Страх мудреця

Розділ сто тридцять шостий. Інтерлюдія: Майже забув

Квоут підняв руку, подаючи знак Хроністові.

— Зробімо невеличку паузу, — він окинув поглядом темний шинок. — Я дозволив собі трохи загубитися в оповіді. Треба зробити дещицю, доки не стало ще пізніше.

Шинкар задерев’яніло зіп’явся на ноги й потягнувся. Запалив свічку біля каміна та обійшов шинок, запалюючи лампи одну за одною й мало-помалу відганяючи темряву.

— Я й сам добряче зосередився, — озвався Хроніст, підвівшись і потягнувшись. — Котра зараз година?

— Пізня, — відповів Баст. — Я голодний.

Хроніст визирнув із темного вікна на вулицю.

— Зараз уже начебто мали би прийти на вечерю при­наймні кілька людей. На обід у вас зібралося чимало відві­дувачів.

Квоут кивнув.

— Ми побачили б кількох із моїх постійних клієнтів, якби не похорон Шепа.

— А… — Хроніст опустив погляд. — Я забув. Я завадив вам двом піти на нього?

Квоут запалив останню лампу, що була за шинквасом, і задмухав свічку.

— Та ні, — відповів він. — Ми з Бастом нетутешні. А вони люди практичні. Знають, що мені треба керувати своєю справою, хай яка вона.

— А ще ви не ладнаєте з абатом Леодіном, — додав Баст.

— А ще я не ладнаю з місцевим священником, — визнав Квоут. — Але ти, Басте, маєш туди завітати. Якщо не завітаєш, це видасться дивним.

Бастів погляд нервово забігав із боку в бік.

— Реші, я не хочу йти звідси.

Квоут тепло всміхнувся йому.

— А треба, Басте. Шеп був хорошою людиною, піди випий, щоб його провести. Власне… — він нагнувся і трохи попорпався під шинквасом, а тоді витягнув одну пляшку. — Ось. Пляшка гарно­го старого бранду. Кращого, ніж може попросити будь-хто в цих краях. Піди пусти його по колу, — грюкнув пляшкою об шинквас.

Баст мимохіть ступив уперед. На його обличчі відбивалася внутрішня боротьба.

— Але ж, Реші, я…

— Танці гарних дівчат, Басте… — заговорив шинкар стишеним заспокійливим голосом. — Хтось грає на скрипці, і всі просто радіють, що живі. Вони задирають спідниці під музику. Сміються і трохи напідпитку. Щоки в них усіх рожеві й готові до поцілунків… — він легенько підштовхнув важку брунатну пляшку, і вона посунулася вздовж шинкваса до його учня. — Ти мій посол у місті. Я, може, й застряг у закладі, але ти можеш бути там і перепросити всіх за мене.

Баст зімкнув долоню на горлі пляшки.

— Один раз вип’ю, — погодився він рішучим тоном. — І один раз станцюю. І один раз поцілую Кейті Міллер. І ще, може, вдову Кріл. Але на цьому все, — зазирнув Квоутові в очі. — Мене не буде всього пів години…

Квоут тепло всміхнувся.

— Басте, я маю справи. Влаштую якусь вечерю, та й хай рука нашого друга трохи відпочине.

Баст усміхнувся і взяв пляшку.

— Отже, два танці! — він кинувся до дверей. Коли від­чинив їх, його овіяв сильний вітер, несамовито закрутивши його волосся. — Залиште мені щось поїсти! — гукнув Баст через плече.

Двері грюкнули й зачинилися.

Хроніст із цікавістю поглянув на шинкаря.

Квоут злегка стенув плечима.

— Він надто глибоко занурювався в історію. Він нічого не відчуває впівсили. Нетривала відсутність дозволить йому дещо переоцінити. До того ж мені справді треба приготувати вечерю, хай навіть лише на трьох.

Писар витягнув зі своєї шкіряної сумки зачухану ганчірку й не без огиди поглянув на неї.

— Чи не можна, бува, випросити у вас чисту ганчірку? — запитав він.

Квоут кивнув і дістав із-під шинкваса шматок білого лляного полотна.

— Може, вам потрібно щось іще?

Хроніст підвівся й підійшов до шинкваса.

— Було б дуже добре, якби у вас знайшовся якийсь міцний алкоголь, — сказав він із ноткою зніяковіння в голосі. — Дуже неприємно про це просити, але коли мене пограбували…

Квоут відмахнувся.

— Не меліть дурниць, — сказав. — Треба було ще вчора спитати у вас, чи не потребуєте ви чогось, — він вийшов із-за шинкваса й покрокував до сходів у підвал. — Деревний спирт, напевно, підійде найкраще?

Хроніст кивнув, і Квоут зник у підвалі. Писар узяв охайно складений квадратик полотна і знічев’я потер його пальцями. Відтак його погляд піднявся до меча, що висів високо на стіні позаду шинкваса. Сірий метал клинка добре впадав у око на тлі темної деревини підставки.

Квоут піднявся сходами назад із маленькою прозорою пляшечкою в руках.

— Ви більше нічого не потребуєте? У мене тут також є добрий запас паперу й чорнила.

— Можливо, до завтрашнього дня дійде й до цього, — припустив Хроніст. — Я використав більшу частину свого паперу. Але натовкти нового чорнила можу сьогодні.

— Не завдавайте собі клопоту, — легко сказав Квоут. — Я маю кілька пляшечок чудового аруейського чорнила.

— Справжнього аруейського чорнила? — здивовано перепитав Хроніст.

Квоут широко всміхнувся й кивнув.

— Страшенно люб’язно з вашого боку, — промовив Хроніст і трохи розслабився. — Визнаю, не надто хотів витрачати сьогодні годину на товчіння, — він узяв прозору пляшку й ганчірку, а тоді зупинився. — Не будете проти, якщо я поставлю одне запитання? Так би мовити, неофіційно.

Один кутик Квоутових вуст піднявся в усміху.

— Ну, гаразд, неофіційно.

— Не можу не помітити, що ваш опис Цезури не… — Хроніст завагався. — Ну, здається, не зовсім збігається з виглядом самого меча, — його погляд пурхнув до меча за шинквасом. — Гарда не така, як ви описували.

Квоут широко всміхнувся.

— Що ж, ви вельми метикуваті!

— Я не хочу натякнути… — швидко заговорив Хроніст зі зніяковілим виглядом.

Квоут засміявся насиченим теплим сміхом. Його звук розійшовся по всій залі, і шинок на мить перестав здаватися порожнім.

— Ні. Ви маєте цілковиту рацію, — шинкар повернувся в бік меча. — Це не… як там сказав хлопчисько сьогодні вранці? — його погляд на мить став відстороненим, а тоді Квоут усміхнувся знову. — Кайсера. Убивця поетів.

— Мені просто було цікаво, — винувато сказав Хроніст.

— Мене має ображати те, що ви уважні? — Квоут знову розсміявся. — А хіба цікаво розповідати історію, якщо її ніхто не слухає? — він завзято потер руки. — Ну, гаразд. Вечеря. Чого бажаєте? Гарячого чи холодного? Супу чи печені? А ще я не­зле готую пудинг.

Вони зупинилися на чомусь простому, щоб не треба було знову розпалювати пічку на кухні. Квоут енергійно пересу­вався шинком, збираючи все потрібне. Мугикаючи собі під носа, взяв холодну баранину й половинку твердого гострого сиру з підвалу.

— А це буде гарним сюрпризом для Баста, — Квоут усміхнувся Хроністові, винісши з комори слоїк із засоленими оливками. — Він не має знати, що вони в нас є, бо інакше вже з’їв би все, — він розв’язав фартух і зняв його через голову. — І, здається, в нас у саду також зосталося кілька помідорів.

За кілька хвилин Квоут повернувся зі згорнутим фартухом. Він був мокрий від дощу, а волосся в нього було шалено скуйовджене. На його обличчі виднілася хлоп’якувата усмішка, і тієї миті він був дуже мало схожий на похмурого, повільного шинкаря.

— Погода ніяк не визначиться, хоче влаштувати бурю чи ні, — сказав він, поклавши фартух на шинквас і обережно прибравши помідори. — Але якщо таки визначиться, вона сього­дні буде така, що й фургон перекинула б, — Квоут неуважно замугикав, ріжучи й розкладаючи все на широкій дерев’яній тарілці.

Двері «Путь-каменя» відчинились, і світло ламп замиготіло через раптовий порив вітру. Всередину зайшли двоє солдатів, згорблені через погоду. Ззаду в них, наче хвости, стирчали мечі. Тканина їхніх блакитно-білих накидок була всіяна темними плямами від дощу.

Вони покидали важкі клунки, і той, що був нижчий на зріст, наліг плечем на двері, щоб зачинити їх попри вітер.

— Зуби Господні, — проказав вищий, поправляючи на собі одяг. — Кепська сьогодні ніч, щоб перебувати надворі, — він мав лисину на маківці й густу чорну бороду, пласку, як заступ. Чоловік поглянув на Квоута й бадьоро сказав: — Здоров, хлопче! Ми були раді побачити в тебе світло. Будь ласкавий, збігай по власника. Нам треба перекинутися з ним словом.

Квоут узяв свій фартух із шинкваса і просунув у нього ­голову.

— Це я, — оголосив він і прокашлявся, пов’язуючи на талії зав’язки. Пригладив руками закудлане волосся.

Бородатий солдат придивився до нього, а тоді знизав ­плечима.

— Гаразд. Чи не можна нам тут повечеряти?

Шинкар показав жестом на порожню залу і сказав:

— Цього вечора здалося, що нема чого гріти чайник. Зате в нас удосталь того, що ви тут бачите.

Двоє солдатів підійшли до шинкваса. Блондин провів обома руками крізь кучеряве волосся й витрусив із нього кілька крапель дощу.

— Це містечко якесь мертве — справжнє болото, — зауважив він. — Ми не бачили жодного вогника, крім цього.

— Сьогодні довго збирають урожай, — пояснив шинкар. — А ще ввечері поминки на одній із ферм неподалік. Зараз, мабуть, єдині люди в місті — це наша четвірка, — він енергійно потер руками. — Шановні, не бажаєте випити, щоб відігнати холод? — він дістав пляшку вина і приємно грюкнув нею об шинквас.

— Що ж, це проблема, — сказав білявий солдат із дещо ніяковою усмішкою. — Був би страшенно радий випити, але ми з товаришем щойно взяли королівські гроші, — він сягнув у кишеню й витягнув яскраву золоту монету. — Це — все, що є при мені. А у вас, певно, не знайдеться чим розміняти цілий роял.

— І в мене те саме, — буркнув бородатий. — Ніколи не мав стільки грошей, але одним шматком їх витратити важко. У більшості містечок, які ми пройшли, ледве набиралося решти з півгроша, — він реготнув із власного жарту.

— Із цим я, певно, зумію вам допомогти, — невимушено сказав шинкар.

Двоє солдатів перезирнулися. Блондин кивнув.

— Ну гаразд, — він повернув монету в кишеню. — Ось вам правда. Насправді ми не зупинятимемося на ніч, — узяв із шинкваса шматок сиру й надкусив його. — І платити ні за що не будемо.

— А, — відповів шинкар, — розумію.

— А якщо ви маєте досить грошей у гаманці, щоб розміняти два золоті рояли, — завзято продовжив бородатий, — то ми візьмемо у вас і їх.

Білявий солдат розкинув руки в заспокійливому жесті.

— От тільки не треба влаштовувати негарну сцену. Ми люди непогані. Ви віддаєте нам свій гаманець, а ми йдемо своєю дорогою. Ніхто не постраждає й нічого не буде розтрощено. Звісно, буде трішки боляче, — він поглянув на шинкаря, здійнявши брову. — Але трішки помучитися набагато краще, ніж убитись. Я правильно кажу?

Бородатий солдат поглянув на Хроніста, який сидів біля вогнища.

— А вас це не стосується, — похмуро сказав він, погойдуючи бородою. — Від вас нам нічого не треба. Ви просто сидіть, де сидите, і не смійте нам хамити.

Хроніст зиркнув на чоловіка за шинквасом, але шинкар уп’явся поглядом у двох солдатів.

Білявий іще раз надкусив сир, тимчасом як його погляд блукав шинком.

— Справи у вас ідуть незле, як на такого молодика. І коли ми підемо, справи у вас ітимуть так само незле. Та як здій­мете шкандаль, ми згодуємо вам ваші зуби, потрощимо все довкола, а гаманець однаково не зостанеться при вас, — він кинув решту сиру на шинквас і енергійно плеснув у долоні. Усміхнувся. — Отже, поведемось як цивілізовані люди?

— Начебто логічно, — відповів Квоут, вийшовши з-за шинкваса. Рухався він повільно, обережно, так, як підходять до норовливого коня. — Я, звісно, не варвар, — Квоут сягнув униз і вийняв із кишені гаманець. Простягнув його однією рукою.

Білявий солдат із ледь помітною бравадою підійшов до нього. Взявся за гаманець і задоволено зважив його в руці. Повернувся до товариша й усміхнувся йому.

— От бачиш, я ж казав…

Квоут плавно ступив уперед і добряче вдарив чоловіка в щелепу. Солдат захитався й упав на одне коліно. Гаманець полетів, описавши в повітрі дугу, і вдарився об мостини з добре чутним металічним дзенькотом.

Ледве солдат замотав головою, Квоут ступив уперед і спокійно вдарив його ногою у плече. Не різко, не так, щоб переламати кістки, але жорстко, так, що солдат полетів назад. Чоловік жорстко приземлився на підлогу, покотився й застиг, обернувшись на безладну купу рук і ніг.

Другий солдат пройшов повз товариша, ховаючи під бородою широку усмішку. Він був вищий на зріст за Квоута, а його кулаки були широким плетивом шрамів і кісток.

— Ну, добре, йолопе, — проказав він із похмурим задоволенням у голосі. — Зара ти дістанеш прочухана.

Він завдав швидкого, різкого удару, але Квоут відступив убік і різко хвицнувся, влучивши солдатові трохи вище коліна. Бородань здивовано гмикнув і злегка хитнувся. Тоді Квоут підійшов ближче, схопив бороданя за плече, взяв його за зап’ясток і вивернув його простягнуту руку під незвичним кутом.

Здоровань вимушено зігнувся, скривившись від болю. Тоді різко вирвав руку зі хвату шинкаря. Квоут на пів секунди набув здивованого вигляду, а тоді лікоть солдата влучив йому в скроню.

Шинкар хитнувся назад, намагаючись трохи віддалитись і виграти трохи часу, щоб у голові проясніло. Але солдат пішов просто за ним із піднятими кулаками, чекаючи слушної миті.

Перш ніж Квоут устиг відновити рівновагу, солдат підійшов ближче і зацідив йому кулаком у живіт. Шинкар шумно, зболено випустив із себе повітря. Коли ж він почав згинатися, солдат, замахнувшись, ударив шинкаря другим кулаком по обличчю збоку. Голова Квоута рвонула вбік, а сам він захитався.

Квоут зумів утриматися на ногах, ухопившись за столик, який стояв неподалік. Закліпавши, несамовито замахнувся, щоб утримати бороданя подалі. Але солдат просто відмахнувся від удару і спіймав шинкарів зап’ясток однією здоровезною рукою — з легкістю, наче батько, що хапає неслухняну дитину на вулиці.

По обличчю Квоута збоку текла кров. Він силкувався вирвати зап’ясток. Ошелешений, швидко ворухнув обома руками — раз, а тоді ще раз — у намаганні відсторонитися. Він опустив не до кінця сфокусований, тьмяний від спантеличення погляд на зап’ясток і повторив цей рух іще раз, але його руки лише безглуздо ковзали по пошрамованому кулаку солдата.

Бородатий солдат глипав на отетерілого шинкаря з веселою цікавістю, а тоді простягнув руку й сильно вдарив його по щоці.

— А все ж таки ти майже вмієш битися, хлопче, — сказав він. — Навіть по мені один раз влучив.

Позаду них поволі спинався на ноги білявий солдат.

— Цей малий покидьок ударив мене зненацька.

Здоровань шарпнув шинкаря за зап’ясток так, що він хитнувся вперед.

— Перепроси, йолопе.

Шинкар осоловіло кліпнув, відкрив рота так, ніби зібрався заговорити, а тоді захитався. Чи радше вдавано захитався. Десь посередині це спотикання стало керованим, і шинкар різко опустив п’яту, цілячись у чобіт солдата. При цьому він стрімко опустив чоло бороданеві на носа.

Однак здоровань лише розсміявся й відвів голову вбік, знову шарпнувши шинкаря за зап’ясток і вивівши його з рівноваги.

— Тільки без цього, — насварився він і заліпив Квоутові ­ляпаса.

Той зойкнув і підніс руку до закривавленого носа. Солдат усміхнувся й невимушено врізав шинкареві коліном у пах.

Квоут зігнувся навпіл, спершу беззвучно роззявивши рота, а тоді видавши кілька здушених звуків, схожих на блювання.

Солдат невимушено відпустив Квоутів зап’ясток, а тоді простягнув руку і взяв із шинкваса пляшку з вином. Тримаючи пляшку за горло, замахнувся нею, наче кийком. Вона вдарила шинкаря по скроні, видавши сильний, майже металічний звук.

Квоут безвільно повалився на долівку.

Здоровань із цікавістю позирнув на пляшку з вином, а тоді повернув її на шинквас. Відтак нагнувся, взяв шинкаря за сорочку й витягнув його обм’якле тіло у відкриту частину зали. Поштурхав непритомне тіло ногою, доки воно не почало мляво ворушитися.

— Хлопче, я ж казав, що дам тобі прочухана, — буркнув солдат і добряче вдарив Квоута ногою в бік.

Білявий солдат підійшов до них, потираючи обличчя збоку.

— Не міг не випендритися, так? — промовив він і сплюнув на підлогу. Заніс чобіт і також добряче копнув шинкаря. Квоут різко, шумно вдихнув, але більше жодного звуку не видав.

— А ти… — бородатий тицьнув товстим пальцем у Хроніста. — Чобіт у мене не один. Хочеш побачити другий? Кісточки пальців я собі вже здер. Якщо ти хочеш зостатися без кількох зубів, це мене не обтяжить.

Хроніст роззирнувся довкола і, схоже, щиро здивувався, зрозумівши, що стоїть. Він поволі опустився назад на стілець.

Білявий солдат пошкандибав геть, щоб підібрати впалий ­гаманець, тимчасом як бородатий здоровань і далі стояв над Квоутом.

— Ти, певно, вирішив, що не можеш не спробувати, — звернувся він до скоцюбленого тіла й іще раз добряче копнув його в бік. — Клятий дурень. Малий блідий шинкар проти двох вояків короля, — чоловік похитав головою і ще раз сплюнув. — От чесно, за кого ти себе маєш?

Квоут, зігнувшись на підлозі, почав видавати якийсь тихий ритмічний звук. Звук був сухий і тихий, шкрябав краї зали. Квоут зупинився, вдихаючи з болем.

Бородатий солдат насупився і ще раз копнув його.

— Йолопе, я тобі питання задав…

Шинкар знову видав той самий звук, тільки гучніше, ніж до цього. Тоді нарешті стало очевидно, що він сміється. Кожен тихий, зламаний смішок звучав так, ніби Квоут викашлював кавалок розбитого скла. І все ж таки це був сміх, сповнений похмурої веселості, неначе рудоволосий почув жарт, зрозумілий лише йому самому.

Так тривало доволі довго. Бородатий солдат знизав плечима і знову заніс ногу.

Хроніст прокашлявся, і двоє чоловіків повернулися в його бік.

— Заради цивілізованості… — заговорив він. — Здається, мені варто сказати, що шинкар відправив свого помічника з дорученням. Він має невдовзі повернутися…

Бородатий солдат ударив товариша у груди тильним боком долоні.

— Він діло каже. Забираймося звідси.

— Секундочку, — промовив білявий. Кинувся назад до шинкваса й підхопив пляшку з вином. — Так, ходімо.

Бородатий усміхнувся й зайшов за шинквас, не переступивши при цьому через тіло шинкаря, а наступивши на нього. Схопив якусь пляшку навмання, заразом перекинувши понад пів десятка інших. Вони покотилися й закрутилися на стільниці між двома величезними бочками. Одна — висока, сапфірово-синя — поволі перекинулася через край і розбилася об підлогу.

Менш ніж за хвилину чоловіки забрали клунки й вийшли за двері.

Хроніст побіг до Квоута, який лежав на дерев’яній підлозі. Рудоволосий уже силкувався сісти.

— Що ж, ніяково вийшло, — сказав він. Торкнувся свого закривавленого обличчя й поглянув на пальці. Знову реготнув — нерівно, безрадісно. — Забув на хвильку, хто я такий.

— У вас усе гаразд? — запитав Хроніст.

Квоут задумливо торкнувся голови.

— Підозрюю, мене доведеться трохи зашити.

— Чим можу допомогти? — запитав Хроніст, переминаючись із ноги на ногу.

— Не стійте наді мною, — Квоут незграбно зіп’явся на ноги, а тоді повалився на один із високих табуретів біля шинкваса. — Як хочете, можете принести мені склянку води. І ще, може, мокру ганчірку.

Хроніст кинувся назад, на кухню. Стало чути шалену вовтузню, а тоді кілька речей попадало на підлогу.

Квоут заплющив очі й важко сперся на шинквас.

***

— Чому двері відчинені? — озвався Баст, зайшовши за поріг. — Тут же холод собачий, — він застиг на місці зі враженим облич­чям. — Реші! Що сталося? Що… Я… Що сталося?

— Ах, Басте, — проказав Квоут, — будь ласкавий, зачини двері.

Баст із приголомшеним обличчям помчав до них. Квоут сидів на табуреті біля шинкваса. Лице в нього було опухле й закривавлене. Хроніст стояв поряд із ним і зніяковіло обтирав шинкареві голову вологою ганчіркою.

— Басте, можливо, мені доведеться випросити в тебе кілька швів, — сказав Квоут. — Якщо це не надто тебе обтяжить.

— Реші, — повторив Баст, — що сталося?

— Ми з Деваном трохи посперечалися, — мовив Квоут, кивнувши на писаря, — про правильне вживання умовного способу. Ближче до кінця суперечка стала жаркою.

Хроніст поглянув на Баста, а тоді пополотнів і швидко відступив на кілька кроків.

— Він жартує! — швидко запевнив чоловік, піднявши руки. — Це були солдати!

Квоут зболено реготнув. На зубах у нього була кров.

Баст окинув поглядом безлюдну пивницю.

— Що ви з ними зробили?

— Мало що, Басте, — відповів шинкар. — Вони, напевно, вже за кілька миль звідси.

— Реші, з ними щось було не так? Як зі вчорашнім? — запитав Баст.

— Просто солдати, Басте, — запевнив Квоут. — Просто двоє вояків короля.

Обличчя Баста стало попелясто-блідим.

— Що? — перепитав він. — Реші, чому ви їм це дозволили?

Квоут вражено поглянув на нього. Коротко, гірко реготнув, а тоді зупинився, скривившись і втягнувши повітря крізь зуби.

— Ну, вони здавалися такими чистими й доброчесними хлопчиками… — промовив він глузливим голосом. — І я подумав: чому б не дозволити цим милим хлопакам мене пограбувати, а тоді — зробити з мене котлету?

На Бастовому обличчі яскраво відбився розпач.

— Але ж ви…

Квоут стер кров, яка мало не затекла йому в око, а тоді поглянув на Баста так, ніби той був найдурнішою живою істотою в цілому світі.

— Що? — запитав він. — Що ти хочеш від мене почути?

— Двоє солдатів, Реші?

— Так! — вигукнув Квоут. — Навіть не двоє! Вочевидь, одного харциза з дебелими кулаками досить, щоб забити мене мало не до смерті! — він люто поглянув на Баста й підкинув руки вгору. — Що треба зробити, щоб ти стулив пельку? Хочеш історію? Хочеш почути деталі?

Після цього вибуху Баст відступив на крок. Його обличчя зблідло ще більше, і на ньому відбився панічний жах.

Квоут важко опустив руки.

— Припини очікувати від мене того, на що я не здатен, — проказав він, досі важко дихаючи. Згорбив плечі й потер очі, розмазуючи кров по обличчю. Стомлено повісив голову. — Матінко Божа, чому ти не можеш просто дати мені спокій?

Баст стояв нерухомо, наче переляканий олень, вирячивши очі.

У залі запанувала тиша, щільна й гірка, наче дим у легенях.

Квоут повільно вдихнув. Більше в залі не було жодного руху.

— Вибач, Басте, — сказав він, не підводячи погляду. — Просто мені зараз трішки боляче. Це виявилося сильніше за мене. Дай мені секунду, і я дам цьому раду.

Не змінюючи пози, Квоут заплющив очі й кілька разів повільно, неглибоко вдихнув. Коли ж він поглянув угору, на його обличчі відображався смуток.

— Вибач, Басте, — повторив Квоут. — Я не хотів на тебе ­гиркати.

На щоках Баста знову з’явилося трохи рум’янцю, а його плечі трохи розслабились, і він нервово всміхнувся.

Квоут узяв у Хроніста вологу ганчірку і знову стер кров з ока.

— Басте, вибач, що перебив тебе перед цим. Про що ти хотів мене спитати?

Баст завагався, а тоді сказав:

— Реші, менш як три дні тому ви вбили п’ятьох скрелів, — махнув рукою на двері. — Що таке якийсь харциз порівняно з цим?

— Басте, для скрелів я доволі ретельно обирав час і місце, — відповів Квоут. — І не можна сказати, ніби я вибрався з того неушкодженим.

Хроніст здивовано підвів погляд.

— Ви постраждали? — запитав він. — Не знав. Видно по вас не було…

Один кутик Квоутових вуст піднявся в легкій іронічній усмішці.

— Старі звички вмирають тяжко, — сказав він. — Я справді мушу підтримувати певну репутацію. До того ж ми, герої, дістаємо ушкодження лише за досить драматичних обставин. А якщо ви дізнаєтеся, що Бастові довелося після бою наробити на мені футів із десять швів, історія серйозно зіпсується.

До Баста дійшло, і його лице проясніло, наче від світан­кового сонця.

— Ну звісно! — сказав він із відвертим полегшенням у голосі. — Я забув. Вам досі болить після скрелів. Я знав, що має бути щось таке.

Квоут поглянув на долівку. Все його тіло здавалося обм’яклим і стомленим.

— Басте… — заговорив він.

— Реші, я знав, — енергійно промовив Баст. — Вас просто не міг здолати якийсь харцизяка.

Квоут неглибоко вдихнув, а тоді швидко видихнув.

— Я певен, що в цьому й річ, Басте, — невимушено погодився він. — Гадаю, я міг би здолати їх обох, якби був свіжий.

Обличчя Баста знову стало невпевненим. Він повернувся до Хроніста.

— І як ви могли таке допустити? — запитав він.

— Басте, він у цьому не винен, — неуважно кинув Квоут. — Бійку розпочав я, — він засунув кілька пальців у рота й насторожено помацав усередині. Коли пальці виринули з рота, на них яріла кров. — Гадаю, з цим зубом доведеться попрощатися, — сказав задумливо.

— Та не втратите ви зуба, Реші, — категорично відповів Баст. — Не втратите.

Квоут злегка ворухнув плечима, неначе намагався знизати ними, проте не ворушачи тілом більше, ніж потрібно.

— Басте, у загальній картині це не надто важливо, — він притиснув ганчірку до шкіри голови, а тоді поглянув на неї. — Та й ті шви мені, напевно, не знадобляться, — він випрямився на табуреті. — Повечеряймо й вертаймося до історії, — поглянув на Хроніста, здійнявши брову. — Якщо ви, звісно, досі бажаєте.

Писар отетеріло витріщився на нього.

— Реші, — стурбовано мовив Баст, — ви ж ніякий, — він простягнув руку. — Дозвольте поглянути на ваші очі.

— Басте, струсу мозку в мене нема, — роздратовано сказав Квоут. — У мене чотири зламані ребра, дзвін у вухах і хитається зуб. На голові кілька дрібних ран, які здаються серйознішими, ніж насправді. Ніс закривавлений, але не зламаний, а завтра я перетворюся на величезне плетиво синців.

Квоут знову ледь помітно стенув плечима.

— І все ж мені бувало й гірше. До того ж солдати нагадали мені про те, що я вже майже забув. Либонь, треба подякувати їм за це, — він задумливо тицьнув себе в щелепу й поворушив язиком у роті. — Можливо, не надто тепло.

— Реші, вам потрібно накласти шви, — сказав Баст. — А ще дозвольте мені вдіяти щось із отим зубом.

Квоут зліз із табурета.

— Я просто кілька днів пожую іншим боком.

Баст узяв Квоута за передпліччя. Очі в нього були суворі й темні.

— Сядьте, Реші, — це було геть не схоже на прохання. Його голос звучав тихо й раптово, наче гуркіт далекого грому. — Сядьте.

Квоут сів.

Хроніст схвально кивнув і повернувся до Баста.

— Чим можу допомогти?

— Не лізти мені під ноги, — грубо відповів той. — І втримати його на цьому стільці, доки я не повернуся.

Він покрокував нагору.

На мить запала тиша.

— Отже, — заговорив Хроніст, — умовний спосіб.

— У найкращому разі, — зауважив Квоут, — він безглуздий. Ускладнює мову без потреби. Це мене ображає.

— Ой, та ну, — відказав дещо ображеним тоном Хроніст. — Умовний спосіб — це серце гіпотетичного. У годящих руках… — він замовк, щойно в залу знову ввірвався Баст, насуплений і з невеличкою дерев’яною скринькою в руках.

— Принесіть мені води, — владно звернувся Баст до Хроніста. — Свіжої, з дощової бочки, а не з насоса. Далі мені знадобиться молоко з льодовника, трохи підігрітого меду й широка миска. Потім приберіть цей безлад і не лізьте мені під ноги.

Баст промив рану на голові у Квоута, а тоді продів у кістяну голку власну волосину та спритніше за кравчиню зробив чотири щільні стібки у шкірі шинкаря.

— Відкрийте рота, — попросив він, а тоді зазирнув усередину й, насупившись, потицяв пальцем в один із задніх зубів. Кивнув самому собі.

Баст передав Квоутові склянку з водою.

— Прополощіть рота, Реші. Прополощіть кілька разів і сплюньте назад у склянку.

Квоут так і зробив. Коли він закінчив, вода була червона, як вино.

Повернувся Хроніст із пляшкою молока. Баст понюхав його, а тоді налив трохи в широку глиняну миску. Додав меду й покру­тив її, щоби змішати. Урешті занурив палець у склянку з кривавою водою, витягнув його і зронив у миску одну краплину.

Баст покрутив рідину знов і вручив миску Квоутові.

— Наберіть повний рот, — наказав. — Не ковтайте. Тримайте в роті, доки я вам не скажу.

Квоут із цікавістю на обличчі перехилив миску й набрав повний рот молока.

Баст теж набрав повний рот. Тоді на одну довгу мить заплющив очі. На його обличчі відобразилася крайня зосередженість. Відтак розплющив їх. Підніс миску до рота Квоута й показав усередину неї.

Квоут виплюнув молоко. Воно мало бездоганний вершково-білий колір.

Баст підніс миску до свого рота і сплюнув. Рідина виявилася пінистою й рожевою.

Квоут вирячив очі та проказав:

— Басте, не треба…

Той різко змахнув однією рукою. Його очі залишалися ­суворими.

— Реші, я вашої думки не питав.

Шинкар зніяковіло опустив погляд.

— Басте, тобі не варто робити аж так багато.

Темноволосий молодик простягнув руку й лагідно притулив її до обличчя свого господаря. Якусь мить він здавався стомленим, змореним до краю. Баст із задумливим смутком на облич­чі поволі захитав головою.

— Реші, ви ідіот.

Тоді відвів руку назад, і втома кудись поділася. Він тицьнув пальцем на інший бік шинкваса, туди, де стояв і спостерігав Хроніст.

— Принесіть їжу, — затим показав на Квоута. — Розказуйте історію.

Баст розвернувся на підборах, підійшов до свого стільця ­біля вогнища й опустився на стілець так, наче то був трон. Двічі різко плеснув у долоні.

— Розважте мене! — промовив він із широкою божевільною усмішкою. А інші, хоч і стояли біля шинкваса, бачили кров на його зубах.