Страх мудреця

Розділ сорок шостий. Інтерлюдія: Трохи скрипки

Квоут поволі звівся на ноги та швидко потягнувся.

— Пропоную наразі зупинитися на цьому, — сказав він. — Здається, сьогодні до нас на обід завітає більше людей, аніж зазвичай. Мені треба поглянути, як там суп, і дещо підготувати, — Квоут кивнув Хроністові. — Можливо, вам варто зробити те саме.

Хроніст не встав.

— Хвилиночку, — промовив він. — То це й був той самий суд над вами в Імрі? — сумовито поглянув на сторінку. — Оце і все?

— Оце і все, — підтвердив Квоут. — Насправді було не бо­зна-що.

— Але ж це перша історія про вас, яку я почув, коли прибув до Університету, — заперечив Хроніст. — Як ви за один день вивчили темську. Як ви виголосили повністю віршовану промову на свій захист і вам опісля аплодували. Як ви…

— Гадаю, там багато дурні, — зневажливо мовив Квоут, пішовши назад до шинкваса. — Головне ви дізналися.

Хроніст опустив погляд на сторінку.

— Здається, ви обділяєте ті події увагою.

— Якщо вам конче треба дізнатися всю історію, можете знайти її деінде, — сказав Квоут. — Суд бачили десятки людей. Уже існують дві повні письмові розповіді. Не бачу потреби у третій.

Хроніст був вражений.

— Ви вже розмовляли про це з істориком?

Квоут гортанно реготнув.

— Ви говорите, наче покинутий коханець, — він заходився витягати з-під шинкваса стоси мисок і тарілок. — Будьте певні, що ви перший, хто чує мою історію.

— Ви згадували, що є письмові розповіді, — нагадав Хроніст, а тоді вирячив очі. — Хочете сказати, що написали мемуари? — у голосі писаря вчувалася дивна, майже голодна нотка.

Квоут нахмурився.

— Та ні, — і шумно зітхнув. — Я брався за щось подібне, та відмовився від цього, бо ідея кепська.

— Ви дописали аж до суду над собою в Імрі? — запитав Хроніст, глипаючи на папір перед собою. Лише тоді до нього дійшло, що він досі тримає перо над сторінкою. Заходився відкручувати й чистити латунний кінчик пера ганчіркою, виражаючи своїми рухами безмежне роздратування. — Якщо ви вже записали все це, то могли б і не допустити, щоб я останні півтора дня мордував собі руку.

Квоут спантеличено наморщив чоло.

— Що?

Хроніст енергійно потер перо ганчіркою. У кожному його поруху добре відчувалася ображена гідність.

— Я мав знати, — промовив він. — Усе аж надто добре сходилося, — він гнівно зиркнув угору. — Ви знаєте, у скільки мені обійшовся цей папір? — Хроніст сердито показав на сумку, в якій лежали заповнені аркуші.

Квоут просто витріщився на мить на Хроніста, а тоді засміявся: до нього раптом дійшло.

— Ви неправильно мене розумієте. Я закинув мемуари десь за день. Написав кілька сторінок. Та навіть менше.

З обличчя Хроніста зникло роздратування, і воно стало присоромленим.

— О…

— Ви дійсно схожі на ображеного коханця, — весело промовив Квоут. — Господи милостивий, заспокойтеся. Моя ­історія незаймана. Ваші руки торкаються її першими, — він похитав головою. — В записуванні історії є щось особливе. Я, здається, не маю до цього хисту. Вийшло зовсім не так, як треба.

— Був би дуже радий побачити, що ви написали, — сказав Хроніст, нахилившись уперед. — Навіть якщо це всього кілька сторінок.

— Це було доволі давно, — відповів Квоут. — Я, може, вже й не згадаю, де ті аркуші.

— Вони у вашій кімнаті, Реші, — радісно озвався Баст. — На письмовому столі.

Квоут тяжко зітхнув.

— Басте, я намагався проявити люб’язність. Насправді там немає нічого такого, що варто було б комусь показувати. Якби я написав щось варте прочитання, то писав би далі.

Він зайшов на кухню, і з підсобки залунали приглушені звуки метушні.

— Гарна спроба, — тихо мовив Баст. — Але це безнадійно. Я намагався.

— Не вчи мене, — сердито відповів Хроніст. — Я знаю, як витягнути з людини історію.

Із підсобки долинули нові звуки ударів, сплеск води, грюкіт дверей, що зачинилися.

Хроніст поглянув на Баста.

— А хіба ти не мусиш піти допомагати йому?

Той стенув плечима й іще більше відкинувся на спинку стільця.

За мить Квоут вийшов із підсобки, несучи обробну дошку й миску, повну щойно вимитих овочів.

— На жаль, я досі не розумію, — промовив Хроніст. — Як може існувати вже дві записані оповіді, якщо ви ніколи не записували цього самі й не розмовляли з істориком?

— А вас ніколи не притягали до суду? — весело сказав Квоут. — У судах Союзу ретельно ведуть записи, а церква одержима цим іще більше. Якщо ви відчайдушно бажаєте деталей, можете попорпатися в їхніх книгах письмових свідчень і протоколах відповідно.

— Може, й так, — погодився Хроніст. — Але ваша розповідь про суд…

— Була б нудна, — перебив Квоут. Він закінчив чистити моркву й почав її різати. — Нескінченні офіційні промови й читання «Книги Шляху». Це було нудно переживати й було б нудно повторювати.

Він висипав нарізану моркву з дошки до миски, що стояла поряд.

— Та я, напевно, все одно надто затримав нас в Університеті, — додав Квоут. — Нам знадобиться час на дещо інше. Дещо таке, чого ніхто й ніколи не бачив і не чув.

— Реші, ні! — стривожено вигукнув Баст, різко випрямившись на стільці. З благальним виразом обличчя показав на шинквас. — Буряк?

Квоут опустив погляд на темно-червоний коренеплід на обробній дошці так, ніби здивувався, побачивши його там.

— Реші, не кладіть буряку в суп, — попросив Баст. — Він огидний.

— Басте, багато хто любить буряк, — сказав Квоут. — А ще це здорова їжа. Корисна для крові.

— Ненавиджу буряк, — жалісно промовив Баст.

— Що ж, — спокійно відповів Квоут, — оскільки я закінчую готувати суп, мені й обирати, що в нього піде.

Баст зіп’явся на ноги й потупав до шинкваса.

— Тоді про це подбаю я, — нетерпляче сказав він і зробив такий жест, ніби когось відганяв. — Ідіть принесіть ковбасу та якийсь із отих жилавих сирів, — підштовхнув Квоута до сходів, що вели до підвалу, а тоді з бурмотінням увірвався на кухню. Невдовзі з підсобки залунали торохтіння й гупання.

Квоут поглянув на Хроніста й широко, ліниво всміхнувся.

***

До шинку «Путь-камінь» почали стікатися люди. Вони надходили по двоє й по троє, пахнучи потом, кіньми та свіжо­скошеною пшеницею. Сміялися, розмовляли й засипали чисту дерев’яну долівку січкою.

Хроніст не сидів без діла. Люди нахилялися вперед, не встаючи зі стільців, часом розмахуючи руками, а часом говорячи з неквапливим завзяттям. Писар із беземоційним обличчям шкрябав пером по сторінці, раз у раз сягаючи до чорнила.

Баст і чоловік, який звав себе Коутом, спокійно працювали разом, як команда. Подавали суп і хліб. Яблука, сир і ковбасу. Пиво, ель, холодну воду з насоса на задньому подвір’ї. Була й смажена баранина для охочих, а також свіжий яблучний пиріг.

Чоловіки й жінки всміхалися й розслаблялися, раді дати відпочинок ногам і посидіти в затінку. Зала наповнилася легким гудінням розмов: люди пліткували із сусідами, яких знали все життя. Летіли на всі боки знайомі обрáзи, м’які й нешкідливі, наче масло; друзі спокійно сперечалися про те, чия черга замовляти пиво.

Але за всім цим у залі ховалося напруження. Чужинець його нізащо не помітив би, але воно там було, похмуре й мовчазне, наче підводна течія.

Ніхто не говорив про податки, війська чи про те, як почав замикати двері на ніч. Ніхто не говорив про те, що сталося в шинку напередодні ввечері. Ніхто не придивлявся до ділянки добре начищеної дерев’яної підлоги, де від крові не зосталося й сліду.

Натомість лунали жарти й оповідки. Молода дружина цілувала чоловіка, а решта зали свистіла й гукала їй. Старий Бентон спробував задерти ціпком поділ спідниці вдови Кріл і захихотів, коли вона його ляснула. Двійко малих дівчаток із вереском і сміхом ганялись одна за одною довкола столиків, тимчасом як усі дивилися на них і всміхалися з любов’ю. Від цього ставало трохи легше. А більше нічого й не можна було зробити.

***

Двері шинку різко розчахнулися. Всередину з яскравого полуденного сонця посунули Старий Коб, Ґрем і Джейк.

— Здоров був, Коуте! — озвався Старий Коб і оглянув нечисленних людей, що розійшлися шинком. — У тебе тут сьогодні трохи людно!

— Більшу частину ти пропустив, — зауважив Баст. — Якийсь час у нас була справжня божевільня.

— Шось зосталося для тих, хто спізнився? — запитав Ґрем, опустившись на табурет.

Відповісти Баст не встиг: чолов’яга з бичачими плечима грюкнув об шинквас порожньою тарілкою та обережно поклав біля неї виделку.

— Пиріг, — оголосив він потужним голосом, — збіса гарно вийшов.

Поряд із ним стояла худа жінка з тонким обличчям.

— Не лайся, Еліасе, — різко сказала вона. — У цьому немає потреби.

— Ох, дорогенька, — озвався здоровань, — не лютуй. Біс — це ж такий сорт яблук, нє хіба? — він усміхнувся, оглядаючи людей, що розсілися за шинквасом. — Наче якийсь чужинецький, з Атуру? Названий на честь барона Біса, якшо я правильно пам’ятаю.

Ґрем усміхнувся йому.

— Здається, я чув про таке.

Жінка гнівно поглянула на них усіх.

— Це я в Бентонів узяв, — м’яко зізнався шинкар.

— О, — всміхнувся здоровань фермер. — Тоді я помилився, — підібрав із тарілки крихту кірки від пирога й задумливо пожував. — Я заприсягнувся б, шо яблука в пирогу саме Бісо­вого сорту. Може, Бентони роздобули Бісові яблука й самі про це не знають.

Його дружина пирхнула, а тоді побачила, що Хроніст сидить за столиком без діла, й потягнула чоловіка геть.

Старий Коб провів їх поглядом, хитаючи головою.

— Не знаю, шо цій бабі треба, шоб вона хоч трохи зраділа, — зауважив він. — Тільки сподіваюся, шо вона це знайде, перш ніж заклює старого Елі до крові.

Джейк і Ґрем невиразно забурмотіли на знак згоди.

— Приємно бачити, як сюди стікаються люди, — Старий Коб поглянув на рудого за шинквасом. — Чудовий ти кухар, Коуте. І пиво в тебе найкраще на двадцять миль довкола. Тре лиш якоїсь причини зайти до тебе.

Старий Коб задумливо постукав збоку по переніссю.

— А знаєш, — сказав він шинкареві, — тобі треба вечорами пускати сюди якогось співця абощо. Трясця, та навіть оррісонівський хлопчина трохи вміє грати на татковій скрипці. Б’юсь об заклад, шо він був би радий приходити сюди за кілька келихів випивки, — він оглянув шинок. — Трохи музики — саме те, шо треба цьому закладу.

Шинкар кивнув. Обличчя в нього було таке невимушене й товариське, що здавалося майже невиразним.

— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився Коут. Голос у нього був цілковито спокійний. Цей голос був цілковито нормальний. Безбарвний і чистий, як віконна шибка.

Старий Коб розтулив рота, але сказати нічого не встиг: Баст сильно постукав кісточкою пальця по шинквасу.

— Вип’єте? — запитав він чоловіків, що сиділи за шинквасом. — Гадаю, ви всі були б раді трішки хильнути, перш ніж ми винесемо вам чогось поїсти.

Так і було, і Баст заметушився позаду шинкваса, наливаючи пиво в гальби та штовхаючи їх у простягнуті руки. Шинкар, трохи загальмувавши, мовчки заворушився разом зі своїм помічником і подався на кухню по суп. А також хліб із маслом. А ще сир. І яблука.