Страх мудреця

Розділ другий. Гостролист

Хроніст спустився зі сходів і ввійшов до загальної зали «Путь-каменя», тримаючи на плечі свою пласку шкіряну сумку. Зупинившись на порозі, придивився до рудоволосого шинкаря, що напружено схилився над чимось на шинквасі.

Увійшовши до зали, Хроніст прокашлявся.

— Перепрошую, що так проспав, — сказав він. — Насправді… — побачивши, що стоїть на шинквасі, він затих. — Ви печете пиріг?

Коут відірвав погляд від краю кірки пирога, на якій саме робив пальцями хвильки.

— Пироги, — виправив він із наголосом на множині. — Так. А що?

Хроніст відкрив рота, а тоді так само стулив. Його погляд переметнувся до меча, що висів за шинквасом, сірий і мовчазний, а відтак назад, до рудоволосого чоловіка, який обережно стискав кірку біля краю дека.

— Які пироги?

— Яблучні, — Коут випрямився і тричі обережно надрізав кірку, що вкривала пиріг. — Ви знаєте, як це складно — спекти добрий пиріг?

— Правду кажучи, ні, — зізнався Хроніст, а тоді нервово роззирнувся. — Де ваш помічник?

— Про це може здогадуватися хіба що сам Бог, — відповів шинкар. — Це доволі складно. Ну, пекти пироги. Із першого погляду так не скажеш, але цей процес багато вимагає. Хліб — це просто. Суп — це просто. Пудинг — це просто. А пиріг — це складно. Цього ніколи не усвідомлюєш, доки не спробуєш ­самотужки.

Хроніст неуважно кивнув на знак згоди, схоже, не розуміючи, чого ще від нього можуть очікувати. Скинув із плеча сумку й поклав її на стіл неподалік.

Коут витер руки об фартух.

— Знаєте м’якоть, яка зостається, коли яблука чавлять на сидр?

— Тобто вичавки?

— Вичавки, — промовив Коут із великим полегшенням. — Ось як це називається. Що з ними роблять люди, одержавши сік?

— Із виноградних вичавків може вийти слабеньке вино, — сказав Хроніст. — Або олія, якщо їх багато. Проте від яблучних вичавків майже жодної користі. З них можна зробити добриво або мульчу, але не бозна-які добрі. Здебільшого люди згодовують їх худобі.

Коут кивнув із задумливим виглядом.

— От і мені не здавалося, ніби їх просто викидають. Тут усе так чи інакше використовують. Вичавки, — промовив він так, ніби смакував це слово. — Це бентежило мене вже два роки.

Хроніст явно спантеличився.

— Це вам міг би сказати хто завгодно в містечку.

Шинкар насупився.

— Якщо це знають усі, я не можу дозволити собі такі запитання, — пояснив він.

Грюкнули, зачинившись, двері, а тоді пролунав радісний, вільний свист. Із кухні вийшов Баст із оберемком колючих гілок гостролисту, загорнутим у біле простирадло.

Коут похмуро кивнув і потер руками.

— Прекрасно. Отже, як нам… — він примружив очі. — Це що, мої гарні простирадла?

Баст опустив погляд на оберемок.

— Ну, Реші, — поволі проказав він, — це питання дискусійне. Ви маєте негарні простирадла?

В очах шинкаря на мить спалахнув гнів, а тоді він зітхнув.

— Гадаю, це не має значення, — він простягнув руку й висмикнув з оберемка одну довгу гілку. — А що нам, власне, з цим робити?

Баст знизав плечима.

— Я й сам гадки не маю, Реші. Знаю, що колись сіти їздили у вінках із гостролисту полювати на шкурострибів…

— Ми не можемо розгулювати у вінках із гостролисту, — зневажливо відказав Коут. — Що люди скажуть?

— Мені байдуже, що думають місцеві трудяги, — пробурмотів Баст, уже сплітаючи кілька довгих гнучких гілок. — Коли в тіло проникає шкуростриб, людина стає наче лялька. Її можуть змусити відкусити собі язика, — він підніс наполовину сплетене кільце до голови, перевіряючи, як воно сяде. Наморщив носа. — Колеться.

— У тих оповідках, які я чув, — зауважив Коут, — гостролист також не дає їм вийти з тіла.

— А не можна просто носити щось залізне? — спитав Хроніст. Парочка за шинквасом із цікавістю поглянула на нього, наче вже й забула, що він поряд. — Ну, тобто, якщо це один із фейриків…

— Не вживайте слова «фейрик», — несхвально промовив Баст. — Це звучить по-дитячому. Це створіння з Фею. Фейрі, якщо хочете.

Хроніст повагався якусь мить, а тоді продовжив:

— Якби ця істота проникла в тіло людини, яка носить щось залізне, то хіба воно їй не нашкодило б? Хіба істота не просто вистрибнула б назад?

— Шкуростриби можуть змусити. Людину. Відкусити. Собі. Язика, — повторив Баст так, ніби розмовляв з особливо дурною дитиною. — Опинившись у людині, вони спонукають її видряпати собі око так само легко, як зірвати маргаритку. Чому ви думаєте, ніби вони не можуть зняти браслет або перстень? — Баст похитав головою й опустив погляд на чергову яскраво-зелену гілку гостролисту, яку вплітав у своє кільце. — А ще я ні за які гроші не надягну на себе щось залізне.

— Якщо вони можуть вискакувати з тіл, — мовив Хроніст, — то чому він просто не покинув тіло того чоловіка вчора? Чому не заскочив у когось із нас?

Запала довга тиша, а тоді до Баста дійшло, що інші двоє чоловіків дивляться на нього.

— Ви мене питаєте? — він вражено розсміявся. — Гадки не маю. Анпауен. Останніх шкурострибів було знищено сотні років тому. Задовго до мого народження. Я лише чув перекази.

— Тоді звідки нам знати, що він не вискочив? — мовив Хроніст — поволі, наче йому й питати про це не хотілося. — Звідки нам знати, що він не залишається тут? — Хроніст сильно напружив спину. — Звідки нам знати, що він не сидить у комусь із нас просто зараз?

— Скидалося на те, що він загинув, коли загинуло тіло найманця, — відповів Коут. — Якби він пішов, ми це побачили б. — Коут позирнув на Баста. — Вони начебто скидаються на темні тіні або дим, коли виходять із тіла. Правильно?

Баст кивнув.

— І якби він вискочив, то просто заходився б убивати людей новим тілом. Зазвичай вони так і роблять. Обертаються і обертаються, доки не гинуть усі.

Шинкар заспокійливо всміхнувся Хроністові.

— Бачите? Може, то взагалі був не шкуростриб. Може, то просто була якась схожа істота.

Хроніст явно трохи ошалів.

— Але як ми можемо бути певними? Він зараз може бути всередині кого завгодно в містечку…

— А може, і в мені, — безжурно кинув Баст. — Може, я просто чекаю, коли ви розслабитесь, а тоді вкушу вас у груди, прос­то над серцем, і вип’ю з вас усю кров. Висмокчу, як сік зі сливки.

Хроністові вуста стиснулися в тонку риску.

— Не смішно.

Баст підвів погляд і обдарував Хроніста широкою моло­децькою усмішкою. Щоправда, з його обличчям щось було не так. Усмішка трималася трохи задовго. Була трохи заширока. Його очі сфокусувалися трохи збоку від писаря, а не просто на ньому.

Баст на мить застиг. Його пальці перестали спритно крутитися поміж зеленого листя. Він із цікавістю опустив погляд на свої руки, а тоді кинув недоплетене кільце з гостролисту на шинквас. Його усмішка поступово стухла, лице стало невиразним, і він байдужливо оглянув пивницю.

— Те веян? — мовив він дивним голосом. Його очі оскляніли, стали спантеличеними. — Те-тантен вентеланет?

Відтак Баст напрочуд швидко вискочив із-за шинкваса до Хроніста. Писар підірвався з місця й помчав геть, як навіжений. Перекинув два столи та з пів дюжини стільців, а тоді заплутався ногами й негарно повалився на долівку, замахавши руками й ногами та несамовито поповзши до дверей.

Ошаліло борсаючись, Хроніст із нажаханим блідим обличчям квапливо озирнувся через плече й побачив, що Баст ступив щонайбільше три кроки. Темноволосий молодик стояв поряд із шинквасом, зігнувшись майже навпіл і трусячись від беззвучного сміху. Однією рукою він затулив пів обличчя, а другою показував на Хроніста. Баст реготав так, що йому й дихати було несила. За мить довелося простягнути руку і спертися на шинквас, щоб не впасти.

Хроніст розлютився.

— Осел! — вигукнув він, із болем спинаючись на ноги. — Ах ти… ах ти осел!

Баст, який досі не міг дихати від сміху, підняв руки і кволо, без ентузіазму вдав, ніби когось дряпає, наче дитина, що зображає ведмедя.

— Басте, — насварився шинкар, — годі вже. Справді.

Хоча голос у Коута був суворий, очі його проясніли від сміху. Губи сіпалися, силкуючись не скластися в усмішку.

Хроніст, зображаючи поранену гідність, заходився виставляти столи та стільці й загупав ними сильніше, ніж було потрібно. Нарешті повернувшись до столу, за яким перебував на початку, він напружено сів. Баст на той час уже знову став за шинквасом, важко дихаючи й демонстративно зосередившись на гостролисті у себе в руках.

Хроніст сердито зиркнув на нього й потер гомілку. Баст притлумив якийсь звук — можливо, кашель.

Коут тихенько, гортанно реготнув і витягнув з оберемка ще одну гілку гостролисту, а тоді додав її до довгої гірлянди, яку виготовляв. Поглянувши вгору, перехопив погляд Хроніста.

— Поки я не забув: сьогодні прийдуть люди, щоб скористатися вашими послугами писаря.

Хроніст явно здивувався.

— Справді?

Коут кивнув і роздратовано зітхнув.

— Так. Звістка вже розійшлася, тож цьому нічим не зарадиш. Доведеться розбиратися з кожним окремо. На щастя, всі, хто має дві здорові руки, будуть заклопотані в полях до опівдня, тож нам не доведеться цим перейматися до…

Пальці шинкаря незграбно ковзнули; гостролистова гілка зламалася, і в м’ясисту частину його великого пальця гли­боко встромився шип. Рудоволосий чоловік не здригнувся й не вилаявся — лиш сердито набурмосився на свою руку, тимчасом як на пальці виступила краплинка крові, яскрава, наче ягода.

Шинкар, нахмурившись, підніс палець до рота. Сміятись йому вже явно перехотілося, а його очі стали суворими й темними. Він відкинув недоплетену гірлянду з гостролисту з такою демонстративною недбалістю, що це майже лякало.

Шинкар знову поглянув на Хроніста й абсолютно спокійно заговорив:

— Я хочу сказати, що треба розважливо скористатися своїм часом, перш ніж нам завадять. Але спершу вам, гадаю, знадобиться поснідати.

— Якщо це вас не обтяжить, — відповів Хроніст.

— Аж ніяк, — запевнив Коут, розвернувшись і попрямувавши на кухню.

Баст зі стурбованим обличчям провів його поглядом.

— Сидр потрібно зняти з пічки й поставити охолоджуватися ззаду, — голосно гукнув до нього Баст. — Остання партія вийшла більше схожою на варення, ніж на сік. А ще я, поки гуляв, відшукав трохи трав. Вони на бочці для дощової води. Огляньте їх і скажіть, чи не можна якісь із них з’їсти на вечерю.

Зоставшись у пивниці сам на сам, Баст і Хроніст одну довгу мить спостерігали один за одним із різних боків шинкваса. Не було чутно нічого, крім далекого гупання, з яким зачинялися задні двері.

Баст востаннє поправив вінець, який тримав у руках, і оглянув його з усіх боків. Підніс до обличчя, неначе задумав понюхати. Але натомість набрав повні легені повітря, заплющив очі й дихнув на листя гостролисту так обережно, що воно ледве заворушилося.

Розплющивши очі, Баст чарівливо, винувато всміхнувся й підійшов до Хроніста.

— Ось! — він простягнув чоловікові, що сидів, кільце з гостролисту.

Хроніст навіть не подумав його взяти.

Бастова усмішка не померкла.

— Ви не помітили, бо саме падали, — сказав він тихим, при­глушеним голосом. — Але він навіть сміявся, коли ви полетіли. Три гарні смішки з глибини черева. Сміх у нього просто чудовий. Схожий на фрукти. Схожий на музику. Я не чув його вже багато місяців.

Баст іще раз простягнув кільце з гостролисту, сором’язливо всміхнувшись.

— Отже, це вам. Я застосував таку грамарику, яку міг. Тож він залишатиметься зеленим і живим довше, ніж можна подумати. Я зібрав гостролист як годиться й надав йому форми власноруч. Ходив, робив і рухався до цілі. — Він простягнув руку трохи далі, наче знервований хлопчисько з букетом. — Ось. Я роблю цей подарунок із власного вибору. Пропоную його без зобов’язань, оренди чи застави.

Хроніст невпевнено простягнув руку й узяв вінок. Оглянув його, крутячи в руці. У темно-зеленому листі виднілися самоцвітами червоні ягоди, і він був хитро сплетений так, щоб шипи визирали назовні. Хроніст обережно поклав вінець собі на голову, і той щільно сів йому на лоба.

Баст усміхнувся.

— Хай живе повелитель безладдя! — вигукнув він, підкинувши руки вгору. Радісно засміявся.

Коли Хроніст зняв корону, на його обличчі розтягнулась усмішка.

— Отже, — лагідно сказав він, поклавши руки собі на коліна, — це означає, що у нас усе гаразд?

Баст спантеличено схилив голову набік.

— Прошу?

Хроніст якось зніяковів.

— Те, про що ви говорили… вчора…

Баст явно здивувався.

— О ні! — серйозно промовив він, захитавши головою. — Ні. Аж ніяк. Ви належите мені до нутра кісток. Ви знаряддя моїх бажань, — Баст кинув погляд на кухню, і його обличчя набуло ображеного виразу. — А ви знаєте, чого я бажаю. Зробіть так, щоб він згадав: він не просто собі шинкар, який пече пироги.

Останнє слово Баст мало не виплюнув.

Хроніст ніяково засовався на стільці й відвів погляд.

— Усе одно не знаю, що можу зробити.

— Робіть що можете, — стиха відповів Баст. — Витягніть його із себе. Розбудіть його.

Останні слова він вимовив із жаром.

Баст поклав одну руку Хроністові на плече й ледь помітно примружив блакитні очі.

— Змусьте його згадати. Неодмінно.

Хроніст на мить завагався, а тоді опустив погляд на кільце з гостролисту в себе на колінах і легенько кивнув.

— Я зроблю що можу.

— А більше ніхто з нас і не може зробити, — зауважив Баст і товариськи поплескав його по спині. — До речі, як плече?

Писар покрутив ним. Цей рух видавався дивним, оскільки решта його тіла лишалася заціпенілою й нерухомою.

— Заніміле. Холодне. Але не болить.

— Цього і слід було очікувати. Бувши вами, я цим не переймався б, — підбадьорливо всміхнувся йому Баст. — Життя надто коротке для хвилювання через дрібниці.

***

Надійшов і зник сніданок. Картопля, смажений хліб, помідори та яйця. Хроніст умолов чималу порцію, а Баст з’їв стільки, що стало б на трьох. Коут вештався туди-сюди: заніс іще дров, розпалив пічку на пироги й розлив по глеках сидр, який тим часом остигав.

Поки він ніс два глеки до шинкваса, на дерев’яному помості біля шинку гучно, наче то хтось постукав, затупали чиїсь чоботи. За мить у двері влетів ковальчук. Йому ледве минуло шістнадцять, але він був одним із найвищих у місті, мав широкі плечі й товсті руки.

— Привіт, Аароне, — спокійно промовив шинкар. — Зачини, будь ласка, двері. Надворі багато куряви.

Коли ковальчук повернувся до дверей, шинкар і Баст, рухаючись хутко та в унісон, хоч і не змовлялися, заховали більшу частину гостролисту під шинквасом. Коли ковальчук ізнову повернувся до них, Баст уже крутив у руках щось дуже схоже на маленький недоплетений віночок. Забавку, якою можна було зайняти пальці в годину нудьги.

Аарон, підбігши до шинкваса, вочевидь, не помітив жодних змін.

— Пане Коуте, — схвильовано заговорив він, — можна мені якоїсь дорожньої їжі? — Аарон показав рукою на порожній лантух із мішковини. — Фурман сказав, що ви знаєте, яка вона.

Шинкар кивнув.

— У мене є хліб і сир, ковбаса та яблука, — він махнув Бастові, а той схопив лантух і кинувся до кухні. — Фурман сьогодні кудись їде?

— І він, і я, — відповів хлопчисько. — Оррісони сьогодні продають трохи баранини у Треї. Найняли мене й Фурмана, щоб ми поїхали з ними, бо дороги кепські, та й узагалі.

— Трея… — замислився шинкар. — Отже, до завтра ви не повернетеся.

Ковальчук обережно поклав на відполірований шинквас із червоного дерева тонкий срібний біт.

— А ще Фурман надіється знайти заміну Неллі. Але сказав, що, як не зможе відшукати коня, то, мабуть, візьме грошей у короля.

Коут мимоволі здійняв брови.

— Фурман зібрався до війська?

Хлопчина всміхнувся з дивною сумішшю радості й журби.

— Він каже, що, як йому не вдасться знайти коняку для воза, то робити більше буде нічого. Каже, що у війську про людей дбають, їх годують, можна подорожувати й таке інше, — юнак говорив із захватом в очах, а його лице виражало щось середнє між хлопчачим ентузіазмом і серйозною стурбованістю чоловіка. — І зараз тим, хто записується, вже не просто дають срібний нобл. Ниньки тим, хто записується, дають роял. Цілий роял, золотий.

Обличчя шинкаря спохмурніло.

— Фурман — єдиний, хто думає про ці гроші, так?

Він зазирнув хлопцеві у вічі.

— Один роял — це багато, — визнав ковальчук і хитро всміхнувся. — А часи скрутні, бо мій татусь пішов у засвіти, а мамця приїхала з Ранніша.

— А як твоя мама ставиться до того, що ти візьмеш грошей у короля?

У хлопчини витягнулося лице.

— От тіки не треба ставати на її бік, — забурчав він. — Я думав, ви зрозумієте. Ви чоловік, ви знаєте, як хлопцеві треба догоджати мамі.

— Хлопчиську, я знаю, що твоя мама воліла б, аби ти сидів удома в безпеці, а не купався в золоті.

— Набридло, що всі звуть мене хлопчиськом, — різко сказав ковальчук і почервонів на виду. — У війську з мене може бути користь. Коли ми змусимо повстанців ізнову присягнути на вірність Королю-Покаяннику, все знову піде на краще. Податків на рекрутів не стане. Бентлі не втратять своєї землі. Дороги знову стануть безпечними.

Тут його лице стало безрадісним і на мить перестало здаватися дуже юним.

— І тоді моїй мамі не доведеться сидіти як на голках, поки мене не буде вдома, — похмуро сказав він. — Вона перестане прокидатися по три рази на ніч, перевіряти віконниці та клямку на дверях.

Аарон зазирнув шинкареві в очі й випрямив спину. Не горб­лячись, він був майже на цілу голову вищий за шинкаря.

— Часом чоловік мусить заступатися за свого короля й віт­чизну.

— І за Роуз? — тихо запитав шинкар.

Ковальчук зашарівся і знічено опустив погляд. Його плечі знову згорбились, і він якось здувся, схожий на вітрило, яке перестав надимати вітер.

— Господи, про нас уже всі знають?

Шинкар кивнув із лагідною усмішкою.

— У такому містечку, як це, таємниць не буває.

— Що ж, — рішучо мовив Аарон, — я роблю це і для неї. Для нас. На свої гроші й на те, що заощадив із платні, зможу купити нам хату або відкрити свою справу, не пішовши до якогось шима-лихваря.

Коут відкрив рота, а тоді знову його стулив. На одну довгу, глибоку мить він, здавалося, поринув у задуму, а тоді заговорив, явно дуже обережно добираючи слова.

— Аароне, ти знаєш, хто такий Квоут?

Ковальчук закотив очі.

— Я ж не ідіот. Ми ще вчора розповідали про нього, пам’ятаєте? — він поглянув через шинкареве плече на кухню. — Слухайте, мені треба йти. Фурман буде лютий, як мокра курка, ­якщо я не…

Коут заспокійливо змахнув рукою.

— Аароне, пропоную домовленість. Послухай мене, і я дозволю тобі взяти харчів задарма, — він пересунув срібний біт назад через шинквас. — А на це ти тоді зможеш купити у Треї щось гарне для Роуз.

Аарон насторожено кивнув.

— Згода.

— Що ти знаєш про Квоута з історій, які чув? Який він має бути із себе?

Аарон засміявся.

— Мертвий?

Коут ледь помітно всміхнувся.

— А крім цього?

— Він знав усякі таємні чари, — розпочав Аарон. — Знав шість слів, які можна шепнути коневі на вухо, щоб той пробіг сотню миль. Міг обертати залізо на золото й запасати блискавки, ловлячи їх у слоїки. Знав пісню, що відчиняє всякий замок, і міг однією рукою пробити міцні дубові двері…

Аарон поступово замовк.

— Насправді все залежить від оповідки. Іноді він хороший, як відважний принц. Він якось урятував кількох дівчат від ватаги оґрів…

Знову легка усмішка.

— Знаю.

— …зате в інших оповідках він правдивий покидьок, — вів далі Аарон. — Він викрав з Університету таємні чари. Тому його й витурили, розумієте? І Квоутом Королевбивцею його звали не за гарну гру на лютні.

Усмішка зникла, проте шинкар кивнув.

— Правильно. Але який він був?

Аарон трохи наморщив чоло.

— Він мав руде волосся, якщо ви про це. Так кажуть усі оповідки. Махав мечем, як правдивий чорт. Був страшенно розумний. А ще мав по-справжньому вправний язик, міг словами викрутитися з чого завгодно.

Шинкар кивнув.

— Так. Отже, уявімо, що ти Квоут і, як ти кажеш, страшенно розумний. І за твою голову раптом призначають винагороду в тисячу роялів і герцогство всякому, хто її відітне. Що ти зробив би?

Ковальчук похитав головою та знизав плечима, відверто розгубившись.

— Ну, якби я був Квоутом, — заговорив шинкар, — то вдав би власну смерть, змінив би ім’я й відшукав би якесь мале містечко на краю світу. Тоді відкрив би шинок і постарався би щезнути, — він поглянув на юнака. — Ось що я зробив би.

Аарон позирнув на руде волосся шинкаря, на меч, який висів над шинквасом, а тоді знову на шинкареві очі.

Коут повільно кивнув, а тоді показав на Хроніста.

— Отой хлопака — не просто собі писар. Він своєрідний істо­рик, прийшов записати правдиву історію мого життя. Початок ти пропустив, але, якщо хочеш, можеш зостатися, щоб почути решту, — шинкар невимушено всміхнувся. — Я можу розповісти тобі історії, яких іще ніхто не чув. Історії, яких більше ніхто не почує. Історії про Фелуріян, про те, як я навчився битися в адемів. Правду про принцесу Арієль.

Шинкар потягнувся через шинквас і торкнувся руки хлопця.

— Насправді, Аароне, ти мені до вподоби. Я вважаю, що ти надзвичайно розумний, і дуже не хотів би, щоб ти змарнував життя, — глибоко вдихнув і поглянув ковальчукові просто в обличчя. Його очі мали приголомшливий зелений колір. — Я знаю, як почалася ця війна. Знаю, як усе було насправді. Почувши про це, ти вже набагато менше хотітимеш утекти й загинути в бою в гущі подій.

Шинкар показав рукою на один із порожніх стільців за столом поряд із Хроністом і всміхнувся — чарівливо, невимушено, як справжній казковий принц.

— Що скажеш?

Одну довгу мить Аарон серйозно дивився на шинкаря, тоді швидко перевів погляд на меч, а тоді — знову поглянув униз.

— Якщо ви справді… — голос хлопця поступово затих, але завдяки виразу його обличчя репліка прозвучала як запитання.

— Це справді я, — лагідно запевнив його Коут.

— …тоді можна побачити ваш плащ без кольору? — спитав з усмішкою ковальчук.

Чарівлива усмішка шинкаря застигла й потріскалася, наче розбита шибка.

— Ти плутаєш Квоута з Таборліном Великим, — буденним тоном озвався Хроніст із протилежного боку зали. — Плащ без кольору був у Таборліна.

Аарон зі спантеличенням на обличчі повернув голову до ­писаря.

— Тоді що було у Квоута?

— Тіньовий плащ, — відповів Хроніст. — Якщо я не по­миляюся.

Хлопчисько знову повернувся до шинкваса.

— Тоді можете показати мені свій тіньовий плащ? — запитав він. — Або трохи чарів? Завжди хотів їх побачити. Трішки вогню чи блискавки вистачило б. Я не хтів би вас утомити.

Відповісти шинкар не встиг: Аарон раптом засміявся.

— Та я просто шуткую з вами, пане Коуте, — і всміхнувся ще раз, ширше, ніж до цього. — Пане й пані, скільки живу на світі, ще не чув такого брехуна, як ви. Навіть мій дядько Алван не міг би розказати таке зі спокійним лицем.

Шинкар опустив погляд і пробурмотів щось незрозуміле.

Аарон потягнувся через шинквас і поклав широку долоню Коутові на плече.

— Пане Коуте, я знаю, що ви просто хочете допомогти, — тепло промовив він. — Ви хороша людина, і я подумаю над вашими словами. Я не біжу до війська стрімголов. Я просто роздумую, що можна обрати.

Ковальчук сумовито похитав головою.

— Присягаюся. Сьогодні до мене зрання всі чіпляються. Мамця сказала, що хвора на сухоти. Роуз сказала, що вагітна, — він провів рукою крізь волосся й захихотів. — Але мушу сказати, що ви всіх перемогли.

— Ну, знаєш… — Коут видушив із себе кволу усмішку. — Я не зміг би дивитися твоїй матусі в очі, якби не спробував.

— Може, у вас і були б шанси, якби ви обрали щось вірогідніше, — припустив юнак. — Але ж усі знають, що Квоутів меч був зі срібла, — він позирнув на меч, який висів на стіні. — І звався він не Примха. Він був Кайсера, вбивця поетів.

Тут шинкар трохи відхитнувся.

— Вбивця поетів?

Аарон уперто закивав.

— Так, пане. І той ваш писар каже правду. Плащ у нього був увесь із павутиння й тіней, а ще він носив персні на всіх пальцях. Як там?

Одна рука в перснях: залізо й бурштин,

Із дерева, з каменю, з кістки один.

Не видів…

Ковальчук насупився.

— Решти не згадаю. Було щось про вогонь…

Обличчя шинкаря стало непроникним. Він опустив погляд на свої руки, що лежали розчепірені на шинквасі, а за мить продекламував:

Не видів ніхто їх на другій руці.

Кривавий був плинний, як води в ріці.

Повітряний перстень, як шепіт, тонкий,

А той, що із льоду, якийсь не такий.

Блищав ледь помітно перстень вогненний,

А той, що останній, був безіменний.

— Точно, — всміхнувся Аарон. — Ви часом не ховаєте їх за шинквасом? — він став навшпиньки, неначе намагаючись роздивитися.

Коут усміхнувся — невпевнено, присоромлено.

— Ні. Ні, не можу так сказати.

Вони обидва злякано підскочили: Баст гупнув лантухом об шинквас.

— Цього має вистачити і тобі, і Фурманові на два дні, ще й багацько зостанеться, — різко сказав він.

Аарон завдав лантух на плечі й зібрався вийти, але завагався й озирнувся на пару за шинквасом.

— Ненавиджу просити про послуги. Старий Коб сказав, що глядітиме мамцю за мене, але…

Баст обійшов шинквас і повів Аарона до дверей.

— Гадаю, в неї все буде гаразд. Якщо хочеш, я ще й до Роуз зазирну, — він обдарував ковальчука широкою безсоромною усмішкою. — Просто щоб знати, що їй не самотньо і взагалі.

— Був би дуже вдячний, — запевнив Аарон. У його голосі добре відчувалося полегшення. — Коли я пішов, вона була трохи в істериці. Було б незле, якби її хтось утішив.

Баст зупинився, ще не відчинивши дверей шинку, і кинув на плечистого хлопця погляд, сповнений недовіри. Тоді похитав головою й таки відчинив двері.

— Так, іди собі. Повеселись у великому місті. Не пий води.

Зачинивши за ковальчуком двері, Баст притулився чолом до їхнього дерева, неначе раптом утомився.

— «Було б незле, якби її хтось утішив»? — вражено повторив він. — Беру назад усе, що казав про розум цього хлопчиська, — розвернувся до шинкваса та звинувачувально тицьнув пальцем на зачинені двері. — Ось що буває, — твердо сказав він, звертаючись до всієї зали водночас, — коли щодня працюєш із залізом.

Шинкар невесело реготнув, спершись на шинквас.

— Ось тобі й мій легендарний вправний язик.

Баст зневажливо пирхнув.

— Реші, той хлопчисько — ідіот.

— Басте, мені має стати легше від того, що я не зміг умовити ідіота?

Хроніст тихенько прокашлявся.

— Це радше характеризує той спектакль, який ви тут улаш­тували, — сказав він. — Ви так добре грали шинкаря, що вас не можуть уявити ніким іншим, — обвів жестом порожню пивницю. — Відверто кажучи, я здивований, що ви ладні ризикувати життям тут лише для того, щоб отой хлопець не пішов до війська.

— Ризик не бозна-який, — запевнив шинкар. — І життя не бозна-яке, — він випростався та, обійшовши шинквас, попрямував до столу, за яким сидів Хроніст. — Я несу відповідальність за всіх, хто гине в цій дурнуватій війні. І просто сподівався врятувати одну людину. Вочевидь, мені не до снаги навіть це.

Він опустився на стілець навпроти Хроніста.

— Де ми вчора зупинилися? Безглуздо повторюватись, якщо можна цього не робити.

— Ви щойно прикликали вітер і показали Емброузу, яке покарання на нього чекає, — підказав, стоячи під дверима, Баст. — А ще несамовито сохли за своєю коханою.

Коут підвів погляд.

— Басте, я не сохну.

Хроніст узяв свою пласку шкіряну сумку й дістав аркуш паперу, на три чверті заповнений дрібними охайними символами.

— Якщо бажаєте, можу зачитати вам останню частину.

Коут простягнув руку.

— Я пам’ятаю ваш шифр досить добре, щоби прочитати самотужки, — втомлено сказав він. — Давайте сюди. Може, так діло піде жвавіше, — позирнув на Баста. — Ходи сюди й сядь, якщо слухатимеш. Не хочу, щоб ти нависав поряд.

Баст кинувся сідати, тимчасом як Коут глибоко вдихнув і проглянув останню сторінку вчорашньої оповіді. Одну довгу мить шинкар мовчав. Його вуста, здавалося, вже почали кривитись, а тоді на них з’явилася примарна тінь усмішки.

Він задумливо кивнув, не зводячи погляду зі сторінки.

— Величезна частка моєї юності пішла на намагання потрапити до Університету, — промовив він. — Я хотів податися туди ще тоді, як моєї трупи не перебили. Ще тоді, як я не знав, що чандріяни — це не просто історія, яку розповідають біля ватри. Ще тоді, як не шукав амірів.

Шинкар відкинувся на спинку стільця. Його обличчя перестало здаватися втомленим і натомість стало задумливим.

— Я думав, що там буде легко. Я навчуся магії та знайду відповіді на всі свої запитання. Думав, що все буде просто, як у казках.

Квоут дещо зніяковіло всміхнувся. З таким виразом його обличчя здавалося напрочуд юним.

— А може, так воно й було б, якби я не мав дару наживати ворогів і влазити в халепи. Я просто хотів музикувати, ходити на заняття і знайти відповіді на свої запитання. Усе, чого я хотів, було в Університеті. Я хотів просто залишитися, — він кивнув самому собі. — Із цього і слід почати.

Шинкар повернув аркуш Хроністові. Той із відсутнім виглядом пригладив його однією рукою. Затим відкрив каламар і занурив перо в чорнило. Баст завзято нахилився вперед, усміхаючись, наче збуджена дитина.

Квоут обвів залу ясним поглядом, придивляючись до всього. Глибоко вдихнув і раптом зблиснув усмішкою, на одну коротеньку мить ставши геть не схожим на шинкаря. Очі в нього були уважні та ясні, зелені, як травинка.

— Готові?