Страх мудреця

Розділ сто дев’ятий. Варвари та божевільні

Правду кажучи, мені понад усе хотілося повернутися до Северена. Хотілося знову поспати в ліжку та скористати з ласки мейра, поки він іще про неї не забув. Хотілося знайти Денну і владнати все між нами.

Але Темпі дістав на горіхи за те, що мене навчав. Я не міг просто втекти й покинути його сам на сам із цим. Ба більше, Ктей сказало мені, що Денна вже полишила Северен. Щоправда, це я цілком міг зрозуміти й без пророчої феєчки. Мене не було вже місяць, а Денна ніколи не була схильна чекати, поки в неї під ногами виросте трава.

Тож наступного ранку наша компанія розійшлася. Дедан, Геспе й Мартен рушили на південь, до Северена, щоб відзвітувати мейрові й забрати свою платню. Ми з Темпі збиралися на північний схід, до Штормвалу й Адемре.

— Ти певен, що не хочеш, щоб я відніс йому скриньку? — запитав уже вп’яте Дедан.

— Я пообіцяв мейрові, що особисто поверну йому будь-які кошти, — збрехав я. — Але все ж передай йому оце, — я вручив великому найманцеві листа, якого написав напередодні ввечері. — Тут пояснюється, чому мені довелося поставити тебе ватажком гурту, — я всміхнувся. — Можливо, тобі за це буде премія.

Дедан зарозуміло надувся, взявши листа.

Мартен, який стояв неподалік, видав якийсь звук — можливо, кашлянув.

***

Поки ми з Темпі мандрували, я спромігся витягнути з найманця кілька деталей. Урешті я дізнався, що люди його соціального становища зазвичай дістають відповідний дозвіл, перш ніж узяти учня.

Усе ускладнювало те, що я був чужинцем. Варваром. Схоже, Темпі, навчаючи такого, як я, не просто порушив звичай. Він зрадив довіру своєї вчительки та свого народу.

— Буде якийсь суд? — запитав я.

Він хитнув головою.

— Ніякого суду. Шегін ставитиме мені запитання. Я казатиму: «Я побачив, що у Квоутові чекає добре залізо. Він від летані. Ним має керувати летані».

Темпі кивнув на мене.

— Шегін питатиме тебе про летані, щоб перевірити, чи правильно я побачив. Шегін вирішуватиме, чи є ти залізом, яке варто кувати, — він описав рукою коло — зробив жест, що означав «ніяковість».

— А що станеться, якщо я ним не є? — запитав я.

— Із тобою? — «Невпевненість». — Зі мною? Мене відріжуть.

— Відріжуть? — перепитав я, сподіваючись, що зрозумів неправильно.

Він підніс одну руку й поворушив пальцями.

— Адем, — затим міцно стиснув кулак і потрусив ним. — Адемре, — тоді розімкнув долоню й торкнувся мізинця. — Темпі, — торкнувся інших пальців. — Друг. Брат. Мати, — торкнувся великого пальця. — Шегін, — а тоді вдав, ніби відриває мізинець і викидає його, та сказав: — Відрізати.

Отже, його не вб’ють, а відправлять у вигнання. Мені почало дихатися легше, доки я не зазирнув у бліді очі Темпі. На якусь мить у його бездоганній масці спокою показалася тріщина, і в ній я побачив правду. Смерть була б милосерднішою карою за відрізання. Він був охоплений жахом — я ще не бачив такої наляканої людини.

***

Ми зійшлися на тому, що найкраще для мене буде дорогою до Герта повністю покластися на Темпі. На те, щоб відшліфувати свої знання до яскравого блиску, в мене було близько п’ятнадцяти днів. Ми сподівалися, що я зможу справити гарне враження на зверхників Темпі, коли з ними зустрінуся.

Першого дня перед початком Темпі наказав мені відкласти шейд. Я так і зробив, хай і неохоче. Він склався в напрочуд маленький вузлик, який із легкістю вмістився в мою дорожню торбу.

Темпі взяв виснажливий темп. Спершу ми вдвох повторили танцювальну розтяжку, яку я вже бачив багато разів. Тоді замість звичної жвавої ходи пробігали годину. Відтак виконали кетан (Темпі при цьому виправляв мої нескінченні помилки). А потім пройшли одну милю.

Урешті ми сіли й поговорили про летані. Від того, що ці розмови велись адемічною, легше не ставало, та ми зійшлися на тому, що я маю зануритися в мову, щоб, діставшись Герта, розмовляти як цивілізована людина.

— Яке призначення летані? — запитав Темпі.

— Надавати нам шлях? — відповів я.

— Ні, — строго сказав Темпі. — Летані — не шлях.

— Темпі, яке призначення летані?

— Керувати нашими діями. Той, хто дотримується летані, діє правильно.

— Це не шлях?

— Ні. Летані — це те, що допомагає нам обирати шлях.

Відтак цикл починався заново. Пробігати годину, виконати кетан, пройти одну милю, поговорити про летані. Це займало близько двох годин, а після закінчення своєї нетривалої розмови ми починали знову.

Якось під час нашої розмови про летані я почав робити жест «применшення». Але Темпі накрив мою долоню своєю, зупиняючи мене.

— Коли ми розмовляємо про летані, не роби нічого такого, — його ліва рука швидко показала «захват», «заперечення» та зробила ще кілька жестів, яких я не розпізнав.

— Чому?

Темпі трохи подумав.

— Коли ти говориш про летані, це має йти не звідси, — він потицяв мене в голову. — Або звідси, — потицяв мене у груди, туди, де було серце, і провів пальцями донизу, до моєї лівої долоні. — Справжнє знання летані живе глибше. Живе тут, — він потицяв мене в живіт, нижче пупа. — Ти маєш говорити звідси, не думаючи.

Поки ми продовжували, я поступово зрозумів негласні правила наших розмов. Вони не лише мали на меті навчити мене летані — вони мали показати, як глибоко в мені вкорінилося розуміння летані.

Це означало, що на запитання слід було відповідати швидко, без зумисних пауз, які зазвичай траплялися в розмовах адемічною. Треба було відповідати не глибокодумно, а щиро. Якщо людина справді розуміє летані, її знання стають очевидними в її відповідях.

Біг. Кетан. Ходіння. Розмова. До полуденної перерви ми пройшли цикл тричі. Шість годин. Я був залитий потом і наполовину впевнений, що помру. Після години на відпочинок і їду ми рушили знову. Завершили ще три цикли, а тоді зупинилися на ніч.

Ми отаборилися на узбіччі дороги. Я напівсонний прожував свою вечерю, розклав ковдру й закутався в шейд. Тепер, коли я був виснажений, він здавався м’якеньким і теплим, наче гагачий пух.

Посеред ночі Темпі розбудив мене, потрусивши. Хоча щось тваринне в глибині моєї душі його ненавиділо, я зрозумів, що це потрібно, щойно заворушився. Тіло в мене боліло й затерп­ло, але знайомі неквапливі рухи кетану допомогли розслабити закоцюблі м’язи. Темпі змусив мене зробити розтяжку й попити води, а тоді я проспав мов убитий до кінця ночі.

Другий день вийшов гіршим. Лютня, навіть міцно закріп­лена на спині, перетворилася на жалюгідний тягар. Меч, яким я навіть не міг скористатися, тягнув за стегно. Дорожня торба здавалася важкою, мов жорно, і я шкодував, що не до­зволив Деданові взяти мейрову скриньку. М’язи в мене були наче гумові й не слухались, а коли ми побігли, мені запек­ло в горлі.

Я відпочивав по-справжньому лише тоді, коли ми з Темпі розмовляли про летані, але цей час був до болю короткий. Мені голова йшла обертом від виснаження й ледве ставало концентрації, щоб упорядкувати думки в намаганні відповідати як годиться. І все одно мої відповіді лише дратували Темпі. Час від часу він хитав головою, пояснюючи, в чому я помиляюся.

Урешті я облишив намагання відповідати правильно. Надто стомившись, щоб цим перейматись, я припинив упорядковувати свої виснажені думки та просто радів, що сів на кілька хвилинок. У половині випадків я був надто втомлений, щоб пам’ятати власні слова, але Темпі, як не дивно, такі відповіді більше припали до душі. Це було благословенням. Коли мої відповіді задовольняли його, наші розмови тривали довше і я міг довше відпочивати.

На третій день мені стало помітно краще. М’язи вже не нили так сильно. Дихати стало легше. Голова здавалася чистою й легкою, наче листочок, що летить за вітром. У цьому психічному стані відповіді на запитання Темпі з легкістю зривалися в мене з язика, давалися просто, наче спів.

Біг. Кетан. Ходіння. Розмова. Три цикли. А тоді, поки ми виконували кетан край дороги, я звалився.

Темпі уважно за мною стежив і спіймав мене, перш ніж я опинився на землі. Світ довкола покрутився кілька хвилин, наче від запаморочення, а тоді до мене дійшло, що я лежу в затінку дерева на узбіччі дороги. Напевно, мене відніс туди Темпі.

Він простягнув мені міх із водою.

— Пий.

Думка про воду не приваблювала, та я все одно набрав води до рота.

— Вибач, Темпі.

Він похитав головою.

— Ти далеко зайшов, перш ніж упасти. Ти не жалівся. Ти показав, що твій розум сильніший за тіло. Це добре. Коли розум керує тілом, це від летані. Але знати свої межі — це також від летані. Краще зупинитися, коли треба, ніж бігти, доки не впадеш.

— Якщо летані не вимагає впасти, — бовкнув я не подумавши. Голова досі здавалася легкою, наче листочок на вітрі.

Темпі несподівано мені всміхнувся.

— Так. Ти починаєш розуміти.

Я всміхнувся йому у відповідь.

— Темпі, ти дуже добре опановуєш атурську.

Темпі кліпнув. «Тривога».

— Ми розмовляємо моєю мовою, а не твоєю.

— Я не розмовляю… — почав заперечувати я, та водночас прислухався до своїх слів. «Скеопа теяс». Голова на мить пішла обертом.

— Випий іще, — сказав Темпі. Хоча він ретельно контро­лював обличчя й голос, я здогадувався, що він стурбований.

Я випив іще трохи, щоб його втихомирити. А тоді, неначе моє тіло раптом усвідомило, що потребує води, відчув страшенну спрагу і зробив кілька великих ковтків. Зупинився, доки не пере­пив і шлунок не зсудомило. Темпі кивнув, «схвалення».

— Отже, я розмовляю добре? — запитав я, щоб відволіктися від своєї спраги.

— Ти розмовляєш добре, як на дитину. Дуже добре, як на варвара.

— Лише добре? Я неправильно вимовляю слова?

— Ти забагато торкаєшся очей, — він вирячив очі й демонстративно, не кліпаючи, втупився поглядом у мої. — А ще слова в тебе гарні, але прості.

— Тоді ти маєш навчити мене ще слів.

Він хитнув головою. «Серйозно».

— Ти вже й так знаєш забагато слів.

— Забагато? Темпі, я знаю їх дуже мало.

— Річ не у словах, а в їхньому вжитку. В Адемі мовлення — це мистецтво. Є ті, хто може сказати багато в чомусь одному. Моя Шегін така. Вони вимовляють щось за один подих, а інші рік витлумачують значення цього. — «Лагідний докір». — Ти надто часто кажеш більше, ніж треба. Не варто розмовляти адемічною так, як ти співаєш атурською. Сто слів на одну похвалу жінці. Забагато. Ми говоримо менше.

— Отже, зустрівши жінку, я маю просто сказати: «Ти прекрасна»?

Темпі хитнув головою.

— Ні. Ти сказав би просто «прекрасно», а решту сенсу в цьому хай висновує жінка.

— А хіба це не… — я не знав, як сказати «туманно» чи «недостатньо конкретно», тож довелося почати заново, щоб донести свою думку. — Хіба це не призводить до плутанини?

— Це призводить до вдумливості, — твердо сказав він. — Це витончено. Це завжди має хвилювати того, хто говорить. Говорити забагато, — він похитав головою. «Несхвалення». — Це… — він зам’явся, шукаючи якогось слова.

— Нечемно?

«Заперечення. Досада».

— Я йду до Северена, а там є люди, які смердять. Є люди, які не смердять. І ті, й ті — люди, але ті, які не смердять, — люди порядні, — він твердо тицьнув мене у груди двома пальцями. — Ти не козопас. Ти вивчаєш летані. Зі мною. Ти маєш говорити як порядна людина.

— А як же ясність? А якби ви міст будували? Це має чимало складових. І всі треба висловлювати чітко.

— Звісно, — сказав Темпі. «Згода». — Іноді. Але в більшос­ті речей, у важливих речах витонченість — це краще. Мало — це краще.

Темпі простягнув руку й міцно взяв мене за плече. Тоді підвів погляд, зазирнув мені в очі та вдивився в них на одну коротку мить. Велика рідкість для нього. Він ледь помітно тихо всміхнувся.

— Пишаюся, — сказав.

***

Решта дня пішла на відновлення. Ми проходили кілька миль, виконували кетан, говорили про летані, а тоді знову йшли. Того вечора ми зупинились у придорожньому шинку, де я з’їв стільки, що стало б на трьох, і впав у ліжко, перш ніж сонце покинуло небо.

Наступного дня ми повернулися до циклів, але їх було лише два до полудня та два — після. Тіло в мене палало й нило, та я вже не марив від виснаження. На щастя, невеличке психічне зусилля дозволило мені повернутися до тієї дивної ясності розуму, змішаної з передчуттям, із якою я відповідав на запитання Темпі напередодні.

За наступні кілька днів я звик називати цей дивний психічний стан «кружлянням листка».

Він скидався на далекого родича Кам’яного Серця, розумової вправи, якої я навчився колись дуже давно. Однак подібності між ними було мало. Кам’яне Серце було практичне: воно усувало емоції й зосереджувало розум. Завдяки йому ставало легше ділити розум на окремі частини чи підтримувати такий важливий алар.

Зате «кружляння листка» видавалося практично безглуздим. Я розслаблявся, очищуючи та спорожняючи розум, а тоді плинучи й легенько перекочуючись від одного до іншого. Але, якщо не брати до уваги допомоги з вигадуванням відповідей на запитання Темпі з нуля, практичної цінності воно начебто не мало. Це був психічний аналог карткового фокуса.

До восьмого дня на дорозі моє тіло припинило постійно нити. Саме тоді Темпі додав дещо нове. Виконавши кетан, ми з ним билися. Це було важко, позаяк тоді я був стомлений найбільше. Однак після бійки ми завжди сідали, відпочивали й говорили про летані.

— Чому ти всміхнувся, коли ми сьогодні билися? — питав Темпі.

— Тому що був щасливий.

— Тобі сподобалося битися?

— Так.

Темпі випромінював невдоволення.

— Це не від летані.

Над наступним запитанням я трохи подумав.

— Чи має людина отримувати задоволення від бою?

— Ні. Задоволення отримують від правильних дій і дотримання летані.

— А якщо дотримання летані вимагає від мене битися? Невже я не маю отримувати від цього задоволення?

— Ні. Задоволення слід отримувати від дотримання летані. Якщо б’єшся добре, пишайся тим, що добре щось робиш. Самі бої не мають викликати нічого, крім почуття обов’язку та смутку. Задоволення від бою дістають лише варвари та божевільні. Хто любить сам бій, той покинув летані.

***

На одинадцятий день Темпі показав мені, як ввести свій меч у кетан. Найперше я дізнався, як швидко меч стає свинцевим, коли його тримають у простягнутій руці.

Разом із нашими двобоями й після додавання меча кожен цикл тривав майже дві з половиною години. І все ж ми щодня дотримували графіка. Три цикли до опівдня, три — після. Загалом — п’ятнадцять годин. Я відчував, як моє тіло гартується, стає швидким і худорлявим, як у Темпі.

Тож ми бігали, я вчився, а Герт невпинно наближався.