Страх мудреця

Розділ сто десятий. Краса й гілка

Дорогою ми швидко проходили міста, зупиняючись лише заради їжі й води. У сільській місцевості ніщо не впадало в око. Мій розум зосередився на кетані, летані й мові, яку я вивчав.

Коли ми наблизилися до передгір’їв Штормвалу, дорога стала вужчою. Земля стала кам’янистою й нерівною, а дорога зазміїлася туди-сюди, огинаючи замкнені долини, кручі й купи кам’яних уламків. Повітря змінилося, стало холоднішим, аніж я очікував улітку.

За п’ятнадцять днів ми завершили мандрівку. Як я здогадувався, за цей час ми подолали майже триста миль.

Герт був першим адемським містом, яке я побачив у своєму житті, і моєму недосвідченому оку він навіть не здавався містом. Там не було центральної вулиці, обставленої будинками та крамницями. Ті ж будівлі, які я бачив, стояли з великими проміжками, мали дивну форму та були зведені так, щоб гарно зливатися з природним рельєфом місцевості — здавалося, ніби вони намагаються не потрапляти на очі.

Я не знав, що тут повсюдно трапляються потужні бурі, що й забезпечили назву гірському ланцюгу. Їхні раптові мінливі вітри нищили би будь-які високі й кутасті будівлі, подібні до квадратних дерев’яних будинків, звичних у долішніх землях.

Натомість адеми будувалися з розумом, ховаючи свої споруди від погоди. Житлові будинки вмуровували у схили пагорбів або зводили попід підвітряними стінами круч, що захищали від шквалів. Одні викопували в землі. Інші ж були вирізьблені в кам’янистих схилах. Деякі було практично неможливо побачити, не стоячи поряд із ними.

Винятком була група невисоких кам’яних будівель, що скупчилися трохи на віддалі від дороги.

Ми зупинилися перед найбільшою з них. Темпі повернувся обличчям до мене й нервово засмикав за шкіряні ремінці, якими його червоне вбрання найманця було міцно закріплене на передпліччях.

— Я мушу піти відрекомендувати тебе Шегін. Можливо, це займе певний час. — «Тривога. Жаль». — Ти маєш чекати тут. Можливо, довго, — мова його тіла казала мені більше, ніж його слова. «Я не можу завести тебе всередину, бо ти варвар».

— Я зачекаю, — запевнив я його.

Він кивнув і зайшов усередину, озирнувшись на мене, перш ніж зачинити за собою двері.

Я роззирнувся довкола й подивився на кількох людей, які тихо займалися своїми справами: жінку, що несла кошик, хлопчика, що вів козу на шворці. Навколишні будівлі складалися з того ж шерехатого каменю, що й ландшафт, і зливалися з оточенням. Небо було похмуре й мало власний відтінок сірого.

Над усім віяв вітер, різко долаючи повороти й витворюючи візерунки у траві. Я ненадовго замислився, чи не надягнути шейд, але вирішив, що не треба. Тут повітря було розріджене й холодніше. Але надворі все одно було літо і гріло сонце.

Тут було дивовижно спокійно, не спостерігалося гамору та смороду, як у більших містах. По бруківці не цокотіли копита. Вуличні торгівці не рекламували свого товару. Я міг ­уявити, як у такому місці зростає така людина, як Темпі, всотуючи тишу, доки не наповнюється нею, щоб потім піти й забрати її із собою.

Оскільки споглядати поза тим було практично нічого, я повернувся до будівлі неподалік. Вона складалася з нерівних шматків каменю, зібраних як головоломка. Придивившись уважніше, я спантеличився через брак будівельного розчину. Постукав по будівлі кісточкою пальця й ненадовго замислився, чи не може це бути один камінь, розітнутий так, щоб скидатися на багато каменів, припасованих один до одного.

Позаду мене якийсь голос заговорив адемічною:

— Як тобі наша стіна?

Повернувшись, я зобачив немолоду жінку з характерними для адемів блідо-сірими очима. Лице в неї було байдужливе, однак його риси були добрі й материнські. Вона була в жовтій вовняній шапці, насунутій на вуха. Шапка була неоковирно сплетена, а пісочне волосся, що стирчало з-під неї, починало сивіти. Після тривалих подорожей із Темпі дивно було бачити адема без тісної червоної форми найманця на ремінцях і без меча. Ця жінка носила вільну білу сорочку та лляні штани.

— Вона заворожує, чи не так? — спитала старенька, жестами однієї руки показуючи: «Легка веселість, цікавість». — Як вона тобі?

— Мені вона здається прекрасною, — відповів я адемічною, стараючись не вдивлятися в очі довго.

Її рука нахилилася в незнайомому жесті.

— Прекрасною?

Я ледь помітно знизав плечима.

— Простим функціональним речам властива своєрідна краса.

— Можливо, ти переплутав слово, — промовила вона. «Обережне вибачення». — Краса — це квітка, жінка чи коштовний камінь. Можливо, ти бажаєш сказати «корисність». Стіна корисна.

— Корисна, але також прекрасна.

— Можливо, речі набувають краси, приносячи користь.

— Можливо, речами користуються відповідно до їхньої краси, — відказав я, думаючи, чи не є це адемським варіантом світських розмов. Якщо так, то мені це було миліше за нудні плітки двору мейра.

— А мій капелюх? — запитала старенька, торкнувшись шапки рукою. — Він прекрасний, тому що я ним користуюся?

Шапка була сплетена з товстої домашньої вовняної пряжі й пофарбована у яскравий, наче в кукурудзяних рилець, жовтий колір. Вона була трохи скошена, а шви на ній подекуди ­були нерівні.

— Здається дуже теплим, — обережно проказав я.

Старенька показала жестом «легка веселість», і її очі ледь-ледь засяяли.

— Є таке, — погодилася вона. — І для мене він прекрасний, бо його для мене виготовила донька моєї доньки.

— Тоді він ще й прекрасний. — «Згода».

Старенька всміхнулася мені руками. Її рука під час цього жесту нахилилася не так, як у Темпі, і я вирішив уважати, що це любляча материнська усмішка. Зберігаючи невиразне обличчя, я показав усмішку жестом у відповідь і постарався, щоб вона одночасно була теплою та ґречною.

— Добре розмовляєш, як на варвара, — сказала старенька та потягнулася до обох моїх передпліч у дружньому жесті. — Нас відвідують рідко, тим паче такі ґречні люди. Ходи зі мною, і я покажу тобі красу, а ти казатимеш мені, яку користь вона може приносити.

Я опустив погляд. «Жаль».

— Не можу. Я чекаю.

— На людину, що зараз усередині?

Я кивнув.

— Якщо вона зайшла всередину, тобі, підозрюю, ще доволі довго чекати. Безумовно, ця людина була б задоволена, якби ти пішов зі мною. Я можу виявитися цікавішою за стіну, — старенька підняла руку та привернула увагу якогось хлопчини. Він потрюхикав до нас і очікувально поглянув на неї, швидко кинувши погляд на моє волосся.

Вона показала хлопцеві кілька жестів, але я зрозумів лише «тихо».

— Скажи тим, хто всередині, що я поведу цю людину на прогулянку, щоб йому не доводилося стояти самому на вітрі. Невдовзі поверну його.

Вона потицяла у мій футляр для лютні, а тоді зробила те саме з моєю дорожньою торбою й мечем у мене на поясі.

— Віддай їх хлопцеві, і він занесе їх усередину за тебе.

Не чекаючи моєї відповіді, старенька почала стягувати з мого плеча дорожню торбу. Я ж гадки не мав, як красиво ви­плутатися з ситуації, не видавшись жахливо неввічливим. Усі культури різні, але одне лишається завжди: найпевніший спосіб образити когось — відмовитися від гостинності того, хто вас приймає.

Хлопчина помчав геть із моїми речами, а старенька взяла мене попід руку й повела геть. Я не без вдячності здався на її милість, і ми тихо пішли до глибокої долини, яка раптом відкрилася перед нами. Вона була зелена, зі струмком на дні, укрита від ненастанного вітру.

— Що ти сказав би про таке? — запитала старенька, показуючи на заховану долину.

— Вельми схоже на Адемре.

Вона лагідно погладила мене по руці.

— Ти володієш даром казати, не кажучи. Це рідкість для такого, як ти.

Вона почала спускатися в долину, тримаючи одну долоню на моєму передпліччі, щоб не впасти, та обережно ступаючи вузькою кам’янистою стежкою, що звивалася попід стіною долини. Я помітив не надто далеко від нас хлопчину з отарою овець. Він помахав нам рукою, та не озвався.

Ми дісталися дна долини. Там по камінню тік струмок із бурунами. Подекуди вода була прозора, і там я бачив брижі від риб, які в ній ворушилися.

— Чи назвав би ти прекрасним це? — запитала старенька, коли ми трохи на це подивилися.

— Так.

— Чому?

«Невпевненість».

— Можливо, через рух.

— Камінь узагалі не рухався, а ти і його назвав прекрасним. — «Запитання».

— Рухатися — це не в природі каменю. Можливо, краса — це рухатися відповідно до своєї природи.

Вона кивнула, неначе моя відповідь її задовольнила. Ми продовжили спостерігати за водою.

— Чи чув ти про латанту? — запитала старенька.

— Ні. — «Жаль». — Але, можливо, я просто не знаю цього слова.

Вона повернулася, і ми пішли дном долини, доки не дісталися ширшого місця, що здавалося ретельно доглянутим, ­наче сад. Посередині там росло високе дерево — таке, яких я досі не бачив.

Ми зупинилися на краю галявини.

— Це меч-дерево, — промовила старенька і зробила жест, якого я не впізнав, провівши тильним боком долоні по щоці. — Латанта. Чи сказав би ти, що вона прекрасна?

Я трохи подивився. «Цікавість».

— Був би радий побачити її з меншої відстані.

— Це не дозволено. — «Наголос».

Я кивнув і подивився на дерево з тієї ж відстані так уважно, як тільки міг. Воно мало високі вигнуті гілки, як у дуба, але листя в нього було широке, пласке й описувало дивні кола, коли ним ворушив вітер.

— Так, — відповів я після тривалої паузи.

— Чому ти так довго не міг вирішити?

— Думав над причиною її краси, — визнав я.

— І що?

— Можна сказати, що вона як рухається, так і не рухається відповідно до своєї природи і це надає їй краси. Але я не думаю, що причина в цьому.

— А в чому тоді?

Я добре постежив за деревом.

— Не знаю. Що ти вважаєш причиною?

— Вона просто є, — відповіла старенька. — Цього достатньо.

Я кивнув, відчувши себе трохи дурнувато через складні відповіді, які давав раніше.

— Чи знаєш ти про кетан? — несподівано запитала старенька.

Тепер я трохи розумів, якими важливими такі речі були для адемів. Тому й не був упевнений, що слід дати відверту відповідь. Однак і брехати теж не хотілося.

— Можливо. — «Вибачення».

Вона кивнула.

— Ти сторожкий.

— Так. Ти Шегін?

Шегін кивнула.

— Коли ти запідозрив, що я та, хто я є?

— Коли ти спитала мене про кетан, — відповів я. — Коли ти запідозрила, що я знаю більше, ніж має знати варвар?

— Коли побачила, як ти переставляєш ноги.

Знову тиша.

— Шегін, чому ти не носиш червоного, як інші найманці?

Вона зробила двійко незнайомих мені жестів.

— Твій учитель казав тобі, чому вони носять червоне?

— Я не додумався запитати, — сказав я: не хотів натякати, буцімто Темпі нехтував моєю підготовкою.

— Тоді я питаю тебе.

Я замислився на мить.

— Щоб їхні вороги не бачили, як із них тече кров?

«Схвалення».

— Тоді чому я в білому?

Від єдиної відповіді, яка спала мені на гадку, по шкірі пішов мороз.

— Тому що в тебе кров не тече.

Вона ледь кивнула.

— А ще — тому що, якщо ворог проллє мою кров, то має дістати справедливу винагороду, побачивши її.

Я тихо стривожився, щосили наслідуючи зібраність порядного адема. Після доречно ввічливої паузи спитав:

— Що буде з Темпі?

— Це ми ще побачимо, — вона показала жест, близький до роздратування, а тоді спитала: — А за себе ти не тривожишся?

— Я більше тривожуся за Темпі.

Меч-дерево окреслювало на вітрі візерунки. Це майже заворожувало.

— Як далеко ти зайшов у навчанні? — запитала Шегін.

— Я вивчав кетан упродовж місяця.

Вона повернулася до мене й підняла руки.

— Ти готовий?

Я мимоволі подумав, що вона нижча за мене на шість дюймів, а за віком годиться мені в бабусі. Жовтий капелюх набакир також не надавав їй страшенно жаского вигляду.

— Можливо, — сказав я й також підняв руки.

Шегін поволі пішла до мене, роблячи «руки-ножі». Я парирував «ловлею дощу». Тоді зробив «лазіння по залізу» та «швидко всередину», але не зміг її торкнутися. Вона трохи пожвавилася, зробила «поворотний подих» і «удар уперед» одночасно. Я зупинив одне «віяловою водою», та від другого врятуватися не зміг. Вона торкнулася мене нижче ребер, а тоді торкнулася моєї скроні, м’яко, наче притиснула палець до чиїхось губ.

Ніщо з того, що я пробував, не впливало на неї. Я зробив «кинуту блискавку», але Шегін просто відступила вбік — навіть парирувати не стала. Один чи два рази я відчув легкий дотик тканини до своїх рук, підійшовши досить близько, щоб торкнутись її білої сорочки, та на цьому все. Це було все одно що намагатися вдарити по підвішеному шпагату.

Я зціпив зуби і зробив «молотіння пшениці», «витискання сидру» й «матір біля струмка», плавно переходячи від одного до іншого серед шквалу ударів.

Я ще ніколи не бачив, щоб хтось рухався так, як вона. Річ була не в її швидкості, хоч вона й була швидка, та суть полягала не в цьому. Шегін рухалася бездоганно, ніколи не ступала два кроки там, де вистачить одного. Ніколи не пересувалася на чотири дюйми, якщо потрібно було всього на три. Вона рухалася наче персонаж легенди, плавніше та граційніше, ніж Фелуріян у танці.

Сподіваючись заскочити її зненацька й показати себе, я рухався так швидко, як тільки наважувався. Робив «діву в танці», «ловлю горобців», «п’ятнадцять вовків»…

Шегін ступила один бездоганний крок.

— Чому ти ридаєш? — запитала, зробивши «падіння чаплі». — Тобі соромно? Ти охоплений страхом?

Я закліпав, щоб в очах прояснилося. Мій голос став різким від натуги й почуттів.

— Ти прекрасна, Шегін. Адже в тобі поєднані камінь стіни, вода струмка й рух дерева.

Шегін кліпнула, і я, поки вона дивувалася, несподівано для самого себе міцно взявся за її плече й руку. Зробив «грім угору», та кинути Шегін не зміг: вона стояла на місці, непохитна мов камінь.

Вона майже недбало звільнилася за допомогою «проривного лева» і зробила «молотіння пшениці». Я злетів на шість футів угору й ударився об землю.

Підвівся я швидко, не зазнавши жодної шкоди. Це був легкий кидок на м’який ґрунт, а Темпі навчив мене падати так, щоб не зазнавати ушкоджень. Але зробити наступний рух я не встиг: Шегін зупинила мене одним жестом.

— Темпі і навчав тебе, й не навчав, — сказала вона з непроникним обличчям. Я знову примусив себе відвести погляд від її обличчя. Як же важко порвати з цією звичкою, коли прожив із нею ціле життя! — Це одночасно погано й добре. За мною, — вона повернулася й наблизилася до дерева.

Воно було більше, ніж я думав. Менші його гілки рухалися, гнані вітром, несамовито описуючи криві.

Шегін підняла впалий листок і віддала його мені. Він був широкий і плаский, завбільшки з невеличку тарілку й на диво важкий. Мені защипало руку, і я побачив, як по моєму великому пальцю стікає тонка цівка крові.

Я оглянув край листка й побачив, що він жорсткий, а його кінчик гострий, наче травинка. Справді меч-дерево. Я підвів погляд на листя, що кружляло. Всякого, хто став би поряд із деревом під час сильного вітру, порізало б на кавалки.

Шегін сказала:

— Що ти робив би, якби мусив напасти на це дерево? Вдарив би по кореню? Ні. Він надто міцний. Ударив би по листу? Ні. Він надто швидкий. То куди ж?

— По гілці.

— По гілці. — «Згода». Вона повернулася до мене. — Цього Темпі тебе й не навчав. Було б неправильно, якби він навчав тебе цього. Тим не менше, через це ти постраждав.

— Не розумію.

Вона жестом наказала мені розпочати кетан. Я машинально взявся за «ловлю горобців».

— Стій. — Я застиг у позиції. — Якщо я на тебе нападу, то як? Тут, біля коріння? — вона штурхнула мене в ногу й побачила, що та непохитна. — Тут, біля листя? — штовхнула мою підняту руку і з легкістю її посунула, та нічого більше не досягла. — Тут. Гілка, — несильно штовхнула мене в одне плече і з легкістю посунула. — І тут, — додала тиску на моє стегно й розвернула мене. — Бачиш? Або ти знаходиш місце для прикладання сили, або її буде змарновано. Марнування сили не від летані.

— Так, Шегін.

Вона підняла руки і стала в позицію, в якій я вже її бачив, посередині «падіння чаплі».

— Зроби «грім угору». Де мій корінь?

Я показав на її надійно поставлені ноги.

— Де листя?

Я показав на її руки.

— Ні. Листя звідси до цього місця, — вона показала на все своє передпліччя і продемонструвала, як може вільно бити руками, ліктями чи плечима. — Де гілка?

Я добре замислився, а тоді потицяв її в коліно.

Хоча вона нічим його не виказувала, я відчув її подив.

— А ще?

Я потицяв їй під пахву з протилежного боку, а тоді — у плече.

— Покажи мені.

Я наблизився до неї, поставив одну ногу поряд із її коліном і зробив «грім угору» так, що вона повалилася на бік. Мене здивувало те, як мало сили для цього знадобилося.

Однак Шегін не злетіла в повітря й не повалилася на землю, а схопила мене за передпліччя. Я відчув, як трусонуло мою руку, й ледве втримався на ногах, коли мене відтягнуло на крок убік. Шегін не піддалася кидку, а скористалася своїм хватом як важелем, щоб її ноги опустилися під нею. Вона ступила один бездоганний крок і повернула собі рівновагу.

Одну довгу задумливу мить Шегін дивилася мені просто в очі, а тоді повернулася й пішла, жестом наказавши мені йти слідом.