Страх мудреця

Розділ сто сьомий. Вогонь

Я повернувся до шинку «Один гріш», коли сонце вже давно сіло. Вікна величезного шинку неначе розросталися від світла ламп, а за його дверима стояв на прив’язі десяток коней, що жували корм із мішків. Двері були відчинені, і з них на темну вулицю падало косим квадратиком світло.

Проте щось було не так. Не було ні крихти того приємного зворушливого гамору, що має долинати з велелюдного шинку ввечері. Жодного шепоту. Жодного слова.

Стривожившись, я підкрався ближче. У голові крутилися всі історії про фей, які я чув. Невже мене не було кілька років? Десятиліть?

А може, халепа банальніша? Бандитів було більше, ніж ми думали? Вони повернулися, виявили, що їхній табір знищено, а тоді прийшли сюди побешкетувати?

Я підсунувся до вікна, зазирнув усередину й побачив правду.

У шинку було людей із сорок чи п’ятдесят. Вони сиділи за столами й на лавах і вишикувалися вздовж шинкваса. Усі повернулись обличчями до каміна.

Там сидів Мартен, який саме жадібно пив.

— Я не міг відвести погляд, — провадив він. — Не хотів. А тоді Квоут став поперед мене, затулив її собою, і я на мить звільнився від її чарів. Я був укритий таким рясним і холодним потом, ніби мене хтось облив холодною водою з відра. Я спробував відтягнути Квоута назад, але він звільнився від мене й побіг до неї, — на обличчі Мартена від жалю з’явилися зморшки.

— Як так вийшло, що вона не здолала адема і здорованя? — спитав чоловік із яструбиним обличчям, який сидів неподалік, на кутку каміна. Він забарабанив пальцями по побитому футляру для скрипки. — Якби ви справді її побачили, то всі як один побігли б за нею.

Зала схвально забурмотіла.

З-за столу неподалік подав голос Темпі, добре помітний завдяки криваво-червоній сорочці.

— Коли я зростав, я тренуюся для контролю, — він підняв одну руку й міцно стиснув кулак, ілюструючи свої слова. — Біль. Голод. Спрага. Втома, — після кожного слова Темпі трусив кула­ком, показуючи свою владу над цим явищем. — Жінки, — його обличчя торкнулася ледь помітна усмішка, і він знову потрусив кулаком, але вже не з такою твердістю, як раніше. Залою рознісся тихий сміх. — Я кажу таке. Якби Квоут не пішов, я міг би.

Мартен кивнув.

— Що ж до іншого нашого друга… — він прокашлявся й показав на інший кінець зали. — Його вмовила залишитися Геспе.

Знову сміх. Пошукавши трохи, я побачив, де сиділи Дедан і Геспе. Дедан, здавалося, намагався притлумити дуже яскравий рум’янець. Геспе по-власницьки поклала долоню йому на ногу й усміхалася потайною, вдоволеною усмішкою.

— Наступного дня ми шукали Квоута, — продовжив Мартен, знову заволодівши увагою зали. — Ми йшли його слідами крізь ліс. За пів милі від ставка відшукали його меч. Поза сумнівом, він загубив його, женучись за нею. На гілці неподалік висів його плащ.

Мартен підняв потертий плащ, який я купив у мідника. Плащ неначе пошматував скажений пес.

— Він зачепився за гілку. Квоут, напевно, вирішив, що краще звільнитися від нього, ніж загубити її, — Мартен ліниво потермосив роздерті краї. — Якби він був зроблений із міцнішої матерії, то Квоут сьогодні, може, й досі був би з нами.

Я розумію, коли мені час виходити на сцену. Я ввійшов у двері й відчув, як усі повертаються в мій бік.

— Відтоді я знайшов кращий плащ, — озвався я. — Власноруч виготовлений самою Фелуріян. І в мене також є історія. Така, яку ви розповідатимете дітям своїх дітей, — усміхнувся.

На мить запала тиша, а тоді стало гамірно: всі одночасно ­заговорили.

Мої супутники вражено витріщилися на мене, не вірячи своїм очам. Першим оговтався Дедан, який, діставшись мене, раптом грубо обійняв мене однією рукою. Лише тоді я помітив, що друга рука висить у нього на шиї в лубку.

Я запитливо поглянув на неї.

— Вскочив у халепу? — запитав я, поки зала довкола нас безладно гула.

Дедан хитнув головою та просто сказав:

— Геспе. Вона не надто зраділа думці про те, щоб я побіг за тією феєчкою. Вона, так би мовити… переконала мене залишитися.

— Зламала тобі руку? — я пригадав, як востаннє бачив Геспе. Вона прип’яла Дедана до землі.

Здоровань опустив погляд на свої ноги.

— Трохи. Вона ніби як трималася за неї, поки я намагався викрутитися, — він дещо сором’язливо всміхнувся. — Гадаю, можна сказати, що ми зламали її разом.

Я плеснув його по здоровому плечу й засміявся.

— Це мило. Справді зворушливо, — я говорив би й далі, але зала вже стихла. Всі стежили за нами, стежили за мною.

Поглянувши на юрбу людей, я несподівано відчув, що дезорієнтований. Як можна пояснити?..

Як я вже вам казав, не знаю, скільки часу я провів у Фею. Проте час цей був дуже й дуже тривалим. Я прожив там так довго, що Фей перестав видаватися дивним. Я призвичаївся до нього.

Тепер, після повернення до світу смертних, мені видавалася дивною та велелюдна пивниця. Яка ж це чудасія — сидіти у стінах, а не під оголеним небом. Лави та столи з товстих колод виглядали страшенно примітивними та грубими. Світло ламп видавалося неприродно яскравим і било по очах.

Я дуже довго не мав жодного товариства, крім Фелуріян, і порівняно з нею люди довкола мене здавалися дивними. Білки їхніх очей вражали. Від них пахло потом, кіньми й гірким залізом. Голоси в них були суворі й різкі. Пози — неприродні й незграбні.

Але це лише кінчик верхівки айсберга. Я почувався чужим у власній шкірі. Необхідність знову ходити в одязі надзвичайно дратувала, і мені понад усе хотілося повернутися до ком­фортної голизни. Черевики здавалися в’язницею. На довгому шляху до «Одного гроша» я весь час мусив боротися з бажанням їх зняти.

Роздивляючись обличчя довкола себе, я побачив дівчину, щонайбільше двадцятирічну. Вона мала миле личко та ясні блакитні очі. Мала ідеальні вуста для поцілунків. Я ступив пів кроку до неї, серйозно намірившись ухопити її в обійми й…

Раптом, щойно почавши витягувати одну руку, щоб погладити її по шиї збоку, я зупинився, і мені закрутилася голова від чогось дуже схожого на запаморочення. Тут усе було інакше. Чоловік, що сидів поряд із дівчиною, явно був її чоловіком. Це ж важливо, хіба не так? Цей факт видавався дуже нечітким і далеким. Чому я досі не цілую цю дівчину? Чому я не голий, не їм фіалки й не музикую просто неба?

Коли я знов оглянув залу, все почало здаватися страшенно смішним. Ці люди, що сиділи на своїх лавах, убрані в кілька шарів одягу, їли ножами й виделками. Все це здавалося мені відверто безглуздим і надуманим. Це було неймовірно кумедно. Неначе вони грали в якусь гру й навіть не усвідомлювали цього. Це було схоже на жарт, якого я досі ніколи не розумів.

І тому я засміявся. Сміявся я неголосно й не надто довго, та мій сміх був високий, несамовитий і сповнений дивної насолоди. Цей сміх був нелюдський, і він розійшовся юрбою, наче вітер серед пшениці. Ті, хто сидів досить близько, щоб його почути, засовалися на місці; хтось глипав на мене з цікавістю, хтось — зі страхом. Дехто здригався й не бажав дивитися мені в очі.

Їхня реакція мене вразила, і я постарався опанувати себе. Глибоко вдихнув і заплющив очі. Мить дивної дезорієнтації минула, хоча мої черевики все одно здавалися твердими та ­обтяжували ноги.

Розплющивши очі знов, я побачив, що на мене дивиться Геспе. Вона невпевнено заговорила:

— Квоуте, — нерішуче промовила вона. — Ти маєш… гарний вигляд.

Я широко всміхнувся.

— Так.

— Ми думали, що ти… загубився.

— Ви думали, що мене більше немає, — лагідно виправив я, прямуючи до каміна, біля якого стояв Мартен. — Загинув у обіймах Фелуріян чи вештаюся лісом, божевільний і зламаний жаданням, — я по черзі поглянув на кожного з них. — Хіба не так?

Я відчув на собі погляди всіх присутніх у залі й вирішив скористатися ситуацією якнайкраще.

— Та ну, я ж Квоут! Я едема ру з походження. Навчався в Університеті й можу викликати блискавку з неба, як Таборлін Великий. Ви справді думали, що Фелуріян мене погубить?

— Вона погубила б, — озвався різкий голос із краю вогнища. — Навіть якби ти просто побачив її тінь.

Повернувшись, я побачив скрипаля з яструбиним обличчям.

— Прошу, шановний?

— Проси пробачення в усіх присутніх, — відповів він. У його голосі чітко вчувалася зневага. — Не знаю, що ти сподіваєшся цим здобути, та не вірю, що ваша банда бачила Фелуріян. Анітрохи.

Я зазирнув йому в очі.

— Друже, я її не просто бачив.

— Якби це було правдою, то ти зараз був би божевільний або мертвий. І хоч я визнаю, що ти можеш бути божевільним, чари фей тут ні до чого, — на цих словах зала захихотіла. — Її ніхто не бачив уже два десятиліття. Прекрасний народ покинув це місце, а ти не Таборлін, хай що кажуть твої друзі. Гадаю, ти просто розумний оповідач, який надіється здобути ім’я.

Це було неприємно близько до правди, і я помітив, як дехто в натовпі скептично глипає на мене.

Я не встиг нічого сказати: втрутився Дедан.

— А як же його борода? Коли він утік три ночі тому, пика в нього була гладенька, як дупця немовляти.

— Це ти так кажеш, — відповів скрипаль. — Я збирався сидіти тихо, хоч і не вірив половині з того, що ви нам розказували про тих бандитів чи про те, як він викликав блискавку. Але я подумав собі: «Їхній друзяка, напевно, загинув, і вони хочуть, щоб люди пам’ятали його за однією-двома гордими оповідками».

Він поглянув туди, де сидів Дедан, і задер зламаного носа.

— Але ж далебі, це зайшло надто далеко. Брехати про прекрасний народ нерозважливо. Мені не подобається, що сюди приходять чужинці й забивають моїм друзям баки маячнею. Сидіть тихо. Ми сьогодні вже вас наслухалися.

Проказавши це, скрипаль відкрив побитий футляр, який стояв поряд із ним, і витягнув свій інструмент. Тим часом настрої в залі вже стали дещо ворожими, і чимало людей дивилися на мене з відразою.

Дедан сердито сплюнув.

— А тепер послухай с… — Геспе щось сказала і спробувала посадовити його назад, але Дедан відмахнувся від неї. — Ні. Не можна мене називати брехуном. Нас послав сюди сам Алверон через отих бандитів. І ми своє діло зробили. Параду нам не треба, та я краще здохну, ніж дозволю тобі називати себе брехуном. Ми повбивали тих падлюк. А опісля таки бачили Фелуріян. І наш Квоут таки гайнув за нею.

Дедан войовничо оглянув залу, найбільше уваги приділивши скрипалеві.

— Ось вона, правда, клянуся своєю здоровою правицею. Якщо хтось хоче назвати мене брехуном, ми можемо розібратися з цим просто зараз.

Скрипаль узяв смичок і зазирнув Деданові в очі. Провів по струнах і видав верескливу ноту.

— Брехун.

Дедан мало не перескочив через усю залу, а люди повідсували стільці назад, звільняючи місце для бійки. Скрипаль поволі звівся на ноги. Він був вищий, аніж я очікував, мав коротке сиве волосся та шрами на кісточках пальців, які підказали мені, що він уміє битися навкулачки.

Я спромігся стати перед Деданом і схилився до нього, а тоді тихо заговорив йому на вухо:

— Ти справді хочеш побитися, маючи зламану руку? Якщо він візьметься за неї, ти просто закричиш і обмочишся перед Геспе, — я відчув, як він трохи розслабився, і легенько штовх­нув його назад, туди, де він сидів. Дедан пішов, але залишився невдоволеним.

— …щось тут, — почув я жіночий голос позаду себе. — Якщо хочеш почубитися з кимось, іди надвір і не вертайся. Тобі платять не за бійки з клієнтами. Чуєш?

— Та ну, Пенні, — відповів заспокійливим тоном скрипаль. — Я просто показував йому зуби. Це він узяв усе близько до серця. Не можна ж мені ставити на карб, що я сміюся з тих історій, із якими вони приходять.

Я розвернувся й побачив, як скрипаль виправдовується перед сердитою жінкою середнього віку. Вона була на цілий фут нижча за нього, і їй довелося тягнутися вгору, щоб тицьнути його пальцем у груди.

Тоді я почув, як ізбоку від мене якийсь голос вигукнув:

— Матір Божа, Себе! Бачиш? Поглянь-но! Воно рухається саме.

— Ти напився до чортиків. Це просто вітерець.

— Сьодні вітру нема. Воно саме рухається. Поглянь ше раз!

Це, звісно, був мій шейд. Тепер уже кілька людей помітили, як він легенько розвівається на вітерці, якого насправді не було. Мені ефект видавався непоганим, але люди, як я здогадався з їхніх вирячених очей, починали тривожитись. Один чи двоє збентежено відсунули від мене стільці.

Пенні вп’ялася поглядом у мій шейд, який злегка рябів, і стала переді мною.

— Що це таке? — запитала вона лише з дрібкою страху в голосі.

— Нічого страшного, — невимушено промовив я та простягнув їй одну складку шейда для огляду. — Це мій тіньовий плащ. Його для мене виготовила Фелуріян.

Скрипаль пирхнув з огидою.

Пенні зиркнула на нього й невпевнено провела рукою по моєму плащу.

— М’який, — стиха зауважила вона й поглянула на мене. Коли наші погляди зустрілися, вона на мить набула здивованого вигляду, а тоді вигукнула: — Та ти ж хлопець Лосі!

Не встигнувши запитати, що вона має на увазі, я почув жіночий голос:

— Що?

Повернувшись, зобачив, як до нас наближається рудоволоса служниця. Та сама, яка так знітила мене під час нашого першого візиту до «Одного гроша».

Пенні кивнула в мій бік.

— Це твій свіжолиций вогненний хлопчина, який був тут витки зо три тому! Пам’ятаєш, як показувала мені на нього? Я його з бородою не впізнала.

Лосі стала переді мною. На оголену бліду шкіру в неї на плечах падали яскраво-руді кучері. Її загрозливі зелені очі окинули поглядом мій шейд і поволі підняли його до мого обличчя.

— Точно, він, — сказала вона вбік, звертаючись до Пенні. — Хоч із бородою, хоч без.

Вона підступила на крок і мало не притиснулася до мене.

— Хлопчиська завжди ходять із бородами, сподіваючись, що це зробить їх чоловіками, — її яскраво-смарагдові очі сміливо вп’ялися поглядом у мої, неначе очікуючи, що я зашаріюся й розгублюся, як раніше.

Я згадав усе, чого навчився завдяки Фелуріян, і відчув, як у мені знову закипає дивний несамовитий сміх. Я притлумив його як міг, але відчував, як він перекидається в мені, коли перехопив її погляд і всміхнувся.

Лосі вражено відступила на пів кроку назад, а її бліда шкіра вкрилася яро-червоним рум’янцем.

Пенні простягнула руку, щоб не дати їй упасти.

— Господи, дівчинко, що з тобою таке?

Лосі відірвала погляд від мене.

— Пенні, поглянь на нього, справді поглянь. Він схожий на фейрі. Поглянь на його очі.

Пенні з цікавістю поглянула на моє обличчя, а тоді трохи ­зашарілася сама і схрестила руки на грудях, неначе я побачив її голою.

— Господи милосердний, — видихнула вона. — Отже, все це правда. Чи не так?

— Кожне слово, — промовив я.

— Як ти вирвався від неї? — запитала.

— Ой, та ну тебе, Пенні! — вражено крикнув скрипаль. — Невже ти віриш в оповідь цього цуцика?

Лосі повернулась і з жаром заговорила:

— Бене Крейтон, чоловіків, які вміють поводитися з жінками, можна впізнати відразу. А втім, звідки тобі знати? Коли цей побував тут зо два витки тому, я вподобала його лице й подумала, що покачаюся з ним. Але коли спробувала збити його з ніг… — вона поступово замовкла, неначе не знаючи, що сказати.

— Пам’ятаю, — озвався чоловік біля шинкваса. — Збіса смішно вийшло. Я думав, він обісциться. Він їй і слова не міг сказати.

Скрипаль знизав плечима.

— Отже, відтоді він знайшов якусь фермерську доньку. Це не означає…

— Цить, Бене, — тихо і владно промовила Пенні. — Тут змінилося більше, ніж можна пояснити невеликою бородою, — її очі придивилися до мого обличчя. — Господи, дівчинко, ти маєш рацію. Він став якийсь схожий на фейрі, — скрипаль знову зібрався подати голос, але Пенні різко зиркнула на нього. — Або затихни, або паняй. Не треба мені тут сьогодні бійок.

Скрипаль оглянув залу й побачив, що настрої обернулися проти нього. Розчервонівшись і набурмосившись, він підібрав свою скрипку й забрався геть.

Лосі знову підійшла до мене та прибрала волосся назад.

— Вона справді була така гарна, як про неї кажуть? — вона гордо задерла підборіддя. — Гарніша за мене?

Я завагався, а тоді тихо заговорив:

— Вона була Фелуріян, найпрекраснішою з-поміж усіх, — я простягнув руку, щоб торкнутися шиї Лосі збоку, там, де її руді кучері починали сповзати донизу, а тоді нахилився вперед і прошепотів їй на вухо сім слів. — Хай там як, їй бракувало твого вогню.

І вона покохала мене за ці сім слів, і її гордість опинилася в безпеці.

Пенні подала голос:

— Як тобі вдалося вирватись?

Я окинув залу поглядом і відчув, як усі зосередили увагу на мені. У мені закружляв нестримний фейрівський сміх. Я ліниво всміхнувся. Мій шейд розлетівся.

А тоді я перейшов до переднього кінця зали, сів на камін і розповів їм історію.

Чи радше розповів їм одну історію. Якби я розповів їм усю правду, вони не повірили б. Фелуріян відпустила мене, бо я тримав у заручницях пісню? Це просто не вписувалося в класичні оповідки.

Тож те, що я розповів їм, було ближче до історії, яку вони очікували почути. В цій історії я гнався за Фелуріян до Фею. Наші тіла переплелися на її сутінковій галявині. А тоді, поки ми відпочивали, я зіграв дещо досить світле, щоб вона засміялася, дещо досить похмуре, щоб вона охнула, музику, від солодкості якої вона розридалася.

Але коли я спробував покинути Фей, вона мені не дозволила. Надто вже полюбила мою… майстерність.

Мені, мабуть, не варто вдавати святенника. Я доволі чітко натякнув на те, що Фелуріян була вельми високої думки про мене як про коханця. І виправдати цю свою поведінку можу хіба тим, що тоді був шістнадцятирічним юнаком, пишався своїми новоздобутими навичками й був не проти трохи повихвалятися.

Я розповів їм, як Фелуріян спробувала полонити мене у Феї, як ми билися чарами. Для цього я запозичив дещицю в Таборліна Великого. Були вогонь і блискавка.

Урешті я переміг Фелуріян, але пощадив її життя. Охоп­лена вдячністю, вона зіткала мені плащ як у фей, навчила ­мене таємної магії й дала мені срібний листочок на знак ­симпатії. Листочок, звісно, був чистісінькою вигадкою. Але це не була б годяща історія, якби Фелуріян не піднесла мені трьох дарунків.

Загалом історія вийшла гарна. А якщо вона була не зовсім правдива… що ж, принаймні до неї домішалося трохи правди. На свій захист скажу, що міг би начисто розпрощатися з правдою й розповісти набагато кращу історію. Брехня простіша і в більшості випадків логічніша.

Лосі стежила за мною впродовж усієї оповіді і, здається, сприймала все це як своєрідний виклик умінням смертних жінок. Коли історія закінчилася, вона заявила права на мене й повела мене до своєї маленької кімнатки на найвищому поверсі «Одного гроша».

Тієї ночі я спав дуже мало, а Лосі підійшла до мого вбивства ближче, ніж Фелуріян. Вона була прекрасною партнеркою, чудовою, як сама Фелуріян.

«Але як таке могло бути?» — чую я ваші голоси. Як будь-яка смертна жінка могла зрівнятися з Фелуріян?

Це легше зрозуміти, згадавши про музику. Іноді якийсь чоловік насолоджується симфонією. Часом же йому більше до смаку джига. Те саме стосується плотського кохання. Один його різновид підходить для глибоких подушок сутінкової лісової галявини. А якийсь інший видається цілком природним на вузькому ліжку в якомусь шинку нагорі. Кожна жінка подібна до інструмента, що чекає, коли його вивчатимуть, любитимуть, коли на ньому чудово гратимуть, чекає на можливість нарешті показати свою справжню музику.

Декого таке бачення може образити — тих, хто не розуміє, як мандрівний артист розглядає свою музику. Такі люди можуть подумати, ніби я принижую жінок. Вони можуть вирішити, що я бездушний, грубий або неотесаний.

Але ці люди не розуміють, що таке кохання, музика чи я.