Страх мудреця

Розділ сімдесят четвертий. Чутки

Наступного дня після сварки з Денною я прокинувся надвечір, почуваючись нещасним із цілком очевидних причин. Поїв і скупався, але через гордість так і не пішов до Нижнього Северена шукати Денну. Відправив перстень Бредонові, але гонець повернувся до мене зі звісткою про те, що той досі не в маєтку.

Тож я відкрив пляшку вина й заходився гортати купу історій, які поволі накопичувалися в кімнаті. Більшість із них були обурливі, глузливі. Однак їхня дріб’язкова злісність пасувала до мого настрою та трохи відвернула мою увагу від власного горя.

Так я дізнався, що попередній компт Бенбрайд помер не від сухот, а від сифілісу, який підхопив від пристрасного стаєнного. Лорд Вестон був залежний від ґлею дерева денер, і гроші, призначені для обслуговування королівської дороги, йшли на його залежність.

Барон Оссел заплатив кільком чиновникам, щоб уникнути скандалу, коли його молодшу доньку знайшли в борделі. Ця історія існувала у двох версіях: в одній вона продавала, а в другій купувала. Я відклав цю інформацію на потім.

Уже взявшись за другу пляшку вина, я прочитав, що юна Неталія Леклесс утекла з дому з трупою мандрівних артистів. Батьки її, звісно, відцуралися, тож Мелуан залишилась єдиною спадкоємицею земель Леклессів. Це пояснювало, чому Мелуан ненавидить ру, і я вдвічі сильніше зрадів, що не розводився про свою кров едема тут, у Северені.

Знайшлися три окремі історії про те, як герцог Кормісантський напідпитку починав лютувати й бив усіх, хто опинявся поряд, зокрема дружину, сина й кількох запрошених на вечерю гостей. Була й коротенька, побудована на здогадах розповідь про те, як король із королевою влаштовують у своїх особистих садах, подалі від очей королівського двору, розтлінні оргії.

Навіть Бредон там засвітився. Про нього казали, буцімто він проводить язичницькі ритуали в усамітнених лісах поряд зі свої­ми північними маєтностями. Ритуали описувалися в таких дрібних і вигадливих деталях, що я замислився, чи не списано їх безпосередньо зі сторінок якогось старого атурського роману.

Я засидівся за читанням до пізнього вечора, та допивши ту пляшку вина, дійшов лише до половини стосу історій. Уже зібрав­шись послати гінця по нову, я почув тихий приплив ­повітря з іншої кімнати. Він сповіщав про те, що до моїх апар­таментів входить Алверон, скориставшись своїм таємним проходом.

Коли він увійшов до кімнати, я вдав подив і сказав, зіп’явшись на ноги:

— Добрий день, ваша милосте.

— Сідай, якщо бажаєш, — коротко сказав він.

Я залишився стояти з пошани, бо вже дізнався, що з мейром краще поводитися занадто офіційно, ніж недостатньо ­офіційно.

— Як у вас справи з дамою? — запитав я. Із пліток, які захоп­лено переповідав Стейпс, я знав, що діло стрімко наближа­ється до фіналу.

— У нас сьогодні відбулись офіційні заручини, — неуважно відказав мейр. — Підписали папери і взагалі. Це зроблено.

— Перепрошую, ваша милосте, але ви здаєтеся не надто задоволеним.

Він кисло всміхнувся.

— Ти, певно, вже чув про колотнечу на дорогах останнім часом?

— Лише чутки, ваша милосте.

Він пирхнув.

— А я намагався зам’яти ці чутки. Хтось влаштовує засідки на моїх збирачів податків на північній дорозі.

А це вже серйозно…

— Збирачів, ваша милосте? — перепитав я з наголосом на множині. — І яку ж суму вдалося захопити?

Мейр суворо зиркнув на мене, і я зрозумів, що запитання було неґречне.

— Чималу. Більш ніж чималу. Оце зараз у мене зник четвертий збирач. Розбійники захопили понад половину моїх податків із півночі, — він серйозно поглянув на мене. — А на півночі зéмлі Леклессів, сам знаєш.

— Гадаєте, ваших збирачів підстерігають Леклесси?

Мейр вражено витріщився на мене.

— Що? Ні, ні. Це бандити в Елді.

Я трохи зашарівся від зніяковіння.

— Ви відправили патрулі, ваша милосте?

— Звісно, я відправив патрулі, — різко сказав він. — Уже більш як десяток. Вони ж не знайшли навіть ватри, — трохи помовчав і глянув на мене. — Я підозрюю, що хтось із моєї варти з ними заодно, — його обличчя посерйознішало.

— Ваша милість, як я розумію, надавали своїм збирачам супро­від?

— По двох людей на кожного, — відповів мейр. — А ти знаєш, як це дорого — знайти заміну дюжині вартових? Обладунки, зброю, коней? — він зітхнув. — І на додачу до всього лише частина з украдених податків мої. Решта належить королю.

Я кивнув, показуючи, що все зрозумів.

— Гадаю, він не надто втішений.

Алверон зневажливо махнув рукою.

— О, та Родерік однаково дістане свої гроші. Він уважає мене особисто відповідальним за його десятину. Тож я змушений знову послати збирачів, щоб удруге зібрати частку його величності.

— Гадаю, більшість людей цьому не надто раді, — зауважив я.

— Так, — він сів на м’яке крісло та стомлено потер обличчя. — Я вже не знаю, що з цим робити. Як Мелуан сприйме те, що я не можу вбезпечити власні дороги?

Я теж сів, умостившись навпроти нього.

— А що Даґон? — запитав я. — Він не зміг відшукати бан­дитів?

Алверон коротко, різко, невесело реготнув.

— О, Даґон їх відшукав би. Не минуло б і десяти днів, як він настромив би їхні голови на палі.

— Тоді чому б не послати його? — спантеличено запитав я.

— Даґон — любитель іти навпростець. Він знищив би десяток сіл і спалив би тисячу акрів землі в Елді, аби тільки їх відшукати, — мейр серйозно похитав головою. — А якби я і вважав, що він підходить для цього завдання, то зараз він вистежує Кодікуса. До того ж я думаю, що в Елді може не обходитися без магії, а на ній Даґон не розуміється.

Я підозрював, що вся задіяна там магія зводиться до пів десятка міцних модеґанських довгих луків. Але така вже людська природа — кричати про магію щоразу, коли трапляється те, що непросто пояснити, особливо у Вінтасі.

Алверон нахилився вперед.

— Чи можу я покластися на твою допомогу в цьому?

На це можна було відповісти лише в один спосіб.

— Звісно, ваша милосте.

— Ти багато знаєш про ліси?

— Навчався в одного дрібного землевласника, як був молодший, — перебільшив я, здогадуючись, що мейр шукає людину, яка допоможе вигадати кращий захист для його збирачів податків. — Знаю достатньо, щоб відстежити людину та сховатися самому.

Тут Алверон здійняв брову.

— Справді? Твоя освіта вельми різнобічна.

— У мене було цікаве життя, ваша милосте, — від випитої пляшки вина я осмілів сильніше, ніж зазвичай, і додав: — У мене є одна-дві ідеї, що можуть видатися вам корисними в подоланні проблеми з бандитами.

Він нахилився вперед.

— Розкажи-но.

— Я міг би вигадати певний магічний захист для ваших людей.

Я театрально змахнув довгими пальцями правиці, сподіваючись, що це видасться досить таємничим. Порахував дещо в голові й замислився, скільки часу пішло б на створення стріло­лова за допомогою лише обладнання з вежі Кодікуса.

Алверон задумливо кивнув.

— Цього могло б вистачити, якби я тривожився лише за безпеку своїх збирачів. Але ж це королівська дорога, важлива торговельна артерія. Мені треба позбутися самих бандитів.

— У такому разі, — сказав я, — я зібрав би невеличкий гурт людей, які вміють тихо пересуватися в лісі. Їм має бути не надто важко відшукати ваших бандитів. А після того все має бути просто: посилаєте варту їх ловити, та й усе.

— А ще простіше влаштувати засідку й повбивати їх, хіба не так? — поволі проказав Алверон, неначе бажаючи оцінити мою реакцію.

— Або так, — визнав я. — Ваша милість — рука закону.

— Бандитизм карається стратою. Тим паче на королівській дорозі, — твердо промовив Алверон. — Чи не видається це тобі суворим?

— Аж ніяк, — відповів я, дивлячись йому просто в очі. — Безпечні дороги — це кістяк цивілізації.

Алверон несподівано для мене всміхнувся.

— Твій план — справжнє віддзеркалення мого. Я зібрав трохи найманців, щоб учинити саме так, як ти запропонував. Діяти довелося таємно, бо я не знаю, хто може попереджати цих банди­тів. Але в мене є четверо добрих людей, готових виїхати завтра: слідопит, двоє найманців із певними навичками роботи в лісі, а також адемський найманець. І останній обійшовся недешево.

Я схвально кивнув мейрові.

— Ви вже спланували все краще, ніж зміг би я, ваша милосте. Виглядає на те, що моя допомога вам аж ніяк не потрібна.

— Зовсім навпаки, — відказав він. — Мені ще потрібна людина з клепкою в голові, яка їх очолила б, — багатозначно поглянув на мене. — Людина, яка розуміє магію. Людина, якій можна довіряти.

У мені раптом щось обірвалося.

Алверон зіп’явся на ноги й тепло всміхнувся.

— Ти вже двічі прислужився мені краще, ніж можна було очікувати. Знаєш вислів «Бог любить трійцю»?

І на це запитання теж була всього одна розважлива відповідь.

— Так, ваша милосте.

***

Алверон відвів мене до своїх апартаментів, і ми поглянули на мапи місцевості, в якій зникали його люди. То був довгий відтинок королівського шляху, що тягнувся через частину Елду, яка була давньою землею ще тоді, як Вінтас був просто купкою незгодних між собою морських королів. До неї було трохи більше вісімдесяти миль. Не лінуючись, туди можна було дійти за чотири дні.

Стейпс дав мені нову дорожню торбу, і я напхав у неї всього, що тільки міг. Узяв дещо з більш-менш практичного одягу зі свого гардероба, хоча він усе-таки більше личив до бальної зали, ніж до дороги. Спакував кілька речей, які тихенько поцупив за останній виток із лабораторії Кодікуса, а також передав Стейпсові список із кількох необхідних речей, яких мені бракувало. Він же роздобув їх усі швидше, ніж крамар у крамниці.

І от, тієї години, коли всі люди, крім найбільш відчайдушних і нечесних, лежать у ліжках, Алверон дав мені гаманець із сотнею срібних бітів.

— Це неелегантне вирішення проблеми, — визнав мейр. — За звичайних обставин я дав би тобі документ, що зобов’язував би громадян надавати тобі допомогу, — він зітхнув. — Але користуватися чимось таким у твоїх мандрах було б усе одно що сповіщати про своє прибуття сурмою.

Я кивнув.

— Якщо бандитам вистачає розуму тримати шпигуна у вашій варті, можна спокійно припустити, що в них є зв’язки й серед місцевих посполитих, ваша милосте.

— А може, це і є місцеві посполиті, — похмуро відказав він.

Стейпс вивів мене з маєтку, скориставшись тим самим таємним проходом, через який мейр проникав до моїх кімнат. Тримаючи прикриту злодійську лампу, він провів мене кількома звивистими коридорами, а тоді допоміг спуститися з довгих темних сходів, які проникали вглиб Прямовису.

Так я опинився сам-один у студеному льоху покинутої крамниці в Нижньому Северені. Вона була розташована в тій частині міста, яку за кілька років до того спустошив вогонь. Нечисленні покрівельні балки, що зосталися в будівлі, на тлі перших блідих промінчиків досвітнього сонця нагадували темні кістки.

Я вийшов із випаленого кістяка будівлі. Вгорі, на краю Прямо­вису, всілися, наче якийсь хижий птах, маєтності мейра.

Я сплюнув, не надто втішений своїм становищем: мене затягнули на службу найманцем. Очі в мене були сухі й боліли після безсонної ночі та тривалого переходу звивистими кам’яними тунелями у Прямовисі. Випите вино теж не покращувало ситуації. Останні кілька годин я відчував, що мало-помалу стаю не таким п’яним, зате моє похмілля зростає. Я ще ніколи не проходив увесь цей процес без сну, і це було неприємно. Перед Алвероном і Стейпсом мені вдалося зберегти видимість пристойності, але насправді нутрощі в мене боліли, а думки були неповороткі та мляві.

Прохолодне досвітнє повітря трохи прочистило мені голову, і вже за сто кроків я думав про те, що забув внести до списку, який дав Стейпсові. В цьому вино мені не посприяло. Я не мав коробочки з трутом, солі, ножа…

Лютня. Я не забрав її в майстра, полагодивши розхитаний кілок. Хто його знає, як довго мені доведеться полювати на бандитів для мейра. Як довго лютня лежатиме нічийна, доки майстер не вирішить, що її покинуто?

Я зробив гак у дві милі, та побачив, що в його майстерні темно й немає жодної живої душі. Завзято постукав у двері, але марно. А тоді, повагавшись якусь мить, вломився всередину й поцупив її. Хоча це мало скидалося на крадіжку, позаяк лютня й була моєю, а ремонт я вже оплатив.

Довелося видертися на стіну, відчинити вікно й відімкнути два замки. Все було доволі просто, та з невиспаною, просякнутою вином головою мені, напевно, пощастило, що я не гепнувся з даху та не зламав собі шиї. Однак, якщо не брати до уваги розхитаного шматка шиферу, від якого в мене закалатало серце, все минуло гладко, і за двадцять хвилин я знову пішов своєю дорогою.

Четверо найманців, яких зібрав Алверон, чекали в корчмі за дві милі на північ від Северена. Ми коротко відрекомендувались одне одному й негайно пішли, подавшись на північ уздовж королівського шляху.

Мої думки були такі мляві, що лише за кілька миль на північ від Северена я почав інакше дещо сприймати. Лише тоді мені спало на думку, що мейр міг не зовсім чесно розповісти про все, що говорив мені напередодні.

Чи справді я найкращий кандидат, щоб очолити купку слідопитів, які йдуть до незнайомого лісу вбити ватагу розбійників? Чи справді мейр аж такої високої думки про мене?

Ні. Звісно, ні. Це лестило, та це просто було не так. Мейр має доступ до кращих ресурсів. Насправді ж тепер, коли леді Леклесс у нього в кишені, він, напевно, захотів прибрати свого солодкомовного помічника куди подалі. Дурний я був, що не додумався швидше.

Отже, він послав мене на безнадійне завдання, щоб я не плутався в нього під ногами. Сподівався, що я місяць ганятимуся за невловимою здобиччю в лісовій глушині Елду, а тоді повернуся ні з чим. І з гаманцем тепер усе стало зрозуміліше. Сотня бітів забезпечить нас провіантом приблизно на місяць. А тоді, коли в мене закінчаться гроші, я буду змушений повернутися до Северена, де мейр розчаровано поцокає язиком і, виправдавшись моїм провалом, частково забуде про ту ласку, якої я в нього добувся.

З іншого боку, якщо мені поталанить і я знайду бандитів, буде ще краще. Саме такий план я міг приписати мейрові. Хай що станеться, він дістане бажане.

Це дратувало. Проте я аж ніяк не міг повернутися до Северена й посперечатися з ним. Тепер, коли я взяв на себе зобов’язання, можна було хіба що скористатися ситуацією якнайкраще.

Ідучи на північ із потужним головним болем і пересохлим ротом, я вирішив, що знову здивую мейра. Вполюю його бандитів.

Тоді Бог покаже, що любить трійцю, і мейр Алверон остаточно стане моїм боржником.