, я нігди не мав того, шо можна назвати освітою, — відповів човняр. — І не впізнав би сього вашого Теккама, якби він прийшов продавати голки моїй жінці».

Арканіст, зацікавившись, поставив кілька запитань, і едема визнав, що не знає, хто такий Фелтемі Рейс і як працює гвинтокрут. Арканіст продовжував цілу годину — спершу з цікавості, потім із сумом. Остання крапля надійшла тоді, коли він довідався, що човняр узагалі не вміє ні читати, ні писати.

«От справді, пане, — сказав шокований арканіст. — Кожна людина мусить удосконалюватися. Людина без благ освіти — це майже тварина».

Дал усміхнувся.

— Що ж, як ти можеш здогадатися, після цього розмова просунулася не надто далеко. Наступну годину вони пливли в напруженому мовчанні, та щойно на обрії показався віддалений берег, здійнялася буря. Об маленький човник забили хвилі — так, що його дошки зарипіли й застогнали.

Едема добре придивився до хмар і сказав: «П’ять хвилин — і геть паршиво буде, а доки розвидниться, стане ше троха гірше. Сей мій човник до кінця не доживе. Доведеться нам плисти до кінця самим». І тут поромник знімає сорочку й починає зав’язувати її на талії.

«Але ж я не вмію плавати!» — каже арканіст.

Дал допив вино, перевернув келих догори дриґом і твердо поставив його на столик. На мить запала вичікувальна тиша. Він дивився на мене, а його лице виражало щось віддалено схоже на самовдоволеність.

— Непогана історія, — визнав я. — Тільки акцент у ру був трохи утрируваний.

Дал зігнувся в поясі, швидко і глузливо вклонившись.

— Візьму це до уваги, — промовив він, а тоді підняв палець і змовницьки поглянув на мене. — Моя історія має не лише захоплювати й розважати: в ній також криється зернятко правди, а знайти його може лише найрозумніший студент, — його обличчя набуло таємничого виразу. — Знаєш, уся правда на світі міститься в історіях.

***

Того ж вечора я розповів про цю зустріч друзям за картами в «У Анкера».

— Він натякає тобі, бовдуре, — роздратовано сказав Манет. Карти весь вечір були проти нас, і ми відстали на п’ять рук. — Ти просто не бажаєш почути його натяк.

— Він натякає, що мені слід на семестр покинути вивчення симпатії? — запитав я.

— Ні, — різко промовив Манет. — Він каже тобі те, що я вже казав тобі двічі. Якщо ти підеш вступати цього семестру, то ти король ідіотів.

— Що? — перепитав я. — Чому?

Манет із цілковитим спокоєм поклав карти на стіл.

— Квоуте. Ти розумний хлопець, але тобі страшенно важко слухати те, чого ти не хочеш чути, — він поглянув ліворуч, а тоді праворуч, на Вілема й Сіммона. — Може, ви спробуєте йому сказати?

— Відпочинь один семестр, — озвався Вілем, не відриваючи погляду від карт. А тоді додав: — Бовдуре.

— Тобі справді це треба, — серйозно промовив Сім. — Про суд досі всі говорять. Та всі тільки про нього й говорять…

— Суд? — я розсміявся. — Він був більш як виток тому. Зараз говорять про те, як мене визнали цілковито невинуватим. Виправдали перед залізним законом і самим милосердним Тейлу.

Манет гучно пирхнув і опустив карти.

— Було би краще, якби ти був винен, але по-тихому, ніж був невинуватий, але так голосно, — він поглянув на мене. — Знаєш, коли востаннє арканістові висували звинувачення у зв’язкуванні?

— Ні, — визнав я.

— І я не знаю, — заявив він. — Отже, це було дуже, дуже давно. Ти невинуватий. Ти великий молодець. Але суд став великою блискучою чорною плямою на репутації Університету. Він нагадав людям, що, хоча ти не заслуговуєш на вогнище, на нього можуть заслуговувати деякі арканісти, — він похитав головою. — Можеш бути певен, що через це всі до одного майстри люті, як мокрі коти.

— І деякі студенти також не надто задоволені, — похмуро докинув Віл.

— Не я винен у тому, що відбувся суд! — обурився я, а тоді трохи відступив. — Ну, не зовсім. Роздмухав це Емброуз. Увесь цей час він стояв за лаштунками й посміювався в рукав.

— І все одно, — сказав Віл. — Емброуз досить розважливий, щоб цього семестру утриматися від вступу.

— Що? — здивовано перепитав я. — Він не піде вступати?

— Ні, — сказав Вілем. — Він два дні тому поїхав додому.

— Але його ніщо не пов’язувало із судом, — заявив я. — Нащо йому було їхати?

— Майстри ж не ідіоти, — промовив Манет. — Ви двоє намагалися покусати один одного, наче скажені пси, відколи вперше зустрілися, — він задумливо постукав пальцем по губах із утрирувано безневинним обличчям. — До речі, я тут згадав… Чим ти займався в «Золотому поні» того вечора, коли загорілася кімната Емброуза?

— Грав у карти, — відповів я.

— Ну звісно, — промовив Манет із відвертим сарказмом у голо­сі. — Ви цілий рік жбурлялися камінням один в одного, і врешті один камінь влучив у осине гніздо. Єдиний розважливий варіант дій — відбігти на безпечну відстань і зачекати, доки не вщухне дзижчання.

Сіммон боязко прокашлявся.

— Дуже неприємно долучатися до натовпу, — винувато проказав він, — але пішла чутка, буцімто хтось бачив, як ти обідав зі Слітом, — він скривився. — А Фела розповідала мені, що чула, буцімто ти… гм… залицявся до Деві.

— Про Деві це неправда, сам знаєш, — відповів я. — Я просто ходив до неї, щоби зберегти мир. Якийсь час вона мало не хотіла зжерти мою печінку. А зі Слітом у мене була всього одна розмова. Максимум п’ятнадцять хвилин.

— Деві? — вигукнув із жахом Манет. — Деві та Сліт? Одну відра­хували, а іншого майже відрахували? — він кинув карти. — І чого це тебе могли побачити з цими людьми? Чому мене взагалі бачать із тобою?

— Ой, та ну вас, — я по черзі глянув на Віла й Сіма. — Це аж так погано?

Вілем відклав карти.

— Я прогнозую, — спокійно промовив він, — що якщо ти ­підеш на вступ, то твоя плата за навчання буде не меншою за тридцять п’ять талантів, — він по черзі глянув на Сіма й Манета. — Щодо цього готовий побитись об заклад на цілу золоту марку. Хтось хоче укласти парі?

Ніхто з них не скористався його пропозицією.

Я відчув, як від відчаю в мене обірвалися нутрощі.

— Але ж не може… — вирвалось у мене. — Це…

Сім також поклав карти. Його привітне лице набуло несподівано похмурого виразу.

— Квоуте, — офіційним тоном промовив він. — Кажу тобі тричі. Відпочинь один семестр.

***

Урешті до мене дійшло, що друзі кажуть мені правду. На жаль, після цього я геть не уявляв, що робити. Не треба було готуватися до жодних іспитів, а взятися за нову роботу в Промислі було би справжньою дурістю. Навіть думка про пошуки інформації про чандріян або амірів у Архівах видавалася непривабливою. Я так довго шукав і так мало знайшов…

Я замислився, чи не пошукати деінде. Звісно, на світі є інші книгозбірні. Кожен шляхетний дім має принаймні скромну колекцію книг із домашньою бухгалтерією та історією своїх земель і родини. Більшість церков має детальні записи за кількасот років, що розповідають про суди, шлюби та розпорядження майном. Те саме стосується кожного більш-менш великого міста. Не могли ж аміри знищити всі до одного сліди свого існування!

Самі дослідження будуть неважкими. Важко буде дістати доступ до самих книгозбірень. Я аж ніяк не міг прийти до Реніра в ганчір’ї й дорожній куряві та попросити дозволу попорпатися в палацових архівах.

Ось іще одна ситуація, в якій покровитель був би неоціненний. Покровитель міг би написати рекомендаційного листа, що відчиняв би для мене безліч різних дверей. Ба більше, за підтримки покровителя в мандрах можна було б незле заробляти на прожиток. У багатьох малих містечках без документа про покровительство навіть не дозволяли грати в місцевому шинку.

Університет щонайменше рік був центром мого життя. А тепер, коли виникла необхідність піти, я був геть розгублений, гадки не мав, куди себе подіти.