Страх мудреця

Розділ дев’яносто третій. Усі ми найманці

Після чотирнадцяти годин сну я був у чудовій формі. Моїх супутників це, схоже, здивувало, бо вони знайшли мене непритомним, холодним на дотик і залитим кров’ю. Вони роздягнули мене, трохи порозтирали мені кінцівки, а тоді закутали мене в ковдри й поклали в єдиний уцілілий намет бандитів. Решта п’ять були або спалені, або закопані, або загубилися, коли великий білий стовп блискавки вдарив у високий дуб, який стояв посередині бандитського табору.

Наступний день був хмарний, але, на щастя, не дощовий. Спершу ми подбали про свої ушкодження. Геспе дістала стрілу в ногу, коли їх заскочив зненацька дозорець. Дедан мав глибокий поріз уздовж одного плеча. Йому по-своєму пощастило, зважаючи на те що він кинувся на дозорця голіруч. Коли я спитав Дедана про це, він сказав, що просто не встиг оголити меч.

Мартен мав яро-червону ґулю на лобі, над однією бровою, яку дістав через мене — чи то тоді, коли я його копнув, чи то тоді, коли я його тягав. Вона була чутлива на дотик, але він стверджував, що йому вже з десяток разів діставалося сильніше під час бійок у корчмах.

Видужавши від ознобу, я прийшов у норму. Було видно, що мої супутники здивовані моїм раптовим поверненням із порога смерті, і я вирішив не розвіювати їхнього зачудування. Трохи таємничості не нашкодить моїй репутації.

Я забинтував зазублений поріз від стріли, що зачепила моє плече, а також обробив кілька синців і подряпин, не пам’ятаючи, як їх дістав. Ще в мене був довгий неглибокий поріз у верхній частині передпліччя, який я заподіяв собі сам, та його навіть зашивати було не треба.

Темпі лишався неушкодженим, нітрохи не збентеженим і непроникним.

Другим пунктом нашого порядку денного стала турбота про мертвих. Поки я був непритомний, решта нашої компанії пере­тягнула більшість обгорілих, безживних тіл на один бік галявини. Це були:

Один дозорець, убитий Деданом.

Двоє, що заскочили Темпі зненацька в лісі.

Троє, що пережили удар блискавки та спробували втекти. Одного здолав Мартен, інших двох убив Темпі.

Сімнадцятеро обгорілих, скалічених чи подоланих блискавкою якось інакше. Із них восьмеро були мертві чи померли від ран іще до того.

Ми знайшли сліди одного дозорця, який спостерігав за всіма цими подіями з північно-східної частини гребеня. Його слідам, коли ми їх знайшли, вже був один день, і жоден із нас не відчував ані найменшої охоти на нього полювати. Дедан зауважив, що, можливо, дозорець вартуватиме більшого живим, якщо поширить звістку про цю феєричну поразку серед інших людей, які замислюються про бандитське життя. Так ми вперше в чомусь погодилися.

Тіла ватажка серед зібраних трупів не було. Великий намет, у який він утік, розчавили великі шматки розбитого стовбура велетенського дуба. Позаяк у нас наразі було більш ніж удосталь справ, ми поки що не чіпали його решток.

Замість спробувати викопати двадцять три могили чи навіть братську могилу, в якій умістилися б двадцять три тіла, ми зібрали кострище й запалили його, коли довколишній ліс іще був мокрий від дощу. Я скористався своїми навичками, щоб багаття палало жарко й завзято.

Але була ще одна людина: дозорець, якого підстрелив Мартен і яким скористався я. Поки мої супутники збирали хмиз для багаття, я перейшов південний бік гребеня і знайшов місце, де його сховав Темпі, накривши смерековою гілкою.

Я довго дивився на те тіло, а тоді потягнув його на південь. Відшукав тихе місце під вербою та склав піраміду з каміння. Тоді прокрався в підлісок і тихенько наблювався від душі.

***

Блискавка? Що ж, блискавку пояснити непросто. Буря вгорі. Гальванічне зв’язування з двома схожими стрілами. Спроба заземлити дерево сильніше за будь-який громовідвід. Чесно кажучи, не знаю, чи можу вважати своєю заслугою те, що блискавка влучила саме так, як влучила. Але, якщо вірити історіям, то я викликав блискавку і вона прийшла.

В історіях, які розповідали інші, вдарила не одна блискавка — вдарили кілька блискавок одна за одною. Дедан описував це як «стовп білого вогню» й казав, буцімто він струсив землю так, що аж збив його з ніг.

Хай які там були причини, від височезного дуба залишився обвуглений пеньок заввишки із сірокамінь. Довкола лежали розкидані величезні його кусні. Менші дерева й кущі спалахнули, та їх загасив дощ. Більша частина довгих дощок, що їх бандити використали для свого укріплення, вибухнула й розлетілася на тріски, не більші за кінчик вашого пальця, або ж згоріла дощенту. Із підніжжя дерева тягнулися великі смуги розритої землі, через що галявина мала такий вигляд, ніби її зорав божевільний або роздерли пазурі якогось величезного звіра.

Попри це, ми після перемоги залишалися в бандитському таборі ще три дні. Струмок став доступним джерелом води, а залишки провіанту бандитів були кращі за наші харчі. Ба більше, зібравши трохи деревини й парусини, ми всі дістали таку розкіш, як намет чи курінь.

Коли наша робота завершилася, незлагоди між нами зник­ли. Дощ припинився, і нам більше не треба було переховувати багаття, тож Мартенів кашель почав слабшати. Дедан і Геспе були чемні одне з одним, а ще Дедан почав десь на три чверті рідше поводитися зі мною як осел.

Однак нам, попри те що після завершення роботи стало легше, було не зовсім комфортно. Історій вечорами не звучало, а Мартен по змозі тримався подалі від мене. Я ніяк не міг ставити це йому на карб з огляду на те, що він бачив.

Із думкою про це я за першої ж можливості знищив потай воскових ляльок, які виготовив. Тепер вони були мені непотрібні, а я страшився того, що могло статись, якби хтось із моїх супутників виявив їх у моїй дорожній торбі.

Темпі не сказав ані слова про те, що я зробив із тілом бандита, і, наскільки я міг судити, не ставив цього мені на карб. Озираючись назад, я усвідомлюю, як мало насправді розумів адемів. Але тоді я помічав лише те, що Темпі менше допомагає мені відпрацьовувати кетан і більше часу присвячує нашим урокам мов і обговоренням вічно незрозумілого поняття летані.

На другий день ми забрали своє спорядження з попереднього табору. Коли до мене повернулася лютня, на душі стало легше, і вдвічі більше я зрадів тому, що чудовий футляр Денни залишався сухим і герметичним, попри нескінченний дощ.

А позаяк ми більше не переховувались, я грав. Цілий день тільки цим і займався. Минув майже місяць, відколи я хоч трохи музикував, і я скучив за цим так, що ви й уявити собі не можете.

Попервах мені здавалося, що Темпі моя музика не до вподоби. Мало того, що я якимось робом образив його, заспівавши на початку, — коли я діставав лютню, він завжди покидав табір. А тоді я почав помічати, як він стежить за мною, хоч і завжди звіддаля й зазвичай принаймні частково сховавшись. Навчившись його шукати, я виявив, що Темпі завжди слухає, як я граю. Вирячивши очі, наче сич. Застигши, мов камінь.

На третій день Геспе вирішила, що її нога може потроху ходити. Тож нам довелося визначатися, що взяти із собою, а що покинути.

Це мало бути не так складно, як могло б. Більшу частину спорядження бандитів знищила блискавка, впале дерево чи буря. Але зі зруйнованого табору все одно можна було врятувати дещо цінне.

Досі ми не мали змоги добре обшукати намет ватажка, бо його розчавила одна з величезних гілок упалого дуба. Упала гілка, понад два фути завтовшки, вже сама по собі була дебеліша за більшість дерев. Однак на третій день ми нарешті спромоглися відрубати досить велику її частину, щоб можна було зіштовхнути її з руїн намету.

Мені не терпілося краще придивитися до тіла ватажка, бо щось у ньому тривожило мою пам’ять, відколи я побачив, як він вийшов із намету. А ще була більш прозаїчна причина: я знав, що його кольчуга має коштувати не менш як десяток талантів.

Однак ватажком і не пахло. Це нас дещо спантеличило. Мартен знайшов лиш одні сліди, що йшли від табору, — ті, які залишив дозорець-утікач. Куди ж подівся ватажок, ми всі й не здогадувалися.

Для мене це було головоломкою та прикрістю, бо я хотів краще роздивитись його обличчя. Дедан і Геспе вважали, що він просто втік у хаосі після блискавки — можливо, перетнув струмок, аби не залишити слідів.

Зате Мартен, коли ми не знайшли його тіла, явно занепокоївся. Він бурчав щось про демонів і відмовлявся наближатися до руїн. Я гадав, що Мартен поводиться як забобонний дурень, але не заперечуватиму, що зникнення тіла серйозно бентежило й мене самого.

Усередині зруйнованого намету ми знайшли звичайний стіл, ліжко, письмовий стіл і двійко крісел. Усе було розтрощене й ні до чого не придатне. У знищеному письмовому столі були папери, і я чимало дав би, щоб їх прочитати, але вони надто довго пролежали серед вологи й чорнило на них потекло. Ще знайшлася важка скринька з твердої деревини, трохи менша за буханець хліба. На її кришці був емальований родовий герб Алверонів, і вона була міцно замкнена.

І Геспе, і Мартен визнали, що погано вміють відмикати замки, а я, позаяк мені було цікаво, що там усередині, дозволив їм спробувати, тільки не пошкоджуючи замка. Кожен із них добряче посидів над нею, та жодного успіху не мав.

Хвилин за двадцять обережної вовтузні Мартен сплеснув ­руками.

— Не можу збагнути, в чому заковика! — оголосив він, потягнувшись і притиснувши долоні до попереку.

— Я можу спробувати й сам, — заявив я.

До цього я сподівався, що її відімкне хтось із них. Відмикання замків не з тих умінь, якими має пишатись арканіст. Воно не пасувало до тієї репутації, якої я сподівався зажити.

— Та невже? — сказала Геспе, здійнявши на мене брову. — Ти справді юний Таборлін.

Я пригадав історію, яку за кілька днів до того розповів Мартен.

— Ну звісно, — засміявся я, а тоді вигукнув, наслідуючи Таборліна Великого: — Едро! — і вдарив долонею по кришці скриньки.

Кришка різко відкрилася.

Я був здивований не менше за всіх інших, але краще це приховував. Вочевидячки, хтось із них дійсно відімкнув замок, але кришка застрягла. Мабуть, деревина розбухла, пролежавши кілька днів серед вологи. Коли ж я по ній ударив, вона просто звільнилася.

Тільки вони цього не знали. У них були такі обличчя, що можна було подумати, ніби я щойно провів трансмутацію золота в них перед носом. Навіть Темпі здійняв брову.

— Гарний трюк, Таборліне, — промовила Геспе так, ніби не знала, чи не розігрую я їх.

Я вирішив притримати язика й повернув свій набір імпровізованих відмичок у кишеню плаща. Якщо вже бути арканістом, то можна й бути знаменитим арканістом.

Стараючись випромінювати серйозну силу, я підняв кришку й зазирнув усередину. Найперше побачив товстий складений папірець. Витягнув його.

— Що це? — запитав Дедан.

Я продемонстрував папір усім присутнім. То була детальна мапа навколишньої місцевості, де було точно зображено не лише звивистий шлях, а й розташування довколишніх ферм і струмків. Кроссон, Фенгілл і шинок «Один гріш» були позначені й надписані на західній дорозі.

— Що то таке? — запитав Дедан, тицьнувши товстим пальцем на ніяк не підписаний хрестик у глибині лісу з південного боку дороги.

— Гадаю, цей табір, — відповів Мартен і показав. — Зовсім поряд із цим струмком.

Я кивнув.

— Якщо це так, то ми ближче до Кроссона, ніж я думав. Далі можна просто податися на південний схід і скоротити шлях більш ніж на день, — я поглянув на Мартена. — Як гадаєш, усе правильно?

— Так, дай поглянути, — я передав йому мапу, і він її оглянув. — Схоже на те, — погодився Мартен. — Я не думав, що ми зайшли так далеко на південь. Ідучи в той бік, ми зріжемо не менш як два десятки миль.

— Незле нам поталанило, — зауважила Геспе, потираючи забинтовану ногу. — Ну, хіба що хтось із вас, панове, бажає мене понести.

Я знову зосередився на скриньці. В ній лежало повно пакунків, щільно загорнутих у тканину. Діставши один із них, я побачив, як там зблиснуло золото.

Усі присутні забурмотіли. Я перевірив решту пакунків, маленьких і важких, і знайшов іще монети, незмінно золоті. Приблизний підрахунок показав, що там понад двісті роялів. Хоча я насправді ніколи не тримав такого в руках, мені було відомо, що один золотий роял дорівнює вісімдесятьом бітам. Майже стільки дав мені мейр на всю цю подорож. Не дивно, що він дуже хотів зупинити напади на своїх збирачів податків.

Я порахував у голові, переводячи вміст скриньки в більш знайому валюту. Вийшло понад п’ятсот срібних талантів. Достатньо, щоб купити чималий придорожній шинок або ціле фермерське обійстя з усією худобою й реманентом. На такі гроші можна купити собі невисокий титул, посаду при дворі чи офіцерський пост у війську.

Я бачив, як усі інші роблять підрахунки й собі.

— Може, розділимо невеличку часточку між собою? — запитав Дедан без особливої надії.

Я повагався, а тоді сягнув у скриньку.

— По роялу на кожного — як вам таке, справедливо?

Усі затихли, тимчасом як я розгорнув один зі згортків. Дедан поглянув на мене, не вірячи власним очам.

— Ти серйозно?

Я передав йому важку монету.

— На мою думку, люди менш сумлінні могли б і забути розповісти про це Алверонові. А може, й узагалі не повернулися б до Алверона. Я вважаю, що по роялу на кожного — це добра винагорода за нашу чесність.

Я кинув Мартенові й Геспе по яскравій золотій монеті.

— До того ж, — додав я, кидаючи роял Темпі, — мене найняли розшукати ватагу бандитів, а не знищити дрібний військовий табір, — я продемонстрував свій роял. — Ось наша винагорода за службу поза безпосередніми обов’язками, — засунув його в кишеню й погладив. — Алверонові про це знати не треба.

Дедан засміявся й ляснув мене по спині.

— А ти все ж не так уже й відрізняєшся від нас, — сказав він.

Я всміхнувся йому у відповідь і притиснув кришку до скриньки так, щоб вона закрилася, а тоді почув, як туго клацнув замок.

Я не згадував іще двох причин для своїх дій. По-перше, я фактично купував їхню відданість. Вони мимоволі усвідомили, як легко буде просто схопити ящик і зникнути. Це спадало на думку й мені. П’ятсот талантів проторують мені шлях в Універ­ситеті на наступні десять років, ще й багацько зостанеться.

Тепер же вони були суттєво багатші й, напевно, почувалися чесними людьми. Важкий шматок золота відвертатиме їхні думки від грошей, які я віз. Хоча все одно планував спати ночами, поклавши замкнену скриньку під подушку.

По-друге, ці гроші могли б стати мені у пригоді. Як той роял, який я відкрито поклав у кишеню, так і інші три, які я поцупив, роздаючи монети іншим. Як я вже казав, Алверон так і не помітить різниці, а чотири рояли — це навчання в Університеті протягом цілого семестру.

***

Коли я вмостив мейрову скриньку на дні своєї дорожньої торби, ми всі вирішили забрати собі дещицю з начиння бандитів.

Намети ми покинули з тієї самої причини, з якої взагалі не мали своїх. Вони були надто громіздкі, щоб їх носити. Ми забрали стільки харчів, скільки могли зберігати, бо знали: що більше ми понесемо, то менше доведеться купувати.

Я вирішив узяти один із мечів бандитів. Я не став би марнувати гроші на меч, оскільки не вмів ним користуватись, але якщо вже вони погано лежали…

Поки я дивився на різноманітну зброю, підійшов Темпі й дав трохи порад. Коли ми звузили вибір до двох мечів, Темпі нарешті сказав те, що думав:

— Ти не вмієш користуватися мечем.

«Запитання. Зніяковіння».

У мене склалося враження, що для нього думка про чиюсь нездатність користуватися мечем була доволі ганебна. Це все одно що не знати, як їсти ножем і виделкою.

— Ні, — поволі проказав я. — Але я сподівався, що ти зможеш мені показати.

Темпі застиг на місці в мовчанні. Можливо, я сприйняв би це як відмову, якби не пізнав його так добре. Такий спокій озна­чав, що Темпі думає.

Паузи — одна з ключових частин розмови адемічною, тож я терпляче чекав. Ми тихо постояли одну хвилину, а потім — дві. Далі — п’ять. Далі — десять. Я силкувався зберігати тишу та спокій. Може, це і є чемна відмова.

Річ у тім, що я вважав себе страшенно обізнаним. Знав Темпі майже місяць, вивчив тисячу слів і п’ятдесят жестів із жестової мови адемів. Я знав, що адеми не соромляться голизни чи дотику, а також уже починав осягати таїну летані.

О так, я вважав себе страшенно розумним. Якби і справді знав хоч щось про адемів, то нізащо не наважився б поставити Темпі таке запитання.

— Ти навчиш мене цього? — показав він на той бік табору — туди, де лежав, спершись об дерево, мій футляр із лютнею.

Це запитання заскочило мене зненацька. Я ще ніколи не намагався навчити когось грати на лютні. Темпі міг знати це й натякати на щось подібне стосовно себе. Я знав, що він схильний висловлюватися з тонким підтекстом.

Справедлива пропозиція. Я кивнув.

— Спробую.

Темпі кивнув і показав на один із мечів, які ми розглядали перед цим.

— Носи його. Але не бийся.

На цьому він повернувся й пішов. Тоді я вважав це виявом його природної небагатослівності.

Полювання тривало весь день. Мартен забрав чимало стріл і всі тятиви, які міг знайти. А далі, перевіривши, чи не потрібні вони комусь із нас, вирішив узяти чотири довгі луки, що пережили блискавицю. Вузлик вийшов громіздкий, але Мартен стверджував, що у Кроссоні за них можна буде виручити великі гроші.

Дедан узяв пару чобіт і броньовану жилетку, гарнішу за ту, що була на ньому. Також він заявив свої права на колоду карт і набір кубиків зі слонової кістки.

Геспе взяла тоненьку пастушу свиріль і заховала на споді свого клунка майже дюжину ножів, сподіваючись, що зможе їх продати.

Навіть Темпі знайшов дещо собі до вподоби: точильний камінь, латунну скриньку для солі, а також пару лляних штанів, які він відніс до струмка й пофарбував у знайомий криваво-червоний колір.

Я взяв менше за всіх. Маленький ножик на заміну тому, який зламав, а також маленьку бритву з роговою ручкою. Мені не так часто треба було голитись, але при дворі мейра в мене виникла така звичка. Я міг би вчинити за прикладом Геспе й також узяти кілька ножів, але мою дорожню торбу вже й так неприємно обтяжувала мейрова скринька.

Це може видатися дещо жахливим, але так просто влаштований світ. Майно мародерів мародерять, а час і доля роблять найманцями усіх нас.