Страх мудреця

Розділ сто сімнадцятий. Варварська хитрість

Дні минали швидко, як це часто буває, коли їх є чим заповнити. Вашет продовжувала мене навчати, а я зосередив усі сили на тому, щоб бути розумним і уважним учнем.

Наші любовні зустрічі тривали і траплялися між моїми уроками. Я ніколи не ініціював їх напряму, проте Вашет здогадувалася, коли моя увага непродуктивно розпорошувалась, і швидко затягувала мене в кущі. «Щоби прочистити твою дурну варварську голову», — пояснювала вона.

Перед цими зустрічами й після них вони однаково видавалися мені бентежними. Однак під час них я геть не тривожився. Вашет начебто також було приємно.

Разом з тим, її явно нітрохи не цікавила більша частина того, чого я навчився від Фелуріян. Вона не мала охоти до гри у плющ, а тисячу рук ледве терпіла, хоч і справді полюбляла, і зазвичай у нас виходила не тисяча рук, а радше сімдесят п’ять. Загалом, щойно ми відсапувалися, Вашет починала зав’язувати на собі червоні шати найманця й нагадувала мені: якщо я й далі забуватиму вивертати п’яту назовні, то ніколи не зможу вдарити сильніше, ніж шестирічний хлопчина.

***

Я проводив час не лише за навчанням у Вашет. Будучи заклопотаною, вона відправляла мене попрактикувати кетан, подумати про летані чи подивитися на тренувальні бої інших учнів.

Іноді траплялися дні чи вечори, коли Вашет просто звільняла мене. Тож я дослідив містечко довкола й виявив, що Герт значно більший, аніж мені здавалося спочатку. Просто в ньому житлові будинки та крамниці були не скупчені, а розкидані по кількох квадратних милях кам’янистого гірського схилу.

Купальні я знайшов швидко. Тобто мене туди цілеспря­мовано відправила Вашет, наказавши змити із себе варварський сопух.

То було диво. Величезна кам’яна будівля, зведена, як я підозрював, чи то на природному гарячому джерелі, чи то на якомусь дивовижному водогоні. Там були великі зали, повні води, і маленькі зали, повні пари. Зали з глибокими басейнами для купання й зали з великими латунними ваннами для миття. В одній із цих зал басейн був такий великий, що в ньому можна було плавати.

Повсюди в будівлі спілкувались адеми, не зважаючи ні на вік, ані на стать інших, ані на кількість одягу одне на одному. Це й близько не здивувало мене так, як здивувало б за місяць до того, та до цього все одно треба було довго звикати.

Попервах мені було важко не витріщатися на груди оголених жінок. Відтак, коли новизна трохи стерлася, стало важко не витріщатися на шрами, що перетинали тіла найманців. Тих, хто прийняв червоні шати, там було легко впізнати навіть без одягу.

Замість боротися з бажанням продавати витрішки, я вирішив, що легше приходити рано вранці чи пізно ввечері, коли в купальнях майже нікого немає. Приходити туди та йти звідти в несподіваний час було неважко, позаяк їхні двері не мали замка. Купальні були відкриті для всіх цілодобово. Мило, свічки й рушники можна було брати скільки завгодно. Як пояснила мені Вашет, обслуговувала купальні школа.

Ідучи на брязкіт заліза, я знайшов кузню. Чоловік, який там працював, виявився приємно говірким. Він із радістю показав мені свої знаряддя й розповів, як вони називаються аде­мічною.

Навчившись дивитися туди, куди слід, я побачив, що над дверима крамниць є вивіски. Шматки дерева з вирізьбленими чи намальованими зображеннями того, що продавалося всередині: хліба, трав, бочкових клепок… Слів не було на жодній вивісці — на щастя для мене, позаяк я геть не вмів читати адемічною.

Я завітав до аптеки, в якій мені сказали, що мені там не раді, і до кравецького ательє, де мене зустріли тепло. Я витратив частину вкрадених трьох роялів на два нові комплекти одягу, бо той, який був при мені, був помітно зношений. Я купив сорочки та штани приглушених кольорів відповідно до місцевої моди, сподіваючись, що вони допоможуть мені влитися в громаду трішечки краще.

Також я годинами спостерігав за меч-деревом. Попервах робив це за наказами Вашет, але невдовзі зрозумів, що мене тягне туди у вільний час. Його рухи гіпнотизували й утішали. Часом видавалося, ніби його гілки писали на небі, виписували літера за літерою ім’я вітру.

***

Вашет, вірна своєму слову, знайшла мені партнерку для тренувань.

— Її звати Селеан, — повідомила Вашет за сніданком. — Ваша перша зустріч відбудеться біля меч-дерева опівдні. За ранок приготуйся так, як уважаєш за краще.

Нарешті. Шанс показати себе. Шанс помірятися розумом із людиною мого рівня вправності. Правдиве змагання.

Я, звісно, прийшов до меч-дерева заздалегідь; коли я побачив, як вони наближаються, мене на мить охопила спантеличена паніка: здалося, ніби маленька постать поряд із Вашет — це Пенте, жінка, яка здолала Шегін.

А тоді до мене дійшло, що це не може бути Пенте. Постать, яка наближалася разом із Вашет, була низенька, проте вітер обвівав пряме, худорляве тіло, позбавлене властивих Пенте вигинів. Ба більше, на цій постаті була яскраво-жовта, наче куку­рудзяні рильця, сорочка, а не червоні шати найманця.

Я притлумив напад розчарування, хоч і знав, що це дурість. Вашет сказала, що знайшла для мене гідного супротивника. Очевидно, що це не могла бути людина, яка вже прийняла червоні шати.

Вони підійшли ще ближче, і мій захват остаточно стух.

То була маленька дівчинка. Навіть не молоденька дівчина років чотирнадцяти. То була маленька дівчинка, як я здогадувався, щонайбільше десятирічна. Вона була кощава, мов гілочка, і така мала на зріст, що її голова ледве доходила до моєї грудини. На її крихітному личку виднілися величезні сірі очі.

Я відчув себе приниженим. Утримався від обуреного крику лише через те, що знав: Вашет це видасться неймовірно ­нечемним.

— Селеан, це Квоут, — мовила Вашет адемічною.

Ця дівчинка зміряла мене оцінним поглядом, а тоді мимоволі підступила до мене на пів кроку. Комплімент. Вона вважала мене достатньою загрозою, щоб захотіти опинитися досить близько для завдання удару в разі потреби. Так вона опинилася ближче, ніж стала б доросла людина, бо була нижча на зріст.

«Увічливе привітання», — показав я.

Селеан відповіла на мій жест тим самим. Можливо, то мені примарилось, але скидалося на те, що кут, під яким вона тримала руки, натякав на «ввічливе привітання не з підлеглої позиції».

Якщо Вашет це й побачила, то нічого про це не сказала.

— Я бажаю, щоб ви побилися.

Селеан іще раз мене оглянула. Її худеньке личко виражало типову для адемів байдужість. На її волосся повіяв вітер, і я побачив у неї над бровою не до кінця загоєний поріз, що тягнувся вгору і зникав у волоссі.

— Чому? — спокійно запитала дівчинка. Вона не здавалася наляканою. Радше вже скидалося на те, що їй не спадає на думку ні найменшої причини побитися зі мною.

— Тому що ви можете навчитися дечого одне в одного, — промовила Вашет. — А ще — тому що я так кажу.

Вона показала мені жестом: «Увага».

— Кетан у Селеан просто винятковий. Вона має не один рік досвіду і з легкістю може зрівнятися з будь-якими двома дівчатами свого розміру.

Вашет двічі торкнулася плеча Селеан. «Застереження».

— Між тим Квоут нещодавно познайомився з кетаном і багато чого має навчитися. Зате він сильніший за тебе, а також вищий і має більший розмах рук. А ще йому властива варварська хитрість.

Я поглянув на Вашет, не знаючи напевне, кепкує вона з мене чи ні.

— До того ж, — продовжила Вашет, звертаючись до Селеан, — ти в дорослому віці, найпевніше, будеш така на зріст, як твоя мати, тож тобі слід навчатися битися з більшими за себе. — «Увага». — І наостанок: він не так давно познайомився з нашою мовою. Не дражни його за це.

Дівчинка кивнула. Я помітив, що Вашет не заборонила дражнити мене з інших приводів.

Вашет випрямилася й заговорила офіційним тоном.

— Жодних намагань завдати ушкоджень, — почала задирати пальці, рахуючи правила, яких навчила мене, коли ми взялися до рукопашного бою. — Бити можна сильно, але не зі злістю. Бережіть голови й шиї, навіть не тягніться до очей. Кожен із вас відповідає за безпеку партнера. Якщо один із вас однозначно знерухомить другого, не намагайтеся вирватися з хвату. Подавайте доречні сигнали і вважайте, що бій закінчено.

— Я це знаю, — промовила Селеан. «Роздратування».

— Це можна й повторити, — відповіла Вашет. «Сувора догана». — Поразка в бою — це простимо. Втрата самовладання — ні. Саме тому я привела сюди тебе, а не якогось маленького хлопчика. Я схибила у виборі?

Селеан опустила погляд. «Винуватий жаль. Знічене прий­няття».

Вашет звернулася до нас обох:

— Завдання ушкоджень іншим через необачність — це не від летані.

Я також не розумів, яким боком стосується летані те, що я битиму десятирічне дівча, та знав, що про це патякати не варто.

І на цьому Вашет залишила нас самих, подавшись до кам’яної лави футів за сорок від нас, на якій сиділа інша жінка в червоних шатах найманця. Селеан зробила в бік спини Вашет складний жест, якого я не впізнав.

Відтак дівча повернулося до мене і зміряло мене поглядом.

— Ти перший варвар, із яким я битимуся, — промовила вона, коли минула одна довга мить. — Ви всі руді? — піднесла руку до волосся, щоб уточнити, про що вона.

Я хитнув головою.

— Нас таких небагато.

Вона повагалася, а тоді потягнулася ручкою.

— Можна помацати?

Тут я мало не всміхнувся, та спохопився. Трохи схилив голову й нагнувся, щоб дівчинка дотягнулася.

Селеан провела ручкою крізь моє волосся, а тоді потерла його трохи між великим і вказівним пальцями.

— М’яке, — тихенько засміялася. — Але зовні схоже на метал.

Вона відпустила моє волосся і знову відступила, опинившись на офіційній відстані. Зробила жест «увічлива подяка», а тоді підняла руки.

— Готовий?

Я невпевнено кивнув і теж підняв руки.

Я був не готовий. Селеан кинулася вперед і заскочила мене зненацька. Викинула руку вперед в ударі, цілячись мені просто в пах. Я присів, корячись самій лиш інтуїції, тож удар натомість влучив мені в живіт.

На щастя, тоді я вже вмів тримати удар, а за місяць жорстких тренувань мій живіт перетворився на суцільний масив м’язів. І все одно в мене неначе кинули каменем; я зрозумів, що до вечері матиму синець.

Я набрався впевненості та спробував один раз копнути Селе­ан. Хотів побачити, наскільки вона полохлива, а ще сподівався, що тоді вона позадкує, тож можна буде повернути собі рівновагу та краще скористатися перевагою в розмаху рук.

Як виявилося, Селеан узагалі не була полохлива. Вона не позадкувала, а ковзнула поряд із моєю ногою та вдарила мене в щільний клубок м’язів просто над коліном.

Через це я, опустивши ногу, мимоволі захитався й не повернув собі рівноваги, тоді як Селеан залишалася так близько до мене, що за бажання могла б на мене залізти. Вона склала руки докупи, вперлася ногами в землю та вдарила мене «молотінням пшениці». Від сили удару я перекинувся на спину.

Завдяки густій траві падіння було не жорстке. Я покотився, щоб віддалитись, і знову звівся на ноги. Селеан погналася за мною та зробила «кинуту блискавку». Селеан була швидка, зате я мав довші ноги й мені вдавалося задкувати чи блокувати її удари. Вона зробила оманливий випад ногою, і я повівся на нього, давши їй змогу вдарити себе просто над коліном, туди ж, куди й раніше.

Було боляче, та цього разу я не захитався, а натомість утік, відступивши вбік. Вона ж однаково кинулася за мною, ненастанна й надміру завзята. І в поспіху лишила одне місце не­захищеним.

Та все ж я, попри синці й падіння, які вже витерпів через неї, не зміг примусити себе вдарити таку крихітну дівчинку. Я знав, як гарно можу вдарити Темпі чи Вашет. Однак Селеан була така крихітна, схожа на гілочку… Я побоювався їй на­шкодити. Хіба Вашет не казала, що ми відповідаємо за безпеку одне одного?

Тож натомість я схопив її «лазінням по залізу». Лівою рукою промазав, зате довгі сильні пальці моєї правиці повністю обхопили її тонкий зап’ясток. Я не знерухомив Селеан як годиться, але тепер усе залежало від сили, і я не міг не перемогти. Я вже схопив її зап’ясток — лишилося тільки вхопити її за плече, і я затисну її у «сплячому ведмеді», перш ніж…

Селеан зробила «проривного лева». Однак не ту його версію, якої я навчився. В її версії застосовувались обидві руки. Вони вилетіли вперед і викрутилися так швидко, що я й незчувся, як моя рука заболіла та спорожніла. Відтак Селеан ухопила мене за зап’ясток і потягнула, а тоді плавно викинула вперед ніжку, спробувавши копнути мене по нозі. Я нахилився, вигнувся, а вона розпластала мене над землею.

Цього разу я не м’яко приземлився, а радше різко гепнувся на траву. Це не зовсім мене приголомшило, та це не мало значення, бо Селеан просто потягнулася й двічі торкнулася моєї голови. Показала, що за бажання з легкістю могла б вирубати мене.

Я перекотився й сів. У кількох місцях боліло, а ще я розтягнув гордість. Однак розтягнув не сильно. Тренування з Темпі й Вашет навчили мене цінувати майстерність, а в Селеан дійсно був чудовий кетан.

— Ще ніколи не бачив такої версії «проривного лева», — ­сказав я.

Селеан усміхнулася. Усмішка була зовсім невеличка, однак трохи показала її білі зуби. У байдужливому світі адемів це було схоже на сонечко, що вигулькнуло з-за хмари.

— Вона моя, — сказала дівчинка. «Крайня гордість». — Її вигадала я. Я недостатньо сильна, щоб застосовувати звичайного «проривного лева» проти своєї матері чи будь-якої людини твого розміру.

— А не покажеш її мені? — запитав я.

Селеан завагалася, а тоді кивнула та ступила вперед, простягнувши руку.

— Бери мене за зап’ясток.

Я взявся за нього — твердо, але не сильно.

Вона повторила його, наче фокус. Обидві її руки рухалися дуже швидко, а я в результаті залишився з болем у порожній долоні.

Я потягнувся знову. «Веселість».

— У мене повільні варварські очі. Не можеш повторити його ще раз, щоб я навчився?

Селеан відступила і знизала плечима. «Байдужість».

— Я що тобі, вчителька? Я мушу віддати щось своє варварові, який навіть ударити мене в бійці не може? — вона задерла підборіддя й поглянула на кружляння меч-дерева, однак грайливо перевела погляд назад, на мене.

Я захихотів і зіп’явся на ноги, знову піднявши руки.

Вона засміялася й повернулася личком до мене.

— Уперед!

Цього разу я був готовий і знав, на що здатна Селеан. Вона не була якоюсь там тендітною квіточкою. Вона була швидка, безстрашна й агресивна.

Тож я кинувся в наступ, користуючись довгими руками й ногами. Атакував «танцюючою дівою», та Селеан відскочила. Ні. Краще було би сказати, що вона ковзнула подалі від мене, нітрохи не втративши рівноваги. Її ніжки плавно долали високу траву.

Відтак Селеан раптом змінила напрям і заскочила мене між кроками, дещо розгубленим. Зробила вдаваний випад у бік мого паху, а тоді трохи вивела мене з рівноваги «поворотом жорен». Я захитався, проте з ніг не звалився.

Я спробував повернути собі рівновагу, однак Селеан іще раз торкнулася мене «поворотом жорен», а тоді ще. І ще. Вона щоразу штовхала мене лише на кілька дюймів, але завдяки цьому я безпорадно, незграбно відступав, аж доки їй не вдалося поставити ногу позаду моєї, зробити мені підніжку й повалити мене спиною на землю.

Я ще не встиг остаточно зіткнутися з землею, а Селеан уже взялася за мій зап’ясток. Невдовзі моя рука міцно застрягла у «плющі на дубі». Через це моє обличчя втиснулося в траву, і водночас я відчував неприємний тиск на зап’ясток і плече.

Я на мить замислився, чи не спробувати випручатись, але лише на мить. Я був дужчий за Селеан, але суть таких позицій, як «плющ на дубі» та «сплячий ведмідь», полягає в тиску на вразливі частини тіла. Щоб напасти на гілку, великої сили не треба.

— Здаюся, — сказав я. Адемічною це сказати легше: «Ве». Цей звук легко видати, коли ви засапані, стомлені чи вам болить. За останній час я незле до нього звик.

Селеан відпустила мене й відступила, дивлячись, як я сідаю.

— А ти насправді не дуже вправний, — зауважила вона з безжальною чесністю.

— Не звик бити маленьких дівчаток, — відповів я.

— Як ти міг до цього звикнути? — Селеан розсміялася. — Щоб до чогось звикнути, треба робити це знов і знов. А ти, гадаю, жодного разу не бив жінку.

Селеан простягнула руку. Я взяв її, сподіваючись, що вийшло люб’язно, і вона допомогла мені зіп’ятися на ноги.

— Узагалі-то, там, звідки я родом, битися з жінками вважається неправильним.

— Не розумію, — сказала вона. — Невже чоловікам не дозволяють битися там само, де й жінкам?

— Ну, здебільшого жінки в нас не б’ються, — пояснив я.

Селеан покрутила зап’ястком, то стискаючи, то розтискаючи долоню так, ніби в неї там був якийсь бруд і вона байдужливо намагалася його стерти. Це був жестовий аналог слова «спантеличення», по-своєму схожий на насуплене обличчя розгубленої людини.

— А як вони вдосконалюють кетан, якщо не тренуються? — запитала вона.

— Там, звідки я родом, жінки взагалі не мають кетану.

Її очі примружились, а тоді проясніли.

— Ти хочеш сказати, що вони мають таємний кетан, — промовила вона, вживши атурське слово «таємний». Хоча личко в неї було стримане, її тіло аж вібрувало від захвату. — Кетан, відомий лише їм, який чоловікам бачити зась.

Селеан показала на лаву, на якій сиділи наші вчителі й не зважали на нас.

— Вашет має таку штуку. Я багато разів просила її показати мені, та вона не хоче.

— Вашет знає ще якийсь кетан? — запитав я.

Селеан кивнула.

— Перш ніж прийти до нас, вона проходила вишкіл на шляху радості, — вона поглянула на Вашет із серйозним обличчям, неначе ладна самим зусиллям волі витягнути з іншої жінки ту таємницю. — Колись я піду туди й вивчу його. Я ходитиму всюди й вивчатиму всі кетани на світі. Вивчу приховані шляхи стрічки, ланцюга й рухливого ставка. Вивчу шляхи радості, пристрасті та стриманості. Знатиму їх усі.

Селеан говорила не так, ніби йшлося про дитячу примху, не так, ніби снила наяву про те, як з’їсть цілий торт. І водночас не хвалилася так, ніби розповідала про план, який виснувала самотужки й уважала дуже розумним.

Селеан говорила це зі спокійною напруженістю. Можна було подумати, ніби дівчинка просто пояснює, хто вона така. Не мені. Вона пояснювала самій собі.

Вона знову повернулася до мене.

— І до твого краю я теж поїду, — заявила вона. «Безумовно». — І вивчу варварський кетан, який приховують від вас ваші жінки.

— Ти будеш розчарована, — сказав я. — Я не обмовився. Я знаю слово «таємний». Я хотів сказати, що там, звідки я родом, багато жінок не б’ються.

Селеан, спантеличившись, знову крутнула зап’ястком, і я зрозумів, що треба висловлюватися чіткіше.

— Там, звідки я родом, більшість жінок проживає життя, жодного разу не взявшись за меч. Більшість виростає, не вміючи вдарити когось кулаком чи ребром долоні. Вони нічого не знають ні про який кетан. Вони не б’ються взагалі, — останнє слово я підкреслив жестом «сильне заперечення».

Так до Селеан, вочевидь, нарешті дійшло. Я почасти очікував, що вона набуде переляканого вигляду, та натомість вона просто отетеріло стояла на місці, не рухаючи руками, наче й не знала, що думати. Я неначе щойно пояснив їй, що там, звідки я родом, жінки не мають голів.

— Не б’ються? — із сумнівом вимовила вона. — Ані з чоловіками, ані поміж собою, та й узагалі ні з ким?

Я кивнув.

Запала довга-предовга тиша. Селеан наморщила лоба, і я аж побачив, як вона силкується осягнути цю думку. «Спантеличення. Сум».

— Тоді що вони роблять? — урешті спитала вона.

Я згадав жінок, яких знав: Молу, Фелу, Деві.

— Багато чого, — відповів, змушений імпровізувати, щоб уникнути незнайомих слів. — Вони створюють картини з каміння. Купують і продають гроші. Пишуть у книгах.

Поки я виголошував цей список, Селеан неначе розслаб­лялася, ніби їй було приємно чути, що цих чужинських жінок, позбавлених будь-якого кетану, не кидає туди-сюди десь за містом, наче безкості трупи.

— Вони зцілюють недужих і латають рани. Грають… — я мало не сказав «грають на музичних інструментах і співають пісень», але вчасно спохопився. — Грають в ігри, сіють пшеницю й виготовляють хліб.

Селеан замислилася на одну довгу мить.

— Я воліла б і займатися цим, і битися, — рішучо сказала ­вона.

— Деякі жінки так і роблять, але для багатьох уважається, що це не від летані, — я вжив фразу «від летані», бо не уявляв, як сказати адемічною «пристойна поведінка».

Селеан показала жест «різка зневага й докір». Мене вразило те, наскільки сильніше це ображало у виконанні цієї дівчинки в яскраво-жовтій сорочці порівняно з Темпі чи Вашет.

— Летані однакове повсюди, — твердо сказала вона. — Воно не змінюється від місця до місця, наче вітер.

— Летані як вода, — не думаючи відповів я. — Саме по собі воно незмінне, але набуває різних форм, щоб зайняти будь-яке місце. Воно — це і річка, й дощ.

Селеан витріщилася на мене. Люті в її погляді не було, та у виконанні когось із адемів цей погляд мав такий самий ефект.

— Хто ти такий, щоб казати, буцімто летані подібне до чогось одного, але не до іншого?

— А хто ти така, щоб робити те саме?

Селеан якусь мить дивилася на мене. Між її блідими бровами намітилося щось схоже на серйозну зморшку. Тоді вона весело розсміялася й підняла руки.

— Я Селеан, — заявила. — Моя мати належить до третього каменя. Я адемка з походження, і я повалю тебе на землю.

Вона дотримала свого слова.