Страх мудреця

Розділ двадцять дев’ятий. Крадіжка

Я щоночі повертався до своєї крихітної кімнатки на горищі в Анкера. Тоді замикав двері, вилазив із вікна та прослизав у кімнату до Віла чи Сіма — залежно від того, хто мав першим стерегти мене тієї ночі.

Хай як кепсько все було, я знав: якщо Емброуз збагне, що саме я вдерся до його апартаментів, стане незмірно гірше. Хоча мої ушкодження гоїлися, їх і досі було задосить, щоб мене виказати. Тож я старанно підтримував видимість звичного стану справ.

Якось пізно ввечері я припхався до закладу Анкера зі спритним завзяттям блукальця. Кволо спробував потеревенити ні про що і про все водночас із новою служницею Анкера, а тоді взяв пів буханця хліба і зник, піднявшись сходами.

За хвилину повернувся до пивниці. Моє тіло вкрилося потом від панічного жаху, а серце стугоніло у вухах.

Дівчина підвела погляд.

— Невже передумав щодо тієї випивки? — всміхнулася вона.

Я так швидко замотав головою, що аж волосся заметлялося довкола обличчя.

— Я часом не лишив своєї лютні тут увечері, як закінчив грати? — відчайдушно поцікавився я.

Вона хитнула головою.

— Ти поніс її геть, як і завжди. Пам’ятаєш, я ще питала, чи не треба тобі шпагату, щоб футляр не розвалився?

Я знову дременув угору сходами, прудкий, як та риба. А тоді, менш ніж за хвилину, повернувся.

— Ти впевнена? — запитав я, важко дихаючи. — Не можеш зазирнути за шинквас просто для певності?

Вона зазирнула, та лютні там не було. І в коморі не було. І на кухні.

Я піднявся сходами й відчинив двері до своєї малесенької кімнатки. Футляр для лютні мало де міг поміститись у приміщенні такого розміру. Під ліжком його не було. Він не стояв попід стіною біля мого письмового столика. Його не було за дверима.

Футляр для лютні був завеликий, щоб уміститись у стару скриню в ногах ліжка, та я все одно туди зазирнув. У скрині його не було. Знову зазирнув під ліжко — просто для певності. Під ліжком футляра не було.

Тоді я поглянув на вікно. На простий засув, який добре й регулярно змащував, щоб пересувати його, стоячи на даху за вікном.

Ще раз поглянув за двері. За дверима лютні не було. Тоді сів на ліжко. Якщо раніше я був стомлений, то тепер обернувся на щось геть інше. Я неначе перетворився на мокрий папір. Мені навіть дихати ледве вдавалося — наче хтось викрав із моїх грудей серце.