Страх мудреця

Розділ вісімдесят сьомий. Летані

Наступного дня ми з Темпі подалися до Кроссона поповнити запаси. Це означало довгий день на ногах, але позаяк ми не мусили на кожному кроці шукати ознак стежки, нам здавалося, ніби ми летимо вздовж дороги.

Ідучи, ми з Темпі обмінювалися словами. Я вивчив слова, що означають «сон», «запах» і «кістка». Дізнався, що в аде­мічній мові є різні слова на позначення заліза й заліза, з якого кують мечі.

Відтак ми цілу годину розмовляли без пуття, поки він намагався допомогти мені зрозуміти, що означає потирання брови пальцями. Це здавалося майже синонімом знизування плечима, та Темпі дав зрозуміти, що це не те саме. Байдужість? Двозначність?

— Це те, що відчувають ті, кому хтось пропонує вибір? — спробував я ще раз. — Хтось пропонує яблуко чи сливу, — витягнув обидві руки перед собою. — Але вони подобаються людині однаково, — я стулив пальці докупи і двічі провів ними по брові. — Оце відчуття?

Темпі хитнув головою.

— Ні, — він зупинився на мить, а тоді пішов знову. Його ліва рука, яку він тримав ізбоку, сказала: «Нещирість». — Що таке слива? — «Уважність».

Я спантеличено поглянув на нього.

— Що?

— Що означає «слива»? — Темпі знову показав рукою: «Абсо­лютно серйозно. Уважність».

Я зосередився на деревах і негайно почув це — ворушіння в підліску.

Звук долинав із південного боку дороги. Того боку, який ми ще не обшукували. Бандити. У мене в грудях зросли захват і страх. Вони нападуть на нас? Я сумнівався, що скидаюся на ласу ціль у своєму зачуханому плащі, але ж я ніс із собою лютню в темному дорогому футлярі…

Для мандрівки до міста Темпі перевдягнувся в тісний червоний одяг найманця. Чи віднадить це людину з довгим луком? Чи їй здасться, що я менестрель, якому вистачає грошей найняти охоронця-адема? Можливо, ми схожі на стиглі плоди, які лишилося тільки зірвати.

Я з тугою згадав стрілолов, який продав Кілвінові, і збагнув, що він мав рацію. За них ладні дорого платити. Тієї миті я був ладен віддати за такий пристрій кожен гріш у своїй кишені.

Я показав Темпі на мигах: «Прийняття. Нещирість. Згода».

— Слива — це солодкий фрукт, — пояснив я, наслухаючи характерних звуків між навколишніх дерев.

Нам сховатися серед дерев чи краще вдати, ніби ми не помічаємо бандитів? Що можна буде зробити, якщо вони атакують? Я носив на поясі ніж, куплений у мідника, та гадки не мав, як ним користуватися. Раптом я усвідомив, що просто жахливо підготовлений. На Бога, що я тут роблю? Мені в цій ситуації місця не було. Чому мейр мене послав?

Почавши серйозно пітніти, я почув із підліску раптовий тріск і шурхіт. Із-поміж дерев вирвався рогатий олень і перетнув дорогу за три легкі стрибки. Мить — і за ним пішли двоє олениць. Одна зупинилася посеред дороги й повернулася до нас із цікавістю в погляді, смикаючи видовженим вухом. А тоді дременула і зникла поміж дерев.

У мене калатало серце, і я тихо, нервово зареготав. Повернувся до Темпі й побачив, що він оголив меч. Пальці його лівої руки стиснулися («зніяковіння»), а тоді швидко зробили кілька жестів, яких я не зміг розпізнати.

Темпі без вихилясів прибрав меч у піхви. Зробив невимушений жест, наче засунув руку в кишеню. «Досада».

Я кивнув. Хай як я радів, що з моєї спини не стирчать стріли, напад із засідки принаймні підказав би нам, де бандити. «Згода. Применшення».

Ми мовчки пішли далі до Кроссона.

***

Кроссон був не бозна-яким містечком. Двадцять-тридцять буді­вель, а довкола зусібіч густий ліс. Якби він не стояв на королівському шляху, то, мабуть, навіть імені не заслужив би.

Та позаяк він стояв на королівському шляху, там була універсальна крамничка з непоганим асортиментом, яка забезпечувала подорожніх і нечисленні довколишні ферми. Була й невеличка поштова станція, де також містилася платна стайня й можна було підкувати коня, а ще — маленька церква, яка до того ж правила за броварню.

А ще, звісно, шинок. Хоча «Сміх Місяця» був щонайменше втричі дрібніший за «Один гріш», він усе-таки був помітно кращий за те, що можна очікувати від такого містечка. Він мав два поверхи, три гостьові кімнати й лазню. На великій вивісці, розмальованій вручну, був зображений горбатий місяць у жилетці, що тримався за черево й хитався від сміху.

Того ранку я взяв із собою лютню, сподіваючись, що зможу зіграти в обмін на невеличкий обід. Але це було лише приводом. Я відчайдушно жадав хоч якогось приводу пограти. Вимушене мовчання мордувало мене незгірше за Деданове бурмотіння. Востаннє я так довго обходився без музики, коли був безхатьком на вулицях Тарбієна.

Ми з Темпі віддали свій список припасів літній жінці, що заправляла крамницею. Чотири великі буханці дорожнього хліба, пів фунта масла, чверть фунта солі, борошно, сушене яблуко, ковбаси, шмат бекону, мішок ріпи, шість яєць, два ґудзики, пір’я для мисливських стріл Мартена, шнурки для черевиків, мило й новий точильний камінь на заміну тому, який зламав Дедан. Усе це стало у вісім срібних бітів із гаманця мейра, що стрімко худнув.

Ми з Темпі подалися на обід до шинку, знаючи, що наше замовлення буде готове аж за годину чи дві. Як не дивно, я почув гамір у пивниці ще на протилежному боці вулиці. Зазвичай у таких закладах людно ввечері, коли подорожні зупиняються на ніч, а не посеред дня, коли всі в полях чи в дорозі.

Коли ми відчинили двері, в залі стало тихо. Попервах я сподівався, що це клієнти раді музикантові, але тоді побачив, що всі вони дивляться на Темпі в тісному червоному одязі найманця.

У пивниці сиділо без діла душ із п’ятнадцять-двадцять. Хтось зігнувся над шинквасом, а ще хтось скупчився довкола столиків. Там було не так людно, щоб ми не змогли сісти за якийсь столик, але єдина і явно замучена служниця підійшла до нашого столика лише за кілька хвилин.

— То що будете? — запитала вона, змахуючи з обличчя спітніле пасмо волосся. — У нас є гороховий суп із беконом і хлібний пудинг.

— Звучить прекрасно, — відповів я. — А можна ще яблук і сиру?

— Випивка?

— Мені — безалкогольного сидру, — сказав я.

— Пива, — відповів Темпі, а тоді зробив на стільниці жест двома пальцями. — Мале віскі. Добре віскі.

Служниця кивнула.

— Мені треба побачити ваші гроші.

Я здійняв брову.

— У вас останнім часом проблеми?

Вона зітхнула й закотила очі.

Я вручив їй три півгроші, і вона побігла геть. На той час я вже був певен, що мені не здається: чоловіки в залі справді недобре позирають на Темпі.

Я повернувся до чоловіка, який сидів за столиком поряд із нами й тихенько їв суп із миски.

— Сьогодні базарний день чи що?

Він подивився на мене як на ідіота, і я побачив, що в нього на щелепі багровіє синець.

— У Кроссоні базарних днів нема. Нема базару.

— Я заходив сюди раніше, і було тихо. Що тут роблять усі?

— Те саме, що й завжди, — відказав чоловік. — Шукають роботи. Кроссон — остання зупинка, після якої Елд стає дійсно густим. Розумні каравани знаходять тут іще одного-двох охоронців, — він трохи випив. — Тільки останнім часом поміж дерев общипують забагато людей. Каравани проходять не так часто.

Я окинув залу поглядом. На присутніх не було жодної броні, та тепер, подивившись уважно, я бачив у більшості з них ознаки найманського життя. Ці чоловіки були суворіші на вигляд, аніж пересічні міщани. Більше шрамів, більше зламаних носів, більше ножів, більше зухвальства.

Чоловік кинув ложку в порожню миску та звівся на ноги.

— Можете сидіти тут — мені байдуже, — сказав він. — Я пробув тут шість днів, і на моїй пам’яті проїхало всього чотири фургони. Та й тільки ідіот подався б на північ за поденну плату.

Він узяв великий клунок і закинув його собі на плечі.

— І зараз щезає стільки людей, що тільки ідіот шукав би ще допомоги в такому місці. Ось що я зараз скажу задарма: половина з цих смердючих покидьків, либонь, перерізала б тобі горлянку вже на першу ніч у дорозі.

Плечистий чоловік із буйною чорною бородою, що стояв біля шинкваса, глузливо засміявся.

— Як не годен кидати кості, не ліпи з мене харциза, свинтусе, — відповів він із сильним північним акцентом. — Ше раз шось таке бовкнеш — і я дам тобі вдвічі більше, ніж тобі дісталося вчора. Ше й з відсотками.

Чоловік, із яким розмовляв я, зробив жест, для розуміння якого не конче треба бути адемом, і подався за двері. Бородань розсміявся.

Тут нагодилася наша випивка. Темпі вихилив половину свого віскі одним ковтком і протяжно, вдоволено зітхнув, згорбившись на стільці. Я надпив сидр. Раніше я сподівався пограти годину-дві в обмін на трапезу. Але мені бракувало дурості грати в залі, в якій сиділи лише роздратовані найманці.

Ясна річ, я міг би й пограти. За годину змусив би їх сміятись і співати. За дві міг би змусити їх плакати в пиво й вибачатися перед служницею. Але не за вартість однієї трапези. І лише не маючи кращих варіантів. Ота зала пахла бідою. Там назрівала бійка. Про це здогадався б усякий мандрівний артист, який недурно їсть свій хліб.

Плечистий чоловік узяв дерев’яний кухоль і з награною невимушеністю підійшов до нашого столика, а тоді відсунув для себе стілець. Широко, нещиро всміхнувся крізь густу чорну бороду та простягнув руку в бік Темпі.

— Здоров будь, — проказав він так голосно, що його міг почути весь шинок. — Я звусь Тем. А ти?

Темпі простягнув руку й потиснув йому долоню. Його долоня у величезному волохатому лапищі другого чоловіка здавалася дрібною та блідою.

— Темпі.

Тем усміхнувся йому.

— І шо ви робите в місті?

— Просто проходимо тут, — відповів я. — Зустрілися в дорозі, а він зволив піти зі мною.

Тем зневажливо зміряв мене поглядом.

— Я не до тебе звертався, хлопче, — прогарчав він. — Шануй кращих за себе.

Темпі змовчав, споглядаючи здорованя з тим самим спокійним уважним обличчям, із яким ходив завжди. Я побачив, як він підніс лівицю до вуха в незнайомому мені жесті.

Тем випив трохи, не зводячи погляду з Темпі. Коли він опус­тив кухоль, темне волосся довкола його рота було мокре. Тем витер його, провівши передпліччям по обличчю.

— Завше хтів знати… — заговорив він так голосно, що його слова рознеслися по всій залі. — От ти адем. Кіко заробляють такі файні хлопи, як ти?

Темпі повернувся до мене, злегка схиливши голову набік. Я зрозумів, що він, напевно, не розбирає сильного акценту ­чолов’яги.

— Він хоче знати, скільки грошей ти заробляєш, — пояснив я.

Темпі поворушив однією долонею.

— Складно.

Тем перехилився через столик.

— А якби тебе найняли охороняти караван? Кіко ти взяв би за день?

— Два йоти, — знизав плечима Темпі. — Три.

Тем демонстративно реготнув — так голосно, що я відчув запах його дихання. Думав, що воно буде смердючим, але воно не смерділо. Від нього пахло сидром, солодким і зі спеціями.

— Чули, хлопи? — крикнув він через плече. — Три йоти на день. А він же ледве патякає!

Майже всі вже й так дивились і слухали, і ці відомості викликали по всій залі тихе роздратоване бурмотіння.

Тем знову повернувся до столика.

— Більшість із нас дістає один гріш на день — якшо, звісно, взагалі має роботу. Я дістаю два, бо гарно вправляюся з кіньми й можу за потреби підняти задок фургона, — він покрутив широкими плечима. — А ти вартий двайцятьох у бійці?

Не знаю, що з цього зрозумів Темпі, але останнє запитання він, схоже, зрозумів незле.

— Двадцятьох? — він окинув усе довкола оцінювальним поглядом. — Ні. Чотирьох, — невпевнено поводи´в уперед-назад розчепіреною долонею. — П’ятьох.

Від цього атмосфера в залі не покращилася. Тем похитав головою в утрируваній задумі.

— Навіть якби я тобі повірив, — сказав він, — тоді виходить, шо ти маєш заробляти штири чи п’ять грошів на день. Не двайцять. Ш…

Я максимально улесливо всміхнувся і втрутився в розмову.

— Послухай, я…

Тем гепнув кухлем по стільниці, і в повітря полетіли бризки сидру. Загрозливо позирнув на мене — без крихти фальшивої грайливості, яку він демонстрував Темпі.

— Хлопче, — сказав він, — як ше раз мене переб’єш, я тобі зуби виб’ю, — промовив він, ні на чому особливо не наголошуючи — наче давав мені знати, що я неодмінно намокну, якщо стрибну в річку.

Тем знову повернувся до Темпі.

— Чого ти думаєш, ніби вартий трьох йотів на день?

— Хто купує мене, той купує оце, — Темпі підніс руку. — І це, — показав на руків’я меча. — І це, — потицяв у шкіряний ремінець, що міцно припинав його характерні червоні шати адема до грудей.

Здоровань сильно вдарив долонею по столу.

— То он у чому таємниця! — проказав він. — Мені треба розжитися червоною сорочкою!

Тут уся зала захихотіла.

Темпі похитав головою.

— Ні.

Тем нахилився вперед і вдарив товстим пальцем по одному з ремінців поряд із плечем Темпі.

— Хочеш сказати, шо я не маю права носити файну червону сорочку, як у тебе? — ще раз ударив по ремінцю.

Темпі невимушено кивнув.

— Так. Ти недостатньо вправний.

Тем несамовито вишкірився.

— А якби я сказав, шо твоя мамця — курва?

У залі стало тихо. Темпі повернувся до мене. «Цікавість».

— Що таке курва?

Ясна річ, ми не згадували цього слова за останній виток. Пів секунди я думав, чи не збрехати, але так я просто не міг.

— Він каже, що твоя мати — людина, якій чоловіки платять за статеву близькість.

Темпі знову повернувся до найманця й люб’язно кивнув.

— Ти дуже добрий. Я дякую тобі.

Тем спохмурнів, неначе запідозрив, що з нього кепкують.

— Ах ти боягуз. Та я за гнутий гріш дав би тобі такого прочухана, шо ти ходив би з прутнем навиворіт.

Темпі знову повернувся до мене.

— Я не розумію цього чоловіка, — промовив він. — Він ­намагається купити статеву близькість зі мною? Чи він бажає битися?

Зала вибухнула сміхом, і Темове лице під бородою стало криваво-червоним.

— Я цілком певен, що він хоче побитися, — відповів я, сам намагаючись не засміятись.

— А… — сказав Темпі. — Чому він не каже? Навіщо все це… — помахав пальцями вперед-назад і запитливо поглянув на мене.

— Переливання з пустого в порожнє? — підказав я.

Впевненість Темпі спонукала мене розслабитися, та й сам я був не від того, щоб трохи позбиткуватися. Я бачив, як легко адем розібрався з Деданом, і тому з нетерпінням чекав на можливість побачити, як він виб’є трохи нахабства з цієї кінської дупи.

Темпі знову поглянув на здорованя.

— Якщо бажаєш битися, негайно припини переливати з пустого в порожнє, — адем широко змахнув рукою, показуючи на решту зали. — Піди знайди інших охочих битися з тобою. Приведи достатньо жінок, щоб почуватися в безпеці. Добре? — Моєї тимчасової розслабленості як не бувало: Темпі знову повернувся до мене, і в його голосі добре відчувалося роздратування. — Ви постійно балакаєте.

Тем потупав назад, до столика, за яким сиділи й кидали кості його друзяки.

— Ну гаразд… Ви його чули. Цей малий гівнюк каже, шо вартий нас чотирьох, то покажімо йому, якої шкоди ми можемо завдати. Брендене, Вене, Джейн, ви в ділі?

Лисий чоловік і висока жінка з усмішками звелися на ноги. Однак третій у компанії зневажливо махнув рукою.

— Теме, я надто п’яний, щоб битись як годиться. Але й не наполовину такий п’яний, щоб піти проти кривавої сорочки. Вони б’ються як скажені. Я видів.

Я знав, що таке бійки в корчмах. Можна подумати, ніби в такому місці, як Університет, вони трапляються рідко, але алкоголь — великий зрівнювач. Після шести-семи добрих порцій випивки немає практично жодної різниці між мірошником, який погиркався з дружиною, й молодим алхіміком, який кеп­сько склав іспити. Їм однаково кортить обдерти кісточки пальців об чужі зуби.

Навіть в «Еоліяні», хай який він був інтелігентний, траплялося вдосталь сутичок. Той, хто затримувався в ньому досить надовго, мав чималі шанси побачити, як які-небудь двоє шляхтичів у вишивці б’ють один одному пики.

Я хочу сказати ось що: музикант бачить чимало бійок. Хтось ходить до корчем пити. Хтось іде грати в кості. Деякі люди йдуть нарватися на бійку, а ще хтось іде з надією подивитися на бійку.

Страждають люди від цього не так сильно, як можна очікувати. Зазвичай не трапляється нічого гіршого за синці й розсічені губи. Якщо не пощастить, можна втратити зуб або зламати руку, але між товариською бійкою в корчмі й побоїщем у підворітні є величезна різниця. Бійки в корчмах мають правила, а довкола завжди стоїть безліч неофіційних суддів, які можуть їх застосувати. Якщо діло починає кепсько пахнути, глядачі хутко втручаються й рознімають учасників, адже цього не можна не бажати собі самому.

Звісно, бувають винятки. Трапляються нещасні випадки, і завдяки часу, проведеному в Медиці, я чудово знав, як легко розтягнути зап’ясток чи вивихнути палець на руці. Можливо, для гуртоправа чи шинкаря це дрібні ушкодження, та для мене, людини, якій величезну частину заробітку забезпечували меткі руки, думка про перелом великого пальця була жахіттям.

Поки я дивився, як Темпі робить іще один ковток віскі та спинається на ноги, мій шлунок зав’язався вузлом. Проблема полягала в тому, що там ми були чужинцями. Хіба я міг сподіватися, що роздратовані найманці втрутяться й покладуть бійці край, якщо стане гаряче? Троє на одного — це аж ніяк не справедлива бійка, і якщо мало стати гаряче, то це сталося би швидко.

Темпі набрав у рот пива і спокійно поглянув на мене.

— Пильнуй мою спину, — промовив він, а тоді повернувся й пішов туди, де стояли інші найманці.

Якусь мить я був просто вражений тим, як добре він послуговується атурською. Темпі, відколи я з ним познайомився, перейшов від практично цілковитої німоти до вживання ідіом. Але ця гордість хутко розсіялася, коли я спробував збагнути, як можна зупинити бійку, якщо все вийде з-під контролю.

Мені не спадало на думку нічогісінько. Цього я не передбачав, і в мене не було в запасі розумних трюків. Не маючи кращих варіантів, я витягнув із піхов ніж і утримував його нижче столу, де його не було видно. Мені аж ніяк не хотілося когось зарізати, та я міг бодай пригрозити ним кому-небудь і виграти для нас удосталь часу, щоб вибігти за двері.

Темпі зміряв трьох найманців оцінювальним поглядом. Тем був на кілька дюймів вищий за нього й мав волячі плечі. Ще був лисий зі шрамами на обличчі й лихим усміхом. Останньою була білява жінка, на цілу п’ядь вища за Темпі.

— Жінка всього одна, — промовив Темпі, дивлячись Темові в очі. — Достатньо? Можеш привести ще одну.

Найманка наїжачилася.

— От нахаба, — сплюнула вона. — Я тобі покажу, на що здатна жінка в бійці.

Темпі ґречно кивнув.

Побачивши, що він досі не стурбований, я почав розслаблятися. Звісно, я чув історії про те, як один найманець-адем долав десяток звичайних бійців. Чи справді Темпі міг відбитися від цих трьох одночасно? Він, безумовно, явно не сумнівався в цьому…

Темпі поглянув на них.

— Це моя перша бійка такого штибу. Як починається?

Долоня, якою я взявся за ніж, почала пітніти.

Тем підійшов до нього так, що між їхніми грудьми залишилося всього кілька дюймів. Він височів над Темпі.

— Спершу ми відшмагаємо тебе до крові. А тоді надаємо тобі копняків. Тоді почнемо знов і зробимо це ше раз, шоб точно ніц не пропустити, — з останніми словами він буцнув Темпі лобом у лице.

Мені перехопило подих у грудях, і бійка скінчилася, перш ніж я встиг його відновити.

Коли бородатий найманець хитнув головою вперед, я очікував, що побачу, як Темпі відскочить назад зі зламаним носом і розбризкуючи кров. Але насправді це Тем відхитнувся назад, завивши та схопившись за обличчя. З-під його рук бризкала кров.

Темпі ступив уперед, узявся рукою за карк здорованя й без жодних зусиль пожбурив його на землю. Він упав, обернувшись на безладну купу рук і ніг.

Темпі, не вагаючись, повернувся й копнув білявку просто у стегно — так, що вона хитнулася. Поки вона стояла ошелешена, Темпі різко вдарив її у скроню, і вона безвільно повалилася на землю.

Тоді втрутився лисий, розкинувши руки, наче борець. Швидкий, наче змія, він схопився однією рукою за плече Темпі, а другою — за його шию.

Їй-бо, не можу сказати, що сталося далі. Було багато безладного руху, і в результаті вже Темпі схопився за зап’ясток і плече чоловіка. Лисий гарчав і пручався. Але Темпі просто скрутив йому руку так, що він зігнувся, втупившись у підлогу. Опісля Темпі так копнув чоловіка по нозі, що вона підкосилась і він гепнувся на землю.

Усе це відбувалося швидше, ніж я розповідаю. Якби я не був такий приголомшений, то шалено зааплодував би.

Тем і жінка лежали геть нерухомо, наче глибоко непритомні. Зате лисий щось прогарчав і почав невпевнено спинатися на ноги. Темпі наблизився до нього, вдарив у голову з невимушеною влучністю, а тоді подивився, як чоловік кволо звалився на землю.

Я знічев’я подумав, що це найувічливіший удар, який я коли-небудь бачив. То був обережний удар вправного теслі по цвяху — досить сильний, щоб увігнати цвях повністю, та недостатньо сильний, щоб пошкодити деревину довкола цвяха.

Опісля в залі було дуже тихо. А тоді високий чоловік, який відмовився битися, підняв кухоль у вітанні, розливши трохи випивки.

— Молодець! — голосно сказав він Темпі й засміявся. — Ніхто не подумає про тебе гірше, якщо ти трохи почастуєш Тема чоботом, поки він лежить. Господь свідок, він і сам не раз так робив.

Темпі опустив погляд, неначе замислившись про це, а тоді похитав головою й тихо пішов назад до нашого столика. Всі присутні досі стежили за ним, але погляди в них вже й близько не були такі похмурі.

Темпі повернувся до столика.

— Ти пильнував мою спину?

Я отетеріло поглянув на нього, а тоді кивнув.

— Що ти бачив?

Лише тоді я зрозумів, що Темпі мав на увазі насправді.

— Твоя спина була дуже прямою.

«Схвалення».

— Твоя спина не пряма, — він показав розправлену долоню, схиливши її набік. — Тому і шпортаєшся в кетані. Це… — Темпі замовк, опустивши погляд, бо помітив мій ніж, наполовину захований у подертому плащі. Нахмурився. Справді нахмурив обличчя. Так я вперше побачив, як Темпі це робить, і це дивовижно лякало.

— Про це ми поговоримо згодом, — сказав він і показав рукою збоку: «Дуже сильне несхвалення».

Почуваючись вилаяним сильніше, ніж після години на рогах, я схилив голову та прибрав ніж.

***

Коли ми пройшли кілька годин мовчки з важкими від запасів клунками, Темпі нарешті заговорив.

— Є одна річ, якої я мушу тебе навчити. — «Серйозно».

— Завжди радий повчитися, — відповів я, зробивши жест, що, як я сподівався, означав «щирість».

Темпі відійшов до узбіччя, опустив свій важкий клунок і сів на траву.

— Ми маємо поговорити про летані.

Я ледве втримався, щоб не зблиснути раптовою, одурілою усмішкою. Я вже давно хотів порушити цю тему, бо ми стали набагато ближчі, ніж тоді, коли я спитав Темпі вперше. Однак мені не хотілося ризикувати знов його образити.

Якусь мить я сидів тихо — не лише для того, щоб зберегти самовладання, а й щоб показати Темпі, що ставлюся до цієї теми з повагою.

— Летані, — обережно повторив я. — Ти казав, що я не маю питати про нього.

— Отже, ти не маєш. Зараз — можливо. Я… — «Невпевненість». — Мене тягне в багато боків. Але тепер питання можна.

Я зачекав іще якусь мить, щоб побачити, чи продовжить він самостійно. Він не продовжив, і я поставив очевидне запитання:

— Що таке летані?

«Серйозно». Одну довгу мить Темпі дивився на мене, а тоді раптом вибухнув сміхом.

— Не знаю. І не можу тобі сказати, — засміявся знову. «Применшення». — Та все ж ми маємо про нього поговорити.

Я завагався, думаючи, чи це не один із його дивних жартів, яких я, здається, ніколи не розумів.

— Складно, — додав він. — Важко моєю рідною мовою. А твоєю? — «Досада». — Розкажи, що ти знаєш про летані.

Я спробував уявити, як можна описати те, що я чув про летані, послуговуючись лише тими словами, які він знає.

— Я чув, що летані — це така секретна штука, яка робить адемів сильними.

Темпі кивнув.

— Так. Це правда.

— Кажуть, той, хто знає летані, не може програти в бою.

Знову кивок.

Я захитав головою, бо знав, що не висловлюю своєї думки дохідливо.

— Кажуть, летані — це таємна сила. Адеми тримають свої слова в собі, — я вдав, ніби гребу щось до свого тіла і тримаю це при собі. — А потім ці слова стають як деревина у вогні. Цей словесний вогонь робить адемів дуже сильними. Дуже швидкими. Зі шкірою як залізо. Ось чому ви можете битися з багатьма й перемагати.

Темпі уважно поглянув на мене. Зробив жест, якого я не ­впізнав.

— Це божевільні балачки, — врешті сказав він. — Це ж правильне слово? «Божевільні»? — він висолопив язика й закотив очі, а тоді поворушив пальцями збоку від голови.

Я мимоволі нервово засміявся, побачивши цю демонстрацію.

— Так. Саме божевільні. А ще — ненормальні.

— Тоді те, що ти казав, божевільне, а також ненормальне.

— Але те, що я бачив сьогодні… — продовжив я. — Твій ніс не зламався від удару чоловічою головою. Це неприродно.

Темпі похитав головою, зіп’явшись на ноги.

— Нумо. Встань.

Я підвівся, і Темпі наблизився до мене.

— Ударити головою — це розумно. Це швидко. Можна заскочити зненацька, якщо супротивник не готовий. Але я не не готовий.

Він підступив іще ближче — так, що ми мало не зіткнулися грудьми.

— Ти гучний чоловік, — сказав Темпі. — Голова в тебе тверда. Ніс у мене м’який, — він простягнув руки і взявся ними за мою голову. — Ти хочеш цього. — Поволі опустив мою голову так, що моє чоло натиснуло йому на ніс

Темпі відпустив мою голову.

— Бити головою — це швидко. Для мене мало часу. Я можу пересунутися? — він посунув мою голову вниз, а сам відсторонився, і цього разу моє чоло натомість зіткнулося з його вустами, ніби він цілував мене. — Це недобре. Рот м’який.

Він знову відхилив мою голову назад.

— Якщо я буду дуже швидким… — відступив на один повноцінний крок і опустив мою голову ще нижче, так, що моє чоло торкнулося його грудей. Він відпустив мене, і я знову випрямився. — Це все одно недобре. Груди у мене не м’які. Але цей чоловік має твердішу голову, ніж у багатьох, — його очі трохи зблиснули, і я захихотів, усвідомивши, що він пожартував.

— Отже, — сказав Темпі, наблизившись до мене знову. — Що може зробити Темпі? — показав рукою. — Бий головою. Повільно. Я показую.

Трохи знервований, я поволі опустив голову, неначе намагаючись зламати йому ніс.

Темпі так само повільно, як я, нахилився вперед і трохи опустив підборіддя. Зміна була не бозна-яка, та цього разу, коли я опустив голову, мій ніс зіткнувся з його маківкою.

Темпі відступив.

— Бачиш? Розум. Не божевільний словесний вогонь.

— Це було дуже швидко, — відповів я, почуваючись дещо зніяковілим. — Я не бачив.

— Так. Битися — це швидко. Щоб бути швидким, треба навчання. Навчання, а не словесний вогонь.

Він показав рукою «щирість» і несподівано зазирнув мені в очі.

— Я кажу це, бо ти ватажок. Тобі потрібне це знання. Якщо ти думаєш, ніби в мене таємні звичаї й залізна шкіра… — він відвів погляд, хитаючи головою. «Небезпечно».

Ми обидва знову сіли поряд зі своїми клунками.

— Я чув про це в одній історії, — промовив я замість по­яснення. — Історії, схожій на ті, які ми розповідаємо ввечері коло багаття.

— Але ж ти! — він показав пальцем на мене. — У тебе вогонь у руках. Ти маєш… — він клацнув пальцями, а тоді зобразив жестом раптовий спалах вогню. — Ти маєш це, і ти думаєш, що адеми мають у собі словесний вогонь?

Я знизав плечима.

— Саме тому я й питаю про летані. Це здається божевіллям, але я вже бачив, як дещо божевільне виявляється правдою, і мені цікаво. — Я завагався, перш ніж ставити друге запитання. — Ти сказав, що той, хто знає летані, не може програти бій.

— Так. Але не словесним вогнем. Летані — це вид знання, — Темпі зупинився, вочевидь, ретельно обдумуючи слова. — Летані — це найважливіша річ. Усі адеми вивчають. Найманці вивчають двічі. Шегін вивчають тричі. Найважливіше. Але складно. Летані — це… багато чого. Але не те, чого торкаються, на що вказують. Адеми все життя думають про летані. Дуже завзято.

— Проблема, — мовив він. — Я не маю права вчити свого ватажка. Але ти мій учень, вивчаєш мову. Летані навчають жінки. Я не такий. Це частина цивілізації, а ти варвар. — «Легкий смуток». — Але ти хочеш бути цивілізацією. І ти маєш потребу в летані.

— Поясни, — сказав я. — Я спробую зрозуміти.

Він кивнув.

— Летані — це робити правильні речі.

Я терпляче зачекав, коли він продовжить. За хвилину Темпі зробив жест «досада».

— Тепер ти став запитання, — глибоко вдихнув і повторив: — Летані — це робити правильні речі.

Я спробував згадати ідеальний приклад чогось доброго.

— Отже, летані — це давати голодній дитині харчі.

Він зробив невпевнений жест рукою, що означав «так і ні».

— Летані — це не робити щось. Летані — це те, що нам ­показує.

— Летані — це означає правила? Закони?

Темпі хитнув головою.

— Ні, — показав на ліс довкола нас. — Закон — це ззовні, він контролює. Це… Це метал у роті коня. І струни на голові. — «Запитання».

— Вуздечка та вудила? — припустив я. Показав, як тягну за голову коня віжками.

— Так. Закон — це вуздечка та вудила. Він контролює ззовні. Летані… — він показав собі між очима, а тоді — на груди. — …живе всередині. Летані допомагає вирішувати. Закон створюють, бо багато хто не розуміє летані.

— Отже, з летані людині не треба дотримуватися закону.

Пауза.

— Можливо. — «Досада». Темпі витягнув меч і потримав його паралельно землі, вістрям угору. — Якби ти був малий, іти вздовж цього меча було б схоже на летані.

— Боляче ногам? — запитав я, намагаючись трохи розрядити атмосферу. «Веселість».

«Гнів. Несхвалення».

— Ні. Складно йти. Легко впасти набік. Складно три­матися.

— Летані дуже пряме?

— Ні, — пауза. — Як кажуть, коли багато гори й одне місце, щоб іти?

— Стежка? Прохід?

— Прохід, — кивнув Темпі. — Летані — це як прохід у горах. Повороти. Складно. Прохід — це легкий шлях. Єдиний шлях. Але його не легко побачити. Стежка, яка легка, багато разів не йде через гори. Іноді йде в нікуди. Померти від голоду. Впасти на яму.

— Отже, летані — це правильний шлях через гори.

«Часткова згода. Захват».

— Це правильний шлях через гори. Але летані — це також знання правильного шляху. І те, і те. А гори — це не тільки гори. Гори — це все.

— Отже, летані — це цивілізація.

Пауза. «Так і ні». Темпі похитав головою. «Досада».

Я згадав його слова про те, що найманці мають вивчати летані двічі.

— Летані — це коли б’ються? — запитав я.

— Ні.

Він сказав це з такою непохитною впевненістю, що мені довелося спитати протилежне для певності.

— Летані — це коли не б’ються?

— Ні. Той, хто знає летані, знає, коли битися й не битися. — «Дуже важливо».

Я вирішив змінити напрям.

— Те, що ти сьогодні бився, було від летані?

— Так. Щоб показати, що адем не боїться. Ми знаємо, що у варварів не б’ється боягуз. Боягуз слабкий. Недобре, коли вони так думають. Тож коли багато дивляться, битися. А ще — щоб показати, що один адем вартий багатьох.

— А якби вони перемогли?

— Тоді варвари знатимуть, що Темпі не вартий багатьох. — «Легка веселість».

— Якби вони перемогли, сьогоднішня бійка була б не від ­летані?

— Ні. Якщо ти падаєш і ламаєш ногу в гірському проході, це все одно прохід. Якщо я схиблю, дотримуючись летані, це все одно летані. — «Серйозно». — Тому ми розмовляємо зараз. Сьогодні. З твоїм ножем. То було не летані. Це не була правильна річ.

— Я боявся, що ти постраждаєш.

— Летані не пускає коріння у страху, — сказав Темпі так, ніби щось декламував.

— А допустити, щоб ти постраждав, було б летані?

Він знизав плечима.

— Можливо.

— А чи було б від летані, якби я допустив, щоб ти… — «Максимальний наголос». — Постраждав?

— Може, й ні. Але вони — ні. Бути першим із ножем — це не від летані. Якщо ти перемагаєш і ти перший із ножем, ти не перемагаєш. — «Величезне несхвалення».

Я не міг збагнути, що він має на увазі під останнім.

— Не розумію, — зізнався я.

— Летані — це правильна дія. Правильний шлях. Правильний час, — обличчя Темпі раптом проясніло. — Старий торговець, — промовив він із помітним ентузіазмом. — В історіях із клунками. Як він називається?

— Мідник?

— Так. Мідник. Як треба поводитися з такими людьми?

Я знав, але хотів дізнатися думку адема.

— Як?

Він поглянув на мене, стиснувши пальці: «Роздратування».

— Треба бути добрим і допомагати їм. І добре говорити. Завжди ввічливо. Завжди.

Я кивнув.

— А якщо вони щось пропонують, треба подумати, чи не купити це.

Темпі зробив переможний жест.

— Так! Зустрівши мідника, можна зробити багато речей. Але правильна річ буде тільки одна, — він трохи заспокоївся. «Застереження». — Але тільки робити — це не летані. Спершу знати, потім робити. Це — летані.

Я ненадовго замислився над цим.

— Отже, бути ввічливим — це летані?

— Не ввічливим. Не добрим. Не хорошим. Не обов’язок. Ніщо з цього не летані. Кожна мить. Кожен вибір. Усе різне, — він проникливо глянув на мене. — Ти розумієш?

— Ні.

«Радість. Схвалення». Темпі зіп’явся на ноги й кивнув.

— Добре, що ти знаєш, що ні. Добре, що ти кажеш. Це теж від летані.