Страх мудреця

Розділ п’ятдесят третій. Прямовис

Я прокульгав у ворота Северена обірваний, без гроша й го­лодний.

Голод мені добре знайомий. Я знаю, що він може утворювати в людині безліч різних порожнин. Конкретно цей голод не був жахливим. За день до того я з’їв два яблука і трохи солоної свинини, тож цей голод був просто болючим. Це не був поганий голод, від якого людина слабшає та тремтить. Від цього я був убезпечений іще годин на вісім, не менше.

За останні два витки все, що я мав, було втрачено, знищено, вкрадено чи покинуто. Єдиним винятком була моя лютня. Чудесний футляр Денни під час моєї мандрівки окупився вдесятеро. Він не лише одного разу врятував життя мені, а й захищав мою лютню, рекомендаційний лист від Трепа й безцінний малюнок чандріян за авторством Ніни.

Ви, можливо, помітили, що я не згадую в переліку своїх пожитків одягу. На те є дві добрі причини. Перша: те зачухане ганчір’я, що було на мені, насправді не можна назвати одягом, не перекрутивши істину, наче білизну після прання. По-друге, я вкрав його, тож якось неправильно називати його моїм.

Найбільше ж дратувала втрата Фелиного плаща. Я був змушений порвати його й пустити на пов’язки в Юнпуї. Майже так само кепсько було те, що ґрам, який тяжко мені дістався, тепер лежав десь під глибокими, холодними, темними водами Сентського моря.

***

Місто Северен було розділене високою білою кручею на дві нерівні частини. Основна частина міського життя відбувалася в більшій частині міста, розташованій біля підніжжя цієї кручі, що мала влучну назву Прямовис.

На Прямовисі стояла значно менша частина міста. Вона здебільшого складалася з маєтків і особняків, що належали аристократії й багатим купцям. Також там була відповідна кількість кравецьких ательє, платних стаєнь, театрів і борделів, необхідних для забезпечення потреб вищого класу.

Прямовисна круча з білого каменю мала такий вигляд, ніби її виставили до небес, щоби шляхті краще було видно сільську місцевість. Витягуючись на північний схід і південь, вона знижувалася і ставала менш показною, зате там, де вона розсікала Северен, вона була двісті футів заввишки та здавалася крутою, наче садовий мур.

У центрі міста із Прямовису стирчав широкий кам’яний півострів. На цьому скельному виступі вмостився маєток мейра Алверона. Його бліді кам’яні стіни було видно з будь-якої точки міста внизу. Ефект був приголомшливий, неначе родове гніздо мейра дивилося на вас згори вниз.

Побачивши його без монетки в кишені й без пристойного одягу, я відчув неабиякий острах. Я планував одразу віднести Трепового листа мейрові, попри свій розхристаний вигляд, але, поглянувши на високі кам’яні стіни, усвідомив, що мене, певно, не пустять у двері. Я був схожий на задрипаного жебрака.

Ресурсів у мене було мало, а вибору — ще менше. За винятком Емброуза, що перебував у батьковому баронстві за кілька миль на південь, я не знав жодної душі в усенькому Вінтасі.

Я вже жебрав і крав раніше. Однак лише тоді, коли інші варіанти були мені недоступні. Це небезпечні заняття, і лише цілковитий дурень пробує себе в них у незнайомому місті, а тим паче — в геть новій для себе країні. Тут, у Вінтасі, я навіть не знав, які закони можу цим порушити.

Тож я зціпив зуби та скористався єдиним доступним варіантом. Побрів босоніж мощеними вулицями Нижнього Северена, доки не натрапив на ломбард у одній із кращих частин міста.

Я майже годину простояв через дорогу, споглядаючи, як люди приходять туди та йдуть звідси, й намагаючись відшукати кращий варіант. Але такого в мене просто не було. Тож я дістав із потайного відділення свого футляра з лютнею лист від Трепа й малюнок Ніни, перейшов вулицю й заставив свою лютню разом із футляром за вісім срібних ноблів і розписку на виток.

Якщо ви вели таке легке життя, що ніколи не зверталися до ломбардів, дозвольте пояснити. Ця розписка була своєрідною квитанцією, а я, маючи її, міг викупити свою лютню за ті самі гроші за умови, що встигну це зробити за одинадцять днів. На дванадцятий день вона ставала власністю господаря ломбарду, який, поза сумнівом, узяв би і продав би її вдесятеро дорожче.

Повернувшись на вулицю, я зважив монети. Вони здавалися тонкими й безплотними порівняно із шалдійською валютою чи важкими союзними грошами, що з ними я був знайомий. І все ж гроші повсюди витрачаються однаково, і за сім ноблів я дістав гарний комплект одягу, такий, у який може вбиратися шляхетний панич, а також пару м’яких шкіряних черевиків. На решту постригся, поголився, скупався, а також уперше за три дні гарно поїв. Опісля я знову залишився бідним, але почувався набагато впевненішим.

І все ж я знав, що добратися до мейра буде важко. Люди, наділені такою владою, як він, живуть під захистом багатьох різних речей. Є узвичаєні, куртуазні способи пробратися крізь цей захист: знайомства та аудієнції, послання й персні, візитівки й лизання дуп.

Але оскільки в мене було всього одинадцять днів на повернення лютні з ломбарду, мій час був занадто дорогоцінний для такого. Я мусив зв’язатися з Алвероном хутко.

Тож я подався до підніжжя Прямовису й відшукав маленьку кав’яреньку, що обслуговувала шляхетну клієнтуру. На одну з нечисленних дорогоцінних монет, що залишилися, купив кухлик шоколаду й сів на місце, з якого було видно галантерейну майстерню через дорогу.

Наступні кілька годин я слухав плітки, що крутяться в таких закладах. Навіть краще, завоював довіру розумного хлопчини, який працював у кав’ярні й чекав на можливість повторити мій шоколад за бажання. Скориставшись його допомогою та трішки послухавши чужі розмови, я чимало дізнався про двір мейра за короткий час.

Урешті тіні видовжились, і я вирішив, що настав час діяти. Покликав хлопчика до себе й показав через дорогу.

— Бачиш отого пана? В червоному жилеті.

— Так, пане.

— Знаєш, хто це?

— Есквайр Берґон, якщо ваша ласка.

«Треба когось важливішого».

— А того сердитого хлопаку в жахливому жовтому капелюсі?

Хлопчина приховав усмішку.

— То баронет Петтур.

«Ідеально». Я підвівся й поплескав Джима по спині.

— Із такою пам’яттю ти далеко підеш. Бережи себе, — дав йому півгріш і покрокував туди, де стояв баронет, мацаючи моток темно-зеленого оксамиту.

Зайве й казати, що на соціальній драбині ніхто не стоїть нижче за едема ру. Та й якщо забути про моє походження, я був безземельним простолюдином. Це означало, що за соціальним становищем баронет настільки вищий за мене, що, якби він був зіркою, я не міг би розгледіти його неозброєним оком. Людина з моїм статусом мала би звертатися до нього «мій пане», уникати зорового контакту, а також низенько та скромно кланятися.

Правду кажучи, людина з моїм становищем у суспільстві взагалі не мала б із ним розмовляти.

У Союзі все, звісно, було інакше. А сам Університет був особливо схильний до рівності. Але навіть там шляхта залишалася багатою, могутньою, зі зв’язками. Такі люди, як Емброуз, завжди топталися по таких людях, як я. А якщо виникали труднощі, він завжди міг зам’яти справу чи підкупити суддю, щоб урятуватися від біди.

Але тепер я був у Вінтасі. Тут Емброузу не треба було підкупати суддю. Якби я ненароком штовхнув баронета Петтура на вулиці, ще бувши босим і забрьоханим, він міг би відшмагати мене кінським батогом до крові, а тоді викликати констебля: хай заарештує мене за порушення громадського спокою. І констебль зробив би це, всміхнувшись і кивнувши.

Спробую висловитися більш стисло. У Союзі пани — це люди зі владою та грішми. У Вінтасі пани мають владу, гроші та привілеї. Багато правил їх просто не стосуються.

Тож у Вінтасі соціальне становище було вкрай важливе.

Тож, якби баронет дізнався, що я нижчий за нього, то буквально попихав би мною.

З іншого боку…

Пішовши на той бік вулиці до баронета, я розправив плечі й трохи підняв підборіддя. Напружив шию та трішки примружив очі. Роззирнувся так, ніби вся вулиця належала мені й наразі трохи мене засмучувала.

— Баронет Петтур? — швидко вимовив я.

Чоловік підвів погляд, невизначено всміхнувшись так, ніби не міг зрозуміти, впізнає мене чи ні.

— Так?

Я коротко махнув рукою в бік Прямовису.

— Ви зробили б велику послугу мейрові, якби якомога швидше провели мене до його маєтку.

Я зобразив суворе, майже сердите обличчя.

— Ну, я певен… — судячи з тону, він був аж ніяк не певен. Я відчував, як у ньому починають нуртувати запитання, виправдання. — Щ…

Я вп’явся в баронета своїм найпихатішим поглядом. Едема, може, й перебувають на найнижчому щаблі соціальної драбини, та на світі немає кращих акторів. Я виховувався на сцені, а мій батько вмів зіграти такого величного короля, що я бачив, як глядачі скидали капелюхи, коли він виходив на сцену.

Я зробив свій погляд жорстким, як агат, і оглянув рум’яного чоловіка згори донизу, наче він був конем, а я не був певен, чи варто на нього ставити.

— Якби питання не було нагальне, я нізащо не став би так вам нав’язуватись, — я завагався, а тоді напружено, неохоче додав: — Пане.

Баронет Петтур зазирнув мені в очі. Він трохи вийшов із рівноваги, але й близько не так сильно, як я сподівався. Як і більша частина шляхти, він був зациклений на собі, наче гіроскоп, що обертається навколо своєї осі, і тоді він не пирхав і не дивився на мене зверхньо лише через невпевненість. Він придивився до мене в намаганні вирішити, чи можна ризикнути образити мене, запитавши, як мене звати та звідки ми знайомі.

Однак у мене ще залишалась одна хитрість у запасі. Я пус­тив у хід нещиру, насторожену усмішку, якою послуговувався швейцар у «Сірому чоловікові», коли я багато місяців тому приходив до Денни. Як я вже казав, усмішка була гарна: люб’язна, ввічлива й більш зверхня, ніж якби я простягнув руку й погладив чолов’ягу по голові, наче пса.

Баронет Петтур витримав під вагою цієї усмішки майже цілу секунду. А тоді тріснув, наче яйце, трохи зігнувши плечі, і його поведінка стала трішечки улесливою.

— Я з радістю надам мейрові будь-яку послугу, яку тільки можу, — проказав він. — Будь ласка, дозвольте.

Він першим попрямував до підніжжя кручі.

Я, пішовши слідом, усміхнувся.