Страх мудреця

Розділ сімдесят дев’ятий. Знаки

Після сніданку Мартен заходився навчати мене й Темпі шукати сліди бандитів.

Усякий може зауважити клаптик подертої сорочки, що звисає з гілки, чи рельєфний слід чиєїсь ноги у ґрунті, але такого ніколи не буває в реальному житті. Це зручні сюжетні ходи у п’єсах, але скажіть чесно: ви хоч раз у житті рвали одяг так сильно, щоб залишити десь його клапоть?

Жодного разу. Люди, на яких ми полювали, були розумні, і ми не розраховували на очевидні помилки з їхнього боку. Тож із-поміж усіх нас лише Мартен мав якесь уявлення про те, чого ми шукаємо насправді.

— Будь-яка зламана гілочка, — сказав він. — Здебільшого вони траплятимуться у заплутаній гущавині — там, де вона по пояс чи по щиколотку, — він удав, ніби ногою торує шлях у густих кущах і відсуває щось руками. — Побачити сам злам важко, тож натомість дивіться на листя, — показав жестом на один кущ неподалік. — Що ви бачите там?

Темпі вказав на гілку нижче. Того дня він був у простому сіро­му вбранні з домотканого полотна й без червоного одягу найманця мав іще більш непоказний вигляд.

Я поглянув туди, куди показував Темпі, й побачив зламану гілку — щоправда, зламану недостатньо сильно, аби вона відірвалася.

— Отже, тут хтось пройшов? — запитав я.

Мартен насунув лук вище на плече.

— Я пройшов. Уночі, — він поглянув на нас. — Бачиш, як починає в’янути навіть те листя, що не висить якось дивно?

Я кивнув.

— Отже, хтось побував тут не більш як день тому. За два-три дні листя побуріє й повмирає. Бачиш поряд і те, й те… — він подивився на мене.

— Отже, хтось пройшов цією місциною більш ніж один раз, із інтервалом у кілька днів.

Мартен кивнув.

— Оскільки я займаюся розвідкою й виглядаю бандитів, вам доведеться принюхатися до землі. Як знайдете щось отаке, кличте мене.

— Кличте? — Темпі склав руки ківшиком біля рота й покрутив головою на різні боки. Широко змахнув рукою, показуючи на довколишні дерева, і приклав долоню до вуха, вдаючи, ніби слухає.

Мартен нахмурився.

— Маєш рацію. Не можна просто йти й гукати мене, — він роздратовано потер собі карк. — Трясця, ми не продумали цього до кінця.

Я всміхнувся йому.

— А я продумав, — заявив і витягнув неоковирний дерев’яний свисток, який вирізав увечері. Він видавав усього дві ноти, але нам цього вистачить. Я приклав його до рота й подмухав. «Та-та-ДІ. Та-та-ДІ».

Мартен усміхнувся.

— Це лежник, так? Тон відтворено ідеально.

Я кивнув.

— Інакше я не можу.

Він прокашлявся.

— На жаль, лежника також називають дрімлюгою, — винувато скривився. — Май на увазі: «дрімлюга» — це від слова «дрімати». Якщо свистати в цю штуку щоразу, коли ти хотітимеш, щоб я підійшов і на щось поглянув, це зачепить за вухо будь-­якого досвідченого мисливця, наче рибальський гачок.

Я опустив погляд на свисток і лайнувся:

— Чорні руки! Треба було про це подумати.

— Ідея гарна, — зауважив Мартен. — Нам просто потрібен свисток для денного птаха. Можливо, золотого дударя, — він просвистів дві ноти. — Це має бути доволі просто.

— Сьогодні вирізьблю інший, — пообіцяв я, а тоді сягнув униз, щоб узяти сучок. Розламав його й віддав половину Мартенові. — Цього вистачить, якщо мені знадобиться подати тобі сигнал сьогодні.

Він якось дивно позирнув на паличку.

— Як саме це допоможе?

— Коли нам знадобиться твоя думка щодо якоїсь знахідки, я зроблю так. — Я зосередився, пробурмотів зв’язування й посунув свою половину сучка.

Мартен підскочив на два фути вгору й відскочив на п’ять ­назад, упустивши паличку. Слід віддати йому належне: він не закричав.

— Десять тисяч чортів, що це було?! — процідив Мартен, розминаючи долоню.

Його реакція заскочила мене зненацька, і в мене самого калатало серце.

— Мартене, вибач. Це просто трохи симпатії, — я помітив зморшку в нього між бровами та змінив підхід. — Просто маленькі чари. Це наче шматочок чарівного шпагату, яким я зв’язую два предмети.

Я уявив, як проковтнув би язика Елкса Дал, почувши цей опис, але повів далі:

— Я можу зв’язати ці предмети докупи, щоб, потягнувши за свій… — я перейшов туди, де лежала на землі його половинка сучка. Підніс свою половинку, і та половинка, що лежала на землі, піднялася в повітря.

Моя демонстрація досягла бажаного ефекту. Рухаючись разом, два сучки скидалися на найпримітивнішу, найпонурішу маріонетку на світі. Лякатися там було нічого.

— Це просто схоже на невидимий шпагат, тільки не заплутується й ні за що не чіпляється.

— А як сильно воно тягнутиме за мене? — насторожено запитав Мартен. — Я не хочу, щоб воно зірвало мене з дерева під час розвідки.

— На другому кінці шпагату лише я, — запевнив я. — Я просто трохи ним потрушу. Наче поплавцем на волосіні.

Мартен припинив крутити руку і трохи розслабився.

— Це просто заскочило мене зненацька, та й усе, — про­мовив він.

— Це я винен, — відказав я. — Треба було тебе попередити.

Я взяв сучок, поводячись із ним демонстративно невимушено. Наче то був звичайнісінький сучок і не більше. Звісно, він і не був нічим більшим за звичайнісінький сучок, але в цьому Мартена треба було переконати. Як казав Теккам, на світі немає нічого складнішого, ніж переконати людину в незнайомій їй істині.

***

Мартен показав нам, як розпізнати посунуте листя чи хвою, як упізнати каміння, по якому ходили, як визначити, чи не причавили мох або лишайник чиїсь ноги.

Старий мисливець виявився дивовижно добрим учителем. Пояснював небагатослівно, не розмовляв із нами зверхньо й не виступав проти запитань. Йому не заважали навіть проблеми Темпі з мовою.

І все одно на це пішло кілька годин. Цілих пів дня. А тоді, коли я вже думав, що ми нарешті закінчили, Мартен розвернув нас і повів назад, до табору.

— Тут ми вже ходили, — сказав я. — Якщо вже тренуватися, то варто тренуватися в потрібному напрямку.

Мартен зігнорував мене й пішов далі.

— Скажіть мені, що ви бачите.

Двадцять кроків по тому Темпі показав рукою та промовив:

— Мох. Моя нога. Я ходив.

Мене осінило, і я почав бачити всі сліди, які залишили ми з Темпі. Наступні три години Мартен вів нас назад між дерев, улаштувавши нам справжнє приниження й крок за кроком показуючи все, чим ми виказували свою присутність: потертість на лишайнику на стовбурі дерева, свіжий уламок каменю, перевернуті соснові голки, що змінили колір.

Найгіршими ж були пів десятка яскраво-зелених листків, які лежали роздерті на землі охайним півколом. Мартен здійняв брову, і я зашарівся. Я зірвав їх із куща неподалік і машинально роздер, слухаючи Мартена.

— Добре думайте та ступайте обережно, — сказав він. — І на­глядайте один за одним, — по черзі глянув на Темпі й на мене. — Ми зараз граємо в небезпечну гру.

Відтак Мартен показав нам, як замітати за собою сліди. Невдовзі стало очевидно, що погано прихований знак часто більше впадає в око, ніж просто покинутий. Тож наступні дві години ми навчалися приховувати свої помилки й виявляти помилки, які спробували приховати інші.

Лише тоді, коли вже почало вечоріти, ми з Темпі почали обшукувати цю ділянку лісу, ширшу за більшість баронств. Ми йшли поряд, петляючи туди-сюди й шукаючи будь-яких ознак стежки, якою користувалися бандити.

Я подумав про довгі дні, що ще чекали попереду. Раніше я гадав, що пошуки в Архівах утомлюють. Але порівняно з пошуком зламаної гілочки на такій великій ділянці лісу полювання на ґрам здавалося схожим на похід до пекарні по булочку.

У Архівах я мав змогу робити несподівані відкриття. В Архівах у мене були друзі — спілкування, жарти, ніжність. А скоса поглядаючи на Темпі, я усвідомив, що можу порахувати слова, які він вимовив за день (двадцять чотири), і кількість разів, коли він перехопив мій погляд (тричі).

Скільки часу на це піде? Десять днів? Двадцять? Тейлу милосердний, чи зможу я провести тут місяць, не збожеволівши?

Коли я, охоплений такими думками, побачив відламану від дерева кору та жмут зігнутої не в той бік трави, мені враз полегшало на серці.

Не бажаючи тішити себе марними надіями, я жестом підкликав Темпі.

— Бачиш тут щось?

Він кивнув, вовтузячись із комірцем сорочки, а тоді показав на траву, яку я помітив. Відтак показав на подряпану ділянку оголеного кореня, якої я не завважив.

Мало не знепритомнівши від захвату, я витягнув дубовий сучок і подав сигнал Мартенові. Ворухнув сучком дуже обережно, бо не бажав довести Мартена до нової паніки.

Він вийшов із-поміж дерев усього за дві хвилини, та за цей час я вже виснував три плани відстеження та вбивства бандитів, склав п’ять вибачень перед Денною й вирішив, що, повернувшись до Северена, пожертвую грошей тейлінській церкві на знак подяки за це реальне диво.

Я очікував, що Мартен буде роздратований тим, що ми покликали його так скоро. Однак, коли він опинився поряд із нами, обличчя в нього було цілком спокійне.

Я показав на траву, кору й корінь.

— Останній зауважив Темпі, — пояснив я, визнаючи його безперечну заслугу.

— Добре, — серйозно промовив Мартен. — Гарна робота. А ще отам є зігнута гілка, — показав він за кілька кроків праворуч.

Я повернувся в той бік, у який, схоже, йшла стежка, і сказав:

— Є шанси, що бандити будуть на північ звідси. Далі від дороги. Як гадаєш, зараз краще було б трохи порозвідувати чи зачекати до завтра, поки ми освіжимося?

Мартен примружився на мене.

— Боже милостивий, хлопче… Це ж насправді не ознаки стежки. Такі очевидні, такі скупчені, — він зміряв мене довгим поглядом. — Їх залишив я. Мені треба було пересвідчитися, що ви не осліпнете за кілька хвилин пошуків.

Мій захват вирвався у мене з грудей і впав кудись у район п’ят, де розбився, наче скинутий із високої полиці слоїк. Вираз обличчя в мене, напевно, був жалюгідний, бо Мартен винувато мені всміхнувся.

— Вибач. Треба було тобі сказати. Я щодня робитиму це час від часу. Це єдиний спосіб залишатися пильними. Розумієш, я ж уже не вперше шукаю щось у копиці сіна.

***

Коли ми покликали Мартена втретє, він запропонував укласти парі. Ми з Темпі виграватимемо півгріш щоразу, коли знаходитимемо якийсь знак, а він виграватиме срібний біт щоразу, коли ми пропускатимемо знак. Я радісно вхопився за пропозицію. Вона не просто допомогла б нам залишатись уважними. Ставки п’ять до одного — це ще й видавалося вельми щедрим.

Завдяки цьому решта дня минула швидко. Ми з Темпі пропустили кілька знаків: посунуту колоду, трохи розсіяного лис­тя й розірване павутиння. Я гадав, що останнє дещо не­справедливо, але все одно, коли ми подалися ввечері назад до табору, Темпі та я випереджали Мартена на два гроші.

За вечерею Мартен розповів історію про юного вдовиченка, який пішов із дому шукати долі. Мідник продав йому пару чарівних чобіт, що допомогли хлопцеві врятувати принцесу з вежі високо в горах.

Дедан кивав, не припиняючи їсти й усміхаючись так, ніби вже чув таку. Геспе, ідеальна слухачка, то сміялася, то охала. Темпі сидів нерухомо, склавши руки на колінах і не виказуючи того нервового занепокоєння, якого я звик від нього очікувати. Таким він і лишався до кінця оповіді — слухав, поки його вечеря холонула.

Історія була добра. Там були голодний велетень і гра в загадки. Але вдовиченко був розумний і зрештою таки повернув принцесу й одружився з нею. Історія була знайома, і вона нагадала мені про давно минулі дні, коли я ще мав дім, родину.