Страх мудреця

Розділ сто сорок третій. «Безкровний»

Після повернення до університету на мене чекала ще одна несподіванка.

За кілька днів після прибуття я знову взявся працювати у Промислі. Я вже не мав відчайдушної потреби у грошах, але скучив за роботою. Є щось дуже втішне в тому, щоб витворювати щось своїми руками. Справжнє рукотворство схоже на пісню в матеріальному втіленні. Воно — це акт творення.

Тож я пішов до Запасів, думаючи розпочати з чогось простого, оскільки давно не працював. Підійшовши до віконця, побачив знайоме обличчя.

— Привіт, Безіле, — озвався я. — За які гріхи загримів сюди цього разу?

Він опустив погляд і промимрив:

— Неналежне поводження з реагентами.

Я засміявся.

— Це не так страшно. Десь за виток тебе випустять.

— Ага, — він підвів погляд і присоромлено всміхнувся. — Я чув, що ти повернувся. Прийшов по записані на тебе гроші?

Я зупинився на середині складеного подумки переліку всього необхідного для теплової воронки.

— Прошу?

Безіл схилив голову набік.

— Записані на тебе гроші, — повторив він. — За «Безкровного», — трохи подивився на мене, а тоді, вочевидь, здогадався. — Так, звідки ж тобі знати… — він відступив на мить від віконця й повернувся з чимось схожим на восьмибічну лампу, повністю виготовлену із заліза.

Це було не схоже на стрілолов, який я виготовив. Той, який сконструював я, було зібрано з нуля, і він був доволі не­оковирний. Цей же був гладенький і обтічний. Усі деталі щільно прилягали одна до одної, а ще він був укритий тонким шаром прозорої алхімічної емалі, здатної захищати від дощу та іржі. Розумно, треба було передбачити це в оригінальній конструкції.

Хоча почасти мені лестило, що моя конструкція сподобалася комусь настільки, що її скопіювали, сильнішим у мені виявилося роздратування: я побачив стрілолов, відточений набагато більше за мій оригінал. У деталях зауважив характерну однорідність.

— Хтось виготовив набір форм? — запитав я.

Безіл кивнув.

— О так. Дуже давно. Два набори, — він усміхнувся. — Мушу сказати, розумна штука. Я далеко не відразу додумався, як працює інерційний спуск, але тепер, коли зрозумів… — Безіл постукав себе по лобі. — Сам зробив дві штуки. Витрачений на них час гарно окупається. Палубні лампи й поряд не стояли.

Це викликало у мене мимовільну усмішку.

— Усе на світі краще за палубні лампи, — погодився я й узяв стрілолов. — Цей твій?

Безіл хитнув головою.

— Мій місяць як продали. Вони не залежуються. Розумно ти вчинив, що призначив за них таку низьку ціну.

Я покрутив стрілолов у руках і побачив викарбуване в металі слово. Масивні літери були глибоко витиснені в залізі, тож я зрозумів, що вони були й на формі. Там було написано: «Безкровний».

Я поглянув на Безіла. Він усміхнувся.

— Ти подався геть, не давши йому нормальної назви, — пояснив Безіл. — А тоді Кілвін офіційно оформив схему й додав її до записів. Нам треба було якось його назвати, перш ніж розпочати продаж, — його усмішка трохи померкла. — Але це сталося приблизно тоді, коли дійшла звістка, що ти зник у морі. Тож Кілвін залучив майстра Елодіна…

— Щоб дати йому нормальну назву, — продовжив я, не припиняючи крутити стрілолов у руках. — Ну звісно.

— Кілвін трохи побурчав, — сказав Безіл. — Назвав це драматичною маячнею. Проте назва прижилася, — він знизав плечима і трохи попорпався, а тоді продемонстрував книгу. — Хай там як, хочеш свої гроші? — заходився гортати сторінки. — Грошей уже точно накопичилося чимало. Їх виготовляє купа людей.

Він знайшов потрібну сторінку і провів пальцем уздовж рядка.

— Ось. Наразі продано двадцять вісім одиниць…

— Безіле, — заговорив я, — я справді не розумію, про що ти. Кілвін уже заплатив мені за перший, який я виготовив.

Безіл наморщив лоба.

— Твої комісійні, — промовив він буденним тоном. А тоді, побачивши мій отетерілий погляд, повів далі: — Щоразу, коли в Запасах щось продають, Промисел дістає комісійні, тридцять відсотків, а той, кому належить схема, дістає десять відсотків.

— Я гадав, що Запаси залишають собі всі сорок, — вражено сказав я.

Безіл стенув одним плечем.

— Здебільшого так. Більшість старих схем належать Запасам. Більшість речей уже винайдено. Але якщо йдеться про щось нове…

— Манет ніколи про таке не казав, — зауважив я.

Безіл винувато скривився.

— Старий Манет — робочий кінь, — увічливо пояснив він. — Але не найбільший новатор на світі. Він тут уже… скільки? Років із тридцять? Здається, у нього немає жодної власної схеми, — він трохи погортав книгу, проглядаючи сторінки. — Більшість серйозних рукотворців мають щонайменше одну, просто заради гордості, навіть якщо від цієї схеми жодної ­користі.

У мене в голові закрутилися цифри.

— Отже, десять відсотків від восьми талантів за штуку, — пробурмотів я, а тоді підвів погляд. — На мене чекає двадцять два таланти?

Безіл кивнув, дивлячись на запис у книзі.

— Двадцять два й чотири, — уточнив він, а тоді дістав олівець і шматок паперу. — Тобі давати все?

Я всміхнувся.

***

Коли я вирушив до Імрі, гаманець у мене був такий важкий, що я боявся закульгати. Зайшов до Анкера й забрав свою дорожню торбу, вмостивши її на протилежному плечі для рівноваги.

Я бродив містом, ліниво минаючи всі місця, до яких раніше вчащали ми з Денною. Роздумував, де вона може бути.

Коли мій ритуальний пошук завершився, я подався до провулка, в якому пахло згірклим жиром, і піднявся вузькими сходами. Енергійно постукав у двері Деві, зачекав одну довгу хвилину, а тоді постукав іще раз, гучніше.

Стало чути, як відсувається засув і крутиться замок. Двері прочинились, і на мене визирнуло одне світло-блакитне око. Я всміхнувся.

Двері поволі відчинилися. Деві стояла на порозі, витріщившись на мене порожнім поглядом і тримаючи руки по швах.

Я здійняв брову, поглянувши на неї, й запитав:

— Що таке? Дотепних фразочок не буде?

— Я не веду справ на сходовому майданчику, — машинально промовила вона. Голос у неї був абсолютно позбавлений інтонації. — Доведеться тобі зайти всередину.

Я зачекав, але вона не зійшла з порога. Я занюхав пахощі кориці й меду, що виринали з кімнати в неї за спиною.

— Деві, — запитав я, — у тебе все гаразд?

— Ти… — вона замовкла, не зводячи з мене погляду. Голос у неї був безживний і беземоційний. — Ти ж ніби як мертвий.

— У цьому, як і багато в чому іншому, я хотів би всіх розчарувати, — відказав я.

— Я була певна, що він зробив це, — продовжила Деві. — Баронство його батька називається Піратські Острови. Я була певна, що він зробив це, бо ми підпалили його кімнати. Насправді підпалила я, та він не міг цього знати. Він бачив лише тебе. Тебе й того хлопаку-шалдійця.

Деві підвела погляд на мене, кліпаючи на світлі. Гостролиця дівчина-ґелет завжди була світлошкірою, та цього разу я вперше побачив її блідою.

— Ти витягнувся, — зауважила вона. — Я вже майже забула, який ти високий.

— А я майже забув, яка ти симпатична, — відповів я. — Але остаточно забути не зміг.

Деві продовжувала стояти на порозі, бліда, з витріщеними очима. Я, стривожившись, ступив уперед і легенько поклав долоню їй на передпліччя.

Вона не відсахнулася, хоч я почасти цього й очікував, а просто опустила погляд на мою руку.

— Зараз я чекаю на дотеп, — лагідно подражнився я. — Зазвичай ти швидша.

— Здається, мені зараз не дорівнятися до тебе дотепністю, — сказала вона.

— А я ніколи й не підозрював, що ти можеш дорівнятися до мене дотепністю, — відповів я. — Проте люблю час від часу весело потеревенити.

Деві ледь помітно всміхнулась, і її щоки знову трохи зару­м’янилися.

— Дупа ти кінська, — насварилася вона.

— Оце вже більше схоже на тебе, — підбадьорливо сказав я, витягаючи її з порога на ясне світло осіннього дня. — Я знав, що ти можеш.

***

Ми вдвох пішли до шинку неподалік і завдяки одному маленькому пиву й великому обіду Деві оговталася від шоку, який відчула, побачивши мене живим. Невдовзі вона знову стала такою гострою на язик, як зазвичай, і ми обмінювалися дотепами за кухлями сидру зі спеціями.

Опісля ми неквапом повернулися до її кімнат за різницькою крамницею. Там Деві виявила, що забула замкнути двері.

— Тейлу милосердний! — сказала вона, коли ми опинилися всередині, ошаліло роззираючись довкола. — Це у мене вперше.

Роззирнувшись, я побачив, що в її кімнатах мало що змінилося, відколи я бачив їх востаннє, хоча другий набір її книжкових полиць був заповнений майже наполовину. Я про­глянув назви книжок, поки Деві обшукувала інші кімнати, пересвідчуючись у тому, що нічого не зникло.

— Не хочеш щось позичити? — запитала вона, повернувшись до кімнати.

— Насправді, — сказав я, — у мене є дещо для тебе.

Я поставив свою дорожню торбу на її письмовий стіл і, попор­павшись у ній, знайшов плескуватий прямокутний па­ку­нок, загор­нутий у церату й перев’язаний шпагатом. Переставив торбу на підлогу й поклав пакунок на стіл, а тоді підштовхнув до Деві.

Вона із сумнівом на обличчі наблизилася до столу, а тоді сіла й розгорнула пакунок. Усередині був примірник «Целум Тінтуре», який я вкрав у бібліотеці Кодікуса. Не надто рідкісна книжка, але корисний ресурс для алхіміка, вигнаного з Архівів. Щоправда, сам я, звісно, нічого не знав про алхімію.

Деві опустила погляд на книжку й запитала:

— І для чого це?

Я розсміявся.

— Це подарунок.

Вона примружено поглянула на мене.

— Якщо ти вважаєш, ніби так дістанеш відстрочку за по­зикою…

Я хитнув головою й відповів:

— Я просто подумав, що це тобі сподобається. Що ж до позики… — дістав гаманець і виклав їй на стіл дев’ять товстих талантів.

— Ну що ж, — промовила Деві, злегка здивувавшись, — схоже, хтось здійснив вигідну подорож, — вона підвела погляд на мене. — Ти впевнений, що не хочеш зачекати до оплати навчання?

— Та я вже, — повідомив.

Деві навіть не спробувала забрати гроші.

— Не хотіла б зоставити тебе без гроша на початку нового семестру, — промовила вона.

Я підняв свій гаманець однією рукою. Він задзеленчав із прекрасною, майже музикальною повнотою.

Деві дістала ключ і відімкнула шухляду в нижній частині свого столу. Витягла одне за одним мій примірник «Риторики і логіки», мою свиріль таланту, мою симпатичну лампу й Деннин перстень.

Виклала їх охайною гіркою на столі, та до монет однаково не потягнулася.

— У тебе ще є два місяці, перш ніж твої один рік і один день спливуть, — нагадала Деві. — Ти впевнений, що не волів би ­зачекати?

Спантеличившись, я опустив погляд на гроші, що лежали на столі, а тоді окинув поглядом кімнати Деві. У мене в голові поступово, так, як розкривається квітка, сформувалася думка.

— Річ узагалі не у грошах, правильно? — сказав я, вражений тим, що так довго цього не розумів.

Деві схилила голову набік.

Я показав на книжкові полиці, на велике ліжко під оксамитовою завісою, на саму Деві. Хоч я досі цього не помічав, одяг у неї не був розкішним, але фасони й матерія в нього були не менш вишукані, ніж у шляхти.

— Річ узагалі не у грошах, — повторив я й поглянув на її книжки. Її колекція мала коштувати не менш як п’ятсот талантів. — Ти використовуєш гроші як приманку. Позичаєш їх доведеним до розпачу людям, які можуть бути тобі корисні, а потім сподіваєшся, що вони не зможуть тобі відплатити. Насправді ти працюєш із послугами.

Деві злегка хихотнула.

— Гроші — це непогано, — сказала вона, заблищавши очима. — Але на світі повно такого, чого ніхто нізащо не продав би. Послуги й зобов’язання коштують значно, значно більше.

Я опустив погляд на дев’ять талантів, які виблискували в неї на столі.

— У тебе немає мінімального розміру позики, так? — запитав я, вже знаючи відповідь. — Ти просто сказала мені так, щоб я був змушений позичити більше. Ти сподівалася, що я вирию собі надто глибоку яму й не зможу тобі відплатити.

Деві ясно всміхнулася.

— Вітаю у грі, — промовила вона, заходившись підбирати монети. — І дякую за участь.