Страх мудреця

Розділ сто сорок другий. Удома

Урешті ми пристали до берега в Тарбієні, а там моряки допомогли мені знайти дешеве місце на вітрильнику, що плив угору течією річки у напрямку Аніліна. Два дні по тому я зійшов на берег в Імрі й пішки подався до Університету, тимчасом як небо забарвили перші блакитні промені світанку.

Я ніколи в житті не мав нічого подібного до дому. Малим я зростав у дорозі, нескінченно мандруючи зі своєю трупою. Дім — то було не місце. То були люди й фургони. Згодом, у Тарбієні я мав таємне місце на стику трьох дахів, які давали мені прихисток від дощу. Там я спав і ховав кілька дорогоцінних речей, але на дім це геть не було схоже.

Через це я ніколи в житті не насолоджувався відчуттям повернення додому після мандрівки. Уперше воно прийшло до мене в той день, коли я перетинав Ометі й відчував під ногами знайоме каміння мосту. Діставшись найвищої точки його широкої дуги, я побачив, як із-поміж дерев попереду здіймається сірий силует Архівів.

Відчувати під ногами вулиці Університету було втішно. Мене не було там три чверті року. До певної міри здавалося, ніби мене не було значно довше, та при цьому все там видавалося таким знайомим, що можна було подумати, ніби не минуло майже ні хвилі.

Коли я дістався до закладу Анкера, година ще була рання, і його парадні двері були зачинені. Я ненадовго замислився, чи не пролізти до свого вікна, а тоді передумав, бо ніс із собою футляр із лютнею, дорожню торбу й Цезуру на додачу.

Натомість я попрямував до Стаєнь і постукав у двері Сіммона. Було рано, і я знав, що розбуджу його, але мені кортіло побачити знайоме обличчя. Почекавши одну коротеньку хвильку й не почувши нічого, я постукав ізнову, вже гучніше, і спробував усміхнутися найзухвалішою усмішкою, на яку був здатен.

Сім відчинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, очі — червоні від недосипання. Він осоловіло витріщився на мене. Якусь мить його лице не виражало нічого, а тоді він кинувся на мене із задушливими обіймами.

— Почорніле тіло Господнє, — проказав він. Досі не чув від нього таких міцних висловів. — Квоуте! Ти живий.

***

Сім трохи поплакав, тоді покричав на мене, а відтак ми посміялися й усе владнали. Треп, схоже, стежив за моїми мандрами уважніше, ніж я думав. Відповідно, коли мій корабель зник, він припустив найгірше.

Ситуацію роз’яснив би лист, але мені й на гадку не спа­дало його послати. Думка про листи додому була мені абсо­лютно чужа.

— Надійшло повідомлення, що всі, хто був на кораблі, загинули, — сказав Сім. — Звістка розійшлася по всьому «Еоліяну», і вгадай, хто почув цю новину.

— Станчіон? — запитав я, знаючи, що він страшенний пліткар.

Сім похмуро хитнув головою.

— Емброуз.

— Ох, чудово, — іронічно зауважив я.

— Це було б кепсько почути від кого завгодно, — продовжив Сім. — Але від нього — найгірше. Я був наполовину певен, що він якимось робом потопив твій корабель сам, — він кволо всміхнувся. — Емброуз чекав мало не до вступних іспитів, перш ніж повідомити новину мені. Зайве й казати, що на іспиті я всрався, тож проходи´в в е’лірах на один семестр довше, ніж мав.

— Довше, ніж мав? — перепитав я. — Ти став ре’ларом?

Він усміхнувся.

— Лише вчора. Коли ти розбудив мене цього ранку, я саме відсипався після святкування.

— Як там Віл? — запитав я. — Він важко сприйняв новину?

— Як завжди втримав хвоста бубликом, — відповів Сім. — Але все-таки так, доволі важко, — він скривився. — Емброуз іще й не давав йому спокою в Архівах. Вілові це набридло, і він подався додому на семестр. А сьогодні має повернутися.

— Як там усі інші? — поцікавився я.

Раптом Сімові наче блиснула думка. Він підвівся.

— О Боже, Фела! — тоді він важко сів назад, неначе в нього підкосилися ноги, і повторив геть інакшим тоном: — О Боже, Фела.

— Що таке? — запитав я. — З нею щось трапилося?

— Вона теж важко сприйняла новину, — він невпевнено всміхнувся мені. — Виявляється, вона була до тебе вельми небайдужа.

— Фела? — дурнувато бовкнув я.

— Хіба ти не пам’ятаєш? Ми з Вілом думали, що ти їй подобаєшся.

Здавалося, це було багато років тому.

— Пам’ятаю.

Сім явно зніяковів.

— Що ж, розумієш… Поки тебе не було, ми з Вілом почали проводити з нею багато часу. І… — він невиразно помахав руками, а на його обличчі відобразилося щось середнє між безпорадністю й усмішкою.

Тут до мене дійшло.

— Ти і Фела? Сіме, це чудово! — я відчув, як по моєму облич­чю розтягується усмішка, а тоді побачив вираз його обличчя. — Ой, — моя усмішка зникла. — Сіме, я не став би цьому за­важати.

— Сам знаю, що не став би, — він кволо всміхнувся. — Я довіряю тобі.

Я потер очі.

— Оце так повернення додому. А я ще навіть вступного іспи­ту не пройшов.

— Сьогодні останній день, — зауважив Сім.

— Знаю, — сказав я й зіп’явся на ноги. — Спершу треба зробити одну справу.

***

Я залишив свій багаж у кімнаті Сіммона й завітав до скарбника в підвалі Порожнини. Рієм був лисуватим гостролицим чоловіком, який недолюблював мене, відколи майстри призначили мені в першому семестрі від’ємну плату за навчання. Він не звик віддавати гроші, і вся ця історія була йому неприємна.

Я показав йому свій чистий акредитив на Алверонові кошти. Як я вже казав, документ був показний. За підписом самого мейра. З восковими печатками. На вишуканому велумі. З чудовою каліграфією.

Я привернув увагу скарбника до того, що лист від мейра дозволяє Університету брати будь-яку суму, потрібну на оплату мого навчання. Будь-яку суму.

Скарбник перечитав листа й погодився з тим, що все, вочевидячки, так і є.

Прикро, що в мене завжди така низька плата за навчання, замислився я вголос. Ніколи не перевищує десяти талантів. Для Університету це своєрідна втрачена можливість. Мейр же, як-не-як, багатший за вінтського короля. І він оплатить будь-який рахунок за навчання…

Рієм був людиною метикуватою й негайно зрозумів, на що я натякаю. Далі були короткі торги, після яких ми потиснули один одному руки і я вперше побачив, як він усміхається.

Я пообідав, а тоді зачекав у черзі разом із рештою студентів, які не мали вступних жетонів. Більшість із них були новачками, але кілька вступали повторно, як і я. Черга була довга, і всі явно так чи інакше нервувалися. Я свистав, щоби скоротати час, а також купив у чоловіка з візком пиріг із м’ясом і кухлик гарячого сидру.

Ступивши в коло світла перед столом майстрів, я викликав певний ажіотаж. Вони чули новини й були здивовані, побачивши мене живим, здебільшого здивовані приємно. Кілвін виміг від мене з’явитися невдовзі в майстерні, тоді як Мандраґ, Дал і Арвіл посперечалися через те, які навчальні курси я візьму. Елодін же просто помахав мені рукою; здавалося, лише його не вразило моє чудесне повернення з того світу.

Зачекавши якусь хвильку в товариському безладі, Ректор знов узяв усе під контроль і розпочав співбесіду зі мною. На запитання Дала й Кілвіна я відповів доволі легко. Однак заплутався у шифрі з Брандером, а тоді був змушений визнати, що просто не знаю відповіді на запитання Мандраґа про сублімацію.

Елодін відмовився від можливості мене допитати й позіхнув на весь рот. Лоррен поставив напрочуд просте запитання про мендерські єресі, і я зумів хутко й розумно йому відповісти. А от перш ніж відповісти на запитання Арвіла про лацилій, довелося добре подумати.

Після цього зостався тільки Гемм, який люто супився, відколи я підійшов до столу майстрів. Оскільки успіхи в мене були посередні, а відповідав я повільно, він уже почав самовдоволено всміхатися. Щоразу, коли я давав хибну відповідь, у нього зблискували очі.

— Так-так… — вимовив він, перебираючи купу паперів перед собою. — Не думав, що нам іще доведеться давати собі раду з твоїми проблемами, — нещиро всміхнувся мені. — Я чув, що ти загинув.

— А я чув, що ви носите червоний мереживний корсет, — буденним тоном озвався я. — Однак не вірю в кожну нісенітницю, про яку ходять чутки.

Далі було трохи крику, і мені швидко висунули звинувачення в неналежному звертанні до майстра. Мені присудили скласти листа-вибачення, а також штраф у розмірі одного срібного таланта. Я гарно витратив гроші.

Однак це було нечемно й недоречно, тим паче після того, як я показав себе загалом посередньо. У результаті мені призначили плату за навчання в розмірі двадцяти чотирьох талантів. Зайве й казати, що я страшенно знітився.

Опісля я повернувся до кабінету скарбника. Офіційно пред’я­вив Ріємові акредитив від Алверона й неофіційно забрав свою погоджену частку: половину будь-якої суми понад десять талантів. Я поклав ці сім талантів у гаманець і знічев’я замислився, чи платили кому-небудь так добре за нахабство й невігластво.

Я попрямував до Анкера і в нього з приємністю виявив, що власника закладу ніхто не повідомляв про мою загибель. Ключ від моєї кімнати лежав десь на дні Сентського моря, проте в Анкера був дублікат. Я пішов нагору й відчув, як розслабився, побачивши знайому похилу стелю й вузьке ліжко. Усе припало тонким шаром пилу.

Можливо, ви думаєте, ніби після розкішних апартаментів у маєтку Алверона моя малесенька кімнатка з похилою стелею й вузьким ліжком видавалася тісною. Проте це було геть не так. Я заходився розбирати дорожню торбу та прибирати по кутках павутиння.

За годину мені вдалося відімкнути замок на скрині в ногах ліжка й розібрати речі, які я сховав. Я віднайшов свій наполовину розібраний гармонічний годинник і знічев’я погрався з ним, нама­гаючись пригадати, розбирав я його перед цим чи збирав наново.

Відтак, оскільки інших нагальних справ у мене не було, я знову пішов за річку. Зупинився в «Еоліяні», де мене зустрів Деох, відірвавши мене від землі в енергійних задушливих обіймах. Я так довго був у дорозі, провів стільки часу поміж незнайомців і ворогів, що забув, як воно — бути оточеним теплом товариських облич. Ми з Деохом і Станчіоном пили та обмінювалися байками, доки надворі не почало темніти. Тоді я покинув їх, дозволивши займатися своїми справами.

Я повештався містом, зайшовши до кількох знайомих пансіонів і корчом. До двох-трьох громадських садів. Сів на лаву під деревом на одному подвір’ї. Деох сказав мені, що за рік навіть тіні Денниної не бачив. Але навіть безрезультатні пошуки Денни по-своєму втішали. І ця втіха в певному розумінні здавалася суттю наших стосунків.

***

Тієї ж ночі я видерся на Основу та пробрався знайомим лабіринтом із димарів і різного шиферу, глини та бляхи. Завернувши за ріг, побачив Арі. Вона сиділа на димарі, а її довге тонке волосся зависло довкола голови, неначе вона перебувала під водою. Арі дивилася на місяць і гойдала босими ніжками.

Я тихенько прокашлявся, і Арі повернулася в мій бік. Зіскочила з димаря й помчала по даху, а тоді спинилася за кілька кроків від мене. Її усмішка була ясніша за місяць.

— У Цвіркунчику живе ціла родина їжачків! — захоплено повідомила Арі.

Ступила ще два кроки й узяла мене за руку обома ручками.

— Дітки в них крихітні, мов жолуді! — легенько потягнула за мене. — Підеш подивитись?

Я кивнув, і Арі повела мене через увесь дах до яблуні, з якої можна було злізти на подвір’я. Коли ми нарешті туди дісталися, вона поглянула на дерево, а тоді — на мою видовжену засмаглу руку, яку досі тримала обома крихітними білими рученятами. Хват у неї був неміцний, але впевнений, і вона нічим не показувала, що готова відпустити.

— Я за тобою скучила, — тихо мовила Арі, не підводячи погляду. — Не йди більше.

— Я взагалі не планую йти, — лагідно сказав я. — Надто вже багато справ маю тут.

Арі схилила голову набік, щоб поглянути на мене з-за хмарки волосся.

— Наприклад, ходити до мене?

— Наприклад, ходити до тебе, — погодився я.