Страх мудреця

Розділ сто третій. Достатньо близько, щоб торкнутись

Минав час. Фелуріян відвела мене на денний бік, до частини лісу, ще старішої й величнішої за ту, що оточувала її сутінкову галявину. Там ми лазили по деревах, високих і широких, наче гори. На найвищих гілках можна було відчути, як величезне дерево гойдається на вітрі, наче корабель у бурхливому морі. Там, де не було нічого, крім блакитного неба навкруги й повільного руху дерева внизу, Фелуріян навчила мене плюща на дубі.

Я спробував навчити Фелуріян грати в так, але дізнався, що вона вже знає цю гру. Вона спритно перемогла мене й зіграла так гарно, що Бредон розридався б, якби побачив цю гру.

Я дізнався дещицю про мову фейрі. Зовсім трохи. Трішечки.

А взагалі-то, якщо вже бути геть чесним, зізнаюся, що моя спроба вивчити мову фейрі безславно провалилася. Фелуріян не була терплячою вчителькою, а сама мова збивала з пантелику своєю складністю. Моя невдача була не просто виявом дурості: Фелуріян навіть заборонила мені намагатися розмовляти цією мовою в її присутності.

Загалом я навчився кількох фраз і скромності. Що перше, що друге — корисна штука.

Фелуріян навчила мене кількох фейрівських пісень. Запам’ятати їх мені було важче, ніж пісні смертних: мелодії в них були слизькі та звивисті. Коли я намагався зіграти їх на своїй лютні, струни під пальцями здавалися чужими, тож я промахувався й затинався, наче якийсь сільський хлопчина, що ніколи в житті не тримав у руках лютні. Слова пісень я вивчав механічно, не маючи ні найменшого уявлення про їхнє можливе значення.

Увесь цей час ми продовжували працювати над моїм шейдом. Чи радше працювала Фелуріян. Я ставив запитання, стежив і намагався не почуватися допитливою дитиною, що плутається під ногами на кухні. Ми поступово звикали одне до одного, і мої запитання ставали дедалі настирливішими…

— Але як? — спитав я вже вдесяте. — Світло не має ваги, нематеріальне. Воно поводиться як хвиля. Торкнутись його має бути неможливо.

Фелуріян тим часом потягнулася від зоряного сяйва вгору й тепер вплітала в шейд сяйво місяця. Не відриваючи погляду від роботи, вона відповіла:

— як багато думок, мій квоуте. ти надто багато знаєш, щоб бути щасливим.

Це було до неприємності схоже на те, що міг би сказати Елодін. Я не став зважати на її ухиляння.

— Має бути неможливо…

Вона штурхнула мене ліктем, і я побачив, що в неї зайняті обидві руки.

— милий вогнику, — промовила вона, — подай-но мені це, — кивнула на місячний промінчик, що проникав між дерев угорі й торкався землі поряд зі мною.

У її голосі відчувався знайомий наказовий тон, ледь помітний, і я не роздумуючи підхопив місячний промінчик, наче висячу лозу. Якусь мить потримав його в пальцях, холодний і безтілесний. Вражено заціпенів — і раптом він знову став звичайним місячним промінчиком. Я кілька разів провів крізь нього рукою, і нічого не сталося.

Фелуріян з усмішкою простягнула руку й узялася за нього так, ніби це було найприроднішою дією на світі. Вільною рукою торкнулася моєї щоки, а тоді зосередила увагу на своїх колінах і затягнула пасмо місячного сяйва у складки тіні.