Страх мудреця

Розділ шістдесят сьомий. Промовисті обличчя

Значну частину наступних двох днів я провів під опікою Стейп­са, який перевіряв, чи знаю я правила етикету, прийняті на офіційних вечерях. Багато з них я вже знав із раннього дитинства, але був радий повторенню. Звичаї змінюються від місця до місця та з року в рік, а навіть дрібні огріхи можуть призводити до великого сорому.

Тож Стейпс улаштував вечерю лише для нас двох, а відтак указав мені на десяток дрібних, але важливих помилок, яких я припустився. Наприклад, відкласти брудне столове начиння вважається грубістю. Отже, облизувати ніж дочиста — це цілком прийнятно. Ба більше, якщо ви не хочете забруднити серветку, це — єдиний пристойний варіант поведінки.

Нечемно з’їдати шматок хліба повністю. Завжди слід лишати якусь частину на тарілці, бажано не лише скоринку. Те саме стосується молока: останній ковток неодмінно має лишатись у склянці.

Наступного дня Стейпс інсценізував іще одну вечерю, і я знову наробив помилок. Коментувати їжу під час вечері не геть нечемно, але це — ознака неотесаності. Те саме стосується нюхання вина. А ще, вочевидячки, маленький м’який сир, який мені подали, має шкірку. Шкірку, яку всяка цивілізована людина вважала б неїстівною та яку слід зрізати.

Я, як порядний варвар, з’їв його повністю. І смак виявився нічогенький. Та все ж я запам’ятав цей факт і змирився з тим, що доведеться викинути половину цілком доброго сиру, якщо його поставлять переді мною. Така вже ціна цивілізованості.

***

Я прибув на бенкет у вбранні, пошитому спеціально для цього приводу. Його кольори, трав’янисто-зелений і чорний, мені личили. Парчі було забагато як на мій смак, але того вечора я нехотячи скорився велінням моди, позаяк мав сидіти ліворуч від Мелуан Леклесс.

За останні три дні Стейпс інсценізував для мене шість офіційних вечер, і я почувався готовим до чого завгодно. Опинившись під дверима бенкетної зали, я гадав, що найважче цього вечора буде вдавати інтерес до їжі.

Однак я, хоч і був готовий до трапези, не був готовий побачити саму Мелуан Леклесс. На щастя, моя сценічна підготовка взяла своє, і я спокійно повторив належний ритуал, усміхнувшись і простягнувши їй руку. Вона ґречно кивнула, і ми разом покрокували до столу.

У високих канделябрах горіли десятки свічок. Стояли прикрашені гравіруванням срібні графини, повні гарячої води для миття рук у мисках і холодної води для пиття зі склянок. Повітря підсолоджували старовинні вази з вигадливими квітковими композиціями. З рогів достатку так і висипалися блискучі фрукти. Особисто мені це здавалося кричущим несмаком. Але це було виявом традиції, демонстрацією багатства господаря.

Я провів леді Леклесс до столу й відсунув для неї стілець. Поки ми йшли вздовж зали, я старався не дивитися в її бік, але коли я допоміг їй сісти, її профіль так сильно нагадав мені когось, що я мимоволі витріщив очі. Я був певен, що знаю її. Тільки нізащо не міг пригадати, де ми зустрічалися…

Сівши, я спробував здогадатися, де міг бачити її раніше. Якби землі Леклессів не були розташовані за тисячу миль звідти, подумав би, що знаю її з Університету. Але це було абсурдно. Спадкоємиця Леклессів не стала б навчатися так далеко від дому.

Мій погляд неспішно заковзав по знайомих до сказу рисах. Може, я зустрічав її в «Еоліяні»? Малоймовірно. Інакше я пам’ятав би. Вона була приголомшливо вродлива, мала вольове підборіддя й темно-карі очі. Безумовно, якби я побачив її там…

— Ви побачили щось цікаве для себе? — запитала вона, не повертаючись у мій бік. Голос у неї був приємний, але в ньому легко було почути звинувачувальну нотку.

Я ж витріщився на неї! Провів за столом не більш як хвилину, а вже сую лікоть у масло.

— Перепрошую. Але я полюбляю спостерігати за чужими обличчями, а ваше мене вразило.

Мелуан повернулася до мене. Її роздратування трохи вщухло.

— Ви тураґіор?

Тураґіори стверджують, буцімто вміють визначити характер або майбутнє людини за її обличчям, очима й формою її голови. Справжнісінькі вінтські забобони.

— Трохи цим займаюся, моя пані.

— Справді? То що вам каже моє лице? — вона підвела погляд, відвівши його від мене.

Я демонстративно оглянув личко Мелуан, зауваживши її бліду шкіру та вправно накручене каштанове волосся. Вуста в неї були повні й червоні, але не від якоїсь фарби. Обриси шиї — горді та граційні.

Я кивнув.

— Я бачу на ньому частку вашого майбутнього, моя пані.

Вона трохи здійняла одну брову.

— То розкажіть про неї.

— Невдовзі перед вами вибачатимуться. Простіть, мій погляд як калантис — легкий його політ. Тож пурхнув він до вас, бо личко ваше — ніжний квіт.

Мелуан усміхнулася, проте не зашарілася. Вразлива для ­лестощів, але все-таки звикла до них. Я запам’ятав цей факт на майбутнє.

— Це було доволі легко визначити, — зауважила вона. — Чи бачите ви щось інше?

Я знову на мить придивився до її обличчя.

— Ще два факти, моя пані. Воно підказує мені, що ви Мелуан Леклесс і що я до ваших послуг.

Вона всміхнулася й подала мені руку для поцілунку. Я взявся за цю руку та схилив над нею голову. Цілувати її по-справжньому, як вимагали правила пристойності в Союзі, не став. Натомість ненадовго притиснув губи до власного великого пальця, що тримав її за руку. Справді поцілувати їй руку в цій частині світу було б жахливим нахабством.

Наша легка бесіда зупинилася, бо принесли супи: сорок слуг одночасно поставили тарілки перед сорока гостями. Я скуштував. На Бога, і нащо тільки готувати солодкий суп?!

Я з’їв іще ложку і вдав, ніби мені подобається. Краєчком ока придивився до свого сусіда, крихітного немолодого чоловіка — як я знав, віцекороля Банніса. Обличчя й руки в нього були зморшкуваті, у плямах, замість волосся — закудлані сиві патли. Я побачив, як він без тіні сорому встромив у суп палець, скуштував, а тоді відсунув миску.

Чоловік попорпався в кишенях і розтиснув долоню, показуючи мені, що знайшов.

— На такий випадок я завжди беру із собою повну кишеню зацукрованого мигдалю, — змовницьки прошепотів він. Погляд у нього був хитрий, наче в дитини. — Ніколи не знаєш, що тобі спробують згодувати, — він простягнув руку. — Можете пригоститись, якщо хочете.

Я взяв один горішок, подякував чоловікові й перестав привертати його увагу до кінця вечора. Коли я кілька хвилин по тому глянув на нього знову, він без сорому їв мигдаль із кишені й чубився з дружиною через те, можуть чи не можуть селяни пекти хліб із жолудів. Судячи з усього, це була невеличка частка більш масштабної суперечки, яку вони вели ціле своє життя.

Праворуч від Мелуан сиділа іллійська пара, що бесідувала своєю мелодійною мовою. В поєднанні зі вправно розміщеними оздобами, через які важко було розгледіти гостей по той бік столу, це означало, що ми з Мелуан були більш самотні, ніж якби прогулювалися разом у садах. Мейр гарно розсадив гостей.

Суп забрали, а на зміну йому принесли м’ясо — як я вирішив, фазана під густим вершковим соусом. Зрозумівши, що він цілком мені смакує, я здивувався.

— То як, на вашу думку, нас зробили парою? — невимушено запитала Мелуан. — Пане…

— Квоут, — я легенько вклонився, не встаючи зі стільця. — Можливо, річ у тім, що мейр побажав вас розважити, а я трохи вмію розважати.

— Безумовно.

— А може, я просто заплатив розпорядникові неймовірну суму. — Вона знову зблиснула усмішкою, випивши трохи води. «Любить зухвалість», — подумав я.

Я витер пальці й мало не поклав серветку на стіл, а це було б жахливою помилкою. Це був сигнал про те, що останню подану страву треба прибрати. Якщо це відбувалося надто швидко, це натякало на мовчазну, але нищівну критику гостинності господаря. Демонстративно склавши серветку та поклавши її на коліна, я відчув, як по моїй спині між лопатками тече краплинка поту.

— То чим ви займаєте свій час, пане Квоуте?

Про роботу вона мене не спитала — отже, вирішила, що я належу до шляхти. На щастя, я вже заклав для цього підвалини.

— Трохи пописую. Генеалогії. Іноді — п’єски. Ви любите театр?

— Іноді. Залежно від обставин.

— Залежно від п’єси?

— Залежно від артистів, — відповіла Мелуан. У її голосі з’явилося дивне напруження.

Я не помітив би його, якби не стежив за нею так уважно. Вирішив змінити тему на якусь безпечнішу.

— Як вам дороги на шляху до Северена? — запитав я. Скаржи­тися на дороги обожнюють усі. Це така сама безпечна тема, як погода. — Чув, виникли якісь проблеми з бандитами на півночі.

Я сподівався трохи пожвавити розмову. Що більше Мелуан говоритиме, то краще її можна буде пізнати.

— У цю пору року на дорогах завжди повно бандитів із ру, — холодно сказала Мелуан.

Не просто бандитів. Бандитів із ру. Це слово вона вимовила з такою холодною ненавистю в голосі, що мені від нього стало лячно. Вона ненавиділа ру. Відчувала не звичайну огиду, яку плекає до нас більшість людей, а правдиву, гостру, зубату ненависть.

Від необхідності відповідати мене врятувала поява охолодженої фруктової випічки. Ліворуч від мене віцекороль сперечався з дружиною про жолуді. Праворуч Мелуан поволі розтинала навпіл полуничне тістечко. Личко в неї було бліде, наче маска зі слонової кістки. Спостерігаючи, як її бездоганні лаковані нігтики шматують випічку, я здогадався, що вона думає про ру.

***

Якщо не брати до уваги її побіжної згадки про едема ру, вечір минув доволі добре. Я поступово змусив Мелуан розслабитися, невимушено розмовляючи про дрібниці. Вишукана вечеря тривала дві години, тож часу на обговорення в нас було задосить. Я побачив, що вона саме така, як указував Алверон: розумна, приваблива, красиво говорить. Навіть знання про її ненависть до ру не заважало мені хоч трохи насолоджуватися її товариством.

Одразу після вечері я повернувся до себе в кімнату й заходився писати. Коли прийшов мейр, у мене вже були три чернетки листа, начерк для пісні та п’ять аркушів, обписаних нотатками та фразами, які я сподівався використати згодом.

— Заходьте, ваша милосте, — коли він увійшов, я підвів погляд. Мейр був мало схожий на того хворобливого, кволого чоловіка, якого я виходив. Він набрав трохи ваги та здавався на п’ять років молодшим.

— Яка твоя думка про неї? — запитав Алверон. — Вона згадувала якихось залицяльників під час вашої розмови?

— Ні, ваша милосте, — відповів я й передав йому складений папірець. — Ось перший лист, який слід їй послати. Ви ж, певно, можете знайти спосіб доставити його їй таємно?

Мейр розгорнув його й почав читати, беззвучно ворушачи губами. Я насилу вигадав іще один рядок для пісні й нашкрябав поряд зі словами акорди.

Урешті мейр підвів погляд.

— А тобі не здається, що це вже трохи занадто? — збентежено поцікавився він.

— Ні, — я відірвався від писання, щоб показати пером на інший папірець. — Оце вже занадто. А лист, який ви тримаєте в руці, саме такий, як треба. Вона має певну схильність до романтики. Хоче, щоб її вразили, хоча, певно, сама це запере­чувала б.

На мейровому обличчі все одно відбивався сумнів, тож я відштовхнувся від столу й відклав перо.

— Ваша милосте, ви мали рацію. За такою жінкою, як вона, цілком варто упадати. За кілька днів у маєтках знайдеться десяток чоловіків, які були б раді взяти її за дружину. Чи не так?

— Тут уже набереться десяток, — похмуро сказав він. — А невдовзі буде три десятки.

— Додайте ще десяток із тих, кого вона зустріне під час вечері чи прогулянки в саду. І ще десяток тих, хто залицятиметься до неї просто заради процесу. А скільки з цих десятків писатиме їй листи й вірші? Вони надсилатимуть їй квіти, милі дрібнички, щось на знак ніжних почуттів. Невдовзі її завалять увагою. У вас лиш одна, найбільша надія.

Я показав на листа.

— Дійте швидко. Цей лист збудить її уяву, її цікавість. За день чи два, коли на її столі збереться безліч інших записок, вона вже чекатиме другого листа від нас.

Мейр неначе трохи повагався, а тоді зігнув плечі.

— Ти певен?

Я хитнув головою.

— Тут немає нічого однозначного, ваша милосте. Лише надії. А ця — найкраща, яку я можу вам дати.

Алверон завагався.

— Нічого про це не знаю, — зізнався він із ноткою роздратування. — Якби ж то існувала якась книжка, якийсь звід правил, за якими можна було б діяти… — на мить він став неймовірно схожий на пересічну людину й майже не схожий на мейра Алверона.

Правду кажучи, я й сам був серйозно стурбований. Мої власні знання про залицяння до жінок могли спокійно вміститися в наперсток на чиємусь пальці.

З іншого боку, я мав величезний обсяг знань із чужого досвіду. Певно ж, десять тисяч романтичних пісень, п’єс і оповідок, разом узяті, чогось та й варті. Що ж до негативу, то я бачив, як Сіммон упадав майже за кожною жінкою в радіусі трьох миль від Університету з приреченим ентузіазмом дитини, що намагається злетіти. Ба більше, я бачив, як сотня чоловіків розбилися на друз­ки об Денну, наче кораблі, що намагалися не зважати на приплив.

Алверон поглянув на мене. На його обличчі досі відбивалася щира стурбованість.

— Як гадаєш, одного місяця вистачить?

Заговоривши, я здивувався впевненості у власному голосі.

— Ваша милосте, якщо я не зумію допомогти вам упіймати її за один місяць, то це неможливо.