Страх мудреця

Розділ п’ятий. «Еоліян»

День тягнувся за днем. Я працював у Промислі, доки пальці не німіли, а потім читав у Архівах, доки все перед очима не розпливалося.

На п’ятий день вступу я таки доробив палубні лампи й відніс їх до Запасів, сподіваючись, що їх хутко продадуть. Подумав, чи не взятися за ще одну пару, та знав, що не встигну їх доробити, перш ніж доведеться платити за навчання.

Тож я вирішив заробляти гроші інакше. Грав іще один вечір у Анкера, за що дістав безкоштовну випивку і трохи дріб’язку від удячних слухачів. Трохи попрацював над деталями у Промислі, виготовляючи прості й корисні речі на кшталт латунних шестірень і шибок із двічі зміцненого скла. Такі штуки можна було негайно продавати майстерні, маючи з цього дуже скромний прибуток.

Відтак, оскільки скромних прибутків вистачити не могло, я виготовив дві партії жовтих випромінювачів. Коли їх використовують у симпатичних лампах, вони світяться приємним жовтим світлом, дуже близьким до сонячного. Вони кошту­вали чимало, бо для їх просочування були потрібні небезпечні матеріали.

Найменш небезпечними серед них були важкі метали й пароподібні кислоти. По-справжньому страшними ж були чудернацькі алхімічні сполуки. Серед них були речовини-переносники, що проходять крізь шкіру, не лишаючи сліду, а потім нишком виїдають кальцій із кісток. Були й такі, що просто ховаються в організмі й місяцями ніяк не діють, аж доки ясна не починають кровоточити, а волосся — випадати. Поряд із тим, що виготовляли в Алхімічному комплексі, миш’як видавався цукром до чаю.

Я сумлінно зберігав обережність, але під час роботи над другою партією випромінювачів у мене тріснула тентенова склянка, і скло витяжного ковпака, під яким я працював, забризкали крихітні краплинки речовини-переносника. Жодна не потрапила безпосередньо мені на шкіру, проте одна крапля впала на сорочку, значно вище довгих зап’ястків моїх шкіряних рукавиць.

Я поволі взявся за тканину сорочки циркулем, який лежав неподалік, і прибрав її від тіла. Відтак незграбно відрізав ту частину тканини, щоб вона взагалі не могла торкнутися моєї шкіри. Після цього інциденту я був вражений до холодного поту й вирішив, що є й кращі способи заробітку.

Я відбув одну зміну спостереження в Медиці за іншого студента в обмін на один йот і допоміг купцеві розвантажити три фургони вапна по пів гроша за кожен. Відтак того ж вечора знайшов кількох затятих азартних гравців, які дозволили мені приєднатися до їхньої гри в дихання. За дві години я примудрився втратити вісімнадцять грошів і трохи залізного дріб’язку. Хоча це й дратувало, я змусив себе відійти від столу, доки не стало ще гірше.

Після всіх цих трудів у моєму гаманці залишилася менша сума, ніж на початку.

На щастя, в моєму рукаві ще зоставався один козир.

***

Я розминав ноги на широкій кам’яній дорозі, прямуючи до Імрі.

Супроводжували мене Сіммон і Вілем. Віл таки продав свій пізній час іспиту якомусь канцелярові у відчаї й дістав чималий прибуток, тож вони обидва завершили вступні випро­бування й були безтурботні, мов кошенята. Вілові призначили плату за навчання в розмірі шести талантів і восьми йотів, тоді як Сім радів надзвичайно низькій платі — п’ять талантів і два йоти.

У моєму гаманці лежали один талант і три йоти. Ця цифра не вселяла оптимізму.

Четвертим і останнім у нашій компанії був Манет. Завдяки буйному сивому волоссю й пом’ятому, як зазвичай, одягу він мав якийсь розгублений вигляд, неначе щойно прокинувся й не міг пригадати, де перебуває. Почасти ми взяли його із собою через те, що потребували четвертого гравця в кутики, але річ була ще й у тому, що нам здавалося, ніби ми зобов’язані час від часу виводити бідолаху з Університету.

Наша четвірка подолала високу арку Кам’яного мосту, перетнула річку Ометі й зайшла до Імрі. Осінь конала, і я надягнув плащ на той випадок, якщо буде холодно. Лютня була зручно закріплена в мене на спині.

У серці Імрі ми перетнули велике бруковане подвір’я та проминули центральний фонтан із численними статуями сатирів, які ганялися за німфами. Поки вода плюскала і бризкалася на вітерці, ми стали в чергу, що вела до «Еоліяна».

Коли ми дісталися дверей, я з подивом уздрів, що Деоха там немає. На його місці перебував низенький похмурий чоловік із товстою шиєю. Він простягнув руку.

— Із вас один йот, юначе.

— Перепрошую, — я відсунув ремінець свого футляра для лютні та продемонстрував йому маленьку срібну свиріль, яку пришпилив до плаща. Показав рукою на Віла, Сіма й Манета. — Вони зі мною.

Він підозріливо примружився на свиріль.

— Ви страшенно юні на вигляд, — зауважив чоловік, і його погляд ізнову переметнувся до мого обличчя.

— Я і є страшенно юний, — невимушено сказав я. — Це частина мого шарму.

— Страшенно юні, як на власника свирілі, — уточнив він. Вийшло доволі ґречне звинувачення.

Я завагався. На вигляд я був старший, аніж насправді, та це означало, що на вигляд мені було на кілька років більше, ніж п’ятнадцять. Наскільки мені було відомо, я був наймолодшим музикантом в «Еоліяні». Зазвичай це грало мені на руку, адже я був людям трохи в новинку. Але тепер…

Вигадати якусь відповідь я не встиг: із черги позаду нас долинув голос.

— Кетте, це не фальшивка, — кивнула на мене висока жінка з футляром для скрипки. — Він заслужив свиріль, поки тебе не було. Він справжній.

— Дякую, Марі, — озвався я, тимчасом як воротар жестом запросив нас усередину.

Наша четвірка відшукала столик біля задньої стіни, звідки доб­ре було видно сцену. Я проглянув обличчя поблизу та притлумив у собі знайомий спалах невдоволення, ніде не помітивши Денни.

— Що сталося біля дверей? — запитав Манет, роззираючись довкола та споглядаючи сцену й високу склепінчасту стелю. — Невже за вхід сюди платили?

Я поглянув на нього.

— Ти вже тридцять років як студент, але ніколи не бував в «Еоліяні»?

— Ну, знаєш… — він невизначено змахнув рукою. — Я був заклопотаний. Не надто часто опиняюся по цей бік річки.

Сім засміявся й сів.

— Манете, дозволь пояснити це тобі так, щоб ти зрозумів. Якби в музиці був Університет, він був би тут, а Квоут був би повноправним арканістом.

— Кепська аналогія, — зауважив Віл. — Це музичний двір, а Квоут — один із панів. Ми заходимо сюди як його люди. Тому й терпимо так довго його надокучливе товариство.

— Цілий йот за те, щоби просто зайти? — перепитав Манет.

Я кивнув.

Манет невизначено гмикнув, роззирнувшись довкола і глипаючи на гарно вбрану шляхту, що снувала балконом угорі.

— Ну, що ж… — мовив він. — Мабуть, я сьогодні таки дещо дізнався.

***

«Еоліян» лише починав заповнюватися, тож ми коротали час за грою в кутики. То була просто дружня гра, по драбу за руку, вдвічі більше за знецінення, та з моїми злиднями будь-які ставки були високими. На щастя, Манет грав із точністю пружинного годинника: жодних недоречних трюків, жодних імпульсивних ставок, жодних інтуїтивних дій.

Першим замовив на всіх випивки Сіммон, другим — Манет. Коли в «Еоліяні» пригасло світло, ми з Манетом уже опинилися на десять рук попереду, значною мірою завдяки Сіммоновій схильності завзято перевищувати ставки. Я з похмурим задоволенням поклав у кишеню єдиний мідний йот. «Один талант і чотири йоти».

На сцену вийшов немолодий чоловік. Після короткої презентації від Станчіона він до болю гарно зіграв на мандоліні «Надвечірок Тетна». Пальці в нього були легкі, швидкі й упевнено торкалися струн. Зате голос…

Більшість речей із віком починають підводити. У нас ціпеніють руки та спини. Гаснуть очі. Шкіра грубішає, а краса меркне. Єдиний виняток — голос. За належної турботи голос лише стає милішим від віку й постійного застосування. Голос чоловіка був наче солодке медове вино. Він закінчив пісню під щирі оплески, а за мить ізнову спалахнуло світло і в залі вибухнули розмови.

— Між виступами є перерви, — пояснив я Манетові. — Тоді можна поговорити, походити, взяти випивки. Якщо ж ти говоритимеш під час чийогось виступу, то навіть сам Тейлу та всі його ангели не зможуть тебе уберегти.

Манет пирхнув.

— Не бійся, що я тебе осоромлю. Я не зовсім варвар.

— Просто попереджаю, — відповів я. — Ти даєш мені знати, що небезпечного є в Рукотворні. Я даю тобі знати, що небезпечного тут.

— Лютня в нього була не така, як у тебе, — сказав Вілем. — Звучала не так, як твоя. Ще й менша.

Я притлумив сильне бажання всміхнутись і вирішив не робити із цього проблеми. Пояснив:

— Така лютня називається мандоліною.

— Ти ж гратимеш, так? — запитав Сіммон і завовтузився на місці, як нетерплячий цуцик. — Треба зіграти ту пісню про Емброуза, яку ти написав.

Він трохи помугикав, а тоді заспівав:

Мул може навчатись, підкорити будь-кого.

Мул — не те що наш Роуз: він осел лиш частково!

Манет реготнув у кухоль. Вілем теж усміхнувся, хоч і робив це рідко.

— Ні, — твердо сказав я. — Досить із мене Емброуза. Як на мене, між нами все скінчено.

— Ну звісно, — незворушним тоном відповів Віл.

— Я серйозно, — запевнив я. — Це не дасть ніякого зиску. Ця суперечка не дає нічого — тільки дратує майстрів.

— «Дратує» — це ще вельми м’яко сказано, — сухо промовив Манет. — Сам я висловився б дещо інакше.

— У тебе боржок перед ним, — заявив Сім. Його очі виблискували гнівом. — Та й тебе не звинуватять у поведінці, не гідній члена Аркануму, просто за те, що ти заспівав пісню.

— Ні, — кинув Манет. — Йому просто піднімуть плату за навчання.

— Що? — здивувався Сіммон. — Це неможливо. Розмір плати за навчання визначається за результатами вступної співбесіди.

Манет пирхнув, і цей звук лунко відбився від його кухля, поки він робив новий ковток.

— Співбесіда — це лише частина гри. Якщо це тобі по кишені, з тебе витискають трохи грошенят. Те саме, якщо ти їм дошкуляєш, — він серйозно придивився до мене. — Цього разу тобі дістанеться з обох боків. Скільки разів за останній семестр тебе підіймали на роги?

— Двічі, — зізнався я. — Але другого разу я насправді був невинуватий.

— Ну звісно, — Манет відверто поглянув на мене. — І тому тебе зв’язали й відшмагали до крові, так? Бо ти був невинуватий?

Я ніяково посунувся на стільці, відчуваючи, як тягнуться не до кінця загоєні шрами вздовж спини.

— Здебільшого невинуватий, — виправився я.

Манет відмахнувся.

— Проблема не у провині. Дерево не влаштовує грози, але всякий дурень знає, куди б’є блискавка.

Вілем серйозно кивнув.

— У нас удома кажуть: найдовший цвях забивають першим, — Віл насупився. — Сіаруською це звучить краще.

Сім набув стурбованого вигляду.

— Але вступна співбесіда все одно великою мірою визначає плату за навчання. Хіба ні? — з його тону я здогадався, що Сім навіть не припускав, що у гру можуть вступати особисті образи чи політичні проблеми.

— Як правило, так, — визнав Манет. — Але майстри самі обирають запитання, і кожен із них має змогу висловитися, — він заходився рахувати на пальцях. — Гемм не надто тебе любить, а ображатися може капітально. Ти швидко накликав на себе невдоволення Лоррена й не зумів виправитися. Ти збитошник. А наприкінці минулого семестру пропустив майже цілий виток занять. Без попередження й без пояснень опісля, — він багатозначно поглянув на мене.

Я опустив погляд на стіл, гостро усвідомлюючи, що кілька із пропущених занять мав відбути в Рукотворні як Ма­нетів учень.

За мить Манет знизав плечима і продовжив:

— На додачу до всього, цього разу тебе випробовуватимуть як ре’лара. На вищих щаблях плата за навчання зростає. Я не без причини так довго проходив у е’лірах, — він суворо глянув на мене. — Моє найімовірніше припущення? Для тебе буде щастям заплатити менше, ніж десять талантів.

— Десять талантів, — Сім шумно втягнув повітря крізь зуби і співчутливо похитав головою. — Добре, що ти такий заможний.

— Не такий заможний, — відповів я.

— Як так? — запитав Сім. — Коли Емброуз розбив твою лютню, майстри оштрафували його майже на двадцять талантів. Куди ти подів такі гроші?

Я опустив погляд і злегка торкнувся ногою футляра зі своєю лютнею.

— Ти витратив їх на нову лютню? — із жахом перепитав ­Сіммон. — Двадцять талантів? Ти знаєш, що можна купити на цю суму?

— Лютню? — промовив Вілем.

— Я й не знав, що можна витратити стільки на інструмент, — заявив Сіммон.

— Можна витратити й набагато більше, — вставив Манет. — Вони як коні.

Тут розмова трохи стухла. Віл і Сім повернулися до нього зі спантеличенням у очах.

Я засміявся.

— Насправді це гарне порівняння.

Манет глибокодумно кивнув.

— Розумієте, для коней діапазон широкий. Об’їжджену стару робочу шкапу можна купити менш ніж за талант. А можна купити прудкого волдського коня за сорок.

— Малоймовірно, — буркнув Віл. — Принаймні якщо волд справжній.

Манет усміхнувся.

— Отож-бо. Хай скільки хтось на вашій пам’яті витратив на коня, таку суму цілком можна витратити на купівлю гарної арфи чи скрипки.

Сіммона це явно вразило.

— Але ж мій батько якось витратив аж двісті п’ятдесят на високого кепкенського коня, — заявив він.

Я нахилився вбік і показав.

— Он у того блондина мандоліна коштує вдвічі дорожче.

— Але ж… — заговорив Сіммон. — Але ж коні мають родоводи. Коней можна розводити та продавати.

— Ота мандоліна має родовід, — сказав я. — Її виготовив сам Антрессор. Їй уже сто п’ятдесят років.

Я дивився, як Сім засвоює цю інформацію, розглядаючи усі інструменти в залі.

— І все-таки, — промовив він. — Двадцять талантів, — похитав головою. — Чому ти не зачекав до кінця вступу? Міг би витратити на лютню те, що в тебе зосталося б.

— Вона мені потрібна, щоб грати в Анкера, — пояснив я. — Мені там як штатному музиканту надають безкоштовне житло й харчі. Не граючи, я не можу там залишатися.

Це було правдою, тільки не всією. Анкер трохи зглянувся б на мене, якби я пояснив своє становище. Однак якби я зачекав, то був би змушений провести майже два витки без лютні. Це було б усе одно що жити без зуба чи кінцівки. Все одно що провести два витки із зашитим ротом. Це було немислимо.

— І я витратив на лютню не всю суму, — додав я. — Ще в мене виникли деякі інші витрати.

Конкретно кажучи, я заплатив ґелетові, в якого позичав гроші. На це пішло шість талантів, але звільнитися від боргу Деві було все одно що скинути з грудей великий тягар.

Але тепер я відчував, як той-таки тягар лягає на мене знов. Якщо здогад Манета виявиться точним бодай наполовину, моє становище скрутніше, ніж я думав.

На щастя, світло пригасло і в залі стало тихо, тож мені не довелося пояснювати свої дії далі. Ми підвели погляди, а тим часом Станчіон вивів на сцену Марі. Він потеревенив зі слухачами неподалік, поки вона настроювала скрипку, а зала почала затихати.

Марі мені подобалася. Вона була вища за більшість чоловіків, горда, як кішка, і володіла щонайменше чотирма мовами. Чимало музикантів Імрі всіляко старалися наслідувати останній писк моди, сподіваючись стати своїми для шляхти, але Марі носила дорожній одяг. Штани, в яких можна було працювати цілий день, чоботи, в яких можна було пройти двадцять миль.

Прошу зауважити, що не хочу сказати, ніби вона ходила в одязі з домотканого полотна. Вона просто не любила моду чи деше­ві прикраси. Одяг у неї явно був пошитий на замовлення, обтислий, підкреслював її красу. Того вечора вона була в багряному та брунатному, барвах своєї покровительки леді Джейл.

Наша четвірка придивилася до сцени.

— Визнаю, — тихо промовив Вілем, — що чимало думав про Марі.

Манет стиха захихотів.

— Вона ж як півтори жінки, — сказав він. — А це у п’ять разів більше жінки, ніж вам до снаги.

За інших обставин ми, почувши такі слова, могли б зухвало обуритись. Але Манет вимовив це без тіні глузливості в голосі, тож ми пропустили це повз вуха. Тим паче зважаючи на те, що це, ймовірно, була правда.

— Для мене це не так, — заявив Сіммон. — Вона завжди має такий вигляд, ніби готується когось забороти. Або піти приборкати дикого коня.

— Так, — іще раз захихотів Манет. — Якби ми жили у кращі часи, такій жінці поставили б храм.

Ми затихли: Марі закінчила настроювати скрипку й почала грати приємне рондо, повільне й лагідне, як легкий весняний вітерець.

Хоча мені ні´коли було про це казати, Сіммон мав рацію більш ніж наполовину. Якось у «Кремені й чортополоху» я бачив, як Марі вдарила якогось чоловіка в горлянку, бо він на­звав її «тією пащекуватою сучкою зі скрипкою». Ще й копнула його, як він упав. Щоправда, лише раз і не так, щоб завдати йому непоправної шкоди.

Марі продовжувала грати своє рондо. Його повільний приємний темп поступово прискорювався, і врешті музика стала жвавою. Замислитися про танець під таку мелодію можна, лише маючи винятково легкі ноги або будучи винятково п’яним.

Марі прискорювала темп так, що врешті про танці під її музику стало неможливо й мріяти. Тепер музика аж ніяк не йшла клусом. Вона мчала швидко, наче пара дітей, що біжать наввипередки. Я чудувався тому, як чисто й чітко рухаються її пальці, попри несамовитий темп.

Швидше. Шпарко, наче олень, за яким женеться дикий пес. Я занервувався, бо знав: рано чи пізно вона послизнеться, помилиться чи пропустить ноту. Одначе Марі не знати як продовжувала. Кожна нота звучала ідеально — різко, сильно, солодко. Її прудкі пальці високо вигиналися над струнами. Зап’ясток руки, якою вона тримала смичок, був розслаблений і млявий, попри шалену швидкість.

Іще швидше. Обличчя в Марі напружилося. Рука зі смичком утратила чіткість. Іще швидше. Вона напружилася вся, міцно вперла довгі ноги у сцену, щільно притиснула скрипку до щелепи. Кожна нота звучала різко, наче пташиний спів на світанку. Іще швидше.

Вона стрімголов закінчила й раптово, театрально вклонилася, не припустившись жодної помилки. Я обливався потом, мов загнаний кінь, моє серце калатало.

Я був не один такий. У Віла із Сімом на чолах виблискував піт.

А Манет так учепився у край столика, що аж кісточки пальців побіліли.

— Тейлу милосердний, — ледве вимовив він. — І таку музику тут грають щовечора?

Я всміхнувся йому й відповів:

— Ще рано. Ти не чув, як граю я.

***

Вілем замовив випивку на всіх наступним, і наша розмова перейшла до безглуздих пліток Університету. Манет був там довше за половину майстрів, тому знав більше скандальних історій, аніж усі ми разом узяті.

Лютніст із густою сивою бородою зворушливо зіграв «Ен Феант Моріє». Відтак двоє гарних жінок (одній було сорок із гаком, а друга годилась їй у доньки) заспівали дуетом про Ланієль Другу Юність, і такої пісні я ще ніколи не чув.

Марі знову покликали на сцену, і вона зіграла простеньку джиґу з таким ентузіазмом, що люди затанцювали між столиками. Навіть Манет підвівся на останньому приспіві та здивував нас, показавши, що має надзвичайно легкі ноги. Ми по­аплодували йому, і він сів назад, розпашілий і засапаний.

Віл замовив йому випивки, а Сіммон повернувся до мене із захватом у очах.

— Ні, — промовив я. — Я її не гратиму. Сказано ж тобі.

Сім здувся з таким відвертим розчаруванням, що я не втримався від сміху.

— Послухай-но. Я зараз пройдуся закладом. Як побачу Трепа, то підбурю його.

Я поволі пішов велелюдною залою. При цьому я дійсно виглядав Трепа, та насправді полював на Денну. Не бачив, щоб вона заходила крізь парадні двері, але через музику, карти й гамір у закладі цілком міг просто її не помітити.

Мені довелося чверть години методично пробиратися людним основним поверхом, дорогою придивляючись до облич усіх присутніх і зупиняючись, щоб побалакати з кількома з музикантів.

Другого ярусу я дістався саме тоді, коли світло знову пригасло. Вмостився біля поруччя й подивився на іллійського дударя, який грав сумовиту ритмічну мелодію.

Коли світло знову спалахнуло, я обшукав другий ярус «Еоліяна» — широкий балкон, який мав форму півмісяця. Мій пошук був передусім ритуалом. Шукати Денну було відверто марною справою, все одно що молитися про настання гарної погоди.

Але той вечір став винятком із правила. Неспішно крокуючи другим ярусом, я помітив, як вона йде разом із високим темноволосим паном. І змінив маршрут поміж столиків, щоб невимушено їх перехопити.

Пів хвилини по тому Денна помітила мене. Ясно, радісно всміхнулась і прибрала руку з передпліччя того пана, а тоді жестом покликала мене до себе.

Чоловік поряд із нею був гордий, як яструб, і гарний із себе. Його щелепа скидалася на шлакову цеглину. Убраний він був у сорочку зі сліпучо-білого шовку й замшеву куртку, пофарбовану в насичений колір крові. Нитки у швах — срібні. На пряжці й на манжеті — срібло. Справжнісінький шляхетний модеґанський пан. Його вбрання, навіть без перснів, коштувало стільки, що я за такі гроші спокійно оплатив би рік навчання.

Денна грала роль його чарівливої та привабливої супутниці. Раніше я бачив її в одязі, дуже схожому на свій, — у простому вбранні, призначеному для активного зношування й дороги. Зате того вечора на ній була довга сукня із зеленого шовку. Темне волосся Денни вигадливо закручувалося довкола обличчя й падало на плечі. На шиї в неї була смарагдова підвіска у формі гладенької краплі. Вона так чудово пасувала за кольором до сукні, що це просто не могло бути збігом.

Порівняно з ними я відчув себе трохи обідранцем. Навіть більше, ніж трохи. Увесь гардероб у моїй власності зводився до чотирьох сорочок, двох штанів і кількох дрібничок. Усе це було ношене й до певної міри потерте. Того вечора я був у найкращому своєму вбранні, але певен, що ви мене зрозумієте, коли я скажу: найкраще моє вбрання не відзначалося вишуканістю.

Єдиним винятком був плащ — Фелин дарунок. Теплий і чудовий, пошитий спеціально для мене, зелено-чорний, із численними кишенями в підкладці. Він був аж ніяк не елегантний, але то була найвишуканіша річ, яку я мав.

Коли я підійшов ближче, Денна ступила вперед і простягнула мені руку для поцілунку. Жест вийшов спокійним і впевненим, мало не зверхнім. Обличчя в неї було зібране, усмішка — ввічлива. Пересічному спостерігачеві вона видалася би справжнісінькою шляхетною дамою, що виявляє милість до бідного юного музиканта.

Вирізнялися тільки очі. Вони були темні та глибокі, мали колір кави й шоколаду. Очі Денни весело танцювали, повнилися сміхом. Коли вона простягнула мені руку, пан, що стояв позаду неї, ледь помітно насупився. Я не знав, у яку гру грає Денна, та міг здогадатися, що за роль там належить мені.

Тож я схилився над Денниною рукою й легенько поцілував її в низькому поклоні. Мене ще малим навчали придворних манер, тож я розумів, що роблю. Зігнутися в поясі може всякий, але гарних поклонів треба навчатися.

Цей поклон був люб’язний і улесливий. Притиснувши вуста до тильного боку Денниної долоні, я легенько змахнув зап’ястком, щоб розправити плащ із одного боку. Останнє було найскладніше, і мені довелося кілька годин сумлінно практикуватися перед дзеркалом у купальні, щоб цей рух видавався досить невимушеним.

Денна зробила реверанс, граційний, наче падіння листка з дерева, й відступила до того пана.

— Квоуте, це лорд Келлін Вантеньєр. Келліне, це Квоут.

Келлін зміряв мене поглядом і повністю сформував думку про мене швидше, ніж можна зробити короткий, різкий вдих. Його лице набуло зневажливого виразу, а тоді він кивнув мені. Я знаю, що таке погорда, та все одно здивувався тому, як сильно мене образило саме це.

— До ваших послуг, мій пане, — я ґречно вклонився й переніс вагу так, щоб мій плащ відірвався від плеча, відкривши свиріль таланту.

Келлін уже зібрався відвести погляд зі звичною байдужістю, аж тут йому впало в око яскраве срібло. Прикраса то була не бозна-яка, але тут вона мала значення. Вілем мав рацію: в «Еолі­яні» я належав до панства.

І Келлін це знав. Замислився на мить, а тоді відповів на мій поклон. Узагалі-то, відповідь була хіба трохи глибша за кивок. Якраз достатня для ввічливості.

— До ваших послуг і вашої родини, — промовив він бездоганною атурською. Голос у нього був глибший, аніж у мене, — теплий бас із модеґанським акцентом, досить сильним, щоб голос звучав дещо наспівно.

Денна нахилила голову в його бік.

— Келлін пояснював мені, як грати на арфі.

— Я прийшов здобути свиріль, — докинув він. Його глибокий голос був сповнений упевненості.

Коли він говорив, жінки за навколишніми столиками поверталися й дивилися на нього голодними примруженими очима. На мене ж його голос справляв протилежний ефект. Бути багатим і вродливим одночасно — це вже кепсько. Але мати на додачу до цього голос, подібний до меду на теплому хлібі, — це просто неподобство. Від його звуків я почувався котом, якого схопили за хвіст і погладили мокрою рукою проти шерсті.

Я кинув погляд на його руки.

— То ви арфіст?

— Арфяр, — трохи виправив він. — Я граю на Пенденгейлі. На королі інструментів.

Я вдихнув трохи повітря, а тоді стулив рота. Модеґанська велика арфа була королем інструментів п’ятсот років тому. Тепер вона була старовинною цікавинкою. Я не став звер­тати на це увагу — хотів уникнути суперечки заради Денни — й запитав:

— Поспитаєте щастя сьогодні?

Келлінові очі злегка примружилися.

— Коли я гратиму, про щастя не йтиметься. Але ні. Сього­дні я насолоджуюся товариством своєї пані Дінаелі, — він підніс Деннину руку до губ і байдужливо поцілував її. Окинув поглядом юрбу, що стиха перемовлялася, — по-власницьки, ніби та йому належала. — Гадаю, тут я буду в гідному товаристві.

Я позирнув на Денну, та вона уникала моїх очей. Схилила голову набік, граючись із сережкою, що до цього ховалася в її волоссі, — крихітним смарагдом у формі краплі, таким самим, як підвіска на шиї.

Келлін ще раз хутко оглянув мене. Одяг, що сидів на мені абияк. Моє волосся, надто коротке для поточної моди й надто довге, щоб не бути буйним.

— А ви… дудар?

Ішлося про найменш дорогий інструмент.

— Дудняр, — невимушено відповів я. — Але ні. Я віддаю перевагу лютні.

Він здійняв брови.

— Ви граєте на придворній лютні?

Хай як я старався втриматися, моя усмішка дещо застигла.

— На артистичній.

— А! — промовив Келлін і засміявся так, ніби все раптом стало на свої місця. — Народна музика!

Я пропустив повз вуха й це — щоправда, вже не з такою легкістю, як раніше.

— Уже знайшли місця? — весело запитав я. — Кілька з нас сіли за столик унизу з гарним видом на сцену. Можете спокійно до нас приєднатися.

— Ми з цією пані вже знайшли столик у третьому колі, — Келлін кивнув у бік Денни. — Я однозначно віддаю перевагу товариству вгорі.

Келлін цього не бачив, але Денна поглянула на мене й за­котила очі.

Я нічого не виказав обличчям і ще раз нагородив його ввічливим поклоном, хіба трохи глибшим за кивок.

— Тоді не стану вас затримувати.

Повернувся до Денни.

— Моя пані, чи можна буде якось до вас завітати?

Вона зітхнула, схожа на справжню затуркану світську даму, якщо не брати до уваги очей: вони досі сміялися з абсурдного офіціозу цієї розмови.

— Квоуте, впевнена, що ви це зрозумієте, але мій графік на найближчі кілька днів заповнено. Однак ви можете за бажання нанести візит ближче до кінця витка. Я зупинилася в апартаментах у «Сірому чоловікові».

— Ви занадто люб’язні, — промовив я та вклонився їй — набагато серйозніше, ніж Келлінові. Цього разу вона закотила очі вже через мене.

Келлін простягнув руку, повернувшись до мене плечем, і парочка пішла, розчинившись у натовпі. Спостерігаючи їх разом, поки вони граційно крокували крізь юрбу, легко було повірити, що все тут належить їм чи, може, вони думають купити цей заклад, аби зробити з нього літній будиночок. Лише стара шляхта рухається з такою невимушеною нахабністю: вона ж бо знає в глибині душі, що все на світі існує лише для її задоволення. Денна дивовижно це імітувала, проте для лорда Келліна Цеглини це було так само природно, як дихати.

Я провів їх поглядом до середини сходів, які вели до третього кола. Там Денна зупинилась і приклала руку до голови. Тоді з тривогою на обличчі оглянула підлогу. Парочка швидко поговорила, і Денна показала вгору сходами. Келлін кивнув і, піднявшись, зник із поля зору.

Я, скорившись чуттю, опустив погляд на підлогу й побачив, що біля поруччя, де раніше стояла Денна, блищить щось срібне. Підійшов і став над предметом, змусивши двійко шалдійських купців обійти мене.

Я вдавав, ніби стежу за людьми внизу, доки Денна не підійшла поближче й не поплескала моє плече.

— Квоуте, — стривожено промовила вона, — вибач, що турбую, але я, здається, загубила сережку. Прошу, будь другом, допо­можи відшукати. Я певна, що ще секунду тому вона була на мені.

Я погодився, і невдовзі ми насолодилися короткою зустріччю віч-на-віч, благопристойно обшукуючи мостини та прихилившись одне до одного головами. На щастя, Деннине плаття було в модеґанському стилі, з пишною, вільною спідницею. Якби воно мало розріз ізбоку, як вимагала тодішня мода Союзу, Денна, сидячи на підлозі, мала б обурливий вигляд.

— Тіло Господнє… — пробурмотів я. — Де ти його знайшла?

Денна стиха захихотіла.

— Тихо. Ти сам запропонував мені навчитися гри на арфі. Келлін — непоганий учитель.

— Модеґанська педальна арфа важить уп’ятеро більше за тебе, — сказав я. — Це салонний інструмент. Ти нізащо не змогла б узяти такий у дорогу.

Денна зупинилася, вдаючи, ніби шукає сережку, і багатозначно поглянула на мене.

— А хто може сказати, що в мене ніколи не буде салону для гри на арфі?

Я знову поглянув на підлогу та як міг знизав плечима.

— Мабуть, це непоганий інструмент для навчання. То як тобі арфа?

— Вона краща за ліру, — відповіла Денна. — Я вже це бачу. Однак ледве здатна зіграти «Білку в стрісі».

— А він щось уміє? — я хитрувато всміхнувся їй. — Ну, ­руками.

Денна злегка зашарілася й на мить набула такого вигляду, ніби хотіла на мене замахнутися. Проте вчасно згадала правила поведінки й натомість вирішила примружити очі.

— Ти жахливий, — сказала Денна. — Келлін — поки що ідеальний джентльмен.

— Убережи нас усіх Тейлу від ідеальних джентльменів, — мовив я.

Вона похитала головою й запевнила:

— Буквально. Він ще ніколи не виїздив із Модеґу. Він наче кошеня в курнику.

— То ти тепер Дінаель? — запитав я.

— Поки що. Для нього, — відповіла Денна, скоса поглянувши на мене й ледь скрививши вуста в усмішці. — У твоєму виконанні мені досі найбільше подобається звертання «Денна».

— Приємно це знати, — сказав я, а тоді прибрав руку з підлоги. Показалася гладенька смарагдова сережка-крапля. Денна вдала, ніби знайшла її сама, й піднесла до світла.

— О! Ось вона!

Я встав і допоміг підвестися їй. Вона прибрала волосся з плеча й нахилилася до мене.

— Ці штуки мене геть не слухаються, — зізналася Денна. — Ти не проти?

Я підійшов поближче до неї, а вона віддала мені сережку. Денна ледь помітно пахла дикими квітами. Одначе за цим запахом ховалися пахощі осіннього листя. Темні пахощі її власного волосся, запахи дорожньої куряви й повітря перед літньою бурею.

— То хто він? — тихо спитав я. — Чийсь другий син?

Вона ледь помітно мотнула головою. Одне пасмо її волосся впало і злегка торкнулося тильного боку моєї руки.

— Він повноправний лорд.

— Скете те ретаа ван, — лайнувся я. — Замикайте своїх синів і доньок.

Денна знову тихенько розсміялася, затрусившись усім тілом у намаганні стримати сміх.

— Не рухайся, — попросив я, обережно взявшись за її вухо.

Денна глибоко вдихнула й видихнула, опановуючи себе. Я вставив сережку в мочку її вуха й відійшов. Денна піднесла одну руку, щоб перевірити, а тоді відступила і зробила реверанс.

— Красно дякую за допомогу.

Я ще раз їй уклонився. Поклон вийшов не таким відточеним, як попередній, зате щирішим.

— До ваших послуг, моя пані.

Денна тепло всміхнулася й розвернулася, щоб піти. Її очі знову сміялися.

***

Я для годиться закінчив дослідження другого ярусу, але Трепа, схоже, не було. На третій ярус вирішив узагалі не лізти: не хотів наражатися на другу ніякову зустріч із Денною та її паничем.

Сім мав жвавий вигляд, як це завжди бувало з ним десь у районі п’ятого келиха. Манет скулився на стільці, наполовину прикривши очі. Його кухоль зручно вмостився на опуклому животі. Віл мав такий самий вигляд, як завжди. Його темні очі лишалися непроникними.

— Трепа ніде не видно, — оголосив я, сівши на своє місце. — Вибачайте.

— Прикро, — мовив Сім. — Йому вже вдалося знайти тобі покровителя?

Я з гіркотою хитнув головою.

— Емброуз або пригрозив, або підсунув хабаря всім представникам шляхти в радіусі ста миль звідси. Вони не бажають зі мною знатися.

— Чому тоді Треп не приймає тебе сам? — запитав Вілем. — Ти ж достатньо йому подобаєшся.

Я похитав головою.

— Треп уже підтримує трьох інших музикантів. Насправді чотирьох, але двоє з них — сімейна пара.

— Чотирьох? — із жахом перепитав Сім. — Просто диво, що йому ще стає грошей на харчі.

Віл із цікавістю схилив голову набік, а Сім нахилився вперед, щоб пояснити.

— Треп — граф. Але володіння в нього насправді не такі вже й широкі. Підтримувати чотирьох музикантів із його доходами — це трохи… занадто.

Віл нахмурився.

— Випивка та струни не можуть коштувати дорого.

— Покровитель відповідає не лише за це, — Сім заходився лічити на пальцях. — По-перше, сам документ про покровительство. Також він надає своїм музикантам житло й харчування, річну платню, зміну одягу в кольорах своєї родини…

— За традицією — дві зміни одягу, — втрутився я. — Щороку.

Зростаючи у трупі, я ніколи не цінував того вбрання, яке давав нам лорд Ґрейфоллов. Одначе тепер мимоволі уявляв, як сильно покращили б мій гардероб два комплекти нового одягу.

Сіммон усміхнувся, коли надійшов юний служник, і не залишив жодних сумнівів у тому, чиїм коштом перед кожним із нас поставили по келиху ожинового бранду. Сім підняв келих у мовчазному тості й випив добрячий ковток. Я підняв келих у відповідь, і Вілем також, хоча йому явно було боляче. Манет залишався нерухомим, і я почав підозрювати, що він задрімав.

— І все одно дещо не сходиться, — заявив Вілем, поставивши свій бранд. — Покровитель не одержує нічого, крім звільнення кишень.

— Покровитель заживає певної репутації, — пояснив я. — Саме тому музиканти носять той одяг. А ще артисти можуть виконувати всі його забаганки: вечірки, танці, маскаради. Іноді вони пишуть на його прохання пісні чи п’єси.

Віл однаково зберігав скептичний вигляд.

— І все одно скидається на те, що покровителеві дістається менше.

— Ти просто бачиш лише половину картини, — промовив Манет і сів на стільці прямо. — Ти міський хлопчина. Не знаєш, як воно — зростати у маленькому селищі, збудованому на землі однієї людини.

— Ось землі лорда Пафостона, — проказав він і намалював пролитим пивом коло посеред столу. — Тут ти живеш як порядний простолюдинчик, — Манет узяв порожній келих Сіммона й поставив його всередину кола.

— Якось селищем прогулюється хлопака в кольорах лорда Пафостона, — Манет узяв свій келих, повний бранду, й посунув його через стіл так, що він опинився в колі, поряд із порожнім келихом Сіма. — І цей хлопака грає всім пісень у місцевому шинку, — Манет хлюпнув трохи бранду в Сімів келих.

Сім, не потребуючи підказок, усміхнувся й випив.

Манет посовав своїм келихом по столу й повернувся до ­кола.

— Наступного місяця приходить іще кілька людей у кольорах лорда і влаштовують лялькову виставу, — він налив більше бранду, і Сіммон вихилив напій одним духом. — Наступного місяця ставлять п’єсу.

Сім ізнову випив.

Тут Манет узяв свій дерев’яний кухоль і, постукавши ним по столу, переставив його в коло.

— А тоді з’являється збирач податків у таких самих кольорах, — Манет нетерпляче постукав по столу порожнім кухлем.

Сім якусь мить отетеріло сидів, а тоді взяв свій кухоль і плюснув пива Манетові.

Той придивився до нього й суворо застукав кухлем ізнову.

Сім, засміявшись, вилив решту пива в Манетів кухоль.

— Мені все одно більше подобається ожиновий бранд.

— Лордові Пафостону більше подобається отримувати податки, — сказав Манет. — Людям подобається, коли їх розважають. А збирачеві податків — коли його не труять і не прикопують у неглибокій могилі за старим млином, — він випив трохи пива. — Тож усі залишаються у виграші.

Віл стежив за цією розмовою серйозними темними очима.

— Це звучить логічніше.

— Така корисливість трапляється не завжди, — зауважив я. — Треп щиро хоче допомагати музикантам покращувати свою майстерність. Деякі шляхтичі поводяться зі своїми артистами, наче з кіньми у стайні, — я зітхнув. — І навіть це було би краще, ніж те, що я маю зараз, тобто нічого.

— Не продавайся задешево, — бадьоро сказав Сім. — Зачекай і відшукай гарного покровителя. Ти на це заслуговуєш. Ти не гірший за жодного з тутешніх музикантів.

Я змовчав, надто гордий, щоб розповісти їм правду. Я був такий бідний, що всі вони навряд чи мене зрозуміли б. Сім був із атурської шляхти, а Вілові рідні були торгівцями шерстю з Ралієна. Вони вважали, що бідність — це коли бракує грошей на випивку коли завгодно.

Позаяк невдовзі треба було сплатити за навчання, я не наважувався витрачати жодного ламаного гроша. Не міг купувати свічки, чорнило чи папір. Не мав прикрас, які можна було б заставити, утримання чи батьків, яким можна було б написати. Жоден пристойний лихвар не дав би мені навіть тоненького шима. Це не дивувало: я ж був едема ру й безрідним сиротою, чиї речі вмістилися б у лантух із мішковини. Та й лантух не кон­че мав би бути великий.

Я зіп’явся на ноги, поки розмова не перейшла до незручних тем.

— Час музикувати.

Узяв футляр із лютнею й подався до Станчіона, який сидів на розі шинкваса.

— Що ти приготував нам сьогодні? — запитав він, провівши рукою по бороді.

— Сюрприз.

Станчіон зупинився, так і не підвівшись остаточно з та­бурета.

— Через цей сюрприз почнуться заворушення чи хтось підпалить мій заклад? — поцікавився він.

Я з усмішкою похитав головою.

— Добре, — він усміхнувся й покрокував у бік сцени. — Тоді люблю сюрпризи.