Страх мудреця

Розділ п’ятдесятий. Гонитва за вітром

Я віддав свій вступний жетон Фелі та сказав їй, що сподіваюся, що він принесе їй удачу. І так зимовий семестр добіг кінця.

Раптом три чверті мого життя просто зникли. Я не міг заповнити свій час заняттями, не мусив відпрацьовувати зміни в Медиці. Більше не міг виписувати матеріали в Запасах, користуватись інструментами у Промислі чи заходити до Архівів.

Попервах було не так уже й погано. Маскарад Середзим’я чудово відвернув мою увагу, і я, не тривожачись через роботу й навчання, зміг спокійно повеселитись і побути в товаристві друзів.

А тоді почався весняний семестр. Мої друзі нікуди не поділися, та були зайняті власним навчанням. Я зрозумів, що дедалі більше перетинаю річку. Денни досі ніде не було, зате Деох і Станчіон завше були готові випити зі мною і трохи попліткувати знічев’я.

Треп також був поряд, і хоча він раз у раз умовляв мене прийти на вечерю до себе, я здогадувався, що це він не від щирого серця. Суд наді мною також був не до душі людям по цей бік річки, і вони досі розповідали про нього історії. Мені ще довго, а може, і завжди, не будуть раді в жодному пристойному товаристві.

Я замислився, чи не покинути Університет. Я знав, що про суд забудуть швидше, якщо мене не буде поряд. Але куди мені піти? Єдине, що спадало на думку, — податися до Іллу зі слабенькою надією відшукати Денну. Але я знав, що це — зви­чайна дурість.

Оскільки відкладати гроші на оплату навчання мені було непотрібно, я пішов сплатити борг Деві. Але вперше не зумів її відшукати. Кілька днів я нервував дедалі сильніше. Навіть підсунув їй під двері кілька записок із вибаченнями. Але врешті почув від Моли, що вона пішла у відпустку й невдовзі повернеться.

***

Минали дні. А я сидів без діла, поки з Університету поволі відступала зима. По кутках шибок уже не було інію, снігові замети зменшувались, а на деревах зазеленіли перші бруньки. Врешті Сіммон уперше помітив оголену ногу під вільною сукнею й оголосив, що офіційно прийшла весна.

Якось по обіді, поки я сидів і пив метеґлін зі Станчіоном, у двері зайшов Треп, ледь не булькаючи від захвату. Він затягнув мене до усамітненого столика на другому ярусі, явно готовий вибухнути від новин, які ніс.

Треп склав руки на столі.

— Позаяк відшукати тобі місцевого покровителя в нас не вийшло, я почав закидати сіті подалі. Мати місцевого покровителя незле. Та якщо користуватися підтримкою досить впливового пана, не так уже й важить, де він мешкає.

Я кивнув. Моя трупа зібралася під захист імені лорда Ґрейфоллов з усіх усюд.

Треп усміхнувся.

— Бував у Вінтасі?

— Можливо, — сказав я. А тоді, зауваживши його спантеличений погляд, пояснив: — Я чимало подорожував малим. Не можу згадати, чи діставалися ми так далеко на схід.

Він кивнув.

— Знаєш, хто такий мейр Алверон?

Я знав, але здогадувався, що Трепу до смерті хочеться розповісти мені самому.

— Наче щось пригадую… — невизначено сказав я.

Треп усміхнувся.

— Знаєш вислів «багатий, як вінтський король»?

Я кивнув.

— Ну, оце про нього. Його прапрадіди були вінтськими королями, перш ніж приперлась імперія й навернула всіх у віру в залізний закон і «Книгу Шляху». Якби не кілька вивертів долі десяток поколінь тому, королівською родиною Вінтасу були б Алверони, а не Калантиси, а мій друг мейр був би королем.

— Ваш друг? — із цікавістю перепитав я. — Ви знаєте мейра Алверона?

Треп невпевнено помахав рукою.

— Можливо, «друг» — це таки трохи з натяжкою, — визнав він. — Ми листувалися кілька років, обмінювалися новинами з різних куточків світу, в яких мешкаємо, раз чи два робили послуги один одному. Було б доречніше сказати, що ми знайомі.

— Таке знайомство вражає. Який він?

— Листи в нього доволі ґречні. Ані крихти снобізму, хоч його становище і значно вище за моє, — скромно відповів Треп. — Він справжнісінький король, ну, тільки без титулу й корони. Коли утворився Вінтас, його родина відмовилася поступатися хоч чимось зі своїх необмежених повноважень. Це означає, що мейр має право робити практично все, що може сам король Родерік: жалувати титули, збирати військо, випускати гроші, стягувати податки…

Треп різко хитнув головою.

— Ах, забув, чим займаюся, — промовив він, заходившись порпатися в кишенях. — Лише вчора одержав від нього листа.

Він дістав аркуш паперу, розгорнув його, а тоді прокашлявся й зачитав:

Я знаю, що у вас там поети й музиканти на кожному кроці, а мені саме потрібен молодик, який добре вправляється зі словом. Тут, у Северені, не можу знайти нікого годящого для себе. А я все-­таки віддав би перевагу найкращому.

Передусім він має добре вправлятися зі словами; можливо, підій­де якийсь музикант. На додачу я бажав би, щоб він був розумний, красиво говорив, був ґречний, освічений і обачний. Прочитавши цей список, ти, можливо, збагнеш, чому мені не поталанило знайти такого для себе. Якщо таки знаєш представника цієї рідкісної породи, порадь йому завітати до мене.

Я сказав би тобі, до якої роботи збираюся його приставити, але це питання особисте…

Треп придивився до листа на секунду-дві.

— Там іще дещо. Далі він каже: «Що ж до питання, про яке я згадав вище, то я поспішаю. Якщо в Імрі немає жодної підхожої людини, прошу надіслати мені листа поштою. Якщо ж ти раптом пошлеш когось до мене, спонукай його поквапитися», — Треп іще якусь мить пробігав аркуш очима, беззвучно ворушачи губами. — Це все, — врешті промовив він і запхав аркуш назад у кишеню. — Що думаєш?

— Ви робите мені велику…

— Так, так, — нетерпляче махнув він рукою. — Тобі це ­лестить. Опусти все це, — він серйозно нахилився вперед. — Ти підеш на це? Чи дозволить твоя наука, — зневажливо махнув рукою на захід, у бік Університету, — відлучитися десь на сезон?

Я прокашлявся.

— Насправді я саме думав, чи не податися тимчасово зі своєю наукою деінде.

Граф широко всміхнувся й ударив по бильцю.

— Добре! — засміявся він. — Я гадав, що тебе доведеться видирати з твого дорогоцінного Університету, наче гріш із кулака мертвого шима! Ти усвідомлюєш, що це — чудова можливість. Такі, правду кажучи, трапляються раз у житті, — Треп хитро підморгнув мені. — До того ж такому молодикові, як ти, важко було б відшукати кращого покровителя, ніж чоловік, багатший за вінтського короля.

— У цьому є певна частка правди, — визнав я вголос. А про себе подумав: «Чи можна сподіватися на кращу допомогу в пошуку амірів?»

— У цьому є велика частка правди, — реготнув він. — Як скоро ти можеш приготуватися до від’їзду?

Я знизав плечима.

— Завтра?

Треп здійняв брову.

— Ти недовго чекаєш, коли курява вляжеться, так?

— Він сказав, що поспішає, а як на мене, краще прибути зарано, ніж запізно.

— Це правда. Правда, — він витягнув із кишені срібний механічний годинник, поглянув на нього, а тоді клацнув, закриваючи його, й зітхнув. — Доведеться сьогодні поспати менше — начеркати для тебе рекомендаційного листа.

Я позирнув на вікно й зауважив:

— Ще навіть не стемніло. Скільки часу це, на вашу думку, займе?

— Тихо! — сердито промовив Треп. — Я пишу повільно, особ­ливо тоді, коли шлю листа такій важливій людині, як мейр. До того ж я мушу описати тебе, а це вже завдання не з простих.

— Тоді дозвольте вам допомогти, — сказав я. — Не спати через мене безглуздо, — всміхнувся. — До того ж, уже в чому-­чому я обізнаний добре, так це у власних позитивних рисах.

***

Наступного дня я квапливо попрощався з усіма, кого знав в Університеті. Мені щиро потиснули руки Вілем і Сіммон, а також весело помахала ручкою Арі.

Кілвін буркнув, не відриваючись від свого гравірування, і сказав мені записувати у від’їзді будь-які ідеї вічної лампи, які спадуть на думку. Арвіл уважно, проникливо поглянув на мене крізь окуляри й пообіцяв, що після повернення для мене знайдеться місце в Медиці.

Елкса Дал після стриманих відповідей інших майстрів діяв освіжаюче. Він засміявся й визнав, що трохи заздрить моїй свободі. Порадив мені сповна користатися будь-якою запаморочливою можливістю, яка трапиться на моєму шляху. Якщо тисячі миль буде замало, щоби зберегти мої витівки в таємниці, сказав він, то цього вже не зробить ніщо.

Знайти Елодіна мені не пощастило, і я вирішив підсунути під двері його кабінету записку. Хоча він, судячи з усього, ніколи не послуговувався цим приміщенням, тож відшукати її міг і багато місяців по тому.

Я купив нову дорожню торбу й кілька інших речей, без яких ніколи не має ходити симпатик: віск, нитку та дріт, гачкову голку та кишку. Мій одяг було легко спакувати, бо його в мене було небагато.

Навантаживши свою торбу, я поволі усвідомив, що не можу взяти із собою все. Це було своєрідним шоком. Стільки років я мав змогу носити із собою все, що мав, зазвичай тримаючи одну руку вільною.

Але після переїзду до цієї маленької кімнатки на горищі я почав збирати різні речі й незавершені роботи. Тепер у мене була така розкіш, як дві ковдри. Були аркуші з нотатками, круглий шматок наполовину надписаної бляхи із Промислу, зламаний механічний годинник, який я розібрав на частини, щоб побачити, чи зможу зібрати його знову.

Я завершив навантажувати свою дорожню торбу, а тоді спакував усе інше у скриню, що стояла в ногах мого ліжка. Кілька потертих інструментів, уламок шиферу для шифрування, маленька дерев’яна скринька з нечисленними дрібними скарбами, які подарувала мені Арі…

А тоді я спустився й запитав Анкера, чи не проти він притримати мої речі в підвалі до мого повернення. Він дещо винувато зізнався, що, перш ніж я почав там спати, крихітна кімнатка зі скісною стелею роками лишалася порожня, а послуговувалися нею лише для зберігання речей. Він був готовий не здавати її нікому, якщо я пообіцяю після повернення продовжити нинішню домовленість «кімната за музику». Я радо погодився й, закинувши футляр для лютні на плече, попрямував за двері.

***

Я не надто здивувався, знайшовши Елодіна на Кам’яному мості. Останнім часом мене не дивувало майже ніщо в Майстрові-­Іменувачу. Він сидів на високому, по пояс, кам’яному краю мосту, й гойдав оголеними ногами над річкою, що текла за сто футів унизу.

— Привіт, Квоуте! — сказав він, не відриваючи погляду від бистрої води.

— Вітаю, майстре Елодін, — відказав я. — Боюсь, я покину Університет на семестр або два.

— Що, справді боїшся? — я помітив у його тихому звучному голосі натяк на веселість.

Лише за мить до мене дійшло, що він має на увазі.

— Це просто фігура мовлення.

— Фігури нашого мовлення — це наче картинки з іменами. Невизначеними, слабкими іменами, та все ж таки іменами. Зважай на них, — він підвів погляд на мене. — Посидь хвильку зі мною.

Я вже почав виправдовуватись, але відтак завагався. Він же, як-не-як, мене підтримав. Я поставив свою лютню й дорожню торбу на плаский камінь мосту. На хлопчачому обличчі Елодіна розтягнулася любляча усмішка, і він ляснув рукою по кам’яному парапету поряд із собою лицьовим боком долоні, щоб підказати мені, де сідати.

Я не без тривоги зазирнув за край.

— Я радше пас, майстре Елодін.

Він докірливо поглянув на мене.

— Обачність личить арканістові. Впевненість личить іменувачеві. Страх не личить ані тому, ані тому. І тобі не личить, — він знову ляснув по каменю, цього разу вже впевненіше.

Я обережно вибрався на парапет і звісив ноги через край. Крає­вид був дивовижний, наснажливий.

— Ти бачиш вітер?

Я спробував. Якусь мить здавалося, ніби… Ні. Нічого. Я похитав головою.

Елодін безжурно знизав плечима, хоч я й відчув у ньому дрібку розчарування.

— Це гарне місце для іменувача. Скажи мені чому.

Я роззирнувся.

— Широкий вітер, сильні води, давній камінь.

— Гарна відповідь, — у його голосі я почув справжнє задоволення. — Але є ще одна причина. Камінь, вода й вітер є й деінде. Чим це місце відрізняється?

Я замислився на мить, роззирнувся, похитав головою.

— Не знаю.

— Ще одна добра відповідь. Запам’ятай її.

Я зачекав, коли він продовжить. Він не продовжив, і я запитав:

— А чому це місце добре?

Елодін довго дивився на воду, а тоді нарешті відповів, сказавши:

— Це — край. Це високе місце, звідки можна впасти. Із країв усе краще видно. Небезпека збуджує сонний розум. Дещо від цього стає ясним. Бачити речі необхідно іменувачеві.

— А як щодо падіння? — запитав я.

— Якщо ти падаєш, то падаєш, — стенув плечима Елодін. — Іноді падіння теж дечого навчає. Вві сні люди часто падають, перш ніж прокинутися.

Якийсь час ми задумливо мовчали. Я заплющив очі та спробував наслухати ім’я вітру. Почув воду внизу, відчув камінь мосту під долонями. Нічого.

— Знаєш, як раніше казали, коли якийсь студент покидав Університет на семестр? — запитав Елодін.

Я хитнув головою.

— Казали, що він ганяється за вітром, — реготнув він.

— Я чув цей вислів.

— Справді? І яким здавалося його значення?

Я трохи повагався, добираючи слова.

— Щось із несерйозним відтінком. Неначе студенти бігають туди-сюди без гарної мети.

Елодін кивнув.

— Більшість студентів ідуть із несерйозних причин або в гонитві за чимось несерйозним, — він нахилився вперед, див­лячись просто вниз, на річку. — Але таке значення він мав не завжди.

— Не завжди?

— Не завжди, — він знову випростався. — Колись давно, ще як усі студенти прагнули бути іменувачами, все було інакше, — облизав палець і підніс його до вітру. — Найбільше майбутніх іменувачів заохочували знайти саме ім’я вітру. Коли вони знаходили це ім’я, у них збуджувався сонний розум і знаходити інші імена ставало легше.

Але деяким студентам було важко знайти ім’я вітру. Тут було замало країв, замало ризику. Тож вони йшли геть, до диких, неосвічених земель. Шукали кращої долі, переживали пригоди, полювали на таємниці та скарби… — Елодін поглянув на мене. — Але насправді вони шукали ім’я вітру.

Наша розмова зупинилася: хтось зайшов на міст. То був чоловік із темним волоссям і худим обличчям. Він подивився на нас краєчком ока, не повертаючи голови; поки він ішов позаду нас, я постарався не думати про те, як легко йому буде зіштовхнути мене з мосту.

А тоді він нас проминув. Елодін стомлено зітхнув і про­довжив:

— Часи змінилися. Тепер країв навіть менше, ніж було раніше. Світ не такий дикий. Чарів менше, таємниць більше, а ім’я вітру знає всього кілька людей.

— Ви знаєте його, так? — запитав я.

Елодін кивнув.

— Воно змінюється залежно від місця, та я вмію слухати його мінливу форму, — він засміявся і плеснув мене по плечу. — Тобі треба йти. Поганятися за вітром. Не бійся окремих ризиків, — усміхнувся. — У помірних дозах.

Я розвернув ноги, зіскочив зі щільної стіни та знову завдав на плече лютню й дорожню торбу. Але щойно я подався до Імрі, мене зупинив Елодінів голос:

— Квоуте.

Я повернувся й побачив, як Елодін нахиляється вперед, через бік мосту. Він усміхнувся, наче школярик.

— Плюнь, щоб щастило.

***

Деві відчинила мені двері та вражено вирячила очі.

— Боже праведний, — вимовила вона й театрально притиснула до грудей папірець. Я впізнав у ньому одну із записок, які зоставив у неї під дверима. — Це ж мій таємний шанувальник!

— Я намагався погасити позику, — сказав я. — Приходив чотири рази.

— Прогулянка сюди тобі на користь, — мовила вона веселим тоном без крихти співчуття й жестом покликала мене всередину, а тоді замкнула за мною двері на засув. У кімнаті пахло…

Я понюхав і запитав:

— Що це?

Її лице стало сумним.

— Мала бути груша.

Я поклав футляр із лютнею й дорожню торбу та сів за письмовий стіл Деві. Хай як я старався втриматися, погляд сам собою потягнувся до обвугленого чорного кільця.

Деві трусонула солом’яним волоссям і зазирнула мені в очі.

— Не хочеш повторного двобою? — запитала вона, вигнувши вуста. — Я все одно можу помірятися з тобою силами, хоч із ґрамом, хоч без. Можу помірятися з тобою силами навіть глибоко вві сні.

— Визнаю, що зацікавився, — сказав я. — Але замість цього маю займатися справами.

— Чудово, — промовила вона. — Ти справді збираєшся сплатити мені все? Нарешті знайшов собі покровителя?

Я хитнув головою.

— Однак у мене з’явилася надзвичайна можливість. Шанс дістати справді гарного покровителя, — трохи помовчав. — У Вінтасі.

Вона здійняла брову.

— Далеченько, — з наголосом вимовила Деві. — Я рада, що ти зайшов сплатити свій борг, перш ніж поскакати на інший бік світу. Хто його знає, коли ти вернешся.

— Це точно, — погодився я. — Однак у фінансовому плані я опинився в дещо дивному становищі.

Деві захитала головою, перш ніж я договорив.

— Однозначно ні. Ти вже завинив мені дев’ять талантів. Я не позичатиму тобі ще грошей у день твого від’їзду.

Я підняв руки, неначе захищаючись.

— Ти неправильно зрозуміла! — запевнив я, відкрив гаманець і висипав на стіл таланти та йоти. Вивалився й перстень Денни, і я зупинив його, перш ніж він скотився з краю столу.

Я показав на купку монет перед собою — трохи більше, ніж тринадцять талантів.

— Це всі гроші, які в мене є, — пояснив я. — На них мені треба доволі швидко дістатися Северена. Подолати тисячу миль із гаком. А це проїзд щонайменше на одному кораблі. Харчі. Проживання. Гроші на карети чи користування поштою.

Називаючи кожен пункт із цього переліку, я пересував відповідну суму з одного боку столу до іншого.

— Нарешті прибувши до Северена, я муситиму купити собі одяг, який дасть мені змогу перебувати при дворі, не скидаючись на музиканта-обірванця, яким я насправді є, — пересунув іще трохи монет.

І показав на нечисленні монетки, які залишилися.

— Отже, у мене замало грошей, щоб погасити борг перед тобою.

Деві дивилася на мене з-за складених драбинкою пальців.

— Розумію, — серйозно промовила вона. — Треба знайти якийсь альтернативний спосіб погашення боргу для тебе.

— Я думаю ось що, — заговорив. — Я можу лишити тобі заставу до свого повернення.

Її погляд ковзнув униз, до стрункого темного силуету мого футляра з лютнею.

— Не лютню! — швидко сказав я. — Вона мені потрібна.

— А що тоді? — запитала Деві. — Ти завжди казав, що не маєш чого заставити.

— Маю дещицю, — сказав я, попорпався в дорожній торбі й дістав книжку.

У Деві спалахнули очі. А тоді вона прочитала напис на корінці.

— «Риторика і логіка»? — скривилася.

— Те саме, — запевнив я. — Але вона вартісна. Особливо для мене. А ще… — я сягнув у кишеню плаща й дістав ручну лампу. — У мене є це. Симпатична лампа моєї власної конструкції. У неї сфокусований промінь і градуйований перемикач.

Деві взяла її зі столу й покивала самій собі.

— Пам’ятаю цю штуку, — сказала вона. — Раніше ти казав, що не можеш із нею розлучитися через обіцянку, дану Кілвінові. Ситуація змінилася?

Я ясно всміхнувся їй — на дві третини нещиро.

— Насправді саме ця обіцянка робить цю лампу ідеальною заставою, — пояснив я. — Я цілком певен: якщо ти віднесеш цю лампу Кілвінові, він щедро заплатить, просто щоб забрати її з… — я прокашлявся. — Недобрих рук.

Деві знічев’я порухала перемикач великим пальцем — від тьмяного світла до яскравого й назад.

— І це, певно, було б необхідною умовою? Повернути її ­Кілвіну?

— Ти чудово мене знаєш, — відповів я. — Мені аж майже ­ніяково.

Деві знову поставила лампу на стіл поряд із моєю книжкою й поволі вдихнула через ніс.

— Книжка, цінна лише для тебе, — проказала вона. — І лампа, цінна лише для Кілвіна, — Деві похитала головою. — Неприваблива пропозиція.

Я з різким болем потягнувся до плеча, відчепив свиріль таланту й пересунув на стіл і її.

— Це срібло, — пояснив я. — А ще рідкісна штука. Вона забезпечить тобі безкоштовний вхід до «Еоліяна».

— Я знаю, що це таке, — Деві взяла свиріль і уважно її оглянула. А тоді показала пальцем. — Ти мав перстень.

Я заціпенів.

— Не мені його віддавати.

Деві засміялася.

— Він у тебе в кишені, хіба ні? — клацнула пальцями. — Ну ж бо. Покажи його мені.

Я дістав його з кишені, та не передав Деві.

— Я чимало потерпів за нього, — зауважив я. — Цей перстень Емброуз забрав у одного мого друга. Я просто чекаю, коли зможу повернути перстень їй.

Деві сиділа мовчки, простягнувши руку. За мить я поклав перстень їй на долоню.

Вона піднесла її до лампи й нахилилася вперед, замруживши одне око на загостреному личку.

— Гарний камінець, — схвально мовила Деві.

— Оправа нова, — нещасним голосом зауважив я.

Деві обережно поклала перстень на книжку поряд із моєю свиріллю та ручною лампою.

— Ось які умови, — проказала вона. — Я залишу ці речі собі як заставу на твій поточний борг у дев’ять талантів. Цього вистачить на один рік.

— Один рік і один день, — уточнив я.

Вона вигнула кутик рота в усмішці.

— Як казково! Дуже добре. Це відкладе термін сплати боргу на один рік і один день. Якщо ти не встигнеш відплатити мені до завершення цього терміну, ці речі буде втрачено, а наш борг — погашено, — її усмішка стала лихою. — Хоча мене можна вмовити повернути їх в обмін на певну інформацію.

Я зачув подзвін із дзвіниці вдалині й тяжко зітхнув. Часу на торг було обмаль, адже я вже й так запізнювався на зустріч із Трепом.

— Гаразд, — погодився я роздратованим тоном. — Але перстень буде зберігатися в якомусь безпечному місці. Тобі не можна буде його надівати, доки не станеться невиконання зобо­в’язань із мого боку.

Деві нахмурилася.

— Не…

— За цим пунктом я не зрушу з місця, — серйозно промовив я. — Він належить моєму другові. Дуже цінний для неї. Не хотів би, щоб вона побачила цей перстень на чужій руці. Тим паче після всього того, що я зробив, аби забрати його в Емброуза.

Деві змовчала. Її загострене личко набуло похмурого виразу. Я сам зробив похмуре обличчя й перехопив її погляд. Я гарно роблю похмуре обличчя в разі потреби.

Між нами на одну довгу мить розтягнулася тиша.

— Гаразд! — урешті сказала Деві.

Ми потиснули одне одному руки.

— Один рік і один день, — нагадав я.