Страх мудреця

Розділ сто тридцятий. Вино й вода

Прощатися в Герті довелося цілий день. Я розділив трапезу з Вашет і Темпі, а також дозволив їм дати мені більше порад, аніж я потребував чи бажав. Селеан трохи поплакала і сказала, що завітає до мене, коли таки прийме червоні шати. Ми побилися наостанок, і вона, як я підозрюю, дозволила мені перемогти.

Насамкінець я приємно провів вечір із Пенте, а відтак — приємно проводив ніч допізна. У бліді години, що передували світанку, мені все-таки вдалося поспати.

Я виріс поміж ру, тож мене постійно вражає те, як швидко людина може пустити коріння в якомусь місці. Хоч я провів у Герті менш ніж два місяці, піти звідти було важко.

Та все ж приємно було знов опинитися в дорозі, попрямувавши до Алверона й Денни. Настав час забрати свою винагороду за добру роботу, а також виголосити серйозне й доволі запізніле вибачення.

***

П’ять днів по тому я крокував одним із тих довгих і самотніх відтинків дороги, які трапляються лише серед низьких пагорбів східного Вінтасу. Я опинився, як казав мій батько, на краю мапи.

За весь день я проминув усього одного-двох подорожніх і не проминув жодного шинку. Думка про спання просто неба не надто бентежила, проте я вже кілька днів їв те, що ніс із собою в кишенях, і був би радий теплій трапезі.

Уже майже настала ніч, і я перестав сподіватися на при­стойний харч, аж раптом помітив, як у сутінкове небо попереду тягнеться нитка білого диму. Спершу я вирішив, що то фермерська хата. Відтак почув тиху музику, і мої надії на ліжко й гарячу, просто з вогнища, трапезу, почали зростати.

Але зайшовши за поворот на дорозі, я здибав несподіванку, кращу за будь-який придорожній шинок. Крізь дерева я побачив високу ватру, що мерехтіла між двома до болю знайомими фургонами. Довкола відпочивали, розмовляючи, чоловіки й жінки. Один із них награвав на лютні, тоді як інший ліниво постукував по нозі невеличким тамбурином. Інші напинали намет між двома деревами, тимчасом як немолода жінка ставила над вогнем триніжок.

Артисти. Навіть краще: на боці одного із фургонів я впізнав знайомі позначки. Для мене вони виділялись яскравіше, ніж вогонь. Ці знаки означали, що це — справжні артисти. Моя рідня, едема ру.

Коли я вийшов із-поміж дерев, один із чоловіків крикнув, і я незчувся, як на мене наставили три мечі. Раптова тиша, що запанувала після цієї музики й теревенів, серйозно бентежила.

Вродливий чоловік із чорною бородою та срібною сережкою поволі ступив уперед, не зводячи з мого ока вістря свого меча.

— Отто! — гукнув він у ліс позаду мене. — Клянуся молоком своєї матері, якщо ти дрімаєш, то я кишки з тебе випущу. Хто ти в біса такий?

Останнє було зверненням до мене. Але відповісти я не встиг: із-поміж дерев долинув голос.

— Аллеґу, я тут, як… Хто це? На Бога, як він проминув мене?

Коли вони наставили на мене свої мечі, я підняв руки. Гарно мати звичку таке робити, коли хтось тицяє в тебе чимось гострим. Тим не менше, я заговорив з усмішкою.

— Вибач, що наполохав, Аллеґу.

— Притримай це при собі, — холодно відповів він. — У тебе ще є одна мить, щоб пояснити мені, чому ти нипав довкола нашого табору.

Говорити мені не було потрібно. Замість цього я повернувся так, щоб усі біля вогню змогли роздивитися футляр від лютні, який висів по діагоналі в мене на спині.

В Аллеґа вмить змінився настрій. Він розслабився і вклав меч у піхви. Інші вчинили так само, а тим часом він усміхався й підійшов до мене зі сміхом.

Я теж розсміявся.

— Одна родина.

— Одна родина, — він потиснув мені руку й повернувся до вогню, а тоді крикнув: — Прошу всіх поводитись якнайкраще. У нас сьогодні гість! — залунали стишені радісні вигуки, і всі завзято повернулися до того, чим займалися до мого прибуття.

Із-поміж дерев шумно вибрів дебелий чоловік із мечем.

— Аллеґу, дідька лисого він пройшов би повз мене. Він, напевно, з…

— Він із нашої родини, — з легкістю вставив Аллеґ.

— О, — вимовив Отто, явно вражений почутим, і поглянув на мою лютню. — Тоді ласкаво просимо.

— Насправді я не проходив повз вас, — збрехав я. У темряві мене було дуже погано видно через шейд. Але то була не провина Отто, а я не хотів його підставляти. — Я почув музику та пройшов по колу. Подумав, що ви можете бути іншою трупою й вас можна заскочити зненацька.

Отто багатозначно поглянув на Аллеґа, а тоді повернувся й потупав назад, у ліс.

Аллеґ обійняв мене рукою за плечі.

— Може, чогось вип’єш?

— Трохи води, якщо не шкода.

— Біля нашої ватри не п’є води жоден гість, — заперечив він. — Твоїх губ торкнеться лише наше найкраще вино.

— Для тих, хто був у дорозі, вода в едема солодша, ніж вино, — я всміхнувся йому.

— Тоді пий воду та вино скільки забажаєш.

Він провів мене до одного із фургонів, де стояла діжка для води.

Дотримуючись традиції, старшої за сам час, я випив один черпак води, а другим обмив руки й лице. Обтерши лице рукавом сорочки, я підвів погляд на чоловіка й усміхнувся.

— Приємно знову бути вдома.

Він поплескав мене по спині.

— Ходімо. Дозволь відрекомендувати тебе решті твоєї родини.

Першими були двоє чоловіків років двадцяти, обидва — із зачуханими бородами.

— Френ і Джош — найкращі з наших співців, ясна річ, окрім мене.

Я потиснув їм руки.

Далі були двоє чоловіків, які грали на музичних інструментах довкола вогню.

— Ґаскін грає на лютні. Ларен займається свиріллю й тамбурином, — вони всміхнулися мені. Ларен ударив великим пальцем по головці тамбурина, і той видав мелодійне «тум».

— Ось Тім, — Аллеґ показав крізь вогонь на високого похмурого чоловіка, що намащував меч. — А з Отто ти вже зустрів­ся. Вони не дають нам потрапити в небезпеку на дорозі, — Тім кивнув, ненадовго відірвавши погляд від свого меча.

— Це Енн, — Аллеґ показав жестом на немолоду жінку зі скривленим обличчям і сивим волоссям, зібраним у вузол. — Вона забезпечує нас харчем і зображає матір нам усім, — Енн продовжила різати моркву, ігноруючи нас обох.

— І ще одна, далеко не остання: наша мила Кіт, яка має ключик до всіх наших сердець, — Кіт мала суворий погляд, а її вуста скидалися на тонку риску, та коли я поцілував їй руку, її лице трохи злагідніло.

— І це всі, — промовив Аллеґ з усмішкою й невеличким поклоном. — А тебе звати?..

— Квоут.

— Вітаємо, Квоуте. Відпочивай і нічого не соромся. Тобі можна чимось допомогти?

— Трохи того вина, про яке ти казав раніше? — я всміхнувся.

Аллеґ приклав тильний бік долоні до чола.

— Ну звісно! Чи ти віддав би перевагу елю?

Я кивнув, і він узяв мені один кухоль.

— Чудовий, — сказав я, скуштувавши його і вмостившись на пеньку зовсім поряд.

Аллеґ зняв переді мною уявного капелюха.

— Дякую. Нам пощастило злапати його дорогою через Левіншир дні зо два тому. Як тобі останнім часом велося на дорозі?

Я потягнувся назад і зітхнув.

— Непогано, як на самотнього менестреля, — знизав плечима. — Я користаю з тих можливостей, які трапляються. Мушу бути обережним, позаяк я сам.

Аллеґ мудро кивнув.

— Єдине, що дає нам безпеку, — це кількість, — визнав він, а тоді кивнув на мою лютню. — Не потішиш нас трохи піснею, поки ми чекатимемо на вечерю від Енн?

— Звісно, потішу, — відповів я й поставив своє питво. — Що хотіли б почути?

— Можеш зіграти «Йди з міста, міднику»?

— Чи можу я? Вам видніше.

Я дістав лютню із футляра й почав грати. Ще до приспіву всі покидали свої справи, щоб послухати. Я навіть помітив, як Отто край дерев облишив свій пост, аби поглянути на вогонь.

Коли я закінчив, усі енергійно зааплодували.

— Ти вмієш її грати, — засміявся Аллеґ. А тоді його лице посерйознішало, і він приклав палець до вуст. — Чи не хотів би ти якийсь час помандрувати з нами? — спитав він за мить. — Нам став би у пригоді ще один музикант.

Я трохи замислився над пропозицією.

— Куди ви прямуєте?

— На схід, — відповів він.

— Мені треба до Северена, — зізнався я.

Аллеґ знизав плечима і сказав:

— Ми можемо рушити до Северена. Якщо ти не проти йти околясом.

— Я тривалий час був відірваний від родини, — визнав я, глипаючи на знайомі видива довкола вогню.

— Один — це нещасливе число для едема в дорозі, — переконливо зауважив Аллеґ, провівши пальцем уздовж краю своєї темної бороди.

Я зітхнув.

— Запитай мене ще раз уранці.

Він ляснув мене по коліну й усміхнувся.

— Добре! Це означає, що в нас є ціла ніч, щоб тебе пере­конати.

Я повернув лютню на місце й відпросився зробити свої справи. Повернувшись, став на коліна поряд з Енн, яка сиділа біля вогню, й запитав:

— Що готуєш, матінко?

— Печеню, — коротко відповіла вона.

Я всміхнувся.

— А що там є?

Енн примружилася на мене.

— Ягнятина, — сказала вона так, ніби підбурювала мене ­поставити це під сумнів.

— Давненько я вже не їв ягнятини, матінко. Можна скуш­тувати?

— Ти зачекаєш так само, як усі інші, — різко заявила вона.

— Навіть трішечки не можна? — заблагав я й усміхнувся їй найулесливішою усмішкою, на яку був здатен.

Старенька вдихнула, а тоді махнула рукою.

— Гаразд, — мовила вона. — Але якщо в тебе заболить живіт, моєї провини в цьому не буде.

Я засміявся.

— Ні, матінко. Твоєї провини в цьому не буде, — сягнув до дерев’яної ложки з довгою ручкою й витягнув її. Подмухавши на неї, скуштував трохи страви й вигукнув: — Матінко! Це — найкраще, що торкалося моїх вуст за останній рік.

— Хе, — озвалася вона, примружившись на мене.

— Це щира правда, матінко, — серйозно додав я. — На мою думку, всякого, кому не припаде до душі ця чудова печеня, важко назвати ру.

Енн розвернулася, щоб помішати вміст казанка, й відігнала мене, однак її лице вже не було таким суворим, як раніше.

Зупинившись поряд із діжкою, щоб поповнити свій кухоль, я повернувся туди, де сидів до цього. Ґаскін нахилився вперед.

— Ти обдарував нас піснею. Не хотів би й сам дещо почути?

— Як щодо «Розуму Дударя»? — запитав я.

Він наморщив лоба.

— Не знайомий з нею.

— Вона про кмітливого ру, який обводить круг пальця ­фермера.

Ґаскін похитав головою.

— На жаль, ні.

Я нагнувся, щоб узяти лютню.

— Дозволь. Цю пісню має знати кожен із нас.

— Обери щось інше, — заперечив Ларен. — Я зіграю тобі щось на свирілі. Ти сьогодні вже зіграв для нас.

Я всміхнувся йому.

— Я вже й забув, що ти на свирілі граєш. Ця пісня тобі сподобається, — запевнив я його. — Дудар тут герой. До того ж ви годуєте моє черево, а я нагодую ваші вуха.

Перш ніж вони встигли ще якось запротестувати, я заграв, швидко й легко.

Вони сміялися всю пісню. Від початку, коли Дудар убиває фермера, до кінця, коли він зваблює дружину й доньку покійно­го. Останні два куплети, де містяни вбивають Дударя, я опустив.

Коли я закінчив, Ларен витер очі.

— Хе. Маєш рацію, Квоуте. Ця штука пішла мені на користь. До того ж… — він позирнув на Кіт, яка сиділа по інший бік багат­тя. — Це чесна пісня. Жінки не можуть устояти перед дударем.

Кіт глузливо пирхнула й закотила очі.

Ми теревенили про дрібниці, доки Енн не оголосила, що печеня готова. Всі накинулися на неї, порушуючи мовчання лише для того, щоб похвалити кулінарні навички Енн.

— Тільки чесно, Енн, — поцікавився Аллеґ після другої миски, — ти поцупила трохи перчику в Левінширі?

Енн із самовдоволеним виглядом сказала:

— Серденько, нам усім потрібно мати таємниці. Не тисни на даму.

Я запитав Аллеґа:

— У вас усе складається добре?

— О, звісно, — промовив він у перерві між ковтками. — Три дні тому в Левінширі нам особливо пощастило, — підморгнув. — Згодом побачиш, як сильно.

— Радий це чути.

— Ба більше, — він змовницьки нахилився вперед, — ми так добре попрацювали, що я почуваюся вельми щедрим. Досить щедрим, щоб запропонувати тобі все що забажаєш. Узагалі все. Проси — і це стане твоїм, — нахилився ближче і промовив, перейшовши на сценічний шепіт: — Знай, що це — неприкрита спроба підкупити тебе, щоб ти залишився з нами. Ми добряче заробили б на твоєму гарному голосі.

— І я вже мовчу про пісні, яких він міг би нас навчити, — докинув Ґаскін.

Аллеґ удавано загарчав.

— Хлопче, не допомагай йому торгуватися. Щось мені підказує, що це й так буде непросто.

Я трохи замислився.

— Гадаю, можна було б і залишитися… — і дозволив собі невпевнено замовкнути.

Аллеґ багатозначно всміхнувся.

— Але…

— Але я маю три прохання.

— Гм-м, три прохання, — він зміряв мене поглядом. — Достоту як у казках.

— Це просто видається правильним, — наполіг я.

Він невпевнено кивнув.

— Мабуть, недарма. І як довго ти подорожував би з нами?

— Доки ніхто не буде проти, щоб я пішов.

— Хтось має заперечення? — Аллеґ окинув поглядом усіх присутніх.

— А що, як він попросить один із фургонів? — запитав Тім. Його голос заскочив мене зненацька, різкий і хрипкий, наче хтось тер цеглиною об цеглину.

— Байдуже: він же їхатиме з нами, — зауважив Аллеґ. — Вони однаково належать нам усім. А позаяк він не може піти без нашого дозволу…

Заперечень не було. Ми з Аллеґом потиснули один одному руки, і пролунав негучний радісний вигук.

Кіт підняла кухоль.

— За Квоута і його пісні! — сказала вона. — Щось мені підказує, що він буде вартий усього, у що нам обійдеться.

Усі випили, і я також підняв келих.

— Клянуся молоком своєї матері, ніхто з вас ніколи не укладе вигіднішої угоди, ніж та, яку ви уклали сьогодні зі мною, — тут залунали енергійніші вигуки, і всі знову випили.

Аллеґ, витерши рота, зазирнув мені в очі.

— Отже, чого ти хочеш від нас найперше?

Я нахилив голову.

— По правді кажучи, дрібниці. Я не маю власного намету. Якщо вже подорожувати з ріднею…

— Ані слова більше! — Аллеґ змахнув своїм дерев’яним кухлем, наче король, що жалує якусь ласку. — Тобі дістанеться мій власний намет, де купа хутра й ковдри завтовшки у фут! — він махнув рукою над вогнем, у той бік, де сиділи Френ і Джош. — Ідіть поставте для нього.

— Та не треба, — запротестував я. — Я й сам можу це зробити.

— Тихо, їм це на користь. Так вони почуваються корисними. До речі, про користь… — він знову показав рукою на Тіма. — Виведи їх, будь ласочка.

Тім підвівся і притиснув одну руку до живота.

— Хвилиночку. Зараз буду, — він розвернувся, щоб відійти у ліс. — Мені якось не дуже добре.

— Ось що буває, коли жереш так, ніби допався до корита! — гукнув йому вслід Отто й розвернувся до решти нас. — Колись до нього дійде, що він не може зжерти більше, ніж я, так, щоб опісля його не нудило.

— Позаяк Тім зараз фарбує дерево, я сам по них піду, — зголосився Ларен із майже неприкритим завзяттям.

— Я сьогодні на сторожі, — сказав Отто. — Це зроблю я.

— Їх приведу я, — сказала, роздратувавшись, Кіт. Вона самим поглядом змусила двох інших артистів сісти назад і зайшла за фургон ліворуч від мене.

Із іншого фургона вилізли Джош і Френ із наметом, мотузками й кілками.

— Де тобі треба? — запитав мене Джош.

— Зазвичай чоловіка про таке питати не доводиться. Еге ж, Джоше? — пожартував Френ, штурхнувши друга ліктем.

— Я частенько хроплю, — застеріг я їх. — Мене, мабуть, варто тримати трохи осторонь усіх, — я показав рукою. — Отам, між отими двома деревами, було б чудово.

— Ну, тобто з чоловіком зазвичай зрозуміло, де й коли йому треба. Так, Джоше? — продовжив Френ, поки вони відійшли геть і заходилися напинати намет.

За хвилину повернулася Кіт, ведучи із собою двійко прегарних дівчат. Одна мала худорляве тіло й личко, а також пряме чорне волосся, підстрижене коротко, по-хлопчачому. Друга була пишніша й мала кучеряве золоте волосся. Обом на вигляд було років по шістнадцять, і на їхніх обличчях відображалася безнадія.

— Знайомся, Крін і Еллі, — сказала Кіт, показавши рукою на дівчат.

Аллеґ усміхнувся.

— Це один із дарів, які дісталися нам від Левіншира. Сього­дні одна з них тебе грітиме. Мій дарунок тобі, як новому членові нашої родини, — він демонстративно їх оглянув. — Котру ти хотів би?

Я перевів погляд з однієї на другу.

— Важкий вибір. Дай-но подумати.

Кіт посадовила їх край вогню і всунула кожній у руки по мисці з печенею. Дівчина із золотим волоссям, Еллі, безживно з’їла кілька ложок, а тоді поступово зупинилася, наче заводна іграшка. Її очі здавалися майже незрячими, наче вона стежила за чимось невидимим нам. Зате Крін завзято вп’ялася поглядом у вогонь. Вона сиділа напружено, тримаючи миску на колінах.

— Дівчата, — насварився Аллеґ, — хіба ви не знаєте, що, коли ви підете на співпрацю, вам стане краще? — Еллі поволі з’їла ще ложку, а тоді зупинилася. Крін вдивлялася у вогонь із заціпенілою спиною й суворим обличчям.

Енн, і далі сидячи біля вогню, потицяла в них дерев’яною ложкою.

— Їжте!

Реакція була така сама, як раніше. Поволі з’їсти одну ложку. Один напружений акт непокори. Насуплена Енн прихилилася ближче й міцно схопила темноволосу за підборіддя, другою рукою потягнувшись до миски з печенею.

— Не треба, — наполегливо попросив я. — Вони поїдять, коли достатньо зголодніють. — Аллеґ із цікавістю поглянув на мене. — Я знаю, про що кажу. Дайте їм натомість якогось питва.

Старенька на мить набула такого вигляду, ніби все одно збиралася продовжувати, а тоді знизала плечима й відпустила підборіддя Крін.

— Гаразд. Мені все одно набридло годувати цю силоміць. Від неї самі клопоти.

Кіт схвально пирхнула.

— Ця мала сучка накинулася на мене, коли я розв’язала її для купання, — докинула вона і прибрала волосся з одного боку обличчя, демонструючи подряпини. — Ледве око не видерла, хай їй грець.

— Ще й драпака дала, — зауважила Енн, досі насуплена. — Довелося почати дурманити її на ніч, — вона зробила жест, у якому відчувалася огида. — Як хоче, то хай здихає з голоду.

Ларен повернувся до багаття з двома кухлями і вклав їх у обм’яклі руки дівчини.

— Вода? — запитав я.

— Ель, — відповів він. — Так їм буде краще, якщо вони не їдять.

Я притлумив бажання запротестувати. Еллі попила з таким самим відсутнім виглядом, із яким їла. Крін перевела погляд із вогню на кухоль, а тоді — на мене. Її подібність до Денни шокувала мало не фізично. Вона почала пити, не зводячи з мене очей. Її суворий погляд геть не виказував, що відбувається у неї в голові.

— Підсадіть їх до мене, — попросив я. — Можливо, так мені легше буде визначитися.

Кіт привела їх. Еллі була покірна. Крін — заціпеніла.

— Будь обережний із цією, — зауважила Кіт, кивнувши на темноволосу дівчину. — Вона дряпається.

Повернувся Тім, який трохи зблід. Сів біля вогню, поряд з Отто, і той штурхнув його ліктем.

— Хочеш іще печені? — лиховісно запитав він.

— Відчепися, — кволо прохрипів Тім.

— Може, як вип’єш трохи елю, шлунок заспокоїться, — порадив я.

Він кивнув, схоже, готовий скористатися всім, що здатне допомогти. Кіт налила йому новий кухоль.

Дівчата тим часом уже сиділи обабіч мене обличчями до вогню. Зблизька я бачив те, чого раніше не помічав. У Крін іззаду на шиї був темний синець. Зап’ястки в білявки були просто натерті мотузкою, зате у Крін вони були роздерті та взялися струпами. Разом з тим від них пахло чистотою. Волосся в них було зачесане, а вбрання — нещодавно випране. Кіт про них дбала.

А ще зблизька вони були набагато вродливіші. Я простягнув руки, щоб торкнутись їхніх пліч. Крін здригнулась, а тоді заціпеніла. Еллі взагалі ніяк не відреагувала.

Із-поміж дерев озвався Френ:

— Готово. Хочеш, запалимо вам лампу?

— Так, будь ласка, — відповів я. Перевів погляд з однієї дівчини на іншу, а тоді — на Аллеґа. — Не можу обрати котрусь одну, — чесно визнав я. — Тому візьму обох.

Аллеґ вражено засміявся. А тоді, зрозумівши, що я кажу серйозно, запротестував:

— Ой, та ну тебе. Це ж несправедливо до решти нас. До того ж ти просто не можеш…

Я відверто позирнув на нього.

— Що ж, — оборонився він, — якщо ти й можеш, то це…

— Це моє друге прохання, — холодно промовив я. — Вони обидві.

Отто видав обурений крик. Те саме, що й він, виражали облич­чя Ґаскіна й Ларена.

Я заспокійливо всміхнувся їм.

— Лише на цю ніч.

Повернулися Френ і Джош, які вже поставили мій намет.

— Радій, що він не попросив тебе, Отто, — сказав здорованеві Френ. — Цього попросив би Джош. Чи не так, Джоше?

— Френе, стули писок, — роздратовано озвався Отто. — Бо тепер уже мені зле.

Я підвівся й закинув лютню на плече. А тоді повів обох красунь, золоту й темну, до свого намету.