Страх мудреця

Розділ сто сороковий. Справедливі винагороди

Наступного ранку, коли я саме вдягався, прибув хлопчик-гонець, який приніс грубий конверт із печаткою Алверона. Я сів біля вікна і знайшов усередині кілька листів. У першому було написано:

Квоуте!

Я подумав і вирішив, що з огляду на послуги, які ти мені надав, твоя кров важить украй мало.

Однак моя душа прив’язана до іншої, чий комфорт мені дорожчий за власний. Я сподівався залишити тебе на службі, та не можу. Ба більше, позаяк твоя присутність викликає в моєї дружини суттєве занепокоєння, я мушу попросити тебе повернути мій перстень і покинути Северен, щойно матимеш змогу.

Я припинив читати, звівся на ноги й відчинив двері до своїх кімнат. У коридорі виструнчилися двійко вартових Алверона.

— Пане! — озвався один із них, придивившись до напів­одягненого мене.

— Просто перевіряю, — запевнив я, а тоді зачинив двері.

Повернувся на своє місце та знов узяв листа.

Що ж до питання, яке призвело до цієї прикрої ситуації, то я вважаю, що ти діяв в інтересах мене самого й Вінтасу в цілому. Ба більше, цього ранку я дістав повідомлення про те, що в Левінширі двох дівчат повернув рідним рудоволосий «джентльмен», на ім’я Квоут.

Пропоную тобі таку винагороду за численні послуги:

Перше — цілковите помилування у зв’язку з убивствами, які ти скоїв біля Левіншира.

Друге — акредитив, що надає можливість користуватися моїми заощадженнями для оплати навчання в Університеті.

Третє — документ, що надає тобі право подорожувати, музи­кувати й виступати де завгодно на моїх землях.

І останнє: дякую.

Мейршон Леранд Алверон

Я просидів кілька довгих хвилин, спостерігаючи за пурханням пташок у саду за моїм вікном. У конверті містилося саме те, про що писав Алверон. Акредитив був справжнім витвором мистецтва, підписаним і запечатаним у чотирьох місцях Алвероном і його головним казначеєм.

Інший документ, якщо на те пішло, був іще гарніший. Він був оформлений на цупкому аркуші кремового велуму, підписаному рукою самого мейра та скріпленому печатками Алверона, як родинною, так і особистою.

От тільки це був не документ про покровительство. Я уважно його прочитав. За замовчуванням із нього випливало, що я не перебуваю на службі в мейра і ми не прив’язані один до одного. Та все ж він надавав право вільно пересуватись, а також право виступати під його іменем. Цей документ був дивним компромісом.

Щойно я закінчив одягатись, у двері знову постукали. Я зітхнув, мало не очікуючи, що це нові вартові прийшли викинути мене з кімнат.

Однак за відчиненими дверима знайшовся ще один хлопчина-гонець. Він ніс срібну тацю ще з одним листом. Цей був увінчаний печаткою Леклессів. Поряд із ним лежав перстень. Я, спантеличившись, узяв його й покрутив у руках. Він був не з заліза, як я очікував, а з блідої деревини. Збоку на ньому було неоковирно випалено ім’я Мелуан.

Я помітив, як вирячені очі гонця кидають погляд то на перс­тень, то на мене. А ще важливіше те, що я помітив, як на нього не дивляться вартові. Демонстративно не дивляться. До такого не-дивлення вдаються лише тоді, коли вашу увагу привертає до себе дещо дуже цікаве.

Я вручив хлопцеві свій срібний перстень і сказав:

— Віднеси це Бредонові. І не зволікай.

***

Коли я відчинив двері, Бредон дивився знизу вгору на вартових.

— Продовжуйте в тому ж дусі, хлопчики мої, — сказав він і грайливо потицяв одного з них ціпком у груди. Срібна вовча голова легенько задзеленчала об нагрудник вартового, і Бредон усміхнувся, наче веселий дядечко. — Завдяки вашим недремним очам ми всі почуваємося спокійніше.

Він зачинив за собою двері й поглянув на мене, здійнявши брову.

— Господи милосердний, хлопче, ти стрімко лізеш угору. Я знав, що ти однозначно добувся ласки від мейра, але щоб він призначив тобі двох зі своїх особистих охоронців? — чоловік притиснув руку до серця і драматично зітхнув. — Ще трохи — і ти станеш надто заклопотаний для таких, як бідолашний старий нікчема Бредон.

Я кволо йому всміхнувся.

— Гадаю, все не так просто, — підняв дерев’яний перстень так, щоб він побачив. — Скажіть-но мені, що це означає.

Весела бадьорість Бредона випарувалася швидше, ніж якби я витягнув закривавлений ніж.

— Пане й пані, — вимовив він. — Скажи, що одержав це від якогось старомодного фермера.

Я мотнув головою й віддав перстень йому.

Бредон покрутив перстень у руках.

— Мелуан? — тихо перепитав він. Повернув його, опус­тився на стілець неподалік і поклав ціпок на коліна. Його ­лице трохи посіріло. — Нова дружина мейра послала тобі це? Як виклик?

— Це максимально несхоже на виклик, — сказав я. — А ще вона надіслала прегарного листа, — я продемонстрував його другою рукою.

Бредон простягнув руку.

— Можна поглянути? — запитав, а тоді швидко прибрав руку. — Вибач. Просити про таке страшенно нечемно…

— Прочитати його — це найбільша ласка, яку ви могли б мені зробити, — запевнив я і втиснув лист йому в руки. — Мені вкрай потрібна ваша думка.

Бредон узяв листа й почав читати, злегка ворушачи губами. Просуваючись до низу аркуша, він поступово бліднув на виду.

— Ця пані має хист гарно говорити, — зауважив я.

— Це годі заперечувати, — погодився Бредон. — Усе одно що кров’ю написала.

— Гадаю, вона була б рада це зробити, — відповів я. — Але їй довелося б убити себе, щоб заповнити другу сторінку, — я простягнув йому наступну.

Бредон узяв її та продовжив читати, бліднучи ще сильніше.

— Боги повсюди, — проказав він і запитав: — Невже є таке слово — «новоутворення»?

— Так, — відповів я.

Бредон дочитав другу сторінку, а тоді повернувся до по­чатку й поволі перечитав листа вдруге. Урешті підвів погляд на мене.

— Якби на світі існувала жінка, — проказав він, — яка кохала б мене з десятою часткою тієї пристрасті, яку ця дама відчуває до тебе, я вважав би себе найщасливішим чоловіком на світі.

— Що це означає? — запитав я, демонструючи перстень. Я відчував, що від нього пахне димом. Напевно, леді випалила на ньому своє ім’я того ж ранку.

— Від фермера? — Бредон знизав плечима. — Багато чого, залежно від дерева. Але тут? Від представниці шляхти? — він похитав головою, явно не знаючи, що сказати.

— Я гадав, що існує всього три види придворних перснів, — зізнався я.

— Усього три, які використовуються, — виправив Бредон. — Усього три, які надсилають і демонструють. Колись дерев’яні персні надсилали для виклику слуг. Тих, хто стоїть надто низько для заліза. Але це було давно. Урешті надіслати комусь при дворі дерев’яний перстень стало жахливою насмішкою.

— Насмішку я можу витерпіти, — з полегшенням зауважив я. — З мене насміхались і кращі за неї.

— То було сто років тому, — відповів Бредон. — Ситуація змінилася. Проблема була в тому, що коли дерев’яні персні стали вважати насмішкою, вони почали ображати деяких слуг. Не варто ображати свого головного конюха, тож не варто й надсилати йому дерев’яний перстень. Але якщо він не діставатиме дерев’яного персня, то цей перстень може образити твого кравця.

Я кивнув на знак розуміння.

— І так далі… Урешті дерев’яні персні почали ображати ­всякого.

Бредон кивнув.

— Мудра людина старається зберігати прихильність слуг, — продовжив він. — Навіть хлопчина, який приносить тобі вечерю, може зачаїти образу, а навіть найнижчим із них до­ступна тисяча непомітних варіантів помсти. Нині дерев’яні персні взагалі не використовуються. Про них, напевно, остаточно забули б, якби їх не використовували як сюжетний хід у кількох п’єсах.

Я поглянув на перстень.

— Отже, я нижчий за хлопчину, який забирає помиї.

Бредон зніяковіло прокашлявся.

— Насправді навіть більше, — він показав рукою. — Для неї це означає, що ти взагалі не людина. Ти не вартий того, щоб мати тебе за людську істоту.

— А… — відповів я. — Зрозуміло.

Я насунув дерев’яний перстень на палець і стиснув кулак. Правду кажучи, сів він вельми незле.

— Таких перснів не носять, — збентежено сказав Бредон. — Насправді це перстень зовсім іншого штибу, — він із цікавістю поглянув на мене. — У тебе часом не зберігся перстень від Алверона?

— Узагалі-то, він попросив його повернути, — я взяв зі столу лист від мейра й так само передав його Бредонові.

— Щойно матимеш змогу, — процитував Бредон, сухо реготнувши. — Це говорить значно більше, ніж видається, — він відклав листа. — І все ж так, мабуть, краще. Якби ти залишився в його ласці, то став би для них полем бою — горошинкою перцю між нею-ступкою й ним-товкачем. Вони знищили б тебе своїми чварами.

Його погляд знову пурхнув до дерев’яного персня в мене на долоні.

— Вона часом не віддала його тобі особисто? — з надією поцікавився Бредон.

— Надіслала його з гонцем, — я тихо зітхнув. — Вартові теж це бачили.

У двері постукали. Я відповів, і хлопчина-гонець вручив мені листа.

Я зачинив двері й поглянув на печатку.

— Лорд Превек, — пояснив я.

Бредон похитав головою.

— Присягаюся, ця людина щомиті, коли не спить, або тулить вухо до чиєїсь замкової шпарини, або пхає язика комусь у дупу.

Я, захихотівши, відкрив листа і швидко його проглянув.

— Він просить повернути свій перстень, — оголосив я. — Ще й літери розмазав: навіть не чекав, коли чорнило висохне.

Бредон кивнув.

— Поза сумнівом, чутки ширяться. Було б не так погано, якби вона не мала міцних позицій по праву руку від Алверона. Але вона їх має й чітко висловила свою думку. Всякий, хто поведеться з тобою краще, ніж із собакою, сам неодмінно стане об’єктом презирства, яке вона відчуває до тебе, — він помахав її листом. — А такого презирства вистачить на всіх — можна не боятися, що комусь його стане замало.

Бредон жестом показав на миску з перснями й сухо, невесело реготнув.

— А ти саме почав діставати й трохи срібла…

Я підійшов до миски, відшукав його перстень і простягнув йому зі словами:

— Заберіть це.

На обличчі Бредона відобразився біль, але він навіть не спробував забрати перстень.

— Невдовзі я поїду, — продовжив я. — І мені дуже не хотілося б, щоб вас очорнив зв’язок зі мною. Я зовсім не можу віддячити вам за надану допомогу. Найменше, що я можу зробити, — це допомогти звести до мінімуму шкоду для вашої репутації.

Бредон завагався, а тоді заплющив очі й зітхнув. Переможено знизав плечима й забрав перстень.

— О! — вимовив я, раптом пригадавши ще дещо. Підійшов до стосу наклепницьких історій і витягнув сторінки, на яких описувались його язичницькі веселощі. — Можливо, це видасться вам кумедним, — пояснив я, передаючи сторінки Бредону. — А тепер вам, мабуть, варто піти. Навіть перебування тут не може йти вам на користь.

Бредон зітхнув і кивнув.

— Вибач, що це не склалося краще для тебе, мій хлопчику. Якщо коли-небудь вернешся до цих місць, зазирни до мене без вагань. Такі речі рано чи пізно вщухають, — його погляд досі тягнувся до дерев’яного персня на моєму пальці. — Його справді не варто носити далі.

Коли він пішов, я виловив із миски золотий перстень від Стейп­са, а також залізний від Алверона. Тоді вийшов у коридор.

— Зараз я завітаю до Стейпса, — ґречно пояснив я вартовим. — Ви були б не проти мене супроводити?

Вищий на зріст кинув погляд на перстень у мене на пальці, а тоді позирнув на свого супутника й буркнув на знак згоди. Я розвернувся на підборах і пішов. За мною, не відстаючи, йшов мій супровід.

***

Стейпс провів мене до своєї вітальні й зачинив за мною двері. Його кімнати були навіть вишуканіші за мої та значно краще обжиті. Також я побачив на столику неподалік велику миску з перснями. Всі вони були золоті. Видно було лиш один залізний перстень — від Алверона, і його Стейпс носив на пальці.

Стейпс, може, і скидався на бакалійника, зате мав гострі очі. Він одразу помітив перстень у мене на пальці.

— Отже, вона це зробила, — похитав він головою. — Його справді не варто носити.

— Мені не соромно за те, хто я такий, — відказав я. — Якщо це перстень едема ру, я його носитиму.

Стейпс зітхнув.

— Усе не так просто.

— Знаю, — сказав я. — Я прийшов сюди не ускладнювати тобі життя. Чи не міг би ти повернути це мейрові за мене? — я передав йому перстень Алверона.

Стейпс поклав його в кишеню.

— А ще хотів повернути оце, — вручив йому два персні, які мені дав він сам. Один — із яскравого золота, один — із білої кістки. — Не хочу розпалювати ворожнечу між тобою й новою дружиною твого господаря.

Стейпс кивнув і підняв золотий перстень.

— Ворожнеча розгорілася б, якби ви залишили собі цей, — зауважив він. — Я на службі в мейра. Тому маю зважати на придворні ігри.

Відтак він простягнув руку і взявся за мою долоню, а тоді втиснув у неї кістяний перстень.

— Але цього мій обов’язок перед мейром не стосується. Це — борг між двома людьми. Придворні ігри на таке не впливають, — Стейпс зазирнув мені в очі. — І я наполягаю: залиште його собі.

***

Повечеряв я пізно, сидячи сам у своїх кімнатах. Поки вартові ще терпляче чекали за дверима, уп’яте прочитав лист від мейра. Щоразу сподівався знайти в його формулюваннях якесь приховане милосердя. Але його там просто не було.

На столі лежали різноманітні папери, які надіслав мейр. Я виклав поряд із ними вміст свого гаманця. У мене були два золоті рояли, чотири срібні нобли, вісім із половиною грошів і чомусь один модеґанський стрелум, хоч я навіть під страхом смерті не зміг би згадати, де його роздобув.

Загалом вийшло трохи менше восьми талантів. Я склав гроші поряд із паперами Алверона. Вісім талантів, помилування, документ артиста й оплата мого навчання в Університеті. Доволі значна винагорода.

І все ж я мимоволі відчув себе серйозно обділеним. Я врятував Алверона від отруєння, викрив зрадника при його дворі, здобув йому дружину й позбавив його дороги стількох небезпечних людей, що й сам полічити не міг.

І попри все це я таки залишився без покровителя. Навіть гірше: у його листі не було жодної згадки про амірів, жодної згадки про підтримку, яку він обіцяв мені надати в їхніх пошуках.

Але скандал тут нічого не дав би, зате міг би багато чого мене позбавити. Я знову наповнив гаманець і засунув Алверонові листи в потаємне відділення у футлярі лютні.

Також я поцупив три книжки, які приніс із бібліотеки Кодікуса, позаяк ніхто не знав, що вони в мене, і висипав миску з перснями в маленьку торбинку. У шафі зберігалося дві дюжини вишукано пошитих костюмів. Вони коштували чималу суму, але були не надто транспортабельні. Я забрав два з гарніших костюмів, а решту лишив висіти.

Наостанок я почепив на пояс Цезуру та зробив зі свого шейда довгий плащ із каптуром. Ці два предмети надавали мені впевненості в тому, що час, проведений у Вінтасі, був не зовсім змарнований, хоч я і здобув їх самотужки, без Алверонової допомоги.

Я замкнув двері, загасив лампи й виліз із вікна в сад. Відтак замкнув вікно шматком гнутого дроту й зачинив за собою віконниці.

Дрібне хуліганство? Може, й так, але я геть не хотів, щоб мене випровадила з маєтностей мейрова охорона. До того ж, уявивши, як вони ламатимуть собі голови над моєю втечею, я мимоволі захихотів, а сміх корисний для травлення.

***

Я вибрався з маєтностей, нікому не потрапивши на очі. Мій шейд добре годився для скрадання в темряві. Після годинних пошуків я знайшов у Нижньому Северені зачухану майстерню палітурника.

Він був несимпатичним хлопакою з мораллю здичавілого пса, але стос наклепницьких історій, які шляхта надсилала до моїх кімнат, дійсно його зацікавив. Він запропонував мені за все чотири ріли, а також пообіцяв десять грошів за кожен примірник книжки, який продасть після того, як вони вийдуть друком. Я виторгував у нього шість рілів і шість грошів за примірник, і ми потиснули один одному руки. Я покинув його майстерню, спалив договір і двічі помив руки. Одначе гроші таки залишив собі.

Опісля я продав обидва вишукані костюми, а також усі книжки Кодікуса, крім однієї. Зібравши таким чином гроші, провів наступні кілька годин у доках і відшукав корабель, що наступного дня відпливав до Юнпуя.

Коли на місто опустилася ніч, я почав блукати верхніми районами Северена, сподіваючись натрапити на Денну. І, звісно, не натрапив. Я здогадувався, що вона вже давно зникла. Будь-яке місто здається інакшим, коли десь у ньому є Денна, а Северен здавався пустотілим, наче порожнє яйце.

За кілька годин безплідних пошуків я зайшов до борделю біля доків і випив у тамтешній пивниці. Ніч була не зі жвавих, і дамочки там нудилися. Тож я замовив випивки всім, і ми поговорили. Я розповів кілька історій, а вони послухали. Я зіграв кілька пісень, а вони поаплодували. Відтак я попросив про послугу, а вони засміялися й довго не могли зупинитися.

Тож я висипав торбинку перснів у миску й залишив їх на шинквасі. Невдовзі дамочки почали приміряти їх і сперечатися через те, кому дістануться срібні. Я ще раз замовив усім випивки й пішов у трохи кращому настрої, ніж прибув.

Після цього я повештався без пуття і врешті знайшов невеличкий громадський сад біля краю Прямовису з краєвидом на Нижній Северен. Ліхтарі внизу палали жовтогарячим сяйвом, але то там, то тут миготіли зеленувато-блакитні й багряні газові світильники чи симпатичні лампи. Це було так само приголомшливо, як тоді, коли я побачив це вперше.

Поспостерігавши за цим видовищем якийсь час, я усвідомив, що не сам. За кілька футів від мене притулився до дерева немолодий чоловік, який подібно до мене дивився на вогні внизу. Від нього тягнувся легкий і доволі приємний аромат пива.

— А воно гарно, нє хіба? — озвався він. Із його акценту було зрозуміло, що це робітник із доків.

Я погодився. Якийсь час ми мовчки споглядали миготливі вогні. Я стягнув із пальця дерев’яний перстень і замислився, чи не жбурнути його з кручі. Тепер же, коли на мене хтось дивився, я зловив себе на думці, що цей жест дещо дитячий.

— Кажуть, відсіля шляхтич може обісцяти пів Северена, — невимушено сказав робітник.

Я сховав перстень у кишені шейда. Хай буде сувеніром.

— Хіба що лінивий, — відповів я. — Ті, яких зустрічав я, можуть посцяти значно далі.