Страх мудреця

Розділ сто тринадцятий. Варварський язик

Хотів би сказати, що тримав очі заплющеними, та це було б неправдою. Я почув шурхіт землі під підошвами черевиків Вашет і мимоволі розплющив очі.

Це було не підглядання. Так я лише уподібнився б дитині. Я просто розплющив очі й поглянув на неї. Вона поглянула на мене у відповідь і зазирнула мені в очі на довший час, аніж у них дивився Темпі за один виток. Блідо-сірі очі на її витонченому обличчі здавалися суворими. Її зламаний ніс уже не здавався недоречним. Він був похмурою пересторогою для світу.

Між нами закружляв вітер, і на моїх оголених руках виступили сироти.

Вашет приречено зітхнула і знизала плечима, а тоді пере­вернула цурпалок так, щоб узятися за руків’я. Задумливо підняла його обома руками, оцінюючи його вагу. А тоді занесла до плеча й замахнулася.

Хоча ні.

— Гаразд! — роздратовано вимовила Вашет і підкинула руки вгору. — Мала кощава шмаркле. Гаразд! Лайно цибулеве. Надінь знову свою сорочку. Мені на тебе дивитися холодно.

Я поволі опустився на лаву і сказав:

— Дякувати Богові.

Заходився знову надягати сорочку, але це виявилося непросто: руки в мене трусилися. Не від холоду.

Вашет це побачила.

— Я знала! — переможно оголосила вона, тицьнувши на мене пальцем. — Ти стояв там, ніби перед повішенням. Я знала, що ти готовий дременути, як той кріль! — Вашет із досадою тупнула ногою. — Знала, що треба було на тебе замахнутися!

— Я радий, що не замахнулася, — озвався я.

Мені вдалося надягнути сорочку, а тоді до мене дійшло, що вона надягнута навиворіт. Я вирішив залишити її так, аби тільки не тягати знову по спині, яку щипає.

— Що мене виказало? — запитала Вашет.

— Нічого, — відповів я. — Це був майстерний виступ.

— Тоді звідки ти знав, що я не розтрощу тобі черепа?

— Я все обдумав, — пояснив я. — Якби Шегін справді хотіла мене віднадити, то могла би просто відправити мене збирати манатки. Якби вона бажала мені смерті, то могла б організувати й це.

Я витер спітнілі руки об штани.

— Це означало, що ти справді маєш бути моєю вчителькою. Тож притомних варіантів насправді було лише три, — я підняв один палець. — Це була ритуальна ініціація. — Другий палець. — Це було випробування моєї рішучості…

— Або ж я справді намагалася обернути тебе навтіки, — закінчила Вашет, сівши на лаві навпроти мене. — А якби я казала правду й побила тебе до крові?

Я знизав плечима.

— Принаймні я про це дізнався б. Але здавалося мало­ймовірним, що Шегін обере таку людину. Якби вона хотіла, щоб мене побили, то могла б дозволити зробити це Кар­серет, — я схилив голову набік. — Мені просто цікаво: що то було? Ініціація чи випробування рішучості? Через це проходять усі?

Вона хитнула головою.

— Рішучість. Мені треба було впевнитися в тобі. Я не збиралася марнувати час на навчання боягуза чи того, хто боїться одного-двох невеличких ударів. А ще потрібно було знати, чи сумлінний ти.

Я кивнув.

— Це здавалося найімовірнішим. Я подумав, що врятую себе від кількох днів із рубцями й візьму бика за роги.

Вашет зміряла мене довгим поглядом. На її обличчі яскраво відбилася цікавість.

— Визнаю: ніколи не бачила, щоб учень сам зголошувався на жорстоке побиття, аби довести, що він вартий мого часу.

— Це була дрібниця, — безжурно відповів я. — Одного разу я зіскочив із даху.

***

Ми годину розмовляли про дрібниці, і напруженість між нами поволі зникала. Вашет запитала, як саме я наразився на шмагання, і я розповів їй ту історію в загальних рисах, радіючи, що дістав змогу пояснити свої дії. Не хотілося, щоб вона вважала мене за злочинця.

Опісля Вашет уважніше оглянула мої шрами.

— Той, хто доглядав тебе, явно знався на зцілюванні, — із захватом сказала вона. — Дуже чиста робота. Кращої я не бачила.

— Я передам твої компліменти, — пообіцяв я.

Вона обережно провела рукою біля краю розпеченого рубця, що тягнувся вздовж усієї моєї спини.

— До речі, вибач за це.

— Просто скажу тобі, що це болить сильніше, ніж будь-яке шмагання.

— За день-два минеться, — пообіцяла вона. — Хоча не можу сказати, ніби сьогодні ти не спатимеш на животі, — Вашет допомогла мені одягнути сорочку, а затим повернулася до іншої лави й умостилася обличчям до мене.

Я повагався, а тоді спитав:

— Без образ, Вашет. Але ти видаєшся не такою, як інші адеми, яких я зустрічав. Май на увазі, що їх я зустрічав небагато.

— Ти просто жадаєш знайомої мови тіла, — сказала вона.

— Є таке, — визнав я. — Але ти здаєшся більш… експресивною, ніж інші адеми, яких я бачив, — я показав на своє лице.

Вашет знизала плечима.

— Там, звідки я родом, ми виростаємо, розмовляючи вашою мовою. А ще я чотири роки була охоронницею й капітанкою при поетові в Малих королівствах, який також був королем. Атурською я, напевно, розмовляю краще за всіх у Герті. Включно з тобою.

Останнє я зігнорував.

— Ти виросла не тут?

Вона мотнула головою.

— Я з Феанта, міста далі на північ. Ми більш… відкриті для світу. У Герті всього одна школа, і всі дуже сильно прив’язані до неї. Меч-дерево — це також один із давніх шляхів. Доволі офіційний. Я виросла, йдучи шляхом радості.

— Є й інші школи?

Вашет кивнула.

— Це — одна з багатьох шкіл, що йдуть шляхом Латанти, шляхом меч-дерева. Він один із найдавніших після Ейте та Аратана. Є й інші шляхи, дюжини зо три. Але деякі з них дуже малі, і їхнього кетану навчають усього одна чи дві школи.

— І тому в тебе інакший меч? — запитав я. — Ти принесла його з іншої своєї школи?

Вашет примружено поглянула на мене.

— Що ти знаєш про мій меч?

— Ти дістала його, щоб обчикрижити вербову лозину, — пояснив я. — Меч Темпі був гарно виготовлений, але в тебе він не такий. Руків’я потерте, але клинок здається новим.

Вона з цікавістю поглянула на мене.

— Що ж, ти таки тримаєш очі розплющеними.

Я знизав плечима.

— Строго кажучи, цей меч не мій, — промовила Вашет. — Він просто в мене на зберіганні. Цей меч старий, а клинок — найстаріша його частина. Його мені віддала сама Шегін.

— І тому ти прийшла до цієї школи?

Вашет хитнула головою.

— Ні. Шегін дала мені меч набагато пізніше, — вона сягнула назад і з любов’ю торкнулася його ефеса. — Ні. Я прийшла сюди, бо Латанта, хоч і може бути доволі офіційною, дає блискуче володіння мечем. На шляху радості я навчилася всього, чого могла. Перш ніж мене прийняла Шегін, мені відмовили три інші школи. Шегін — розумна жінка й усвідомила, що з навчання мене буде якийсь зиск.

— Гадаю, нам обом пощастило, що вона мислить широко, — сказав я.

— Більше тобі, ніж мені, — промовила Вашет. — Між різ­ними шляхами існує своєрідна конкуренція. Коли я приєдналася до Латанти, це стало невеличким особистим досягненням Шегін.

— Напевно, важко було, — сказав я. — Приїхати сюди й бути всім незнайомою.

Вашет знизала плечима так, що меч у неї на плечі здійнявся й упав.

— Спершу — так, — погодилася вона. — Але вони впізнають талант, а його в мене задосить. Ті, хто вивчають шлях радості, часто вважали мене доволі неприродною й зарозумілою. Але тут мене вважають дещо дикуватою, — вона всміхнулася. — Це приємно, все одно що мати новий комплект одягу на себе.

— Шлях радості також навчає летані? — запитав я.

Вашет засміялася.

— Це привід для серйозних суперечок. Проста відповідь: «так». Усі адеми певною мірою вивчають летані. Особливо ті, хто у школах. Однак летані відкрите до широких тлумачень. Те, за що в одних школах тримаються, в інших відкидають.

Вона задумливо поглянула на мене.

— Чи правда, що ти сказав, буцімто летані походить із того ж місця, що й сміх?

Я кивнув.

— Гарна відповідь, — промовила вона. — Моя вчителька на шляху радості якось сказала мені рівно те саме, — Вашет набурмосилася. — Коли я так кажу, ти набуваєш задумливого вигляду. Чому?

— Я сказав би, — відповів я, — та не хочу, щоб ти гірше про мене думала.

— Моя думка про тебе погіршилася, бо ти приховав дещо від учительки, — серйозно сказала вона. — Між нами повинна бути довіра.

Я зітхнув.

— Радий, що моя відповідь тобі сподобалася. Але, чесно кажучи, я не знаю, що це означає.

— Я не питала тебе, що це означає, — невимушено сказала вона.

— Це просто безглузда відповідь, — мовив я. — Я знаю, що всі ви дуже цінуєте летані, та насправді я його не розумію. Я просто знайшов спосіб прикинутися.

Вашет поблажливо всміхнулася.

— Вдати, ніби розумієш летані, неможливо, — впевнено заявила вона. — Це все одно що плавати. Якщо ти дійсно знаєш як воно, це очевидно всякому, хто на тебе дивиться.

— Вдавати, що вмієш плавати, теж можливо, — зауважив я. — Я просто рухав руками та йшов по дну річки.

Вашет із цікавістю поглянула на мене.

— Що ж, чудово. І як тобі вдалося нас обдурити?

Я пояснив їй, що таке «кружляння листка». Пояснив, як навчився занурювати свої думки в легкий, порожній, плинний простір, у якому відповіді на їхні запитання надходять із легкістю.

— Отже, ти крав відповіді в самого себе, — промовила Вашет із удаваною серйозністю. — Спритно обдурив нас, видобуваючи відповіді зі власного розуму.

— Ти не розумієш, — відказав я, роздратувавшись. — Я навіть не здогадуюся, що таке летані насправді! Це не шлях, але воно допомагає обрати шлях. Це найпростіший шлях, але побачити його непросто. Чесне слово, ви говорите наче п’яні картографи.

Я пошкодував про ці слова, щойно вони злетіли з моїх вуст, але Вашет лише засміялася.

— На світі чимало п’яниць, які незле розуміються на летані, — сказала вона. — Знання деяких із них легендарні.

Помітивши, що я все одно стривожений, вона спробувала заспокоїти мене жестом.

— Я теж не розумію летані, принаймні так, щоб це можна було пояснити комусь іншому. Навчання летані — це мистецтво, яким я не володію. Якщо Темпі вдалося прищепити тобі летані, це чудово його характеризує.

Вашет серйозно нахилилася вперед.

— Почасти річ у твоїй мові, — продовжила вона. — Атурська дуже відверта. Дуже точна і прямолінійна. Наша мова насичена прихованими смислами, тож нам легше прийняти думку про існування того, чого не можна пояснити. Найбільшою з таких речей є летані.

— Ти не могла б навести приклад іще чогось такого, крім летані? — запитав я. — І прошу, не кажи «блакитний», бо я можу геть знавісніти просто на цій лаві.

Вона ненадовго замислилася.

— Любов така. Ти знаєш, що вона таке, але вона не надається до детального пояснення.

— Любов — поняття витончене, — визнав я. — Воно важке для розуміння, як справедливість, але визначити його можна.

Вашет зблиснула очима.

— Тоді зроби це, мій розумний учню. Розкажи мені про любов.

Я замислився — спершу трохи, а тоді серйозно.

Вашет усміхнулася.

— Ти розумієш, як легко мені буде знайти дірки в будь-якому визначенні, яке ти даси.

— Любов — це готовність зробити для когось що завгодно, — сказав я. — Навіть на шкоду собі.

— Тоді, — відказала вона, — чим любов відрізняється від обов’язку чи відданості?

— Вона також сполучається з фізичним потягом, — сказав я.

— Навіть материнська любов? — запитала Вашет.

— Тоді сполучається з надзвичайною прихильністю, — виправився я.

— А що саме ти маєш на увазі під «прихильністю»? — запитала вона так спокійно, що це аж бісило.

— Це… — я поступово замовк, ламаючи собі голову над тим, як можна описати любов, не вдаючись до інших, так само абстрактних понять.

— Така природа любові, — промовила Вашет. — Та, хто спробує її описати, збожеволіє. Через неї поети й базграють свою писанину без кінця. Якби один зумів уповні визначити її на папері, інші поскладали б пера. Але це неможливо.

Вона підняла один палець.

— Але лише дурень може заявити, буцімто любові не існує. Вона перед тобою, коли ти бачиш двох молодих людей, які див­ляться одне на одного вологими очима. Така густа, що хоч намазуй на хліб і їж. Якщо ти бачиш матір із дитиною, ти бачиш любов. Відчуваючи, як вона нуртує у тебе в животі, ти розумієш, що вона таке. Навіть якщо не можеш виразити це словами.

Вашет зробила переможний жест.

— Таке саме й летані. Але, позаяк воно більше, на нього важче вказати. Для цього і призначені запитання. Ставити їх — це все одно що питати юну дівчину про хлопця, який їй до вподоби. Може, в її відповідях і не буде цього слова, та вони свідчитимуть про любов чи відсутність любові в її серці.

— Як мої відповіді можуть свідчити про знання летані, якщо я не знаю насправді, що воно таке? — запитав я.

— Ти явно розумієш летані, — відповіла Вашет. — Воно глибоко вкорінилося в тобі. Надто глибоко, щоб ти це побачив. Іноді так само буває з любов’ю.

Вашет простягнула руку й потицяла мене в лоба.

— Що ж до цього «кружляння листка», то я чула про схожі практики в інших шляхах. Не знаю, чи є в атурській мові слово, яке це позначало б. Це наче кетан для розуму. Рух, який виконують думками, тренуючи їх.

Вона зневажливо махнула рукою.

— Так чи інакше, це не обман. Це — спосіб показати те, що ховається у глибоких водах твого розуму. Те, що ти знайшов його самотужки, вельми незвично.

Я кивнув їй.

— Схиляюся перед твоєю мудрістю, Вашет.

— Ти схиляєшся перед тим, що я безсумнівно маю рацію.

Вона плеснула в долоні.

— Отож я маю багато чого тебе навчити. Однак, позаяк ти досі ходиш із рубцями і здригаєшся, від кетану варто утриматися. Натомість покажи мені свою адемічну. Я хочу послухати, як ти раниш мою прекрасну мову своїм грубим варварським язиком.

***

За наступні кілька годин я чимало дізнався про адемічну ­мову. Приємно було мати змогу ставити детальні запитання й дістава­ти чіткі, конкретні відповіді. Після місяця танців і малювання на землі навчатись у Вашет було так легко, що це здавалося ­нечесним.

З іншого боку, Вашет дала зрозуміти, що моя жестова мова дуже груба — справжній сором. Я міг донести свою думку, але виходило в мене у найкращому разі по-дитячому. У найгіршому виходило щось схоже на балаканину знавіснілого безумця.

— Просто зараз ти говориш отак, — вона зіп’ялася на ноги, помахала обома руками над головою й показала на себе обома великими пальцями. — Хочу зробити добру бійку, — широко, дурнувато всміхнулася. — Мечем! — Вашет забила себе у груди обома кулаками, а тоді підскочила в повітря, наче збуджена дитина.

— Та ну… — знічено промовив я. — У мене не все так погано.

— Але близько, — серйозно відповіла Вашет, знову сівши на лаву. — Якби ти був моїм сином, я тебе з дому не випускала б. Від тебе як свого учня я терплю таке лише тому, що ти варвар. Темпі все одно що привів додому собаку, який уміє свистіти. Те, що ти фальшивиш, якось несуттєво.

Вона неначе зібралася звестися на ноги.

— Тим не менше, якщо ти радий розмовляти, наче дурник, просто скажи мені — і можна буде перейти до іншого…

Я запевнив її, що хочу навчатися.

— По-перше, ти забагато кажеш, а ще надто голосно розмовляєш, — почала вона. — Серце Адему — це спокій і тиша. Наша мова відображає це.

По-друге, будь набагато обережніший із жестами, — додала. — Із їхнім місцем і часом. Вони змінюють окремі слова й думки. Вони не завжди підкріплюють те, що говориться, — іноді вони безпосередньо суперечать сенсу, який лежить на поверхні.

Вашет хутко зробила один за одним сім чи вісім різних жестів. Усі вони означали «веселість», але всі вони трохи різнилися між собою.

— Також ти маєш навчитися розуміти тонкі відтінки значень. Як казав мій король-поет, різницю між стрункістю й тонкістю. Зараз у тебе всього одна усмішка, а за таких обставин людина хоч-не-хоч видається дурною.

Ми працювали кілька годин, і Вашет роз’яснила мені те, на що Темпі міг лише натякати. Атурська мова схожа на широкий мілкий ставок: у ній є багато слів, і всі вони дуже конкретні й точні. Адемічна схожа на глибокий колодязь. Слів менше, але кожне з них має чимало значень. Гарно побудоване речення атурською — це пряма лінія, що кудись указує. Гарно побудоване речення адемічною схоже на павутиння, де кожна нитка має власне значення, належить до чогось більшого, складнішого.

***

Я прийшов у їдальню на вечерю у значно кращому настрої, ніж раніше. Рубці досі щипало, зате пальці на руках підказували, що опухлість у мене на щоці суттєво зменшилась. Я досі сидів сам, але не тримав голову опущеною, як доти. Натомість я стежив за руками всіх довкола себе, намагаючись зауважувати тонкі відтінки, що відрізняли «захват» від «інтересу», «заперечення» від «відмови».

Після вечері Вашет принесла невеличкий горщик із маззю, якою щедро намазала мені спину й передпліччя, а тоді більш економно намазала лице. Спершу вона пощипувала, потім пек­ла, а тоді відчуття вщухли, перетворившись на невиразне, глухе тепло. Лише тоді, коли біль у спині давно вщух, до мене дійшло, яким напруженим було все моє тіло.

— Ось, — мовила Вашет і вкрутила пробку назад у пляшечку. — Як воно?

— Я міг би тебе поцілувати, — вдячно сказав я.

— Міг би, — погодилася вона. — Але в тебе опухла губа, та й ти, поза сумнівом, напартачив би. Краще покажи мені свій кетан.

Я не робив розтяжки, але виправдовуватися не бажав, тож розпочав «відкриті руки» й заходився поволі виконувати все інше.

Як я вже казав, Темпі зазвичай спиняв мене, коли я робив у кетані бодай найдрібнішу помилку. Тож діставшись без перерв до дванадцятої позиції, я відчув, що вельми задоволений собою. А тоді взяв і страшенно схибив, неправильно поставивши ногу під час «збору бабусі». Коли Вашет промовчала, я збагнув, що вона просто спостерігає та тримає свою оцінку при собі до кінця. Я почав пітніти й пітнів без упину, доки десять хвилин по тому не дійшов до кінця кетану.

Коли я закінчив, Вашет устала, потираючи підборіддя.

— Що ж, — поволі вимовила вона, — безумовно, могло бути й гірше… — я трохи запишався, аж тут вона продовжила: — Наприклад, у тебе могло не бути однієї ноги.

Відтак Вашет обійшла мене колом, оглядаючи з голови до ніг. Простягнула руку, щоб потицяти мене у груди й живіт. Помацала моє передпліччя й щільні м’язи вище ноги. Я відчув себе молочним поросям, привезеним на ринок.

Наостанок Вашет узялася за мої долоні й перевернула їх, щоб оглянути. І неначе приємно здивувалася.

— Ти ніколи не бився, доки Темпі тебе не навчив? — запитала вона.

Я хитнув головою.

— У тебе гарні руки, — промовила вона. Її пальці ковзнули вгору по моїх передпліччях, обмацуючи м’язи на них. — У половини з вас, варварів, руки м’які та кволі від неробства. В іншої половини руки сильні й жорсткі від рубання дров чи ходіння за плугом, — вона перевернула мої долоні. — Але в тебе руки сильні й розумні, з рухливими зап’ястками, — запитливо поглянула на мене. — Чим ти заробляєш на життя?

— Я студент Університету, в якому працюю з витонченими інструментами, формую метал і камінь, — пояснив я. — Але також я музикант. Граю на лютні.

Вашет явно вразилася, а тоді розреготалася. Відпустила мої руки та збентежено похитала головою.

— Ще й музикант, — промовила вона. — Ідеально. Хтось іще знає?

— А яке це має значення? — спитав я. — Я не соромлюся того, ким є.

— Ні, — сказала вона. — Звісно. У цьому почасти й проб­лема, — Вашет глибоко вдихнула і знову видихнула. — Гаразд. Тобі варто дізнатися про це якомога скоріше. Згодом це врятує від клопоту нас обох, — зазирнула мені в очі. — Ти повія.

Я кліпнув.

— Прошу?

— Послухай уважно. Ти не тупий. Ти, найпевніше, збагнув, що є величезні культурні відмінності між цим місцем і тим, де ти виріс, у…

— Союзі, — підказав я. — І ти маєш рацію. Культурний бар’єр між мною й Темпі був величезний порівняно з іншими найманцями з Вінтасу.

Вона кивнула.

— Почасти річ у тому, що у Темпі півкулі під черепом навіть менші, ніж під сорочкою, — сказала вона. — А якщо говорити про самостійне життя, то в цьому він недосвідчений, як курчатко, — махнула рукою. — Поза тим ти маєш рацію. Відмінності величезні.

— Я помітив, — зауважив я. — Наприклад, скидається на те, що у вас немає табу на голизну. Або так, або Темпі трохи ексгібіціоніст.

— Цікаво, як ти про це довідався, — хихикнула Вашет. — Але ти маєш рацію. Хай яким дивним це тобі видається, ми не маємо особливого страху перед оголеним тілом.

Вона неначе замислилася на мить, а тоді, вочевидь, ухвалила якесь рішення.

— Отже. Простіше буде тобі показати. Дивися.

Я побачив, як на її обличчі відбилася знайома адемська байдужість і воно стало порожнім, як новий папір. Водночас її голос майже повністю втратив інтонації, позбувшись емоційного змісту.

— Скажи, що я маю на увазі, коли роблю так, — наказала вона.

Вашет наблизилася до мене, не дивлячись у вічі. «Повага», — сказала її рука.

— Ти б’єшся як тигр, — її лице залишалося невиразним, а голос — спокійним і беземоційним. Вона взяла мене за плече однією рукою, а другою схопила мене за передпліччя і стиснула його.

— Це комплімент, — сказав я.

Вашет кивнула й відступила. А тоді перемінилася. Її лице ожило. Вона всміхнулася й зазирнула мені в очі. Наблизилася до мене.

— Ти б’єшся як тигр, — повторила вона. В її голосі іскрилося захоплення. Одна її рука лягла мені на плече, тоді як друга обігнула мій біцепс. Вона стиснула його.

Раптом мені стало ніяково від того, як близько ми стояли одне до одного.

— Це залицяння, — сказав я.

Вашет відступила й кивнула.

— Ваш народ уважає деякі речі інтимними. Оголену плоть. Фізичний контакт. Близькість тіла. Любовні ігри. Для адемів у цьому немає нічого надзвичайного.

Вона поглянула мені в очі.

— Можеш пригадати хоч один випадок, коли ти чув, щоби хтось із нас закричав? Підвищив голос? Чи бодай заговорив так голосно, щоб можна було підслухати?

Я ненадовго замислився, а тоді мотнув головою.

— Річ у тому, що для нас говоріння — річ особиста. Інтимна. Як і вираз обличчя. А це… — вона притиснула пальці до свого горла. — Тепло, яким може зігріти голос. Почуття, які він виражає. Це — річ дуже особиста.

— А ніщо не передає більше почуттів, аніж музика, — сказав я, коли до мене дійшло. Ця думка була надто чудною для мене, щоб я міг одразу її осмислити.

Вашет серйозно кивнула.

— Родичі можуть поспівати разом, якщо мають близькі стосунки. Мати може заспівати своїй дитині. Жінка може заспівати своєму чоловікові, — із цими словами на щоках Вашет з’явився легкий рум’янець. — Але лише тоді, як вони дуже сильно закохані й дуже далеко від інших.

— А ти? — показала вона на мене. — Музикант? Ти займаєшся цим перед повним приміщенням людей. Одночасно. І за що? За кілька грошів? За ціну однієї трапези? — зміряла мене серйозним поглядом. — І повторюєш це знов і знов. Вечір за вечором. Із ким завгодно.

Вашет сумовито захитала головою та злегка здригнулася, тимчасом як її ліва рука несвідомо стиснулася, роблячи різкі жести: «Жах, огида, докір». Діставши від неї два набори емоційних сигналів одночасно, я серйозно злякався.

Я постарався не уявляти, як стою голий на сцені в «Еоліяні», а тоді йду крізь юрбу й тулюся тілом до всіх присутніх. Молодих і старих. Гладких і худих. Багатих шляхтичів і простолюдинів без гроша в кишені. Думка про це протвережувала.

— Але ж тридцять восьма позиція в кетані — це «гра на лютні», — заперечив я. Я хапався за соломинки й розумів це.

— А дванадцята — «сплячий ведмідь», — Вашет знизала плечима. — Однак тут не знайти ні ведмедів, ні левів, ні лютень. Деякі назви відверті. А назви в кетані покликані приховувати істину, щоб про нього можна було говорити, не виказуючи його таємниць кому завгодно.

— Розумію, — врешті сказав я. — Але чимало з вас бували в широкому світі. Ти сама прекрасно і з великим теплом у голосі розмовляєш атурською. Ти не можеш не знати, що у співі як такому немає нічого поганого.

— Ти теж бував у широкому світі, — спокійно відказала вона. — І не можеш не знати, що немає нічого однозначно поганого у статевій близькості з трьома людьми поспіль на широкому каміні у велелюдному шинку, — Вашет багатозначно поглянула мені в очі.

— Гадаю, на камені було б доволі жорстко… — заговорив я.

Вона захихотіла.

— Чудово, припустімо, що там іще підстелили ковдру. Як ти назвав би таку людину?

Якби вона запитала мене про це на два витки раніше, коли я щойно вийшов із Фею, я, може, й не зрозумів би її. Якби я побув із Фелуріян хоч трохи довше, то цілком можливо, що статева близькість на каміні не здавалася б мені дивною. Та я вже давненько повернувся до світу смертних…

«Повія», — подумав я, не говорячи цього вголос. До того ж дешева й безсоромна. Я зрадів, що нікому не казав про бажання Темпі навчитися гри на лютні. Як же йому, напевно, було соромно за такий безневинний порив! Я уявив собі юного Темпі, який хотів займатися музикою, та ніколи нікому про це не казав, бо знав, що це непристойно. Це розбило мені серце.

Напевно, я чимало виказав обличчям, бо Вашет простягнула руку й лагідно взялася за мою долоню.

— Знаю, вашому брату важко це зрозуміти. Тим паче що вам і на думку ніколи не спадало, що можна мислити інакше. — «Обережність».

Мені важко було осмислити все, що з цього випливало.

— Як ви дістаєте новини? — запитав я. — Якщо від міста до міста не ходять мандрівні артисти, то як ви зберігаєте контакт із зовнішнім світом?

Тут Вашет злегка всміхнулася й показала рукою на овіяну вітром місцевість.

— Як гадаєш, це місце може надміру перейматися подіями у світі? — вона опустила руку. — Але все не так кепсько, як ти думаєш. Мандрівних торгівців тут приймають гостинніше, ніж у більшості інших місць. Мідників — тим паче. Та й самі ми чимало подорожуємо. Ті, хто вбираються в червоне, то приходять, то йдуть геть, і приносять із собою новини.

Вона заспокійливо поклала руку мені на плече.

— А ще в нас іноді бувають проїздом окремі співці чи музиканти. Але вони не виступають перед усім містом одразу. Вони відвідують одну родину. Та й тоді виступають, сидячи за ширмою, щоб їх ніхто не бачив. Музиканта-адема легко впізнати, бо вони, подорожуючи, носять на спині свої високі ширми, — вона злегка стиснула вуста. — Але навіть до них ставляться не зовсім прихильно. Це професія цінна, але не поважна.

Я трохи розслабився. Думка про те, що на світі є місце, де не раді жодному артистові, здавалася мені відверто неправильною, навіть нездоровою. Проте місце з дивними звичаями можна було зрозуміти. Едема ру пристосовуються до аудиторії так само часто, як змінюють костюми.

Вашет продовжила.

— Так уже повелося, і тобі варто якомога швидше з цим змиритися. Кажу це тобі як та, хто багато подорожувала. Я провела вісім років поміж варварів. Навіть слухала музику, перебуваючи в гурті людей, — сказала вона з гордістю, зухвало схиливши голову набік. — Слухала не раз.

— А ти коли-небудь співала на людях? — запитав я.

Лице Вашет скам’яніло.

— Це запитання неґречне, — холодно сказала вона. — І друзів воно тобі тут не принесе.

— Я просто хотів сказати, — швидко виправдався я, — що, спробувавши це зробити, ти могла би збагнути, що в цьому немає нічого ганебного. Це велика радість для всіх.

Вашет суворо зиркнула на мене і строго зробила жести «відмова» й «категоричність».

— Квоуте, я багато подорожувала й багато бачила. Чимало з тутешніх адемів бували в бувальцях. Ми знаємо, хто такі музиканти. І, якщо вже зовсім чесно, чимало з нас має таємницю: хоч нам і соромно, вони нас зачаровують. Подібно до того, як твої люди захоплюються вправністю модеґанських куртизанок.

Вона суворо поглянула на мене.

— Але, попри все це, я не хотіла б, щоб моя донька привела такого додому, якщо ти розумієш, про що я. Також ніхто не став би краще думати про Темпі, якби інші дізналися, що він розділив кетан із таким, як ти. Тримай це при собі. Перед тобою й так достатньо перешкод — бракувало тільки, щоб усе Адемре знало, що ти ще й музикант.