Страх мудреця

Розділ п’ятдесят восьмий. Залицяння

Мейр не викликав мене вже два дні.

Я застряг у своїх кімнатах і мало не ошалів від нудьги й роздратування. Найгірше було те, що я не знав, чому мейр мене не викликає. Він заклопотаний? Я його образив? Я міркував, чи не послати йому візитівку разом із золотим перснем, отриманим від Бредона. Але якщо Алверон випробовував моє терпіння, це могло бути тяжкою помилкою.

Однак мені урвався терпець. Я приїхав сюди, щоби здобути покровителя чи бодай якусь допомогу в гонитві за амірами. А нара­зі за всю службу в мейра спромігся лише остаточно сплющити дупу. Якби не Бредон, то присягаюся, мені вже піна з рота йшла б.

Навіть гірше: всього два дні — і моя лютня та чудовий футляр від Денни стали би власністю іншої людини. Я сподівався, що до цього часу добудуся достатньої ласки від мейра, аби мати змогу попросити в нього гроші, потрібні, щоб викупити їх у ломбарді. Я хотів, щоб мейр був моїм боржником, а не навпаки. Коли стаєш боржником комусь зі шляхти, звільнитися від цього боргу надзвичайно важко.

Але якщо відсутність виклику від Алверона на щось указувала, то я, вочевидь, аж ніяк не добувся його ласки. Я перебирав спогади, намагаючись зрозуміти, що такого міг бовкнути під час нашої останньої розмови, щоб його образити.

Я витягнув із шухляди візитівку й тепер намагався вигадати ґречний спосіб попросити в мейра грошей. Однак тут у двері постукали. Вирішивши, що це мені зарано принесли обід, я попросив служника залишити його на столі.

Запала багатозначна тиша, що вирвала мене з задуми. Я помчав до дверей і з величезним подивом уздрів, що за порогом стоїть мейрів лакей, Стейпс. Раніше запрошення від Алверона завжди доставляв кур’єр.

— Мейр бажає вас бачити, — промовив він.

Я помітив, що лакей якийсь замучений. Очі в нього були втомлені, наче він недосипав.

— У саду?

— У своїх кімнатах, — відповів Стейпс. — Я проведу вас туди.

Якщо вірити придворним пліткарям, Алверон рідко приймав відвідувачів у своїх кімнатах. Пішовши слідом за Стейп­сом, я мимоволі відчув полегшення. Немає нічого гіршого за чекання.

***

Алверон сидів на великій перині, зіпершись на подушки. Він здавався блідішим і худішим, аніж тоді, коли я бачив його минулого разу. Очі в нього залишались ясними та проникливими, але того дня в них було й дещо інше, якесь тяжке почуття.

Він показав жестом на стілець неподалік.

— Квоуте! Заходь. Сідай, — голос у нього теж ослаб, але в ньому все одно відчувалася владність. Я сів біля ліжка Алверона й відчув, що зараз недоречно дякувати йому за честь.

— Квоуте, знаєш, скільки мені років? — запитав він без передмов.

— Ні, ваша милосте.

— А яким був би твій здогад? Наскільки старим я здаюся? — я знову вловив тяжке почуття в його очах: гнів. Гнів, який тлів, подібно до розпеченого вугілля під тонким шаром попелу.

Мій розум завзято запрацював, намагаючись вирішити, як відповісти найкраще. Я не хотів ризикувати образити мейра, та лестощі, позбавлені надзвичайної витонченості і вправності, його дратували.

Отже, залишається останній варіант. Чесність.

— П’ятдесят один рік, ваша милосте. Можливо, п’ятдесят два.

Він повільно кивнув. Його гнів начебто вщух, як далекий грім.

— Не треба питати про свій вік молодих. Мені сорок, і наступного витка в мене день народження. Однак ти маєш рацію: вигляд у мене на всі п’ятдесят. Дехто навіть міг би сказати, що ти ще великодушно висловився, — він із відсутнім виглядом при­гладив долонями ковдри. — Старіти дочасно — це жахливо.

Алверон заціпенів від болю та скривився. За мить біль минувся, і він глибоко вдихнув. Його лице вкрилося ледь помітним шаром поту.

— Не знаю, як довго зможу з тобою говорити. Здається, мені сьогодні ведеться не надто добре.

Я підвівся.

— Привести Кодікуса, ваша милосте?

— Ні, — різко сказав він. — Сядь.

Я сів.

— Ця клята хвороба підкралася до мене минулого місяця, зіста­ривши мене на кілька років і змусивши мене це відчути. Я все життя дбав про свої землі, та одним знехтував. Я не маю сім’ї, не маю спадкоємця.

— Ви збираєтеся знайти дружину, ваша милосте?

Алверон безвільно опустився на подушки.

— Чутка нарешті розійшлася, так?

— Ні, ваша милосте. Я здогадався про це з того, що ви казали під час деяких розмов.

Він проникливо поглянув на мене.

— Чесно? Здогадався, а не дізнався з чуток?

— Чесно, ваша милосте. Чутки існують — їх повен двір, вибачте за вислів.

— «Повен двір». Гарно сказано, — він усміхнувся — кволо, ледь помітно.

— Але здебільшого вони стосуються якогось таємничого гостя із заходу, — я злегка вклонився, не встаючи зі стільця. — Про шлюб — нічого. Усі вважають вас першим парубком світу.

— А… — вимовив Алверон, і на його обличчі відбилося полегшення. — Колись це було так. Батько спробував одружити мене, коли я був молодшим. Тоді я доволі вперто не бажав одружуватися. Ось іще одна проблема зі владою. Якщо її в тебе забагато, люди не наважуються вказувати на твої помилки. Влада може бути жахливою.

— Мабуть, так, ваша милосте.

— Вона позбавляє людину вибору, — додав він. — Надає певні можливості, та водночас забирає інші. Моє становище, м’яко кажучи, непросте.

Я за своє життя надто часто ходив голодним, щоб дуже спів­переживати шляхті. Однак мейр лежав такий блідий і кволий, що я відчув, як у мені спалахнуло співчуття.

— І що ж це за становище, ваша милосте?

Алверон не без зусиль сів прямо, спершись на подушки.

— Якщо вже одружуватися, то з годящою кандидаткою. Людиною з гарної сім’ї, як у мене. Ба більше, цей шлюб не може бути взято з розрахунку. Дівчина повинна бути досить молодою, щоб… — він прокашлявся. Звук вийшов тихим і глухим. — Народити спадкоємця. Якщо буде змога, то кількох, — Алверон підвів погляд на мене. — Вже розумієш, у чому моя проблема?

Я поволі кивнув.

— Лише в загальних рисах, ваша милосте. Скільки таких доньок є?

— Заледве кілька, — відповів Алверон. У його голосі з’явилося щось подібне до давнього вогню. — Але це не може бути одна з тих дівчат, що перебувають під владою короля. Пішаків у переговорах і додатків до угод. Моя родина боролася за збереження своїх необмежених повноважень від заснування Вінтасу. Я не вестиму перемовин із тим негідником Родеріком заради дружини. Не віддам йому ні крихти влади.

— І скільки жінок не перебуває під владою короля, ваша милосте?

— Одна, — це слово нагадувало свинцеву гирку. — І це ще не найгірше. Ця жінка ідеальна в усьому. Сім’я в неї поважна. Сама вона освічена. Молода. Вродлива, — останнє слово, схоже, далося йому важко.

— За нею упадає ціла зграя закоханих придворних, дужих молодих чоловіків із медовими язиками. Вони жадають її з усіх можливих причин: через ім’я, через землі, через розум, — він зробив чималу паузу. — І як вона має відреагувати на залицяння хворого стариганя, який ходить із ціпком — якщо, звісно, взагалі ходить? — він скривив вуста так, наче ці слова були гіркі.

— Але ж ваше становище неодмінно… — заговорив я.

Алверон підняв руку й поглянув мені просто в очі.

— Ти одружився б із жінкою, яку купив?

Я опустив погляд.

— Ні, ваша милосте.

— Я теж ні. Думка про те, щоб умовити цю дівчину на одруження, скориставшись становищем… огидна.

Ми трохи помовчали. Я дивився, як за вікном двоє вивірок ганяються одна за одною довкола високого стовбура ясена.

— Ваша милосте, якщо я допомагатиму вам залицятися до цієї дами… — я відчув жар мейрового гніву, ще навіть не повернувшись до нього. — Перепрошую, ваша милосте. Я забагато на себе взяв.

— Отже, це знову твій здогад?

— Так, ваша милосте.

Якусь мить він неначе боровся із самим собою. А тоді зітхнув, і напруження в кімнаті спало.

— Це я мушу тебе перепрошувати. Від цього дряпучого болю мені уривається терпець, а ще я не звик обговорювати особис­ті питання з незнайомцями, тим паче тоді, коли вони вгадують їх потай від мене. Розкажи мені про решту своїх здогадів. Якщо потрібно, будь зухвалим.

Мені стало трохи легше дихати.

— Я здогадуюся, що ви хочете побратися з цією жінкою. Перед­усім для того, щоб виконати свій обов’язок, але також і з кохання до неї.

Знову запала тиша — не така страшна, як попереднього разу, та все-таки напружена.

— Кохання, — поволі проказав мейр, — це слово, яким зло­вживають дурні. Вона, безумовно, варта кохання. А я відчуваю симпатію до неї, — він зніяковів. — Більше нічого я не скажу, — повернувся в мій бік. — Я можу розраховувати на твою обачність?

— Звісно, ваша милосте. Але нащо так це приховувати?

— Я волію діяти, коли забажаю сам. Чутки спонукають нас до дій тоді, коли ми ще не готові, або псують ситуацію тоді, коли вона ще не зовсім доречна.

— Розумію. Як звати цю даму?

— Мелуан Леклесс, — обережно вимовив мейр. — Отож я особисто дізнався, що ти харизматичний і маєш гарні манери. Ба більше, граф Треп запевняє мене, що ти чудово вига­дуєш і граєш пісні. А саме це мені й потрібно. Чи підеш ти до мене на таку службу?

Я завагався.

— І як саме ваша милість користуватиметься моїми по­слугами?

Він скептично поглянув на мене.

— Як на мене, це мало би бути цілком очевидно для людини, що так гарно про все здогадується.

— Я знаю, що ви, ваша милосте, сподіваєтеся позалицятися до дами. Але не знаю як. Хочете, щоб я склав один-два лис­ти? Писав їй пісні? Чи я лізтиму на балкони при світлі місяця, щоб залишати квіти в неї на підвіконні? Танцюватиму з нею в масці, називаючись вашим іменем? — я слабко йому всміхнувся. — Ваша милосте, з мене не бозна-який танцюрист.

Алверон розсміявся глибоким щирим сміхом, але хоч він і прозвучав радісно, я здогадався, що сміятися мейрові боляче.

— Я більше думав про перші два пункти, — зізнався він і з важкими повіками знов опустився на подушки.

Я кивнув.

— Ваша милосте, мені знадобиться дізнатися про неї більше. Намагатися залицятися до жінки, не знаючи її, було б гірше ніж дурістю.

Алверон стомлено кивнув.

— Елементарне тобі може пояснити Кодікус. Він чимало знає про історію родин. Родина — це фундамент, на якому стоїть людина. Якщо ти залицятимешся до неї, тобі потрібно буде знати її походження, — він жестом підкликав мене до себе та простягнув залізний перстень. Затримавшись у повітрі, його рука затремтіла від натуги. — Покажи оце Кодікусу, і він здогадається, що ти від мене.

Я швидко взяв перстень.

— Він знає, що ви плануєте одружитися?

— Ні! — Алверон різко розплющив очі. — Нікому про це не кажи! Вигадай якусь причину для своїх запитань. Піди та принеси мої ліки.

Він відкинувся назад і заплющив очі. Йдучи, я почув, як він кволо промовляє:

— Іноді її не надають свідомо, іноді її не надають добровільно. Тим не менше… вся влада.

— Так, ваша милосте, — відповів я, та він поринув у неспокійний сон іще до того, як я вийшов із кімнати.