Страх мудреця

Розділ четвертий. Дьоготь і бляха

Місто, що за багато століть виросло довкола Університету, було невелике. Правду кажучи, трохи більше за селище.

Попри це в нашому кінці Великого кам’яного шляху процвітала торгівля. Купці завозили на возах сировину: дьоготь і глину, горбокамінь, поташ і морську сіль. Привозили такі предмети розкоші, як кава з Ланетту або вінтське вино. Завозили вишукане темне чорнило з Аруе, чисто білий пісок для нашого виробництва скла, а також витончені шалдійські пружини та гвинти.

Коли ті самі купці від’їздили, їхні фургони були навантажені тим, що можна знайти лише в Університеті. У Медиці виготовляли ліки. Справжні ліки — не фарбовану воду з пеньків чи копійчані засоби від усього на світі. Алхімічний комплекс виробляв власні чудеса, про які я мав хіба туманне уявлення, а також сировину, як-от земляну олію, сірковик і двовапно.

Можливо, я упереджений, але вважаю, що можна спокійно сказати: більшість матеріальних див Університету родом із Руко­творні. Лінзи з меленого скла. Вольфрамові зливки та ґланцівська сталь. Золоті листки — такі тонкі, що рвуться, наче паперові серветки.

Одначе ми створювали й багато іншого. Симпатичні лампи й телескопи. Тепложери та гвинтокрути. Соляні насоси. Трилисткові компаси. Десяток версій теккамової лебідки та осі Делеварі.

Ці речі виготовляли такі рукотворці, як я, і коли їх при­дбавали купці, ми діставали комісійні: шістдесят відсотків від вартості продажу. Саме завдяки цьому я мав хоч якісь гроші. А позаяк під час вступної кампанії занять не було, у мене був цілий виток на роботу у Промислі.

***

Я подався до Запасів, складського приміщення, в якому рукотворці виписували інструменти й матеріали. Я з подивом уздрів там біля вікна високого блідого студента з відверто знудженим виглядом.

— Джаксім? — запитав я. — Що ти тут робиш? Це ж робота для невдах.

Джаксім похмуро кивнув і пояснив:

— Кілвін досі трохи… сердитий на мене. Ну, сам знаєш. Через пожежу і взагалі.

— Прикро, — сказав я.

Джаксім, як і я, був повноправним ре’ларом. Тепер він міг займатися будь-якими справами на свій розсуд. Виконувати з примусу таку примітивну роботу було не просто нудно: це було публічним приниженням Джаксіма, яке ще й коштувало йому грошей і заважало вчитися. Надзвичайно серйозне покарання.

— Чого у нас обмаль? — запитав я.

Вибір справ у Промислі був мистецтвом. Навіть якщо ви зробили найяскравішу симпатичну лампу чи найефективнішу теплову воронку в історії рукотворства, це ще нічого не означало. Допоки її ніхто не купив, комісійних можна було не чекати — навіть ламаного гроша.

Для багатьох інших працівників це не було проблемою. Вони могли дозволити собі зачекати. Я ж потребував чогось такого, що швидко продасться.

Джаксім сперся на рундук між нами.

— Караван щойно скупив у нас усі палубні лампи, — повідомив він. — Зосталася тільки та негарна, яку зробив Вестон.

Я кивнув. Симпатичні лампи ідеально підходять для ко­раблів. Їх важко розбити, у віддаленій перспективі вони обходяться дешевше за олійні, а ще можна не боятися, що вони ­підпалять корабель.

Я порахував дещо в голові. Можна було виготовити дві лампи за раз, заощадивши трохи часу завдяки подвоєнню зусиль, і бути досить певним, що їх буде продано, перш ніж доведеться оплатити навчання.

На жаль, палубні лампи були сущою каторгою. Сорок годин кропіткої праці, а якщо десь напартачити, лампи просто не працюватимуть. Тоді витрачений час не принесе нічого, крім боргу перед Запасами за змарновані матеріали.

Та все ж варіантів було небагато.

— Тоді, мабуть, робитиму лампи, — сказав я.

Джаксім кивнув і розгорнув облікову книгу. Я заходився перелічувати з пам’яті все необхідне:

— Мені знадобляться двадцять середніх сирих випромінювачів. Два набори високих форм. Діамантовий стилос. Тентенова склянка. Два середні тиглі. Чотири унції бляхи. Шість унцій тонкої сталі. Дві унції нікелю…

Джаксім, киваючи самому собі, записав почуте у книгу.

***

Вісім годин по тому я пройшов у парадні двері закладу Анкера, пахнучи розпеченою бронзою, дьогтем і вугільним димом. Надворі була майже північ, а в залі не було нікого, крім кількох затятих пияків.

— Маєш пошарпаний вигляд, — сказав Анкер, коли я піді­йшов до шинкваса.

— Я й почуваюся пошарпаним, — відповів я. — У казанку, певно, нічого не зосталося?

Він хитнув головою.

— Сьогодні люди були голодні. Маю трохи холодної картоплі, яку планував закинути завтра в суп. І, здається, половинку запеченого гарбуза.

— Годиться, — запевнив я. — Хоча був би радий іще дістати трохи солоного масла.

Анкер кивнув і відштовхнувся від шинкваса.

— Із розігріванням можеш не морочитися, — попередив я. — Я просто занесу це до себе в кімнату.

Він виніс миску з трьома чималими картоплинами й половинкою золотавого гарбуза, що мав форму дзвона. Посередині гарбуза, звідки було вичерпано насіння, виднілася щедра порція масла.

— А ще візьму пляшку бредонського пива, — додав я, взявши миску. — Із кришечкою. Не хочу облити сходи.

До моєї крихітної кімнатки вели три марші. Зачинивши двері, я обережно перевернув гарбуз у мисці догори дриґом, поставив на нього пляшку й закутав усе це в мішковину. Вийшов вузлик, який можна було нести під пахвою.

Тоді я відчинив вікно й видерся на дах шинку. Звідти можна було спокійно перескочити до пекарні на протилежному боці провулка.

У небі низько висів кавалок місяця. Він світив достатньо, щоб я бачив усе й водночас не почувався вразливим. Не можна сказати, ніби я занадто хвилювався. Наближалася північ, і на вулицях було тихо. До того ж люди напрочуд рідко дивляться вгору.

Арі сиділа на широкому цегляному димарі й чекала на мене. Вона була в сукні, яку їй купив я, і мляво гойдала босими ніжками, дивлячись на зорі. Волосся в неї було таке тонке та світле, що оточувало її голову ореолом і злітало від найлег­шого вітерцю.

Я обережно ступив на середину пласкої ділянки бляшаної покрівлі. Від дотику моєї ноги вона тихенько гупнула, наче далекий м’який барабан. Ніжки Арі припинили гойдатись, і вона застигла, мов наляканий кролик. А тоді побачила мене й усміхнулася. Я помахав їй рукою.

Арі зіскочила з димаря й поскакала до мене. Волосся майоріло в неї за спиною.

— Привіт, Квоуте! — вона відступила на пів кроку. — Ти смердиш.

Я всміхнувся найкращою усмішкою за день і сказав:

— Привіт, Арі. Ти пахнеш як гарненька юна дівчина.

— Так, — радісно погодилася вона.

Арі трохи відступила вбік, а тоді знову пішла вперед. Ступали її босі ноги легко, навшпиньках.

— Що ти мені приніс? — запитала вона.

— А що ти мені принесла? — відказав я.

Вона всміхнулася.

— У мене є яблуко, яке вважає себе грушею, — повідомила Арі та продемонструвала його. — А ще — булочка, що вважає себе кицею. І салат, який уважає себе салатом.

— Виходить, розумний салат.

— Аж ніяк, — заперечила Арі й витончено пирхнула. — Нащо, бувши розумним, уважати себе салатом?

— А якщо ти і є салат? — запитав я.

— Тоді — тим паче, — відказала вона. — Бути салатом уже кепсько. А як жахливо ще й уважати себе салатом! — Арі сумовито похитала головою. Її волосся заметлялося слідом, неначе вона занурилася під воду.

Я розгорнув свій вузлик.

— Я приніс тобі картоплі, пів гарбуза та пляшку пива, що вважає себе буханцем хліба.

— А чим уважає себе гарбуз? — із цікавістю запитала Арі, опустивши на нього погляд. Руки вона тримала зчепленими за спиною.

— Гарбузом, — відповів я. — Але вдає із себе призахідне сонце.

— А картопля? — запитала Арі.

— Вона спить, — заявив я. — І, боюся, мерзне.

Арі підвела на мене лагідний погляд.

— Не бійся, — сказала вона, простягнула руку й на мить приклала пальці до моєї щоки. Її дотик був легший за пір’їнку. — Я тут. Ти в безпеці.

***

Ніч була студена, тож Арі замість поїсти на дахах, як це часто в нас бувало, повела мене за залізну решітку каналізації, до розгалужених тунелів під Університетом.

Вона несла пляшку і тримала наввисячки якийсь предмет завбільшки з монету, що випромінював м’яке зеленкувате світло. Я ніс миску й симпатичну лампу, яку виготовив сам, ту, яку Кілвін назвав злодійською. Її червонясте світло дивним чином доповнювало яскравіше блакитно-зелене світло Арі.

Арі прийшла зі мною до тунелю, вздовж якого тягнулися труби всіх мастей і розмірів. У деяких із більших залізних труб ішла пара, і вони постійно випромінювали тепло, навіть загорнуті в ізоляційну тканину. Арі обережно вмостила картоплю на згині труби, де тканина зійшла. Там утворилася своєрідна крихітна пічка.

Зробивши з моєї мішковини стіл, ми сіли на землю й розділили вечерю. Булочка виявилася трохи черствою, зате в ній були горіхи й кориця. Качанчик салату виявився дивовижно свіжим, і я замислився, де Арі його знайшла. Для мене вона дістала порцелянову чайну чашку, а собі залишила крихітний срібний кухлик жебрака. Вона розлила пиво так урочисто, ніби чаювала з королем.

Під час вечері розмов не було. Таке було одне з тих правил, які я вивчив методом спроб і помилок. Жодних дотиків. Жодних раптових рухів. Жодних запитань хоч трохи особистого характеру. Я не міг розпитувати про салат чи зелену монету. Тоді Арі дременула б до тунелів, а я не бачив би її ще кілька днів.

Правду кажучи, я навіть не знав її справжнього імені. Арі — то було лише назвисько, яким я почав її кликати, але подумки я завжди називав її своєю маленькою місячною фейрі.

Арі, як завжди, їла вишукано. Сиділа, тримаючи спину прямо, і відкушувала потроху. Вона мала ложку, і ми їли нею гарбуза, передаючи одне одному.

— Ти не приніс із собою лютні, — зауважила вона, коли ми вже закінчили їсти.

— Мені сьогодні треба піти почитати, — сказав я. — Але невдовзі я її принесу.

— Невдовзі — це коли?

— За шість ночей, — пообіцяв я. Тоді в мене вже закінчиться вступ і навчатися далі буде безглуздо.

Її крихітне личко набурмосилося.

— Шість днів — це довго, — заявила вона. — Невдовзі — це завтра.

— Для каменя шість днів — це невдовзі, — сказав я.

— Тоді заграй за шість днів каменю, — запропонувала Арі. — А мені заграй завтра.

— Гадаю, ти можеш шість днів побути каменем, — припустив я. — Це краще, ніж бути салатом.

Тут вона всміхнулася.

— Точно.

Коли ми доїли яблуко, Арі провела мене крізь Підниз. Ми тихо пройшли Кивошляхом, прострибали Скакалки, а тоді ввійшли до Підвівал, лабіринту тунелів, наповненого повільним ненастанним вітром. Я, мабуть, і сам зумів би відшукати дорогу, але волів мати Арі за поводирку. Вона знала Підниз, як мідник знає свої пакунки.

Вілем мав рацію: заходити до Архівів мені було заборонено. Але я завжди мав хист потрапляти туди, куди мені було зась. На жаль.

Архіви були величезною кам’яною будівлею-цеглиною без вікон. Одначе студенти в них потребували свіжого повітря для дихання, а книжкам було потрібно навіть більше. Від занадто вологого повітря книжки тліють і пліснявіють. Від занадто сухого пергамент стає крихким і розпадається.

Я далеко не відразу дізнався, як до Архівів потрапляє свіже повітря. Але навіть тоді, коли я відшукав потрібний тунель, потрапити всередину було нелегко. Для цього треба було довго повзти страхітливо вузьким тунелем, чверть години плазуючи на пузі брудним камінням. Я тримав у Піднизі зміну одягу, і щонай­більше за десяток вилазок вона безнадійно зіпсувалася. Коліна й лікті майже повністю роздерлися.

Та все ж це була невелика ціна за набуття доступу до Архівів.

Якби мене раптом упіймали, розплата була би страшна. Мені щонайменше світило відрахування. Але кепсько показати себе на вступному іспиті й мусити сплатити за навчання двадцять талантів для мене також фактично було б відрахуванням. Тож насправді обидва варіанти були по-своєму жахливі.

І все ж я не переймався тим, що можу попастися. Єдині джере­ла світла у Сховищі були в руках студентів і канцелярів. Тому в Архі­вах завжди була ніч, а мені завжди було найкомфортніше вночі.