Страх мудреця

Розділ тридцятий. Дорожча за сіль

— Сьогодні, — радісно проголосив Елодін, — ми поговоримо про те, про що говорити не можна. А саме — подискутуємо про те, чому деякі теми не є дискусійними.

Я зітхнув і поклав олівець. Щодня я сподівався, що вже на цьому занятті Елодін дійсно чогось нас навчить. Щодня приносив підставку та один із дорогоцінних аркушів паперу, готовий скористатися миттю ясності. Щодня почасти очікував, коли Елодін засміється й визнає, що своєю нескінченною маячнею просто випробовував нашу рішучість.

І щодня залишався розчарований.

— Більшість важливих речей не можна говорити прямо, — заявив Елодін. — Не можна оприявнювати. На них можна лише натякати, — він поглянув на своїх нечисленних студентів у майже безлюдній лекційній залі. — Назвіть те, чого не можна пояснити, — показав на Уреша. — Вперед.

Уреш на мить замислився.

— Гумор. Якщо жарт пояснюють, то це вже не жарт.

Елодін кивнув, а тоді показав на Фентона.

— Іменування? — зронив той.

— Дешева відповідь, ре’ларе, — сказав Елодін із докірливою ноткою в голосі. — Але ти правильно вгадав тему моєї лекції, тож не будемо на це зважати.

Він показав на мене.

— Немає нічого такого, чого не можна було б пояснити, — твердо заявив я. — Якщо щось можна зрозуміти, то можна й пояснити. Можливо, пояснення не вдасться зробити гарним. Але це просто означає, що це складно, а не неможливо.

Елодін підняв один палець.

— Не складно чи неможливо. Просто безглуздо. Дещо можна лише висновувати, — він обурливо мені всміхнувся. — До речі, ти мав відповісти «музика».

— Музика пояснює сама себе, — сказав я. — Вона — це шлях, і вона — це мапа, що показує шлях. І те, й те водночас.

— Але ти можеш пояснити, як працює музика? — запитав Елодін.

— Звісно, — сказав я. Хоч і зовсім не був певен у цьому.

— Можеш пояснити, як працює музика, не вдаючись до ­музики?

Тут мені заціпило. Поки я намагався придумати якусь відповідь, Елодін повернувся до Фели.

— Кохання? — мовила вона.

Елодін здійняв брову так, ніби це трохи його обурило, а тоді схвально кивнув.

— Секунду, — промовив я. — Ми не закінчили. Не знаю, чи можу пояснити музику, не вдаючись до неї, та це не стосується справи. Це не пояснення, це — переклад.

Елодін просяяв.

— Саме так! — погодився він. — Переклад. Усе явне знання — це перекладене знання, а всякий переклад недосконалий.

— Отже, все явне знання недосконале? — запитав я. — Скажіть майстрові Брандеру, що геометрія суб’єктивна. Був би радий подивитися на вашу дискусію.

— Не все знання, — визнав Елодін. — Але більшість.

— Доведіть, — відказав я.

— Довести неіснування чогось неможливо, — буденним тоном втрутився Уреш. У його голосі відчувалася досада. — Це хибна логіка.

Тут я заскреготів зубами. Логіка таки була хибна. Я нізащо не припустився б цієї помилки, якби перед цим краще відпочив.

— То продемонструйте це, — відказав я.

— Гаразд, гаразд, — Елодін підійшов до Фели. — Візьмемо Фелин приклад.

Він узяв її за руку, зіп’яв на ноги й жестом наказав підвес­тися мені.

Я теж із неохотою звівся на ноги, і Елодін поставив нас навпроти одне одного так, щоб ми стояли до інших студентів у профіль.

— Ось двоє прекрасних молодих людей, — промовив він. — Вони зустрічаються поглядами через усе приміщення.

Елодін штовхнув мене у плече, і я хитнувся вперед на пів кроку.

— Він каже «привіт». Вона каже «привіт». Вона всміхається. Він збентежено переступає з ноги на ногу, — я припинив це робити, і всі інші стиха засміялися.

— У повітрі витає щось ефемерне, — проказав Елодін і став позаду Фели. Поклав руки їй на плечі та прихилився до її вуха. — Вона в захваті від його обрисів, — тихо додав він. — Їй цікаво, які в нього вуста. Вона думає, чи не її це суджений, чи не можна явити йому таємні куточки свого серця.

Фела опустила погляд, а її щоки спалахнули яскравим ­шарлатом.

Елодін неквапом обійшов нас і став позаду мене.

— Квоут дивиться на неї й нарешті розуміє, що вперше спонукало людей малювати. Різьбити. Співати.

Він обігнув нас ізнов і врешті став між нами, наче священник перед таїнством шлюбу.

— Між ними є щось тонке й тендітне. Вони обоє це відчувають. Наче електричний розряд у повітрі. Майже непомітне, як іній.

Елодін поглянув мені просто в обличчя. Його темні очі були серйозними.

— Отже… Що ви робитимете?

Я поглянув на нього, геть розгубившись. Єдиним, про що я міг знати менше, ніж про іменування, було залицяння до ­жінок.

— Тут є три шляхи, — сказав іншим студентам Елодін і підняв один палець. — Перший. Наші юні закохані можуть спробувати висловити свої почуття. Можуть спробувати зіграти ледь чутну пісню, яку співають їхні серця.

Елодін зупинився задля ефекту.

— Це — шлях чесного дурня, і він не закінчиться доб­ром. Те, що існує між вами, занадто трепетне для розмов. Це така легка іскорка, що загасити її можна навіть найлегшим подихом.

Майстер-Іменувач похитав головою.

— Навіть якщо ви розумні й умієте говорити, ви приречені на цьому шляху. Бо, хоча ваші вуста й можуть говорити однією мовою, ваші серця — ні, — він напружено поглянув на мене. — Це — проблема перекладу.

Елодін підніс два пальці.

— Другий шлях обачніший. Ви розмовляєте про дрібниці. Про погоду. Знайому п’єсу. Проводите час у товаристві. Тримаєтеся за руки. І при цьому поволі вивчаєте таємні сенси слів одне одного. Так, коли настає час, можна говорити, надаючи своїм словам підтексту задля взаємного розуміння.

Елодін змахнув рукою в мій бік.

— А ще є третій шлях. Шлях Квоута, — він став пліч-о-пліч зі мною, навпроти Фели. — Ти відчуваєш, що між вами щось є. Щось чудове й тендітне.

Він романтично зітхнув, наче закоханий.

— І ти, бажаючи певності в усьому, вирішуєш форсувати питання. Йдеш найкоротшим шляхом. Думаєш, що найпростіше — це найкраще, — Елодін простягнув руки й несамовито потягнувся ними до Фели, неначе хапаючись за неї. — Тож ти тягнешся й хапаєш цю дівчину за груди.

Усі, крім Фели й мене, приголомшено зареготали. Я набурмосився. Вона схрестила руки на грудях. У неї почервоніли лице й шия аж до сорочки.

Елодін повернувся до Фели спиною й поглянув мені в очі.

— Ре’ларе Квоуте, — серйозно проказав він. — Я намагаюся показати твоєму сонному розуму витончену мову, якою шепоче світ. Намагаюся звабити тебе розумінням. Намагаюся тебе навчити, — він нахилився вперед так, що його обличчя мало не торкнулося мого. — Годі хапати мене за цицьки.

***

Із заняття Елодіна я пішов у кепському настрої.

Хоча, правду кажучи, останні кілька днів мій настрій і так був кепським, просто по-різному. Я намагався приховувати це від друзів, але почав ламатися від свого тягаря.

Добила мене втрата лютні. Все інше я міг спокійно витерпіти — і пощипування від опіку на грудях, і постійний біль, що нив у колінах, і недосипання. Невідступний страх, що я втрачу алар не в той час і раптом заблюю кров’ю.

Я давав раду всьому: відчайдушній нужді, досаді на уроки Елодіна. Навіть новій тривозі, викликаній тим, що я знав: по той бік річки чекає Деві зі сповненим люті серцем, трьома краплинами моєї крові та аларом, подібним до океану під час бурі.

Однак утратити лютню — це вже було занадто. Річ була не лише в тому, що я потребував її, щоб заробляти на кімнату й харчі в Анкера. Не лише в тому, що від лютні залежала моя здатність заробляти на прожиток у разі вигнання з Університету.

Ні. Просто з музикою я міг упоратися з усім іншим. Музика була тим клеєм, що тримав мене вкупі. Всього два дні без неї — і я вже розпадався.

Після заняття з Елодіном мені була нестерпна думка про те, щоб іще кілька годин горбитися за робочим столом у Промислі. Руки боліли від самої думки про це, а в очах від недосипання наче пісок з’явився.

Тож натомість я повернувся до закладу Анкера на ранній обід. Вигляд у мене, напевно, був доста жалюгідний, бо Анкер приніс мені до супу подвійну порцію бекону й маленьке пиво на додачу.

— Як минула вечеря, якщо не секрет? — запитав Анкер, спершись на шинквас.

Я поглянув на нього.

— Прошу?

— Та з твоєю юною дамою, — сказав він. — Я не надто допитливий, але гонець саме приніс її. Довелося її прочитати, шоб дізнатися, для кого вона.

Я оторопіло витріщився на Анкера.

Він спантеличено поглянув на мене, а тоді насупився.

— Хіба Лорел не віддала тобі твоєї записки?

Я мотнув головою. Анкер гірко вилаявся.

— Присягаюся, у цієї дівки в голові часом так порожньо, шо крізь неї сонце має світити, — він почав порпатися за шинквасом. — Позавчора гонець лишив для тебе записку. Я сказав їй віддати записку тобі, коли ти прийдеш. Ось вона.

Він продемонстрував вологий і доволі зачуханий папірець, а тоді передав його мені.

Там було написано:

Квоуте,

Я знову в місті й була б дуже рада товариству одного чарівного пана за вечерею сьогодні. На жаль, вільних кандидатів немає. Не хотів би долучитися до мене в «Розколотому кілку»?

Чекаю,

Д.

Мій настрій трохи покращився. Записки від Денни були рідкісним задоволенням, а на вечерю вона мене ще не запрошувала. Хоч я й розсердився через те, що проґавив Денну, від думки про те, що вона повернулася й дуже хоче мене побачити, мій настрій суттєво покращився.

Я зжер обід і вирішив пропустити лекцію із сіаруської, щоб натомість піти до Імрі. Я не бачив Денни понад виток, і здавалося, що покращити мені настрій не може нічого, крім зустрічі з нею.

Мій ентузіазм трохи вщух, коли я перетнув річку. Шлях був довгий, і коліна занили, перш ніж я бодай дістався Кам’яного мосту. Сонце сяяло пронизливо яскраво, та гріло недостатньо, щоб побороти холод раннього зимового вітру. Від дорожньої куряви, що летіла в очі, я почав задихатися.

Денни не було в жодному із шинків, у яких вона зазвичай бувала. Вона не слухала музику в «Кранах» чи в «Козлі у дверях». Її не бачили ні Деох, ні Станчіон. Я вже побоювався, що вона могла зовсім піти з міста, поки я був зайнятий. Вона могла піти на кілька місяців. Могла піти назавжди.

А тоді я завернув за ріг і побачив, що Денна сидить під деревом у невеликому громадському саду. В одній руці вона тримала листа, а в другій — з’їдену до половини грушу. Де вона роздобула грушу в таку пізню пору року?

Коли я опинився на середині саду, до мене дійшло, що вона плаче. Я зупинився на місці, не відаючи, що робити. Хотілося допомогти, але не хотілося заважати. Можливо, найкраще було б…

— Квоуте!

Денна відкинула залишки груші, скочила на ноги й помчала моріжком до мене. Вона всміхалася, та очі в неї були червоні. Денна витерла щоки однією рукою.

— У тебе все гаразд? — запитав я.

У неї в очах забриніли нові сльози, та впасти вони не встиг­ли: Денна замружила очі й різко замотала головою.

— Ні, — відповіла. — Не зовсім.

— Можна чимось допомогти? — запитав я.

Денна витерла очі рукавом сорочки.

— Ти допомагаєш уже тим, що стоїш тут.

Вона склала листа маленьким квадратиком і запхала його в кишеню. А тоді всміхнулася ще раз. Усмішка була не натужна, не з тих, які носять, наче маски. Вона всміхалася по-справжньому, гарно, попри сльози.

Затим Денна схилила голову набік і придивилася до мене. Її усмішка померкла, і на її обличчі відбилася тривога.

— А ти що? — запитала вона. — Здається, ти трохи змарнів.

Я кволо всміхнувся. Моя усмішка була натужна, і я це знав.

— Останнім часом мені кепсько велося.

— Сподіваюся, ти почуваєшся не так кепсько, як виглядаєш, — лагідно сказала вона. — Ти висипаєшся?

— Ні, — зізнався я.

Денна вдихнула, щоб заговорити, а тоді спинилася й закусила губу.

— Хотів би про щось поговорити? — спитала. — Не знаю, чи могла б якось допомогти, але… — знизала плечима і трохи перенесла вагу з ноги на ногу. — Я й сама не сплю добре. Знаю, як воно.

До пропозиції допомоги від неї я був не готовий. Тут я відчув себе… Не можу сказати точно, що тоді відчув. Це непросто виразити словами.

Річ була не в самій пропозиції допомоги. Друзі ненастанно допомагали мені вже не один день. Але Сімова готовність допомогти відрізнялася від цього. Його поміч була надійна, як хліб. Але знати, що Денні не байдуже, було все одно що ковтнути теплого вина в зимову ніч. Я відчував, як це солодко гріє мені зсередини груди.

Я всміхнувся Денні. По-справжньому. Відчувати цю усмішку на обличчі було дивно, і я замислився, як довго супився, сам того не знаючи.

— Ти допомагаєш уже тим, що стоїш тут, — чесно сказав я. — Варто лише поглянути на тебе — і мій настрій уже дивовижно змінюється.

Вона закотила очі.

— Ну звісно! Вигляд моєї заплаканої пики — це панацея.

— Говорити майже нема про що, — сказав я. — Моє безталання поєдналося з моїми ж кепськими рішеннями, і я за це розплачуюся.

У Денни вирвався смішок, дуже схожий на схлип.

— Звідки мені про таке знати? — мовила вона, і її вуста іронічно скривилися. — Найгірше, коли в усьому винна твоя ж дурість, чи не так?

Я відчув, як мої вуста вигинаються так само, як у неї.

— Так, — підтвердив я. — Правду кажучи, волів би знайти не співчутливе вухо, а невеличку віддушину.

— Це я можу забезпечити, — сказала Денна й узяла мене за передпліччя. — Господь свідок, що ти раніше частенько робив те саме для мене.

Я пішов поряд із нею.

— Справді?

— Постійно, — запевнила вона. — Про це легко забути, коли ти поряд, — Денна на мить зупинилася. Мені теж довелося зупинитися, бо вона тримала мене попід руку. — Це неправильно. Я хочу сказати, що, коли ти поряд, це легко забути.

— Що забути?

— Все, — сказала Денна. На мить її голос перестав бути таким грайливим. — Усе погане в моєму житті. Хто я. При­ємно мати змогу час від часу брати відпустку від самої себе. А ти з цим допомагаєш. Ти моя тиха гавань у нескінченному буремному морі.

Я реготнув.

— Справді?

— Так, — невимушено сказала Денна. — Ти моя тіниста верба в сонячний день.

— А ти, — відповів я, — солодка музика в далекій кімнаті.

— Це добре, — промовила Денна. — Ти несподіваний торт у дощовий день.

— Ти припарка, що витягає отруту з мого серця, — заявив я.

— Гм-м, — Денна завагалася. — Щодо цього не певна. Серце, повне отрути, — образ не з привабливих.

— Авжеж, — визнав я. — Це звучало краще, доки я не сказав цього вголос.

— Ось що буває, коли змішуєш метафори, — відповіла Денна. Пауза. — Одержав мою записку?

— Одержав сьогодні, — сказав я з усім жалем, який тільки міг виразити голосом. — Усього кілька годин тому.

— А… — промовила Денна. — Шкода, вечеря була гарна. Твою порцію я теж з’їла.

Я спробував вигадати, що сказати, та вона просто всміхнулася й похитала головою.

— Я дражнюся. Насправді вечеря була лише приводом. Я маю дещо тобі показати. Тебе важко знайти. Я вже подумала, що цьому доведеться зачекати до завтра, коли ти співатимеш у Анкера.

Я відчув гострий біль у грудях — такий сильний, що його не перекривала вповні навіть присутність Денни.

— Пощастило, що ти впіймала мене сьогодні, — сказав я. — Не впевнений, що гратиму завтра.

Вона схилила голову набік.

— Ти завжди співаєш увечері в повалок. Не змінюй цього часу. Мені вже й так досить важко тебе знайти.

— Хто б казав! — відповів я. — Я ніколи не можу спіймати тебе двічі в одному місці.

— О так, певна, що ти весь час мене шукаєш, — зневажливо промовила вона, а тоді захоплено всміхнулася. — Але це не стосується справи. Ходімо. Я впевнена, що це тебе розважить.

Денна пішла швидше, потягнувши мене за руку.

Її ентузіазм був заразливим, і я, йдучи за нею звивистими вулицями Імрі, зрозумів, що всміхаюся.

Урешті ми прийшли до маленької вітрини. Денна стала переді мною й мало не заскакала від захвату. Де й поділися сліди її ридань! Очі стали ясними. Вона приклала холодні руки до мого обличчя.

— Заплющ очі, — попросила Денна. — Це сюрприз!

Я заплющив очі, і вона провела мене кілька кроків за руку. Усередині крамниці було напівтемно й пахло вичиненою шкірою. Я почув чоловічий голос: «То це він?» — а тоді шум пересування різних речей.

— Готовий? — сказала мені на вухо Денна. У її голосі мені вчувалась усмішка. Її дихання лоскотало мені волосинки на карку.

— Гадки не маю, — чесно відповів я.

І відчув у себе на вусі її дихання: вона притлумила смішок.

— Гаразд. Розплющ очі.

Я розплющив їх і побачив худорлявого немолодого чоловіка, що стояв за довгим дерев’яним прилавком. Перед ним лежав порожній футляр для лютні, розкритий, наче книга. Денна купила мені подарунок. Футляр для лютні. Футляр для моєї вкраденої лютні.

Я підступив на крок. Порожній футляр був довгий і стрункий, укритий гладенькою чорною шкірою. Жодної петлі. На краю виднілися сім яскравих сталевих застібок, завдяки яким верх підіймався, наче кришка коробки.

Усередині був м’який оксамит. Я простягнув руку до нього і зрозумів, що оббивка м’яка, але пружна, як губка. Ворса на оксамиті була майже пів дюйма завтовшки й мала темно-­багряний колір.

Чоловік за прилавком нещиро всміхнувся.

— Ваша дама має гарний смак, — зауважив він. — І серйозно ставиться до своїх бажань.

Він підняв кришку.

— Шкіра змащена й навощена. Два шари з дугами із цукрового клену внизу, — провів пальцем уздовж нижньої половини футляра, а тоді показав на відповідну борозну на кришці. — Вона лягає досить щільно, щоб там не циркулювало повітря. Тож не треба боятися переходів із теплого вогкого приміщення у крижану ніч.

Чоловік почав різко застібати застібки на краю футляра.

— Дама була проти латуні. Тож вони з тонкої сталі. А коли вони на місці, кришка притискається до прокладки. Його можна занурити в річку — і оксамит усередині залишиться сухим, — він знизав плечима. — Урешті вода, звісно, просочила би шкіру. Але люди не всемогутні.

Перекинувши футляр, він сильно постукав кісточкою пальця по округлому дну.

— Я зробив клен тонким, щоб футляр не був громіздкий чи важкий, і зміцнив його смугами із ґланцівської сталі, — чоловік показав на Денну, яка стояла й усміхалася. — Ця дама хотіла рамстонську сталь, але я пояснив, що Рамстон міцний і водночас доволі крихкий. Ґланцівська сталь легша та зберігає форму.

Він змірив мене поглядом.

— Молодий пан може за бажання стати на заглибину футляра й не роздушити її, — його вуста злегка стиснулись, і він поглянув на мої ноги. — Хоча волів би, щоб ви цього не робили.

Він знову повернув футляр правильним боком угору.

— Мушу сказати, що це, либонь, найчудовіший футляр, який я виготовив за двадцять років, — посунув його через прилавок до мене. — Сподіваюся, він вас задовольнить.

Мені відібрало мову. Рідкість. Я простягнув руку і провів нею по шкірі. Вона була тепла і гладенька. Я торкнувся сталевого кільця, до якого слід було прикріпити ремінець для плеча. Поглянув на Денну, яка ледь не танцювала від задоволення.

Денна радо ступила вперед.

— Оце найкраще, — сказала вона й розстебнула застібки з такою знайомою легкістю, що було зрозуміло: вона вже таке робила. Вона зняла кришку й потицяла всередину пальчиком. — Оббивка влаштована так, щоб її можна було виймати і ставити наново. Тож хай яка лютня в тебе буде в майбутньому, футляр однаково підходитиме.

— А ще поглянь! — вона натиснула на оксамит там, де було місце для грифа, крутнула пальцями, а тоді різко відкрилася кришка, під якою виявилася схованка. Денна всміхнулася знову. — Це теж була моя ідея. Наче таємна кишенька.

— Тіло Господнє, Денно, — проказав я. — Це ж, певно, обійшлося тобі в цілий статок.

— Ну, знаєш, — мовила вона з демонстративною скромністю, — я мала невеличкі заощадження.

Я провів рукою зсередини, торкаючись оксамиту.

— Денно, я серйозно. Цей футляр, напевно, коштує стільки ж, скільки й моя лютня… — я поступово замовк, а мій шлунок нудотно скрутився. Лютня, якої я вже навіть не маю.

— Дозвольте зауважити, пане, — сказав чоловік за прилавком. — Якщо лютня у вас не зі щирого срібла, цей футляр, мабуть, коштує набагато більше.

Я знову провів руками по кришці. Мені ставало дедалі гірше. Я не міг вигадати, що сказати, — ні словечка. Як я міг сказати Денні, що хтось украв мою лютню, після того як вона так поморочилася з цим прекрасним дарунком для мене?

Денна захоплено всміхнулася.

— Перевірмо, як туди ляже твоя лютня!

Вона зробила знак рукою, і чоловік за прилавком дістав мою лютню й поклав її у футляр. Той сів на неї впритул, як рукавичка.

Я заплакав.

***

— Боже, мені аж соромно, — сказав я й висякався.

Денна злегка торкнулася моєї руки та вже втретє повторила:

— Дуже прошу, вибач.

Ми сиділи на узбіччі поряд із маленькою майстернею. Розплакатися перед Денною — це вже було кепсько. Я хотів опанувати себе так, щоб на мене не витріщався ще й майстер.

— Я просто хотіла, щоб футляр нормально підійшов, — сказала Денна. Личко в неї було вражене. — Лишила записку. Ти мав прийти на вечерю, щоб я могла тебе здивувати. Ти навіть не мав знати, що лютня зникла.

— То пусте, — запевнив я.

— Та явно ж не пусте, — заперечила Денна. В очах у неї забриніли сльози. — Коли ти не прийшов, я не знала, що й робити. Учора шукала тебе повсюди. Стукала у двері до тебе, але ти не відповідав, — вона опустила погляд на свої ноги. — Вічно не можу знайти тебе, коли йду шукати.

— Денно, — проказав я, — все гаразд.

Вона енергійно замотала головою, вперто не дивлячись на мене, а по її щоках полилися сльози.

— Не гаразд. Я мала знати. Ти ж обіймаєш її, наче свою маленьку дитину. Якби хтось у моєму житті дивився на мене так, як ти на цю лютню, я…

У Денни урвався голос, і вона важко ковтнула, а тоді з неї знову полилися слова.

— Я знала, що вона — найважливіше у твоєму житті. Тому й хотіла роздобути тобі безпечне вмістилище для неї. Просто не думала, що це буде так… — Денна ще раз ковтнула і стиснула кулаки. Її тіло було таке напружене, що вона мало не тремтіла. — Боже. Я така дурна! Ніколи не думаю. Вічно таке роблю. Все псую.

Волосся в Денни попадало обабіч обличчя, тож я не бачив його виразу.

— Що зі мною таке?! — тихим сердитим голосом запитала вона. — Чому я така ідіотка? Чому не можу за все життя хоч щось зробити правильно?

— Денно, — вимушено урвав її я, бо вона майже не давала собі відсапатися. Поклав долоню їй на руку, і вона заціпеніла. — Денно, ти просто не могла знати, — втрутився я. — Як давно ти граєш? Місяць? Ти коли-небудь узагалі мала власний інструмент?

Вона хитнула головою. Її лице досі ховалося за волоссям.

— У мене була та ліра, — тихо промовила Денна. — Але всього кілька днів, до пожежі, — вона нарешті підвела погляд. Її лице виражало відверте горе. Очі й ніс були червоними. — Це відбувається постійно. Я намагаюся зробити щось хороше, але все плутається, — вона кинула на мене страдницький погляд. — Ти не знаєш, як воно.

Я розсміявся. Посміятися знову було надзвичайно приємно. Сміх виринув із глибини моїх нутрощів і вирвався з горла, наче ноти із золотого рога. Уже цей сміх був вартий трьох гарячих обідів і двадцяти годин сну.

— Я чудово знаю, як воно, — запевнив я, відчуваючи синці на колінах і не загоєні до кінця шрами, що тягнулися на спині. Замислився, чи не розповісти Денні, яку катавасію я влаштував, повертаючи її перстень. А тоді вирішив, що моя оповідь про те, як Емброуз намагається мене вбити, навряд чи покращить її настрій. — Денно, я король добрих ідей, які йдуть шкереберть.

Тут вона всміхнулася, шморгнула носом і потерла очі рукавом.

— Ми чудова парочка плаксивих ідіотів, авжеж?

— Так, — погодився я.

— Вибач, — повторила вона, і її усмішка померкла. — Я просто хотіла зробити для тебе щось добре. Але в мене таке не ­виходить.

Я взявся обома руками за руку Денни й поцілував її.

— Денно, — абсолютно чесно сказав я, — це — найбільше добро, яке хто-небудь зробив мені за все життя.

Вона неделікатно пирхнула.

— Щира правда, — запевнив я. — Ти мій блискучий гріш на узбіччі. Ти дорожча за сіль чи місяць під час тривалого нічного переходу. Ти солодке вино у мене в роті, пісня в моїй горлянці та сміх у моєму серці.

У Денни зарум’янилися щоки, та я, геть не збентежившись, продовжував.

— Ти надто хороша для мене, — сказав я. — Ти розкіш, якої я не можу собі дозволити. І попри це наполягаю: піди сього­дні зі мною. Я замовлю тобі вечерю й годинами розводити­муся про те, який ти безмежний і чудовий пейзаж.

Я підвівся й зіп’яв її на ноги.

— Я гратиму тобі. Співатиму тобі пісень. Хай решта світу не торкається нас до вечора, — і схилив голову, показуючи, що це — запитання.

Денна скривила рота.

— Звучить гарно, — визнала вона. — Я хотіла б утекти від світу до вечора.

***

Кілька годин по тому я бадьорим кроком ішов назад до Університету. Насвистував. Співав. Лютня в мене на плечі була легка, як поцілунок. Сонце було тепле й заспокійливе. Вітерець — прохолодний.

Життя починало налагоджуватися.