Страх мудреця

Розділ сотий. Шейд

Мені, либонь, варто пояснити кілька особливостей Фею.

На перший погляд лісова галявина Фелуріян видавалася не надто дивною. Більшістю ознак вона нагадувала прадавню, неторкану ділянку лісу. Якби не незнайомі зорі вгорі, я, можливо, запідозрив би, що досі перебуваю в ізольованому куточку Елду.

Але були певні відмінності. Я спав разів із десять, відколи покинув своїх товаришів-найманців. І все ж небо над шатром Фелуріян залишалося синім із пурпуровим відтінком, наче в літніх сутінках, і не збиралося мінятися.

Я лише дуже приблизно уявляв, як довго пробув у Фею. І, що ще важливіше, гадки не мав, скільки часу могло минути у світі смертних. У переказах повно хлопців, які засинають у колах фей і прокидаються стариганями. Юні дівчата забрідають у ліси й повертаються багато років по тому нітрохи не старшими на вигляд, твердячи, буцімто минуло всього кілька хвилин.

Судячи з того, що я знав, щоразу, коли я засинав у обіймах Фелуріян, могло минати кілька років. Повернувшись, я міг виявити, що минуло ціле століття або ж не минуло ні секунди.

Я всіляко старався про це не думати. Лише дурні тривожаться через те, над чим не мають влади.

Інша відмінність царства фейрі була значно тонша, а розповісти про неї значно важче…

У Медиці я проводив чимало часу поряд із непритомними пацієнтами. Цим я хочу сказати от що: є велика різниця між перебу­ванням у безлюдному приміщенні й перебуванням у приміщенні, в якому хтось спить. Спляча людина присутня у приміщенні. Вона усвідомлює вашу присутність, хоч і не­ясно, нечітко.

Так було у Фею. Це було так дивно й невизначено, що я довго цього не помічав. А тоді, усвідомивши це, набагато довше сушив голову над тим, у чому саме полягає відмінність.

Здавалося, я перейшов із безлюдного приміщення до приміщення, в якому хтось спить. От тільки, звісно, там нікого не було. Усе довкола мене неначе міцно спало: дерева, каміння, укритий брижами струмок, що розширювався й перетворювався на ставок Фелуріян. Усе це здавалося матеріальнішим, більш присутнім, аніж я звик, неначе ці речі трішечки усвідомлювали, що я поряд.

***

Думка про те, що рано чи пізно я покину Фей живим і незламним, була незвична для Фелуріян, і я здогадувався, що вона її бентежить. Фелуріян часто змінювала напрям розмови на якусь іншу тему й вимагала від мене пообіцяти, пообіцяти, що я до неї вернуся.

Я заспокоював її як умів, але способи перефразувати те саме не нескінченні. Разів за тридцять п’ять я сказав:

— Усіляко постараюся вберегти себе, щоб повернутися до тебе.

Я побачив, як змінилося її лице: спершу воно стало стривоженим, тоді — похмурим, а відтак — замисленим. Якусь мить я побоювався, що вона все ж вирішила залишити мене в себе як ручного смертного, й заходився лаяти себе за те, що не втік із Фею, коли мав змогу…

Але я не встиг стривожитися по-справжньому, бо Фелуріян схилила голову набік і нібито змінила тему:

— мій милий вогник хоче собі кожух? плащ?

— Я маю плащ, — відповів я, показуючи на свої речі, що лежали розкидані на краю шатра. Лише тоді помітив, що старого пошарпаного плаща мідника немає на місці. Побачив свій одяг, свої черевики та свою дорожню торбу, в якій досі виднілись обриси скриньки мейра. Однак мої плащ і меч щезли. Те, що я не помі­чав їхньої відсутності, можна було зрозуміти, бо я не морочився з одяганням, відколи вперше прокинувся поряд із Фелуріян.

Вона поволі оглянула мене з напруженим обличчям. Її погляд затримався на моєму коліні, зап’ястку, передпліччі. Лише тоді, коли вона взялася за моє плече й розвернула мене так, щоб ­оглянути мою спину, до мене дійшло, що вона дивиться на мої шрами.

Фелуріян узяла мене за руку та провела пальцями вздовж блідої лінії, що тягнулася моїм передпліччям.

— ти не вмієш берегти себе, мій квоуте.

Я трохи образився, тим паче що в її словах була чимала частка правди.

— Я непогано справляюся, — нещиро відказав я. — Зважаючи на те, в які халепи потрапляю.

Фелуріян перевернула мою руку й уважно оглянула долоню та пальці.

— ти не боєць, — тихо, задумливо промовила вона сама до себе. — і все ж ти весь покусаний залізом. ти милий птах, який не може літати. без лука. без ножа. без ланцюга.

Її рука перейшла до моєї стопи й задумливо потягнулася по мозолях і шрамах, що залишилися від років на вулицях Тарбієна.

— ти довго ходиш. ти знаходиш мене в дичавині серед ночі. ти маєш глибокі знання. і ти сміливий. і юний. і негаразди тебе знаходять.

Вона підвела погляд на мене. Її лице було напруженим.

— чи не бажає мій милий поет мати шейд?

— Що?

Вона трохи помовчала, неначе добираючи слова.

— тінь.

Я всміхнувся.

— Вона в мене вже є, — а тоді перевірив для певності. Я ж, як-не-як, перебував у Фею.

Фелуріян нахмурилася й похитала головою: я її не зрозумів.

— іншому я дала б щит, і щит уберіг би його від біди. іншому я подарувала б бурштин, міцно перев’язала б піхви чарами чи виготовила б корону, щоб люди дивилися на нього з любов’ю.

Вона серйозно похитала головою.

— але не тобі. ти ходиш уночі. ти прямуєш за місяцем. ти мусиш мати захист від заліза, від холоду, від зневаги. легким і тихим будь завжди. вночі ховайся від біди. безстрашно мчи лише вперед, — вона кивнула самій собі. — тому тобі потрібен шейд.

Вона встала, пішла до лісу і сказала:

— за мною.

До манери Фелуріян висловлювати прохання можна було звикнути не відразу. Я зрозумів, що, не опановуючи себе, щоб опиратись, автоматично починаю робити те, про що вона мене просить.

Річ була не в тім, що вона говорила владно. Її голос був занадто тихий і незлобивий, щоб ним можна було висловлю­вати накази. Вона не вимагала й не вмовляла. Говорила виключно буденним тоном. Так, ніби не могла уявити собі світ, у якому хтось не бажає чинити саме так, як вона каже.

Через це, коли Фелуріян сказала мені піти за нею, я підскочив, наче маріонетка, яку смикнули за ниточки. Невдовзі я вже чалапав поряд із нею в глибині присмеркових тіней прадавнього лісу, голий-голісінький.

Я мало не повернувся по свій одяг, а тоді вирішив учинити за порадою, яку в дитинстві дав мені батько. «Усі їдять різні частини свині, — сказав він. — Як хочеш стати своїм, роби те саме». Різні місця — різні політеси.

Тож я пішов слідом, голий і непідготовлений. Фелуріян пішла в гарному темпі, а тупіт наших босих ніг приглушував мох.

Поки ми йшли, в лісі темнішало. Попервах я гадав, що то просто гілля дерев вигинається в нас над головами. А тоді збагнув правду. Сутінкове небо над нами поволі темні­шало. Урешті зникли останні пурпурові барви, і небо набуло бездоганної, оксамитової чорноти, всипаної незнайомими ­зорями.

Фелуріян ішла далі. Я бачив її бліду шкіру в сяйві зірок і обриси дерев довкола нас, але на цьому все. Вважаючи себе за розумника, я витворив симпатичне зв’язування для світла й підніс руку над головою, наче смолоскип. Я серйозно запишався цим, оскільки виконати зв’язування руху зі світлом непросто без шматка металу, який може стати фокусом.

Світло розрослося, і я на мить побачив, де ми опинилися. Скільки сягало око, здіймалися величезними колонами темні стовбури дерев. Там не було жодної низької гілки, жодного підліска, жодної трави. Лише темний мох під ногами й дуга з темного гілля вгорі. Я мимоволі уявив величезний порожній собор, оповитий чорним, як сажа, оксамитом.

— к’яр наліас! — різко мовила Фелуріян.

Зрозумівши якщо не її слова, то її тон, я розірвав зв’я­зування й дозволив пітьмі знову нас накрити. За мить Фелуріян наскочила на мене й повалила мене на землю. Її пружне оголене тіло притулилося до мого. Це не було справжньою рідкістю, та цього разу досвід був не надто еротичним, оскільки моя потилиця вдарилася об корінь, що зігнувся та ­стирчав.

Через це я був наполовину ошелешений і на дев’ять де­сятих незрячий, коли земля неначе легенько захиталася під нами. Повітря над нами та трохи вбік від того місця, де ми лежали, заворушилося, бо його заворушило щось величезне й майже бездоганно мовчазне.

Тіло Фелуріян, що вмостилася на мені, розсунувши ноги обабіч мене, було натягнуте, як струна арфи. М’язи в її стегнах були напружені та тремтіли. Її довге волосся впало на нас і накрило, наче шовкове простирадло. Коли вона не­глибоко й тихо вдихнула, її груди притиснулися до моєї грудної клітки.

Її тіло пульсувало ритмом її несамовитого серця, і я відчув, як заворушились її вуста, що опинилися біля мого горла. Фелуріян вимовила одне лагідне слово без тіні різкості, навіть не пошепки, а тихіше. Я відчув, як воно тисне мені на шкіру, відправляючи в повітря тихі брижі — так само, як камінь, пожбурений у ставок, утворює кола на його поверхні.

Над нами залунали тихі звуки руху, неначе хтось загортав у величезний шматок оксамиту кавалок битого скла. Розумію, звучить безглуздо, та все ж не можу описати цей звук краще. То був тихий шум, ледве чутний звук цілеспрямо­ваного руху. Не можу сказати, чому це навіяло мені думки про щось жахливе й гостре, але це було так. Мій лоб укрився ­потом, і мене переповнив раптовий жах — чистий і бездиханний.

Фелуріян заціпеніла так, ніби була наполоханим оленем чи кішкою, що от-от стрибне. Вона тихенько вдихнула, а тоді вимовила ще одне слово. Її дихання гріло мені шию, а від наполовину розчутого слова моє тіло завібрувало так, ніби я був барабаном, по якому добряче вдарили.

Фелуріян ледь помітно повернула голову, неначе силкуючись щось розчути. Від цього поруху тисяча пасом її розпущеного волосся поволі огорнули всю ліву половину мого оголеного тіла, і я вкрився сиротами. Здригнувся, попри безіменний жах, і мимоволі тихенько охнув.

У повітрі просто над нами щось заворушилося.

У м’язи мого плеча сильно впилися гострі нігті лівої руки Фелуріян. Вона поворушила стегнами й поволі посунула вгору оголене тіло вздовж мого — так, що її лице опинилося на рівні мого обличчя. Її язик ковзнув по моїх губах, і я, навіть не замислюючись, схилив голову набік, потягнувся назустріч її цілунку.

Її вуста зійшлися з моїми, і вона зробила довгий протяжний вдих, витягуючи з мене повітря. Я відчув, як у голові запаморочилося. Відтак, поки її губи ще щільно накривали мої, Фелуріян сильно штовхнула свій подих у мене, наповнюючи мої легені. Він був тихіший за мовчання. Він мав смак жимолості. Земля піді мною задрижала, а тоді все застигло. Моє серце на одну нескінченну мить припинило битися.

Ледь помітне напруження в повітрі над нами зникло.

Фелуріян відірвала вуста від моїх, і моє серце забилося знову, раптово й сильно. Другий удар. Третій. Я глибоко, судомно втягнув у себе повітря.

Лише тоді Фелуріян розслабилася. Вона лежала на мені, обм’якла й піддатлива, і її оголене тіло розтікалося по моєму, наче вода. Її голова вмостилася між моєю шиєю та плечем, і Фелуріян солодко, вдоволено зітхнула.

Минула одна млосна мить, а тоді Фелуріян розсміялася, затрусившись усім тілом. Сміх вийшов нестримним і радісним, неначе вона щойно розіграла пречудовий жарт. Вона сіла й несамовито поцілувала мене у вуста, а тоді куснула за вухо, злізла з мене й зіп’яла мене на ноги.

Я відкрив рота. А тоді стулив його: вирішив, що зараз, мабуть, недоречний час для запитань. Коли намагаєшся видатися розумним, запорука успіху наполовину полягає в тому, щоб тримати рота на замку тоді, коли треба.

Відтак ми закрокували в темряві. Врешті мої очі пристосувалися до неї, і крізь гілля вгорі я бачив зорі, що складалися в інші сузір’я та були яскравіші, ніж у небі смертних. Їхнього світла ледве вистачало, щоб якось розгледіти землю й навколишні дерева. Струнке тіло Фелуріян було сріблястою тінню в пітьмі.

Ми йшли далі, а дерева ставали дедалі вищими й густі­шими, поступово затуляючи бліде сяйво зірок. А тоді стало по-справжньому темно. Від Фелуріян залишилося хіба трохи блідої темряви попереду мене. Вона зупинилася, перш ніж я остаточно її загубив, і склала руки ківшиком довкола рота, неначе зібралася закричати.

Від думки про те, що в теплу тишу цього місця вторгнеться якийсь гучний звук, я здригнувся. Але крику не було — і не було нічого. Ні. Не нічого. Було щось схоже на тихе, повільне муркотіння. Далеко не таке гучне та грубе, як котяче. Щось ближче до звуку, з яким падає рясний сніг, приглушеної тиші, яка видає чи не менше звуків, аніж цілковита відсутність звуків.

Фелуріян зробила так кілька разів. А тоді взяла мене за руку й повела далі в темряву, де повторила цей дивний, майже нечутний звук. Коли вона зробила це тричі, стало так темно, що я вже геть не бачив її силуету.

Після останньої паузи Фелуріян наблизилася до мене в темряві, притулившись тілом до мого тіла. Нагородила мене довгим, сумлінним поцілунком. Я очікував, що він переросте у щось серйозніше, та вона відсторонилася й тихо заговорила мені у вухо.

— тихо, — видихнула вона. — вони йдуть.

Кілька хвилин я марно напружував очі й вуха. Тоді побачив на віддалі щось сяйливе. Воно швидко зникло, і я подумав, що мої спраглі світла очі збиткуються з мене. А тоді побачив іще один спалах. Ще два. Десять. До нас, танцюючи, наближалася сотня блідих вогників, що світилися тьмяно, наче гниле дерево.

До цього я вже чув про вогонь дурнів, але ніколи його не бачив. А зважаючи на те, що ми перебували у Фею, я сумнівався, що бачу щось аж настільки пересічне. Я згадав сотню історій про фей і замислився, які зі згаданих там істот могли створити ці тьмяні вогники, що несамовито танцювали. Том-Іскорка? Мандрівні вогники? Денерлінґи з трупним світлом у ліхтарях?

А тоді вони несподівано для мене оточили нас. Вогники виявилися меншими, ніж я думав, і ближчими. Я знову почув отой звук стишеного снігопаду, і тепер він оточував мене звідусіль. Я досі не здогадувався, чим вони можуть бути, аж ось один із них торкнувся моєї руки — легко, як пір’їнка. То були якісь нетлі. Нетлі зі світними ділянками на крильцях.

Вони сяяли блідим сріблястим світлом, надто слабким, щоб осяяти щось довкола. Однак їх були сотні, і вони, танцюючи між стовбурами дерев, окреслили обриси того, що нас оточувало. Деякі з них освітлювали дерева чи землю. Кілька сіли на Фелурі­ян, і я, хоч і досі бачив щонайбільше кілька дюймів її блідої шкіри, завдяки їхньому мандрівному світлу дістав змогу йти за нею.

Ми йшли ще довго. Фелуріян першою крокувала між стовбурами прадавніх дерев. Якось я відчув під босими ногами м’якість трави, а не мох; далі був м’який ґрунт, неначе ми перетинали щойно зоране фермерське поле. Якийсь час ми крокували звивистою стежкою, вимощеною гладеньким каменем, а тоді подолали вигин високого мосту. Весь цей час за нами летіли нетлі, даючи мені зовсім трохи розгледіти те, що нас оточувало.

Урешті Фелуріян зупинилася. Темрява тим часом уже стала такою густою, що мало не огортала мене теплою ковдрою. Зі звуку вітру поміж дерев і руху нетель я здогадувався, що ми стоїмо на відкритій місцевості.

Над нами не було зірок. Якщо ми стояли на галявині, то дерева, напевно, були величезні, бо їхнє гілля сходилося десь угорі. Але з тим самим успіхом ми взагалі могли бути глибоко під землею. А може, в цій частині Фею небо було чорне й порожнє. Ця думка дивним чином бентежила.

Тут ледь помітне відчуття сторожкого сну було сильніше. Якщо решта Фею неначе спала, то це місце неначе завору­шилося пів секунди тому й зависло на межі пробудження. Це тривожило.

Фелуріян злегка притиснула долоню до моїх грудей, а тоді — один палець до моїх губ. Відтак я подивився їй услід, коли вона відірвалася від мене, тихенько мугикаючи невеличкий уривок із пісні, яку я створив для неї. Проте навіть ці лестощі не могли відвернути мою увагу від того, що я стояв посередині царства фейрі незрячий, абсолютно голий і не маючи ні найменшого уявлення про те, що відбувається.

Кілька нетель, які сіли на Фелуріян, умостились у неї на зап’ястку, стегні, плечі й нозі вище коліна. Дивлячись на них, я сяк-так розумів, як вона рухається. Якби мені довелося висловити здогад, то я сказав би, що вона збирає щось із дерев, із-за кущів і каменів або з-під них. На галявині зітхнув теплий вітерець, і коли він війнув по моїй оголеній шкірі, я відчув дивну втіху.

Хвилин за десять Фелуріян прийшла назад і поцілувала мене. В руках вона тримала щось м’яке й тепле.

Ми повернулися тим шляхом, яким прийшли. Нетлі поступово припинили нами цікавитись і покинули нас, тож ми дедалі менше бачили своє оточення. Коли, здавалося, вже минула ціла вічність, я побачив, як крізь прогалину між деревами попереду просочується світло. То було лише слабке сяйво зірок, але тоді воно здавалося яскравим, наче завіса з діамантів у вогні.

Я зібрався пройти крізь нього, та Фелуріян зупинила мене, взявши за передпліччя. Не кажучи ні слова, посадовила мене там, де землі торкалися перші слабкі промені зоряного сяйва, що проникали між деревами.

Вона обережно ступала між зоряними промінчиками, уникаючи їх так, ніби вони могли її обпалити. Стала посередині, опустилася на землю й сіла, схрестивши ноги, навпроти мене. Взятий предмет вона поклала на коліна, та я нічого не міг про нього сказати, крім того, що він був безформний і темний.

Тоді Фелуріян простягнула руку, взялася за один із тонких зоряних променів і потягнула його до темного силуету в себе на колінах.

Можливо, я здивувався б сильніше, якби Фелуріян не поводилася так невимушено. Я побачив у тьмяному світлі, як її руки зробили знайомий жест. За мить вона потягнулася знову, майже байдужливо, і затиснула між великим і вказівним пальцями ще одне тонке пасмо зоряного сяйва.

Вона притягнула його так само легко, як перше, і зробила з ним те саме. І знову цей жест видався мені знайомим, але я не міг чітко сказати чому.

Фелуріян тихенько замугикала собі під носа, збираючи наступний зоряний промінчик, і довкола зовсім трохи, майже непомітно посвітлішало. У неї на колінах лежало щось схоже на цупку темну тканину. Побачивши це, я усвідомив, що це мені нагадує: батькове шиття. Вона шиє при зоряному сяйві?

Шиє зоряним сяйвом. До мене враз дійшло. «Шейд» означає «тінь». Вона якимось робом принесла оберемок тіні та зшиває його зоряним сяйвом. Шиє мені плащ із тіні.

Звучить абсурдно? Для мене це було так. Але, хай що я, невіглас, собі думав, Фелуріян узялася за чергове пасмо зоряного сяйва й перенесла його собі на коліна. Я відкинув усякі сумніви. Лише дурень не вірить тому, що бачить на власні очі.

До того ж зорі вгорі були ясні й чудні. Я сидів поряд із персонажем казок. Вона вже тисячу років залишалася молодою та прекрасною. Вона могла зупинити моє серце поцілунком і розмовляти з метеликами. Невже тепер я почну прискіпуватися?

За якийсь час я підсунувся ближче, щоби стежити уважніше. Коли я сів поряд із Фелуріян, вона всміхнулась і обдарувала мене квапливим поцілунком.

Я поставив кілька запитань, але її відповіді були або безглузді, або безнадійно байдужливі. Вона нічогісінько не знала про закони симпатії, сиґалдрію чи алар. Просто не думала, ніби в сидінні посеред лісу з тінню в пригорщі може бути щось дивне. Спершу я образився, а тоді почав страшенно заздрити.

Я пригадав, як знайшов у її шатрі ім’я вітру. Тоді здавалося, ніби я вперше прокинувся по-справжньому; істинне знання холодило мені кров, наче лід.

Цей спогад на мить звеселив мене, а тоді полишив мене зі зламаним акордом утрати. Мій сонний розум знову дрімав. Я знову зосередився на Фелуріян і спробував зрозуміти.

Невдовзі Фелуріян плавно встала й допомогла підвестися мені. Вона щасливо замугикала, взявши мене за руку, і ми неквапом пішли туди, звідки прийшли, теревенячи про дрібниці. Темний шейд Фелуріян невимушено перекинула через передпліччя.

А тоді, щойно неба почала торкатися перша, ледь помітна тінь сутінків, непомітно повісила його серед темного гілля одного дерева неподалік.

— іноді повільне зваблення — це єдиний шлях, — сказала вона. — свічки боїться лагідна тінь. як могло буть інакше із шейдом твоїм?