Страх мудреця

Розділ сімдесятий. Чіпляння

Я зустрівся з Денною біля її шинку у Чоботарському провулку, маленького закладу під назвою «Чотири ґноти». Завернувши за ріг і побачивши, як вона стоїть у світлі ліхтаря, що висів угорі, над парадними дверима, я відчув, як мене наповнює радість від простого задоволення — можливості знайти її тоді, коли я йду шукати.

— Дістав записку від тебе, — промовив я. — Уяви собі мій захват.

Денна всміхнулася і зробила реверанс, скориставшись однією рукою. Вона була вбрана у спідницю — не складну сукню з тих, які носять шляхтянки, а простий клапоть тканини, в якому можна складати сіно чи ходити на сільські танці.

— Я не була впевнена, що ти зможеш прийти, — сказала вона. — Адже до цього часу більшість цивілізованих людей уже полягали спати.

— Визнаю, був здивований, — зізнався я. — Якби я був надміру допитливим, то поцікавився б, чим ти займалась аж до такої вкрай непристойної години.

— Справами, — промовила Денна й театрально зітхнула. — Зустрілася з покровителем.

— Він знову тут? — запитав я.

Вона кивнула.

— І захотів зустрітися з тобою опівночі? — додав я. — Це… дивно.

Денна вийшла з-під вивіски шинку, і ми разом пішли ву­лицею.

— Рука, що тримає гаманець… — заговорила вона й безпорадно знизала плечима. — Для пана Ясена дивний час і не­зручне місце зустрічі — це нормально. Почасти я підозрюю, що він може бути просто самотнім шляхтичем, якому набридло звичайне покровительство. Не знаю, можливо, він вважає, ніби це додає пікантності — тобто його вдавання, ніби він причетний до якихось темних інтриг, а не просто потроху замовляє в мене пісні.

— То що ти запланувала на сьогодні? — запитав я.

— Просто провести час у твоїй премилій компанії, — відповіла Денна, потягнулася й узяла мене попід руку.

— Тоді, — промовив я, — мушу дещо тобі показати. Це сюр­приз. Довірся мені.

— Я вже чула все це з десяток разів, — пустотливо зблиснула темними очима Денна. — Але ніколи не чула всього цього разом і від тебе, — всміхнулася. — Утримаюся від поспішних висновків і притримаю свої цинічні шпильки на майбутнє. Веди мене куди забажаєш.

Тож ми подалися кінним підйомником до Верхнього Северена, а там повитріщалися на вогні нічного міста внизу, як низькородні йолопи, якими й були. Я влаштував Денні тривалу прогулянку брукованими вулицями, повз крамниці й маленькі садки. Відтак ми проминули будівлі, перелізли через невисокий дерев’яний паркан, а тоді попрямували до темного силуету порожньої повітки.

Тут Денна вже не змогла мовчати.

— Що ж, тобі вдалося, — заявила вона. — Ти мене здивував.

Я всміхнувся їй і продовжив вести її до темної повітки. Там чітко відчувався запах сіна та тварин, яких у повітці вже не було. Я підвів Денну до драбини, що зникала в пітьмі над нашими головами.

— Сінник? — запитала вона, не вірячи власним очам. Зупинилася й дивно, з цікавістю позирнула на мене. — Ти явно переплутав мене із чотирнадцятирічним дівчам із ферми, на ім’я… — трохи поворушила ротом, не видаючи ні звуку. — Щось сільське.

— Ґретта, — підказав я.

— Так, — погодилася вона. — Ти явно переплутав мене з дів­чам, на ім’я Ґретта, що живе на фермі й ходить із глибоким викотом на корсажі.

— Будь певна, — промовив я, — якби я намагався тебе звабити, то робив би це не так.

— Справді? — перепитала Денна, провівши рукою крізь ­волосся. Її пальці заходилися знічев’я сплітати волосся в косу, а тоді вона зупинилася й розгладила його. — Тоді що ми тут робимо?

— Ти згадувала, що дуже любиш сади, — пояснив я. — А в Алверона сади особливо вишукані. Я подумав, що екскурсія ними може тобі сподобатися.

— Серед ночі, — сказала Денна.

— Чарівна прогулянка під місяцем, — виправив я.

— Сьогодні місяця немає, — зауважила вона. — Або є, але лише тонесенький кавалок.

— Хай там як, — відповів я, вперто не бажаючи бентежитися, — скільки місячного сяйва насправді потрібно, щоб насолодитися пахощами ніжного жасминового квіту?

— У сіннику, — нагадала Денна. З її голосу було чітко зрозуміло: вона мені не вірить.

— Через сінник пролягає найпростіший шлях на дах, — пояснив я. — А звідтіля — до маєтностей мейра. А потім — до саду.

— Якщо ти на службі в мейра, — сказала вона, — то чому не просто попросив його тебе впустити?

— А! — театрально заговорив я, піднявши палець. — У цьому й родзинка. На світі є сотня чоловіків, здатних просто привести тебе на прогулянку до садів мейра. І лиш один, який може провести тебе нишком, — я всміхнувся їй. — Денно, я пропоную тобі унікальну можливість.

Вона широко всміхнулася мені у відповідь.

— Ти чудово знаєш таємниці мого серця.

Я простягнув їй руку так, ніби зібрався підсадити її в карету.

— Моя пані.

Денна взяла мене за руку, а тоді зупинилася, щойно поставила ногу на першу сходинку драбини.

— Стривай, ти поводишся некуртуазно! Намагаєшся зазирнути мені під сукню.

Я старанно вдав із себе ображеного, притиснувши руку до грудей.

— Пані, я, як джентльмен, запевняю вас…

Денна замахнулася на мене.

— Ти ж уже казав, що не джентльмен, — нагадала. — Ти злодій і намагаєшся крадькома туди зазирнути, — вона відступила та спародіювала ґречний жест, до якого я вдався за мить до цього. — Мій пане…

Ми пробралися через сінник на дах, а далі — у сад. Гострий місячний серпик над нами був тонкий, як лезо, й такий блідий, що нітрохи не затьмарював зоряного сяйва.

У садах було напрочуд тихо, як на таку теплу й гарну ніч. Зазви­чай навіть у цю пізню годину якісь парочки прогулювалися їхніми стежками чи стиха перемовлялися на лавах альтанок. Я замислився, чи не пішли вони всі на якийсь бал чи придворний прийом.

Мейрові сади були величезні, а завдяки звивистим стежкам і хитромудро висадженим живоплотам здавалися ще більшими. Ми з Денною йшли пліч-о-пліч і слухали зітхання вітру в листі. Ми неначе були єдиними людьми на світі.

— Не знаю, чи пам’ятаєш ти, — тихо мовив я, не бажаючи пору­шувати тишу. — Одна наша минула розмова. Ми говорили про квіти.

— Пам’ятаю, — так само тихо сказала вона.

— Ти сказала, що вважаєш, ніби всі чоловіки навчаються залицяння з однієї й тієї ж заяложеної книжки.

Денна тихенько засміялася — так, що руху вийшло більше, ніж звуку, — і приклала долоню до рота.

— О! Я забула. Невже справді таке сказала?

Я кивнув.

— Ти казала, що всі вони приносять тобі троянди.

— І досі приносять, — відповіла вона. — Якби ж то вони знайшли нову книжку…

— Ти спонукала мене обрати квітку, що личила б тобі більше, — сказав я.

Денна сором’язливо всміхнулася мені.

— Я пам’ятаю, що випробовувала тебе, — а тоді нахмурилась. — Але ти перехитрив мене, обравши таку, про яку я ніколи не чула і якої тим паче ніколи не бачила.

Ми завернули за ріг. Стежка повела до темно-зеленого тунелю вигнутої альтанки.

— Не знаю, чи бачила ти вже їх, — сказав я. — Але ось твоя квітка селас.

Шлях нам освітлювали лише зорі. Місяця все одно що не було — такий тонкий він був. Простір під трельяжем був темний, як волосся Денни.

Ми вирячили очі, пристосовуючись до темряви. Там, де крізь листя проникало зоряне сяйво, можна було розгледіти сотні квітів селасу, що широко розкрилися серед ночі. Пахощі селасу приголомшували б, якби не були такі ніжні.

— Ох, — зітхнула Денна, роззираючись довкола круглими очима. Під альтанкою її шкіра здавалась яскравішою за місяць. Вона потягнулася руками в обидва боки. — Такі м’які!

Ми пішли мовчки. І повсюди трельяж обвивали лози селасу, тримаючись за дерево та дріт і ховаючи обличчя від нічного неба. Коли ми врешті вийшли з іншого боку, довкола стало ясно, мов удень.

Мовчання розтягнулося так, що я почав ніяковіти.

— Отже, тепер ти знаєш свою квітку, — промовив я. — Здавалося прикрим, що ти ніколи її не бачила. Судячи з того, що я чув, їх доволі важко вирощувати.

— Тоді, може, вони й справді мені підходять, — тихо сказала Денна й опустила погляд. — Мені непросто пускати коріння.

Ми пішли далі, доки стежка не зробила повороту й не сховала альтанки позаду нас.

— Ти поводишся зі мною краще, ніж я заслуговую, — врешті озвалася Денна.

Я розсміявся — так абсурдно це прозвучало. Перетворитися на потужний лункий регіт цьому сміхові завадила лише повага до тиші в саду. Натомість я як міг притлумив його, хоча від натуги загальмував і зашпортався.

Денна дивилася на мене за крок, і її вуста розтягнулися в усмішці.

Урешті я перевів дух.

— Ти, яка співала зі мною того вечора, коли я здобув свиріль. Ти, яка принесла мені найчудовіший дар у моєму житті, — мені блиснула думка. — А ти знаєш, — сказав я, — що твій футляр для лютні врятував мені життя?

Усмішка розтягувалась і зростала, розкриваючись, наче квітка.

— Справді?

— Так, — запевнив я. — Я навіть не сподіваюся, що зможу поводитися з тобою так, як ти заслуговуєш. Я так тобі завинив, що це — дуже, дуже скромна відплата.

— Що ж, гадаю, це чудовий початок, — Денна підвела погляд на небо і глибоко, протяжно вдихнула. — Завжди найбільше любила безмісячні ночі. У темряві легше говорити. Легше бути собою.

Вона знову пішла, а я покрокував слідом за нею. Ми проминули фонтан, басейн, стіну із блідого жасмину, відкритого нічній пітьмі. Подолали маленький кам’яний місток, що знову привів нас у затінок живоплотів.

— А знаєш, ти міг би обійняти мене рукою, — буденним тоном сказала вона. — Ми ходимо садами самі. У місячному сяйві, хай яке воно, — Денна скоса поглянула на мене, і в неї вигнувся вгору один кутик рота. — Ти ж розумієш, що це до­зволено.

Раптова зміна в її поведінці заскочила мене зненацька. Від нашої зустрічі в Северені я залицявся до неї з божевільним, відчайдушним блиском, а вона не відставала від мене, геть не втомлюючись. Відповідала на кожні мої лестощі, кожен мій дотеп, кожну грайливу фразу в бесіді — не відлунням, а гармонією. Наш діалог був схожий на дует.

Але тепер усе було інакше. Тон у неї був не такий грай­ливий, відвертіший. Ця зміна була така несподівана, що мені відібрало мову.

— Чотири дні тому я підвернула ногу через оту незакріплену плиту на стежці, — тихо сказала вона. — Пам’ятаєш? Ми йшли провулком Мінсет. Я послизнулась, а ти мене спіймав, ледве я зрозуміла, що спіткнулася. Тоді я замислилась, як уважно ти, певно, за мною стежиш, щоб таке угледіти.

Ми зайшли за поворот стежки, а Денна продовжила говорити, не дивлячись на мене. Голос у неї був тихий і задумливий — вона неначе говорила до самої себе.

— Тоді ти тримався за мене, дуже впевнено, не даючи мені впасти. Мало не обійняв мене однією рукою. Тоді це було б дуже легко зробити. Кілька дюймів — і готово. Але коли я повернула собі рівновагу, ти прибрав руки. Без вагань. Без затримки. Утримався від усього, що я могла зрозуміти неправильно.

Денна мало не повернула обличчя до мене, а тоді зупинилась і знов опустила погляд.

— Це неабищо, — додала. — Безліч чоловіків нескінченно намагається зробити так, щоб я зомліла від захвату. І лише ти намагаєшся зробити прямо протилежне. Подбати про те, щоб я міцно стояла на ногах, щоб не впала.

Вона майже сором’язливо простягнула руку.

— Коли я хочу взяти тебе під руку, ти з легкістю це приймаєш. Навіть кладеш долоню на мою, ніби хочеш її втримати, — Денна пояснила, що я роблю, саме тоді, коли я зібрався це ­зробити, і я постарався, щоб мій жест не став несподівано ніяко­вим. — Але на цьому все. Ти ніколи не дозволяєш собі зайвого. Ніколи не тиснеш. А знаєш, як це дивно для мене?

Якусь мить ми дивились одне на одного, зупинившись у сяйві місяця посеред мовчазного саду. Вона стояла так близько, що я відчував її тепло, а її долонька трималася за мою руку.

Цей сигнал міг зчитати навіть я, такий недосвідчений у спілкуванні з жінками. Я спробував вигадати, що сказати, але зміг хіба що зачудуватися губами Денни. Як вони можуть бути такими червоними? У тьмяному сяйві місяця навіть селас видавався темним. І чому її губи такі червоні?

А тоді Денна заціпеніла. Ми взагалі небагато рухались, але вона вмить перетворилася з нерухомої на застиглу, схиливши голову набік, наче олень, що силкується вловити почутий краєм вуха звук.

— Хтось іде, — сказала вона. — Ходімо.

Учепившись за мою руку, Денна стягнула мене зі стежки, перетягнула через кам’яну лаву та протягнула крізь вузьку прогалину внизу живоплотів.

Урешті ми зупинилися посеред густих кущів. Там доречно знайшлася заглибина, в якій ми обоє мали змогу сісти навпочіпки. Завдяки роботі садівників довкола не було ні підліску, ні сухого листя чи гілля, що могло затріщати під нашими долонями й колінами. Ба більше, трава в цьому затишному місці була густа і м’яка, наче на моріжку.

— На світі є тисяча дівчат, що могли б гуляти з тобою садовими стежками у сяйві місяця, — засапано вимовила Денна. — Але лиш одна ладна сховатися з тобою в кущах, — вона всміхнулася мені. В її голосі нуртувала веселість.

Денна визирнула із живоплоту на стежку, і я поглянув на Денну. Волосся падало їй на скроню, наче завіса, і з нього стирчав кінчик вуха. Тоді це було найпрекраснішим, що я коли-небудь бачив.

А відтак я почув ледь уловимий шурхіт кроків по стежці. Крізь живопліт проникнув тихий звук голосів — чоловічого й жіночого. За мить чоловік і жінка зайшли за поворот, тримаючись попід руку. Я вмить їх упізнав.

Я повернувся і прихилився до Денни, а тоді тихо видихнув їй у вухо:

— Це мейр. І його юна пасія.

Денна здригнулася, і я скинув із себе багряний плащ, а тоді закутав у нього її плечі.

Я знову визирнув на ту пару. У мене на очах Мелуан засміялася з якихось слів мейра й поклала долоню на його долоню, що лежала в неї на передпліччі. Я сумнівався, що йому ще довго будуть потрібні мої послуги, якщо вони вже так близько познайомилися.

— Не для вас, моя люба, — чітко почув я голос мейра, коли вони пройшли поряд із нами. — Ви не дістанете нічого, крім троянд.

Денна повернулася до мене, вирячивши очі, та притиснула обидві руки до рота, притлумлюючи сміх.

Мить — і вони вже проминули нас, поволі йдучи в ногу далі. Денна прибрала руки з рота й кілька разів вдихнула — глибоко, судомно.

— Він має примірник тієї ж заяложеної книжки, — пояснила вона з бісиками в очах.

Я мимоволі всміхнувся.

— Напевно.

— Отже, це мейр, — тихо продовжила вона, визираючи темними очима з-поміж листя. — Нижчий на зріст, аніж я думала.

— Хотіла б із ним зустрітися? — спитав я. — Я міг би тебе відрекомендувати.

— О, це було б чудово! — промовила Денна з легкою ноткою насмішки в голосі. Вона захихотіла, та я не засміявся разом із нею, тож вона підвела на мене погляд і зупинилася. — Ти серйозно? — схилила голову набік. Її обличчя виражало щось середнє між веселістю та спантеличенням.

— Нам, мабуть, не варто вискакувати на нього з кущів, — визнав я. — Але можна вийти з іншого боку і зробити гак йому назустріч, — я показав рукою на шлях, яким ми могли піти. — Не хочу сказати, ніби він запросить нас на вечерю абощо. Але можна ґречно йому кивнути, минаючи його на стежці.

Денна продовжила витріщатися на мене, та почала легенько супитися, насурмивши брови.

— Ти серйозно, — повторила вона.

— А що ти… — я зупинився, збагнувши, що означає вираз її обличчя, і сказав: — Ти гадала, що я брехав про роботу на мейра. Гадала, що я брешу, буцімто можу запросити тебе сюди.

— Чоловіки розповідають небилиці, — зневажливо промовила Денна. — Люблять трохи похвалитися. Моя думка про тебе не погіршилася через те, що ти розказав мені своєрідну казочку.

— Я не став би тобі брехати, — запевнив я, а тоді передумав. — Ні, це неправда. Збрехав би. Заради тебе варто брехати. Але я не брехав. Заради тебе варто й говорити правду.

Денна з любов’ю всміхнулася мені.

— Все одно таке трапляється рідше.

— То ти хотіла б? — запитав я. — Ну, зустрітися з ним.

Вона визирнула із живоплоту на доріжку.

— Ні, — Денна замотала головою, і її волосся заворушилося, наче плинна тінь. — Я тобі вірю. Не треба, — вона опустила погляд. — До того ж у мене на сукні плями від трави. Що він подумав би?

— А в мене листя у волоссі, — визнав я. — Чудово розумію, що він подумав би.

Ми вийшли із живоплоту. Я витягнув із волосся листя, а Денна потерла руками об передній бік сукні, трохи кривлячись, коли вони торкалися трав’яних плям.

Ми повернулися на стежку та знову пішли. Я замислився, чи не обійняти Денну, але не обійняв. Я погано розумівся на таких речах, але здавалося, що слушна мить уже минула.

Коли ми йшли повз статую жінки, що зривала квітку, Денна підвела погляд і зітхнула.

— Коли я не знала, що маю дозвіл, це було цікавіше, — зізна­лася вона з ноткою жалю в голосі.

— Воно завжди так, — погодився я.