Страх мудреця

Розділ сімдесят шостий. Трут

Коли ми на другий вечір відшукали гарне місце для табору, сонце вже почало сідати. Дедан пішов збирати хмиз. Мартен заходився нарізати моркву й картоплю та відправив Геспе набрати до казанка води. Я взяв Мартенову маленьку лопатку, щоб викопати нам кострище.

Темпі, хоч його ніхто й не просив, узяв одну гілку й мечем зістругував тонкі смужки сухого дерева на трут. Навіть без піхов його меч видавався не надто показним. Але зважаючи на те, як легко він зрізав тонкі, мов папір, смужки дерева, він мав бути гострим, немов бритва.

Я закінчив викладати кострище камінням. Темпі без жодного слова передав мені пригорщу труту.

Я кивнув.

— Не хочеш мого ножа? — запитав, сподіваючись втягнути його в коротеньку розмову. За минулі два дні я перекинувся з ним заледве десятком слів.

Блідо-сірі очі Темпі поглянули на ніж у мене на поясі, а тоді — знову на меч. Він похитав головою, нервово завовту­зившись.

— А хіба лезо від цього не страждає? — запитав я.

Найманець стенув плечима, старанно не дивлячись мені в очі.

Я заходився розкладати багаття й саме тоді припустився першої помилки.

Як я вже казав, у повітрі відчувався холодок, а всі ми були втомлені. Тож, замість витратити пів години на те, щоб поволі розпалити з іскри пристойну ватру, я розклав гілочки довкола труту Темпі, а тоді заходився викладати довкола дедалі більші сучки, щоб вийшла щільна купа деревини.

Коли я саме закінчував, повернувся Дедан із черговим оберемком хмизу.

— Прекрасно, — буркнув він, досить тихо, щоб можна було вдати, ніби він просто розмовляє із самим собою, але досить голосно, щоб усі почули. — І ти в нас головний. Чудово.

— Що тепер у тебе в зубах застрягло? — стомлено запитав Мартен.

— Хлопець робить не багаття, а маленьку дерев’яну фортецю, — Дедан театрально зітхнув, а тоді перейшов на тон, який, либонь, уважав батьківським, хоча насправді він звучав відверто зверхньо. — Чуєш, я тобі поможу. Цього іскра нізащо не зачепить. Маєш кремінь і кресало? Я тобі покажу, як ними користуватися.

Ніхто не любить, коли до нього звертаються зверхньо, але я відчуваю до цього особливу відразу. Дедан уже два дні чітко показував, що вважає мене за ідіота.

Я стомлено зітхнув. Зітхнув максимально по-дорослому, максимально зморено. Ось він, правильний підхід. Дедан уважав мене юним і нікчемним. Я ж мав чітко дати зрозуміти, що я геть не такий.

— Дедане, — запитав я, — що ти про мене знаєш?

Він подивився на мене порожнім поглядом.

— Ти знаєш про мене одне, — спокійно продовжив я. — Ти знаєш, що мене поставив за головного мейр, — зазирнув йому в очі. — Мейр — ідіот?

Дедан відмахнувся рукою.

— Звісно, ні, я просто казав…

Я підвівся й пошкодував про це, бо це лише різко підкреслило, що він набагато вищий.

— Мейр поставив би мене за головного, якби я був ідіотом?

Дедан нещиро всміхнувся, намагаючись виставити два дні зневажливого бурмотіння як якесь непорозуміння.

— От тільки не треба казитися через…

Я підняв руку.

— Ти в цьому не винен. Ти просто нічого про мене не знаєш. Але пропоную сьогодні не марнувати на це часу. Ми всі стомлені. Поки що будь певен, що я не синок якогось товстосума, який хоче легкої прогулянки.

Я затиснув між пальцями тоненький шматочок труту Темпі й зосередився. Витягнув більше тепла, ніж потребував, і моя рука захолола аж до плеча.

— І будь певен, що я вмію розпалювати вогонь.

Дерев’яна стружка запалала — спалахнула жарко й раптово. Від неї загорілася решта труту, і полум’я майже миттєво здійнялося вгору.

Я хотів зробити драматичний жест, щоб Дедан перестав сприймати мене як якогось нікчемного хлопчиська. Тільки сам я за час, проведений в Університеті, став байдужим. Розпалити такий вогонь членові Аркануму було так само просто, як узутися.

Дедан же ніколи не зустрічав арканіста й, мабуть, жодного разу не бував у радіусі п’ятисот миль від Університету. Все, що він знав про магію, зводилося до історійок, які розповідають біля ватри.

Тож коли вогонь спалахнув, Дедан став білий, як простирадло, і відбіг назад на кілька кроків. Вигляд у нього був такий, ніби я раптом викликав стіну ревучого вогню, наче Таборлін Великий.

А тоді я побачив, що такі самі обличчя в Мартена й Геспе: на них явно подіяли рідні вінтські забобони. Вони перевели погляди на мерехтливий вогонь, а тоді — знову на мене. Я був одним із отих. Я лигався з темними силами. Викликав демонів. І жер маленький сирок повністю, разом із кіркою.

Дивлячись на їхні вражені обличчя, я усвідомив: жодні мої слова їх не заспокоять. Принаймні зараз. Тож я замість слів зітхнув і заходився розстилати постіль на ніч.

Хоча веселих розмов коло багаття того вечора не було, не було й бурмотіння Дедана. Я хотів би поваги, та за її відсутності трохи здорового страху також може непогано владнати ситуацію.

***

За два дні без нових драматичних жестів із мого боку всі розслабилися. Дедан залишався втіленням блефу та бравади, але припинив називати мене «хлопцем» і скаржився приблизно вдвічі менше. Тож я вважав, що переміг.

Домігшись цього половинчастого успіху, я вирішив активно постаритися втягнути в розмову Темпі. Якщо вже керувати цією маленькою компанією, то треба знати більше про нього. А найважливіше — те, що мені треба було знати, чи може він вимовляти більш ніж п’ять слів поспіль.

Тож я підійшов до найманця-адема, коли ми зупинилися для денної трапези. Він сидів трохи обіч нас. Він не був зарозумілим. Просто решта нас воліли сидіти й розмовляти під час їди. А Темпі просто їв.

Однак того дня я демонстративно сів поряд із ним разом з обідом — куснем твердої ковбаси й холодною картоплею.

— Привіт, Темпі.

Він підвів погляд і кивнув. Я на мить зазирнув у його блідо-­сірі очі. Тоді він відвів погляд і неспокійно засовався. Провів рукою крізь волосся й на мить нагадав мені Сіммона. Обидва мали струнку статуру й пісочне волосся. Однак Сіммон не був аж такий тихий. Іноді я й слова не міг вставити по­перек Сімові.

Я, звісно, вже намагався поговорити з Темпі раніше. Завести звичайну розмову ні про що: про погоду, про ноги, натерті після тривалого ходіння, про їжу. І все це нічого не дало. Максимум — одне-два слова. Частіше — кивок чи порух пліч. Але найчастіше він відповідав порожнім поглядом, а після нього — сованням і впертим небажанням навіть поглянути мені в очі.

Тож того дня я вдався до розмовного маневру.

— Чував історії про летані, — сказав я. — Хотів би знати більше. Може, розповіси мені про нього?

Бліді очі Темпі на мить перехопили мій погляд. Його лице залишалося невиразним. А тоді він знову відвів погляд. Смикнув за один із червоних шкіряних ремінців, які притискали його сорочку до тіла, і завовтузився з рукавом.

— Ні. Про летані я не говоритиму. Воно не для тебе. Не питай.

Він знову відвів погляд від мене й подивився вниз, на землю.

Я порахував у голові. Дванадцять слів. Ось відповідь принаймні на одне з моїх запитань.