Страх мудреця

Розділ сто двадцять сьомий. Гнів

— Що ти собі думав? — поцікавився Темпі. «Розчарування. Суво­ра догана». — Яким дурнем треба бути, щоб відкласти меча?

— Вона перша відкинула меч! — обурився я.

— Лише для того, щоб тебе приманити, — сказав Темпі. — Лише заради пастки.

Я пристібав піхви Цезури так, щоб її ефес повис у мене над плечем. Після мого програшу особливих церемоній не було. Маґвін просто повернула мій меч і всміхнулася мені, втішно погладжуючи по руці.

Я подивився, як унизу поволі розсіюється натовп, і показав Темпі жест «увічлива недовіра».

— Мені слід було залишити меч при собі, коли вона була беззбройна?

— Так! — «Цілковита згода». — Вона вп’ятеро краща бійчиня, ніж ти. У тебе міг би бути шанс, якби ти залишив при собі меч!

— Темпі має рацію, — почув я голос Шегін позаду себе. — Знання ворога відповідає летані. Коли бій неминучий, розумний боєць користується будь-якою перевагою.

Я повернувся й побачив, як вона крокує стежкою вниз. Поряд із нею йшла Пенте.

Я зробив жест «увічлива впевненість».

— Якби я залишив меча при собі й переміг, люди подумали б, що Карсерет була дурною, і зненавиділи б мене за те, що я дістав незаслужений ранг. А якби я залишив меча при собі та програв, це стало би приниженням. Ані те, ані те не грає мені на руку, — я по черзі глянув на Шегін і Темпі. — Хіба я помиляюся?

— Тут ти не помиляєшся, — сказала Шегін. — Але Темпі також не помиляється.

— Перемоги слід прагнути завжди, — мовив Темпі. «Твердість».

Шегін повернулася до нього й додала:

— Успіх понад усе. Для успіху не завжди потрібна перемога.

Темпі зробив жест «шаноблива незгода» й відкрив рота для відповіді, але Пенте заговорила першою, перебивши його:

— Квоуте, ти не забився, коли впав?

— Забився, але не сильно, — відповів я та з острахом поворушив спиною. — Може, дістав кілька синців.

— Тобі є що на них нанести?

Я хитнув головою.

Пенте ступила вперед і взяла мене за передпліччя.

— У мене вдома дещо є. Ми залишимо цих двох — хай собі обговорюють летані. Хтось мусить обробити твої ушкодження, — вона взялася лівою рукою за моє передпліччя, тож її слова вирізнялися відсутністю емоційного забарвлення.

— Звісно, — озвалася за мить Шегін, і Темпі квапливо зробив жест «згода». Однак Пенте вже рішуче вела мене донизу.

Ми пройшли десь із чверть милі. При цьому Пенте легенько тримала мене за передпліччя.

Урешті вона заговорила атурською зі своїм характерним легким акцентом.

— Ти забився досить сильно, щоб потребувати якоїсь мазі? — запитала вона.

— Та ні, — визнав я.

— Я так і думала, — сказала вона. — Однак я після програшу в бою рідко бажаю, щоб хтось розказував мені, як я програла, — Пенте зблиснула ледь помітною, потайною усмішкою.

Я всміхнувся у відповідь.

Ми продовжували йти, а Пенте все тримала мене за руку, непомітно ведучи нас через гайок, а відтак — угору вздовж крутої стежки, вирізьбленої в невеликій скелі. Урешті ми прийшли до усамітненої долини, вкритої килимом із диких папавлерів, які квітли серед трави. Їхні розпущені криваво-червоні пелюстки були майже такого самого кольору, як найманський одяг Пенте.

— Вашет розповідала мені, що ви, варвари, маєте дивні ритуали, пов’язані зі статевими зносинами, — мовила Пенте. — Вона казала, що якби я побажала лягти з тобою в ліжко, то мені слід було би привести тебе до квітів, — обвела жестом усе довкола себе. — Ці — найкращі, які я змогла відшукати в цю пору року, — Пенте очікувально поглянула на мене.

— А… — проказав я. — Напевно, Вашет трохи з тебе пожартувала. Чи, може, пожартувала з мене, — Пенте насупилась, і я квапливо продовжив: — Але у варварів дійсно існує чимало ритуалів, які передують статевим зносинам. У нас усе дещо складніше.

Пенте зробила жест «понуре роздратування».

— Мені нема чого дивуватися, — заявила вона. — Усі розповідають історії про варварів. Почасти цього вимагає навчання, щоб я могла непогано триматися поміж ваших. — «Іронічне “однак”». — А позаяк я ще не бувала поміж них, історії також розповідають, щоб подражнити мене.

— Які історії? — запитав я, згадуючи, що чув про Адем і летані до зустрічі з Темпі.

Вона знизала плечима. «Легке зніяковіння».

— Це якась дурня. Кажуть, у варварів усі чоловіки здоровезні, — Пенте показала кудись значно вище за свою голову, зображаючи людину понад сім футів на зріст. — Наден розповідав мені, що ходив до містечка, в якому варвари їли суп із багнюки. Кажуть, варвари ніколи не купаються. Кажуть, варвари п’ють власну сечу, бо вважають, що так проживуть довше, — вона похитала головою, сміючись і показуючи жест «нажа­хана веселість».

— Тобто, — поволі запитав я, — ви своєї сечі не п’єте?

Пенте застигла, так і не досміявшись, і поглянула на мене. Її личко й руки виражали спантеличену, винувату суміш зніяковіння, огиди й недовіри. То був такий чудернацький клубок емоцій, що я мимоволі розсміявся. Коли до неї дійшло, що це жарт, я побачив, як вона розслабилася.

— Розумію, — сказав я. — Ми розповідаємо схожі історії про адемів.

У неї спалахнули очі.

— Ану розкажи, як я розказала тобі. Це справедливо.

З огляду на те, як відреагував Темпі, коли я розповів йому про словесний вогонь і летані, я вирішив поділитися чимось іншим.

— Кажуть, ті, хто приймає червоні шати, ніколи не вступають у статеві зносини. Кажуть, ви вкладаєте цю енергію в кетан, і саме тому ви такі добрі бійці.

Тут Пенте розреготалася.

— Якби це було так, я ніколи не дійшла б до третього каменя, — заявила вона. «Іронічна веселість». — Якби вміння битися давало утримання від статевих зносин, бували б такі дні, коли я навіть кулака не стиснула б.

Тут я відчув, як мій пульс трохи прискорився.

— І все ж, — додала вона, — я здогадуюся, звідки взялася ця історія. Напевно, вони думають, ніби ми не вступаємо у статеві зносини, бо жоден адем не ліг би в ліжко з варваром.

— А… — дещо розчаровано озвався я. — Тоді чому ти привела мене до квітів?

— Тепер ти належиш Адемре, — невимушено мовила вона. — Тепер, гадаю, до тебе звертатиметься багато хто. Ти маєш миле личко, та й важко не зацікавитися твоїм гнівом.

Пенте зупинилася й багатозначно опустила погляд.

— Ну, хіба що ти хворий…

Тут я зашарівся.

— Що?! Ні! Звісно, ні!

— Ти певен?

— Я навчався в Медиці, — дещо сухо пояснив я. — Найвидатнішій медичній школі в цілому світі. Я знаю все про хвороби, які можуть виникнути в людини, про те, як їх виявляти, та про їх лікування.

Пенте скептично поглянула на мене.

— Конкретно в тобі я не сумніваюсь. Але добре відомо, що варвари доволі часто хворіють на статеві недуги.

Я похитав головою.

— Це просто ще одна дурнувата історія. Запевняю тебе: варвари не заразніші за адемів. Ба більше, я гадаю, що ми можемо бути менш заразні.

Вона хитнула головою. Її погляд став серйозним.

— Ні. Тут ти помиляєшся. Скільки зі ста варварів, на твою думку, мають такі недуги?

На це було просто відповісти: я знав відповідну статистику завдяки Медиці.

— Зі ста? Може, п’ятеро. Серед тих, хто працює в борделях чи вчащає до таких закладів, звісно, більше.

На обличчі Пенте відбилась явна огида. Вона здригнулася.

— Зі ста адемів таких недуг не має жоден, — твердо сказала вона. «Однозначно».

— Ой, та ну тебе, — я підняв руку і склав пальці колом. — Жоден?

— Жоден, — підтвердила вона з похмурою впевненістю. — Підхопити щось таке можна лише від варвара, і тих, хто подорожує, застерігають.

— А якби ти підхопила хворобу від іншого адема, який не зберігав обережності в мандрах? — запитав я.

Крихітне, схоже на сердечко личко Пенте спохмурніло. Вона роздула ніздрі.

— Від одного зі своїх? — «Безмежний гнів». — Якби хтось із Адемре раптом передав мені хворобу, я була б розлючена. Я кричала би з кручі про те, що він скоїв. Я зробила б так, що жити йому стало би боляче, як від перелому.

Вона зробила жест «огида», легко погладивши свою сорочку. То було перше слово жестової мови адемів, яке я дізнався від Темпі.

— Далі я подалася б у довгий шлях за гори, до Талю, щоб вилікуватися від неї. Навіть якби подорож тривала два роки й не принесла школі грошей. І тоді ніхто не став би думати про мене гірше.

Я кивнув самому собі. Логічно. Якби було інакше, то з таким ставленням до статевої близькості, як у них, хвороби стрімко поширювалися б серед населення.

Я побачив, що Пенте очікувально дивиться на мене, і сказав:

— Дякую за квіти.

Вона кивнула й підступила ближче, підвівши погляд на мене. В її очах відбивався захват, і вона сором’язливо всміхалася. Відтак її личко посерйознішало.

— Цього достатньо для задоволення ваших варварських ритуалів чи треба зробити щось іще?

Я сягнув униз і провів рукою по гладенькій шкірі на її шиї, просунувши кінчики пальців під довгу косу так, що вони легенько торкнулися її карку. Пенте заплющила очі й підняла обличчя до мого.

— Вони прекрасні, і їх більш ніж достатньо, — запевнив я й нагнувся, щоб її поцілувати.

***

— Я мала рацію, — заявила Пенте, вдоволено зітхнувши, поки ми лежали оголені серед квітів. — У тебе гарний гнів.

Я лежав на спині, її маленьке тіло скрутилося калачиком у мене під пахвою, а її личко у формі сердечка обережно лягло мені на груди.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я. — Здається, слово «гнів» може бути тут недоречним.

— Я маю на увазі вейвін, — пояснила Пенте, вживши адемічне слово. — Це те саме?

— Не знаю цього слова, — зізнався я.

— Здається, тут правильно сказати «гнів», — мовила вона. — Я розмовляла твоєю мовою з Вашет, і вона мене не виправляла.

— Тоді що ти маєш на увазі під гнівом? — запитав я. — Я точно не почуваюся розгніваним.

Пенте підняла голову з моїх грудей і нагородила мене лінивою, вдоволеною усмішкою.

— Ну звісно, — сказала вона. — Я забрала твій гнів. Як ти можеш почуватися таким чином?

— Тоді… тоді ти розгнівана? — запитав я, впевнений, що геть не розумію суті.

Пенте засміялася й похитала головою. Свою довгу косу вона вже розплела, і її медове волосся повисло по один бік від обличчя. Через це вона здавалася геть іншою людиною. І ще, мабуть, через відсутність червоних шат найманки.

— Це не такий гнів. Я рада ним володіти.

— Все одно не розумію, — сказав я. — Це може бути щось таке, чого варвари не знають. Поясни мені, як дитині.

Якусь мить вона глипала на мене серйозними очима, а тоді перекотилася на живіт, щоб дивитися на мене було легше.

— Цей гнів — не почуття. Це… — вона завагалася, гарненько насупившись. — Це бажання. Це творення. Це хотіння життя.

Пенте роззирнулася довкола, а тоді зосередилася на траві довкола нас.

— Гнів змушує траву проштовхуватися вгору, крізь землю, щоб дотягнутися до сонця, — продовжила вона. — Усе живе володіє гнівом. Це вогонь у ньому, що змушує його хотіти рухатися, зростати, діяти, творити, — схилила голову набік. — Це тобі зрозуміло?

— Здається, так, — сказав я. — А жінки забирають гнів у чоловіків під час статевої близькості?

Пенте всміхнулася й кивнула.

— Саме тому опісля чоловік такий стомлений. Він віддає часточку себе. Мліє. Спить, — вона опустила погляд. — Чи, може, частина нього спить.

— Недовго, — зауважив я.

— Це тому що в тебе гарний, сильний гнів, — відповіла вона з гордістю. — Як я вже казала. Я бачу це, бо забрала часточку його. І бачу, що частина його ще чекає.

— Так, — визнав я. — Але що із гнівом роблять жінки?

— Ми його використовуємо, — просто сказала Пенте. — Тому опісля жінка не завжди спить, як чоловік. Вона почувається бадьорішою. Сповнена бажання рухатися. Часто бажає ще того, що принесло їй гнів, — вона опустила голову до моїх грудей і грайли­во вкусила мене, засовавшись оголеним тілом у мене під боком.

Це приємно відвертало увагу.

— Це означає, що жінки не мають власного гніву?

Вона знову розсміялася.

— Ні. Гнів мають усі істоти. Але жінки знають багато способів використати свій гнів. А чоловіки, на свою біду, мають більше гніву, ніж можуть використати.

— Як можна мати забагато бажання жити, зростати, творити? — запитав я. — Здавалося б, що його більше, то краще.

Пенте похитала головою й відкинула волосся рукою назад.

— Ні. Це як їжа. Одна трапеза — це добре. А дві трапези — це не краще, — вона знову насупилася. — Ні. Це радше як вино. Одна чарка вина — це добре, дві — це іноді краще, але десять… — серйозно кивнула. — Це дуже схоже на гнів. Якщо чоловік наповнюється ним, гнів у ньому стає подібний до отрути. Він хоче забагато. Хоче всього. Стає дивним і хворим на голову, жорстоким.

Вона кивнула самій собі.

— Так. Саме тому, на мою думку, слово «гнів» правильне. Того, хто тримав увесь свій гнів при собі, видно відразу. Гнів у ньому закисає. Обертається проти самого себе та спонукає його ламати, а не творити.

— Знаю таких чоловіків, — погодився я. — Але й таких жінок теж.

— Гнів мають усі й усе на світі, — повторила Пенте, знизавши плечима. — У каменя його небагато порівняно з деревом, на якому розпускаються бруньки. З людьми те саме. У деяких його більше або менше. Деякі використовують його мудро. Деякі — ні, — вона широко всміхнулася мені. — У мене його чимало, і тому я так люблю статеву близькість і така несамовита в бою, — ще раз куснула мене за груди, тепер уже не так грайливо, й почала підійматися до моєї шиї.

— Але якщо ти забираєш гнів у чоловіка під час статевих зносин, — промовив я, силкуючись зосередитися, — хіба це не озна­чає, що чим більше ти вступаєш у статеві зносини, то більше їх хочеш?

— Це все одно що вода, яку впускають у насос, — палко шепнула вона мені на вухо. — Послухай, я заберу його весь, навіть якщо на це піде весь день і половина ночі.

***

Урешті ми перемістилися з трав’янистого поля до купалень, а відтак — до будинку Пенте, що складався з двох затишних кімнаток, зведених попід схилом кручі. Місяць висів у небі й уже доволі давно стежив за нами крізь вікно, хоч я й сумнівався, що ми показували йому щось таке, чого він іще не бачив.

— Цього тобі достатньо? — засапано спитав я. Ми лежали поряд у її приємно просторому ліжку. На наших тілах обсихав піт. — Якщо ти забереш іще чимало гніву, мені може забракнути його для мовлення чи дихання.

Моя долоня лежала на пласкій поверхні її живота. Шкіра в неї була м’яка і гладенька, проте коли Пенте сміялася, я відчував, як підскакують м’язи в неї на животі, стаючи твердими, наче листи сталі.

— Наразі його досить, — запевнила вона. В її голосі добре відчувалося виснаження. — Якби я залишила тебе порожнім, наче плід, із якого повністю вичавили сік, Вашет засмутилася б.

Я, попри довгий день, був напрочуд жвавий, а мої думки були ясні та зрозумілі. Я згадав дещо з того, що Пенте казала раніше.

— Ти згадувала, що жінка знає багато способів використати свій гнів. У який спосіб жінка може використовувати його так, як не може чоловік?

— Ми навчаємо, — відповіла Пенте. — Даємо імена. Ведемо лік дням і дбаємо про плавний кругообіг речей. Саджаємо рослини. Робимо дітей, — вона знизала плечима. — Багато як.

— Чоловік теж може таке робити, — зауважив я.

Пенте захихотіла.

— Ти помилився зі словом, — сказала вона й почухала мені підборіддя. — Чоловік робить собі бороду. Дитина — це дещо інше, і ви тут ні до чого.

— Ми не виношуємо дітей, — погодився я, трохи образившись. — Але все одно відіграємо певну роль у їх створенні.

Пенте повернулася до мене, всміхаючись так, ніби я пожартував. А тоді її усмішка стухла. Пенте сперлася на лікоть і поглянула на мене ще на одну довгу мить.

— Ти це серйозно?

Побачивши на моєму обличчі спантеличення, вона вирячила очі від подиву й сіла на ліжку.

— Це правда! — вимовила Пенте. — Ти віриш у чоловіків-матерів! — вона почала хихикати, затуливши нижню половину личка обома руками. — Я ніколи не думала, що це правда! — опустила ліву руку, показуючи захоплену усмішку, і зробила жест «вражений захват».

Я відчував, що маю роздратуватись, але сил на це якось не ставало. Можливо, в її словах про те, що чоловіки віддають свій гнів, була частка правди.

— Хто такі чоловіки-матері? — запитав я.

— Ти не жартуєш? — поцікавилася вона, досі наполовину затуляючи усмішку рукою. — Ти справді віриш, що дитину в жінку вкладає чоловік?

— Ну… так, — дещо ніяково вимовив я. — У певному розумінні. Для створення дитини потрібні чоловік і жінка. Мати й батько.

— У вас є для цього слово! — захоплено сказала Пенте. — Це мені теж казали. На додачу до історій про суп із багнюки. Але я ніколи не думала, що це — правдива історія!

Тут уже сів і я, стривожившись.

— Ти ж знаєш, звідки беруться діти? — поцікавився я, зробивши жест «щира серйозність». — Діти з’являються від того, чим ми займалися більшу частину дня.

Пенте на мить витріщилася на мене у враженому мовчанні, а тоді безпорадно розреготалася. Вона кілька разів спробувала заговорити, але сміх поборював її знову, варто їй було поглянути на вираз мого обличчя.

Пенте поклала руки на живіт і потицяла в нього, неначе спантеличившись.

— Де моя дитина? — опустила погляд на свій плаский живіт. — Може, я всі ці роки неправильно зближувалася… — коли вона засміялася, м’язи в неї на животі затремтіли, утворюючи візерунок, схожий на черепашачий панцир. — Якщо твої слова правдиві, то в мене має бути сто дітей. П’ятсот дітей!

— Це стається не щоразу, коли трапляється статева близькість, — пояснив я. — Жінка готова до дитини лише в певний час.

— А ти робив це? — запитала вона, глипаючи на мене з удаваною серйозністю, тимчасом як її вуста злегка розтягувалися в усмішці. — Створював дитину разом із жінкою?

— Старався такого не робити, — відповів я. — Є така трава, що зветься сильфій. Я жую її щодня, і вона не дає мені залишити в жінці дитину.

Пенте похитала головою та сказала:

— Знову ваші варварські статеві ритуали. Там, звідки ти родом, дитина виходить і тоді, як чоловіка приводять до квітів?

Я вирішив піти іншим шляхом.

— Якщо чоловіки не допомагають створювати дітей, то як ти пояснюєш те, що немовлята зовні схожі на своїх тат?

— Немовлята схожі на сердитих дідів, — заявила Пенте. — Лисі та з… — вона завагалася, торкаючись щоки. — …зі складками на обличчях. Може, тоді дітей створюють лише старі діди? — дурнувато всміхнулася.

— А як щодо кошенят? — запитав я. — Ти ж бачила виводок кошенят. Коли біла кішка й чорний кіт вступають у статеві зносини, виходять як білі, так і чорні кошенята. А також кошенята обох кольорів.

— Завжди? — спитала вона.

— Не завжди, — визнав я. — Але здебільшого — так.

— А що, як з’являється жовте кошеня? — запитала вона.

Сформулювати відповідь я не встиг: Пенте махнула рукою на це запитання.

— Кошенята тут, у принципі, ні до чого, — заявила вона. — Ми не такі, як тварини. Ми не маємо тічки. Не відкладаємо яйця. Не виробляємо кокони, плоди чи насіння. Ми не собаки, не жаби й не дерева.

Пенте серйозно поглянула на мене.

— Ти здійснюєш хибне думання. Так само легко сказати, буцімто два камені створюють маленькі камені, стукаючись один об одного, доки від одного не відламується шматочок. Отже, двоє людей створюють маленьких людів у такий самий спосіб.

Я закипів, але вона мала рацію. Я припустився логічної помилки аналогії. Це була хибна логіка.

Певний час наша розмова тривала в тому ж руслі. Я запитав Пенте, чи знає вона хоч про один випадок, коли жінка завагітніла, не мавши статевих зв’язків у попередні місяці. Вона сказала, що не знає жодної жінки, яка три місяці добровільно обхо­дилась би без статевих зв’язків, окрім тих, які подорожували серед варварів, дуже хворих або дуже старих.

Урешті Пенте махнула рукою, зупиняючи мене, і зробила жест, що виражав роздратування.

— Ти сам чуєш свої виправдання? Від статевої близькості бувають діти, але не завжди. Немовлята схожі на чоловіків-матерів, але не завжди. Статева близькість має відбуватися у слушний час, але не завжди. Є рослини, які підвищують або знижують шанси на це, — вона похитала головою. — Ти маєш розуміти: твої слова тонкі, як сіть. Ти все вшиваєш нові нитки, сподіваючись, що вона почне втримувати воду. Але від сподівань це не стає правдою.

Побачивши, як я насупився, Пенте взяла мене за руку і зробила в ній жест «утіха», як це вже було раніше, в їдальні. Де й поділася її сміхотливість!

— Я бачу, що ти справді це думаєш. Можу зрозуміти, нащо варварські чоловіки вірять у це. Напевно, втішно думати, ніби ви такі важливі. Але це просто не так.

Пенте поглянула на мене з чимось близьким до жалю.

— Іноді жінка дозріває. Це природно, і чоловіки тут ні до чого. Тому більше жінок дозріває восени, наче плоди. Тому більше жінок дозріває тут, у Герті, де мати дитину краще.

Я спробував відшукати ще якийсь переконливий аргумент, але на думку не спадав жоден. Це бісило.

Помітивши вираз мого обличчя, Пенте стиснула мою долоню і зробила жест «поступка».

— Можливо, у варварських жінок це інакше, — промовила вона.

— Ти це кажеш, просто щоб мені стало легше на душі, — понуро сказав я й несподівано позіхнув так, що мало не зламав щелепи.

— Так, — визнала Пенте. А тоді лагідно поцілувала мене і штовхнула у плечі, спонукаючи знову лягти на ліжко.

Я так і зробив, і вона знов умостилася в мене під рукою, поклавши голову мені на плече.

— Напевно, важко бути чоловіком, — тихо сказала вона. — Жінка знає, що вона — частина світу. Ми сповнені життя. Жінка — це квітка і плід. Ми проходимо крізь час як частина ­своїх дітей. Зате чоловік… — вона повернула голову й по­глянула на мене з лагідним жалем в очах. — Ви — це порожня гілка. Ви знаєте, що після смерті не зоставите по собі нічого важливого.

Пенте з любов’ю погладила мене по грудях.

— Гадаю, тому у вас і є стільки гніву. Може, у вас його й не більше, ніж у жінок. Може, гніву, що міститься у вас, просто нема куди виходити. Може, він дуже хоче залишити по собі якийсь слід. Він гамселить по світу. Спонукає вас до необачних дій. До чвар. До люті. Ви малюєте, будуєте, б’єтеся, розказуєте оповідки, більші за правду.

Вона вдоволено зітхнула й поклала голову мені на плече, щільно вмостившись під моєю рукою.

— Вибач, що я кажу тобі це. Ти хороший чоловік, ще й гарненький. Але все одно ти лише чоловік. Єдине, що ти можеш запропонувати світу, — це гнів.