Страх мудреця

Розділ сто двадцять четвертий. Про імена

— Ти, — промовила Вашет, поки ми йшли між пагорбів, — жахливий бундючний демонстративний негідник. Ти знаєш це?

Я злегка схилив голову в її бік і граційно зробив жест «покірне прийняття».

Вона дала мені потиличника.

— Годі гнути кирпу, осел мелодраматичний. Ти можеш обду­рити їх, але не мене.

Вашет піднесла руку до грудей, неначе пліткуючи.

— Ви чули, що Квоут приніс із меч-дерева? Те, чого не може зрозуміти варвар: тишу та спокій. Серце Адемре. Що він запропонував Шегін? Готовність проливати кров за школу.

Вона поглянула на мене. На її обличчі відображалося щось середнє між огидою й веселістю.

— Серйозно, ти наче з книжки казок прийшов.

Я показав жестом: «Милостиве, улесливе, стримане, лагідне прийняття».

Вашет простягнула руку й сильно вдарила мене по вуху пальцем.

— Ой! — я розреготався. — Гаразд. Але не смій звинувачувати мене в мелодраматичності. Ви самі — один великий суціль­ний драматичний жест. Ця тиша. Цей криваво-червоний одяг. Ця прихована мова. Секрети й таємниці. Можна подумати, ніби все ваше життя — це суцільна вистава, — я зазирнув їй у вічі. — І це я сказав у будь-якому сенсі, хоч прямому, хоч переносному.

— Що ж, ти справив враження на Шегін, — визнала вона. — А це — найважливіше. І ти зробив це в такий спосіб, що голови інших шкіл не зможуть надто сильно бурчати. А це також найважливіше.

Ми дісталися свого пункту призначення, невисокої трикімнатної будівлі поряд із маленьким загоном для кіз, побудованим із колотої деревини.

— Ось хто подбає про твою руку, — сказала Вашет.

— А як же аптекарка? — запитав я.

— Аптекарка — близька подруга матері Карсерет, — пояснила Вашет. — І я не допущу, щоб вона доглядала твої руки, навіть за золото, — вона кивнула на будинок, що стояв поблизу. — Зате до Делна я звернулася б сама, якби мене треба було підлатати.

Вона постукала у двері.

— Може, ти й належиш до школи, та не забувай, що я все одно твоя вчителька. Я завжди знаю, як краще.

***

Згодом, коли моя рука була туго забинтована, ми з Вашет зустрі­лись із Шегін. Ми перебували у приміщенні, якого я ще ніколи не бачив, меншому за ті, в яких ми обговорювали летані. Там стояв маленький неохайний письмовий стіл, ваза з квітами й кілька кріселець зі зручними подушками. На одній стіні висіла картина із зображенням трьох птахів у польоті на тлі призахідного неба — не намальована, а складена з тисяч шматочків яскравої емальованої мозаїки. Я підозрював, що ми опинилися в аналозі кабінету Шегін.

— Як твоя рука? — запитала вона.

— Добре, — відповів я. — Поріз неглибокий. Делн накладає шви найдрібнішими стібками, які я коли-небудь бачив. Він просто надзвичайний.

Шегін кивнула. «Схвалення».

Я підняв ліву руку, загорнуту в чисте біле полотно.

— Найважче буде чотири дні нічого не робити цією рукою. Я вже почуваюся так, ніби мені порізало не руку, а язик.

Тут Шегін несподівано для мене злегка всміхнулася. Товариський вираз її обличчя був великою похвалою.

— Ти сьогодні непогано показав себе. Про це говорять усі.

— Гадаю, ті нечисленні люди, які це бачили, мають кращі теми для обговорення, — скромно заявив я.

«Веселе здивування».

— Може, це й так, але ті, хто стежив зі схованок, поза сумні­вом, розповідатимуть, що вони бачили. Сама Селеан, напевно, вже розповіла сотні людей, якщо мої здогади правильні. До завтра всі вже очікуватимуть, що від твоєї ходи труситиметься земля, неначе ти — сам Ейте, який тимчасово повернувся до нас.

Я не знав, що й сказати, тому промовчав. У мене таке буває рідко. А втім, як я вже казав, я вчився.

— Я чекала нагоди дещо з тобою обговорити, — сказала Шегін. «Насторожена цікавість». — Привівши тебе сюди, Темпі розповів мені довгу історію про ваші спільні мандри, — додала вона. — Про ваші пошуки бандитів.

Я кивнув.

— Чи правда, що ти знищив частину людей магією крові, а тоді викликав блискавку, щоби знищити решту?

Тут Вашет підвела погляд і по черзі поглянула на кожного з нас. Я вже так звик розмовляти з нею атурською, що мені дивно було бачити, як на її обличчі відображається невиразна адемська байдужість. І все ж я здогадувався, що вона здивована. Вона не знала.

Я подумав, чи не спробувати якось пояснити свої дії, та відтак вирішив, що не варто.

— Так.

— Отже, ти могутній.

Я ще ніколи не думав про це таким чином.

— Маю певну силу. Є й могутніші люди.

— І тому ти шукаєш кетану? Щоби здобути силу?

— Ні. Я шукаю з цікавості. Я шукаю знання речей.

— Знання — це своєрідна сила, — зауважила Шегін, а тоді начебто змінила тему. — Темпі казав мені, що серед бандитів головував якийсь ринта.

— Ринта? — шанобливо перепитав я.

— Погана істота. Людина, що є більше ніж людиною, та водночас є менше ніж людиною.

— Демон? — запитав я, машинально вживши атурське слово.

— Не демон, — відповіла Шегін, із легкістю перейшовши на атурську. — Демонів не буває. Ваші священники розповідають історії про демонів, аби вас налякати, — вона ненадовго зазирнула мені в очі та граційно зробила жести «винувата чесність» і «серйозна важливість». — Але на світі є погані істоти. Давні істоти в подобі людей. І деякі з них гірші за всіх інших. Вони вільно ходять світом і коять дещо жахливе.

Я відчув, як у мені зростає надія, і сказав:

— Я також чув, що їх називають чандріянами.

Шегін кивнула.

— Я теж це чула. Але слово «ринта» підходить краще, — Шегін зміряла мене довгим поглядом і перейшла на адемічну. — Зважаючи на те що мені розповідав Темпі про твою реакцію, я вважаю, що ти вже зустрічався з таким.

— Так.

— Чи зустрінешся ти з таким ізнову?

— Так, — відповів я з такою певністю в голосі, що здивувався сам.

— Навмисне?

— Так.

— Із якою метою?

— Убити його.

— Таких істот убивати нелегко.

Я кивнув.

— Чи скористаєшся ти для цього тим, чого тебе навчив Темпі?

— Із цією метою я скористаюся всім, — я несвідомо почав робити жест «абсолютно», але зупинився через пов’язку на руці й насупився на неї.

— Це добре, — сказала Шегін. — Твого кетану буде недостатньо. Він кепський як на твій вік. Добрий як на варвара. Добрий для людини з такою короткою підготовкою, як у тебе, та загалом усе одно кепський.

Я щиро постарався заговорити без завзяття в голосі й пошкодував, що не можу показати рукою, яке важливе для мене це питання.

— Шегін, я маю велике бажання знати більше про цих ринта.

Одну довгу мить Шегін мовчала.

— Я подумаю над цим, — урешті пообіцяла вона і зробила жест, який, на мою думку, міг означати «острах». — Про таке не говорять легковажно.

Я зберіг байдужливий вираз обличчя й зусиллям волі зробив забинтованою рукою жест «дуже сильне шанобливе бажання».

— Дякую за те, що розглядаєш таку можливість, Шегін. Усе, що ти могла б розповісти мені про них, я оцінив би вище за золото.

Вашет зробила жест «тверде збентеження», а далі — «ґречне бажання, незгода». Два витки тому я не зміг би це зрозуміти, але тепер усвідомив, що вона хоче перейти до іншої теми.

Тож я прикусив язика та облишив це. Я вже знав достатньо про адемів, щоб усвідомлювати: найгірше, що можна зробити, бажаючи дізнатися більше, — це не відпускати теми. У Союзі я міг би наполягти на своєму, кпинами й лестощами витягнути відомості зі співрозмовника. Але тут це не спрацювало б. Спрацювали б лише спокій і тиша. Я мусив виявити терплячість і дозволити Шегін повернутися до теми у свій час.

— Я саме казала, — продовжила Шегін («неохоче зізнання»), — що у тебе кепський кетан. Але якби ти тренувався як слід упродовж року, то став би рівнею Темпі.

— Ти мені лестиш.

— Не лещу. Я розповідаю тобі про твої слабкості. Ти швидко навчаєшся. Це призводить до необачної поведінки, а необачність — це не від летані. Не лише Вашет гадає, що в твоєму духові є щось бентежне.

Шегін зміряла мене довгим поглядом. Вона витріщалася на мене понад хвилину. А тоді красномовно знизала плечима й позирнула на Вашет, удостоївши молодшу жінку ледь помітною усмішкою.

— Та все ж, — «химерні роздуми», — якщо мені коли-небудь і траплялася людина без жодної тіні на серці, то це, поза сумнівом, було дитя, якому ще й говорити було рано, — Шегін устала, відштовхнувшись від крісельця, і пригладила сорочку обома руками. — Ходімо. Дізнаймося твоє ім’я.

***

Шегін провела нас на вершину крутого кам’янистого схилу.

Ніхто з нас не розмовляв, відколи ми покинули школу. Я не знав, що тепер станеться, та питати начебто було неґречно. Здавалося, це було б нешанобливо — все одно що нареченому посеред власного весілля бовкнути: «Що далі?»

Ми прийшли до трав’янистого виступу з похилим деревом, що міцно трималося за голий камінь кручі. Поряд із деревом були товсті дерев’яні двері. Одна з прихованих адемських осель.

Шегін постукала й сама відчинила двері. Усередині хатинка геть не була схожа на печеру. Її кам’яні стіни були оброблені, а долівка була гладенька й дерев’яна. Також по­мешкання виявилося набагато більшим, аніж я очікував, із високою стелею та шістьма дверима, що вели далі вглиб кам’яної кручі.

За низеньким столиком сиділа жінка, яка переписувала щось із однієї книги до іншої. Волосся в неї було біле, а лице — зморщене, наче старе яблуко. Тут мені спало на думку, що це — перша людина, яку я застав за читанням чи писанням, відколи прибув до Герта.

Старенька привіталася кивком із Шегін, а тоді повернулася до Вашет, і в кутиках її очей з’явилися зморшки. «Радість».

— Вашет, — мовила вона, — я не знала, що ти вернулася.

— Маґвін, ми прийшли по ім’я, — сказала Шегін. «Ґречне офіційне прохання».

— Ім’я? — спантеличено перепитала Маґвін. Вона перевела погляд із Шегін на Вашет, а тоді її погляд перейшов позад них, до мене. До мого яскраво-рудого волосся й забинтованої руки. — А… — вимовила вона, раптом спохмурнівши.

Маґвін згорнула свої книги й зіп’ялася на ноги. Спина в неї була зігнута, і йшла вона дрібними кроками, човгаючи. Жестом покликала мене вперед і поволі обійшла круг мене, уважно оглядаючи мене згори донизу. На моє лице вона старалася не дивитися, зате взялася за мою незабинтовану руку й перевернула її, щоб поглянути на долоню й кінчики пальців.

— Хотіла б почути, як ти щось кажеш, — заявила вона, не зводячи пильного погляду з моєї руки.

— Як забажаєте, шановна формувачко імен, — відповів я.

Маґвін поглянула на Шегін.

— Він кепкує з мене?

— Не думаю.

Маґвін іще раз обійшла мене, водячи руками по моїх плечах, передпліччях, карку. Провела пальцями крізь моє волосся, а тоді зупинилася переді мною й зазирнула мені просто у вічі.

Очі в неї були як в Елодіна. Не у дрібницях. Елодінові були зелені, гострі та глузливі. У Маґвін вони були сірі, як зазвичай у адемів, трохи вологі й червоні по краях. Ні, схожість полягала в тому, як вона на мене дивилася. З усіх інших людей, яких я зустрічав, лиш Елодін умів дивитися так на когось, неначе на книжку, яку знічев’я гортав.

Коли Маґвін уперше зустрілася зі мною поглядом, із мене наче висмоктало все повітря. На якусь коротеньку мить я вирішив, ніби її могло вразити побачене, та це, напевно, була лише моя тривожність. Останнім часом я надто часто опинявся на межі катастрофи, і попри те, як добре минуло моє недавнє випробування, почасти досі чекав на щось раптове і страшне.

— Мейдре, — сказала Маґвін, не зводячи погляду з моїх очей. Відтак опустила погляд і повернулася до своєї книги.

— Мейдре? — перепитала Вашет із ноткою суму в голосі. Можливо, вона сказала б щось іще, але Шегін простягнула руку й нагородила її різким потиличником.

Саме в такий спосіб Вашет тисячу разів за останній місяць карала мене. Я не втримався й розсміявся.

Вашет і Шегін гнівно витріщилися на мене. Справді гнівно витріщилися.

Маґвін повернулася до мене. Засмученою вона не здавалася.

— Ти смієшся з імені, яке я тобі дала?

— У жодному разі, Маґвін, — запевнив я, щиро постаравшись показати забинтованою рукою жест «повага». — Імена — річ важлива.

Вона продовжила пильно дивитися на мене.

— А що варвар може знати про імена?

— Дещо, — відповів я, знову незграбно заворушивши перев’язаною рукою. Без неї я не міг надавати своїм словам витончених відтінків значення. — Далеко звідси я взявся вивчати такі речі. Я знаю більше за багатьох, але все одно лише трохи.

Маґвін довго дивилася на мене.

— Тоді ти неодмінно знаєш, що нікому не маєш говорити про своє нове ім’я, — заявила вона. — Це річ особиста, і ділитися нею небезпечно.

Я кивнув.

Маґвін це, схоже, задовольнило, і вона знов опустилася на своє крісло й розгорнула книжку.

— Вашет, кроленятко моє, завітай до мене найближчим часом. — «Лагідна, докірлива ніжність».

— Завітаю, бабусю, — пообіцяла та.

— Дякую, Маґвін, — сказала Шегін. «Шаноблива вдячність».

Старенька неуважно кивнула, відпускаючи нас, і Шегін вивела нас із печери.

***

Того ж вечора я повернувся до будинку Вашет. Вона сиділа на лаві біля фасаду й дивилася на небо, в якому саме почало сідати сонце.

Вашет поплескала по лаві поряд із собою, і я сів.

— І як воно — більше не бути варваром? — запитала.

— Здебільшого так само, — відповів я. — Хіба трохи сп’янів.

Після вечері Пенте притягнула мене до свого будинку, де відбувалася своєрідна вечірка. Ні, краще назвати її здибанкою, позаяк там не було ні музики, ні танців. І все ж мені полестило, що Пенте завдала собі клопоту знайти п’ятьох інших адемів, які бажали відсвяткувати моє прийняття до школи.

Я з приємністю дізнався, що після кількох чарочок бай­дужість адемів доволі легко зникає, і невдовзі ми всі всміхалися, мов ті варвари. Це розслабило мене, зокрема через те, що тепер мою незграбність у мовленні значною мірою можна ­було списати на перев’язану руку.

— Сьогодні, — обережно промовив я, — Шегін сказала, що знає історію про ринта.

Вашет повернулася до мене з невиразним обличчям. «Вагання».

— Я шукав чогось такого по всьому світу, — пояснив я. — Мало що оцінив би вище. — «Цілковита щирість». — І побоююся, що погано доніс це до Шегін. — «Запитання. Завзяте прохання».

Вашет на мить поглянула на мене так, ніби чекала, коли я продовжу. А тоді зробила жест «неохота».

— Я скажу їй про це, — пообіцяла вона. «Заспокоєння. Кінець».

Я кивнув і облишив тему.

Якийсь час ми з Вашет сиділи в товариському мовчанні, тимчасом як сонце поволі опускалося за обрій. Вона глибоко вдихнула й потужно зітхнула. Я усвідомив, що досі ми нічого подібного не робили — хіба що вона чекала, поки я відсапаюся чи оговтаюся від падіння. Досі ми щомиті, коли були разом, були зосереджені на моїй підготовці.

— Сьогодні, — врешті сказав я, — Пенте сказала мені, буцімто вважає, що я маю гарний гнів, і що їй хотілося б розділити його зі мною.

Вашет реготнула.

— А це не забарилося, — вона кинула на мене багатозначний погляд. — Що трапилось?

Я трохи зашарівся.

— А… Вона… нагадала мені, що адеми вважають фізичний контакт не надто інтимною справою.

Усмішка Вашет стала майже похабною.

— Вона тебе схопила, так?

— Майже, — відповів я. — Я рухаюся швидше, ніж місяць тому.

— Сумніваюся, що ти рухаєшся досить швидко, щоб уберегтися від Пенте, — сказала Вашет. — Вона прагне лише статевої гри. Від цього жодної шкоди.

— Тому я тебе й питав, — поволі проказав я. — Хотів дізнатися, чи немає в цьому шкоди.

Вашет здійняла брову, водночас зробивши жест «невизначене спантеличення».

— Пенте доволі гарна із себе, — обережно сказав я. — Однак ми з тобою… — я спробував відшукати підхоже слово. — Були близькі.

На обличчі Вашет відбилося розуміння, і вона знову роз­сміялася.

— Ти хочеш сказати, що в нас були статеві зносини. Близькість між учителями й учнями незмірно більша за це.

— А… — розслабився я. — Щось таке я й підозрював. Але приємно знати напевне.

Вашет похитала головою.

— Я вже й забула, як воно у вас, варварів, — зізналася вона. В її голосі добре відчувалася ніжна поблажливість. — Минуло так багато років, відколи мені доводилося пояснювати такі речі своєму королю-поету.

— Отже, ти не образилася б, якби я раптом… — я зробив невизначений жест перев’язаною рукою.

— Ти молодий і енергійний, — сказала вона. — Для тебе це здорово. Чого це я образилася б? Я що, раптом стала власницею твоїх статевих органів, щоб мені слід було тривожитися, що ти віддаєш їх комусь?

Вашет зупинилася так, ніби до неї тільки-но щось дійшло, і повернулася до мене.

— Це ти образився через те, що я весь цей час мала статеві зносини з іншими? — вона уважно придивилася до мого обличчя. — Я бачу, що це тебе вразило.

— Я вражений, — визнав я. А тоді попорпався в голові та з подивом виявив, що не знаю, як почуваюся. — Здається, я мав би образитися, — врешті сказав я. — Але начебто не образився.

Вашет схвально кивнула.

— Добрий знак. Це показує, що ти стаєш цивілізованим. Інше почуття — це те, що тобі прищепили під час виховання. Воно наче стара сорочка, що більше на тобі не сидить. І тепер, придивившись до неї, ти можеш побачити, що вона взагалі була потворна.

Я на мить завагався, а тоді сказав:

— Мені просто цікаво: зі скількома ще людьми ти була, відколи ми разом?

Вашет це запитання, схоже, здивувало. Вона стиснула вуста й на одну довгу мить звела очі до неба, а тоді знизала плечима.

— Зі скількома людьми я за цей час розмовляла? Зі скількома вела тренувальні бої? Скільки разів я їла чи відпрацьовувала кетан? Хто таке рахує?

— І так мислить більшість адемів? — запитав я, радий, що нарешті дістав можливість поставити ці запитання. — Думає, що статевий зв’язок — це не щось інтимне?

— Звісно, інтимне, — відповіла Вашет. — Усе, що зближує двох людей, інтимне. Розмова, поцілунок, шепіт. Навіть бої — річ інтимна. Але ми не маємо дивних поглядів на статеві зв’язки. Ми не відчуваємо через них сорому. Не вважаємо важ­ливим повністю забирати чиюсь статеву близькість, наче скнара, що накопичує золото, — вона похитала головою. — Ця дивна особливість вашого мислення понад усе вирізняє вас, варварів.

— А що ж тоді романтика? — запитав я, трохи обурившись. — А як же кохання?

Тут Вашет знову розсміялася. Сміялася вона гучно, довго й неймовірно весело. Це, напевно, чуло пів Герта, і цей сміх відбився луною від далеких пагорбів і повернувся до нас.

— Ви, варвари… — промовила вона, стираючи вологу з очей. — Я вже й забула, які ви відсталі. Мій король-поет був такий самий. Він довго мучився, перш ніж збагнув, як усе насправді: між прутнем і серцем є велика різниця.