Страх мудреця

Розділ дев’яносто дев’ятий. Магія іншого штибу

На той час я встиг зажити сякої-такої слави.

Ні, це не зовсім так. Краще сказати, що я здобув певну славу. Я зумисне тягнувся до неї. Добивався її.

Три чверті історій, які розповідають про мене в Університеті, були сміховинними чутками, які я сам і пустив. Я розмовляю вісьмома мовами. Бачу в темряві. Коли мені було три дні, мати повісила мене в кошику на горобині при світлі повного місяця. Тієї ночі якась фея наклала на мене потужні чари, щоб я завжди лишався в безпеці. Так мої очі з блакитних стали зеленими, як листя.

Розумієте, я знав, як діють історії. Ніхто не вірив, що я віддав пригорщу власної свіжої крові демонові в обмін на алар, подібний до клинка з рамстонської сталі. Та все ж я був найкращим дуелянтом серед студентів Дала. Якщо мені щастило, я міг здолати двох із них одночасно.

Ця нитка правди проходила крізь усю історію, зміцнювала її. Тож, навіть не вірячи в неї, її можна було розповісти ошелешеному першачкові, який трохи випив, просто щоб подивитися на його обличчя, просто для сміху. А якщо ви самі вже спожили чарочку чи три, то могли замислитись…

Отак і ширились історії. І так моя дуже скромна слава зростала, принаймні в Університеті.

Було й кілька правдивих історій. Тих часток моєї слави, які я здобув чесно. Я врятував Фелу з полум’яного пекла. Мене шмагали перед юрбою, а з мене ніяк не текла кров. Я покликав вітер і зламав руку Емброузу…

Та все ж я знав, що моя слава — це плащ, зітканий із павутиння. Це казкова нісенітниця. На світі немає демонів, які торгуються за кров. Немає фей, які готові допомогти й надають чари. А ще я, хоч і міг прикидатися, знав: я не Таборлін Великий.

Такі були мої думки, коли я прокинувся в обіймах Фелуріян. Якийсь час я тихо лежав серед подушок, поки вона легко тримала голову в мене на грудях, обережно перекинувши ногу через мою. Поглянувши крізь дерева на сутінкове небо, я усвідомив, що не впізнаю зірок. Вони були яскравіші, ніж у смертному небі, утворювали незнайомі сузір’я.

Лише тоді до мене дійшло: моє життя пішло в новому напрямку. Досі я грався в юного Таборліна. Оточував себе брехнею, вдаючи казкового героя.

Однак тепер прикидатися було безглуздо. Те, що я зробив, дійсно було варте історії, не менш дивної й чудової за будь-яку оповідку про самого Таборліна. Я пішов за Фелуріян до Фею, а тоді здолав її чарами, яких не міг пояснити, а тим паче — опанувати.

Тепер я почувався інакшим. Якимось твердішим. Не можна сказати, що старшим. Не мудрішим. Але я знав те, чого досі не знав. Знав, що фейрі реальні. Знав, що їхня магія реальна. Фелуріян може зламати людський розум поцілунком. Її голос може керувати мною, наче смикаючи за ниточки маріонетки. Тут я міг дечого навчитися. Дечого дивного. Дечого потужного. Дечого таємного. Того, чого, можливо, більше ніколи не матиму шансів навчитися.

Я обережно звільнився від сонних обіймів Фелуріян і пішов до ставка неподалік. Плюснув на обличчя води й кілька разів зачерпнув її в пригорщу, щоб попити.

Я оглянув рослини, що зростали край води. Зірвав трохи листя й пожував його, роздумуючи, як порушити цю тему в розмові з Фелуріян. М’ята освіжила моє дихання.

Коли я повернувся до шатра, Фелуріян стояла при вході, проводячи блідими пальцями крізь довге темне волосся.

Я передав їй фіалку, темну, як її очі. Фелуріян усміхнулася мені та з’їла її.

Я вирішив порушити тему обережно, щоб, бува, не образити Фелуріян.

— Я тут думав, — обережно заговорив я, — чи не бажала б ти мене повчити.

Вона простягнула руку й лагідно торкнулася мого обличчя збоку.

— солодкий дурничку, — з любов’ю промовила Фелуріян. — хіба ж я ще не почала?

Я відчув, як у моїх грудях здійнявся захват, вражений тим, що це може бути так просто.

— Чи готовий я до наступного уроку? — запитав.

Її усмішка поширшала, і вона зміряла мене поглядом, прикривши таємничі очі повіками.

— чи готовий ти?

Я кивнув.

— ти завзятий, це добре, — промовила Фелуріян. У її ніжному голосі вчувалася весела нотка. — тобі властиві певна тямущість і природна вправність. але потрібно багато чого навчитися, — вона з украй серйозним обличчям зазирнула мені в очі. — я не допущу, щоб ти мене осоромив, пішовши жити поміж смертних.

Фелуріян узяла мене за руку й затягнула до шатра. Показала жестом:

— сядь.

Я сів на подушку так, що моя голова опинилася на одному рівні з її гладеньким животом. Її пуп страшенно відвертав увагу.

Фелуріян поглянула на мене згори вниз. Обличчя в неї було горде й воістину королівське.

— амоуен, — проказала вона, розчепірила пальці на одній руці та зробила цілеспрямований жест. — це ми називаємо «тихий олень». простий урок для початку, і я сподіваюся, що він припаде тобі до душі.

Тут Фелуріян усміхнулася, позирнувши на мене старими муд­рими очима. А я навіть швидше, ніж вона відштовхнула мене назад на подушки й заходилася кусати збоку мою шию, усвідомив: вона збирається навчати мене не магії. А якщо й магії, то це магія іншого штибу.

Хоча це була не та наука, яку я сподівався вивчати під її проводом, можна спокійно сказати, що я не був геть розчарований. Навчання мистецтва кохання з Фелуріян значно перевершувало будь-яку програму, яку пропонував Університет.

Я зараз говорю не про енергійне борюкання, яке більшість чоловіків — і, на жаль, жінок — уважає за кохання. Хоча піт і енергійність у цьому ділі приємні, Фелуріян привернула мою увагу до менш помітних деталей. Якщо вже я подамся у світ, сказала вона, я не повинен осоромити її, ставши невдатним коханцем, тож вона постаралася показати мені чимало всякого.

Ось дещо з цього в її формулюваннях. Закріплений зап’ясток. Зітхання до вуха. Пожирання шиї. Розтягування губ. Цілування шиї, пупа і, як висловилася сама Фелуріян, жіночої квітки. Поці­лунок-дихання. Поцілунок-пір’їнка. Поцілунок-сходження. Безліч різних видів цілунків. Стільки, що й не запам’ятаєш. Можливо.

Набирання води з колодязя. Тріпотлива долоня. Пташиний спів уранці. Довкола місяця. Гра у плющ. Заляканий заєць. Із самих тільки назв можна було б укласти книжку. Але зараз, гадаю, це недоречно. Тож горе світові.

***

Я не хочу сказати, ніби ми проводили кожну годину в забавах. Я був молодий, а Фелуріян — безсмертна, та два тіла не можуть витримати геть усього. Решту часу ми розважалися в інші способи. Ми плавали та їли. Я грав пісні для Фелуріян, а вона танцювала для мене.

Я обережно поставив Фелуріян кілька запитань про магію, не бажаючи образити її вивідуванням її таємниць. На жаль, її відповіді мало що пояснювали. Магія давалася їй так само природно, як дихання. З таким самим успіхом можна було б запитати фермера, як проростає насіння. Її відповіді були якщо не безнадійно легковажними, то дивовижно загадковими.

Та все ж я продовжував питати, а вона відповідала як могла. І час від часу я відчував маленький спалах розуміння.

Однак більшу частину часу ми проводили за оповідками. У нас було так мало спільного, що ми не могли ділитися між собою нічим, окрім оповідок.

Можна подумати, ніби в цьому ми з Фелуріян не будемо рівнею. Вона була старша за небо, тоді як мені ще не було й сімнадцяти.

Однак Фелуріян не була такою скарбницею історій, як можна подумати. Сильна й розумна? Безперечно. Енергійна та прекрасна? Однозначно. Але дару оповідача серед її численних обдарувань не було.

Я ж належав до едема ру, а ми знаємо всі історії на світі.

Тож я розповів їй «Привида й панну Гуску». Розповів «Тема й лопату мідника». Розповідав їй про лісорубів, про вдовиних дочок, про метикуватість хлопчаків-сиріток.

За це Фелуріян розповідала мені історії людців: «Руку в серці перлини», «Хлопця, який пробіг посередині». У фейрі є свої легендарні персонажі: Мейвін Мовби-Людина, Алавін Уселице. Фелуріян, як не дивно, ніколи не чула про Таборліна Великого чи Орена Велсітера, однак знала, хто такий Іллієн. Я пишався тим, що один з едема ру здобув місце в оповідках, які розказують одне одному фейрі.

Я не забував, що сама Фелуріян може володіти й відомостями про амірів і чандріян, яких я шукав. Наскільки ж приємніше було б дізнатися правду від неї, а не порпаючись без кінця у старезних книжках серед запилюжених кімнат?

На жаль, Фелуріян виявилася не такою золотою жилою відомостей, як я сподівався. Вона знала перекази про амірів, але їм були тисячі років.

Коли я запитав її про амірів ближче до сьогодення, запитав про церковних лицарів і сірідів із їхніми кривавими татуюваннями, вона лишень розсміялася.

— амірів-людей ніколи не було, — заявила вона, негайно відмахнувшись від цієї думки. — ті, про кого ти говориш, скидаються на дітей, що вбираються в одяг своїх батьків.

Хоча такої реакції можна було очікувати від інших, у виконанні Фелуріян вона вселяла особливу зневіру. І все-таки приємно було знати, що я не помилявся: аміри існували задовго до того, як стали лицарями тейлінської церкви.

А тоді, позаяк з амірами все було безнадійно, я спробував підштовхнути її до чандріян.

— ні, — промовила вона, дивлячись мені просто в очі та тримаючи спину прямо. — про сімох я не говоритиму.

В її м’якому голосі не відчувалося наспівної примхливості. Або грайливості. Її тон не допускав обговорень чи торгу.

Уперше від нашого конфлікту на початку я відчув, як мене накриває крижаний страх. Вона була така струнка і прекрасна, що забути, хто вона насправді, було дуже легко.

І все ж я не міг так просто відпустити цю тему. Це була можливість із тих, які буквально випадають раз у житті. Зумівши вмовити Фелуріян розповісти мені бодай часточку з того, що їй відомо, я міг дізнатися те, чого міг не знати більше ніхто на світі.

Я нагородив її найчарівливішою своєю усмішкою та вдихнув, щоб заговорити, але не встиг вимовити ні слова: Фелуріян нахилилася вперед і поцілувала мене у вуста. Губи в неї були м’які й теплі. Її язик торкнувся мого язика, а тоді вона грайливо вкусила мене за нижню губу.

Коли вона відірвала вуста від моїх вуст, я був засапаний, а серце в мене калатало. Вона поглянула на мене темними очима, сповненими ніжної солодкості. Приклала долоню до мого обличчя, торкнувшись моєї щоки ніжно, наче квітки.

— милий мій любчику, — проказала вона. — якщо ти ще раз запитаєш у цьому місці про сімох, я видворю тебе звідси. байдуже, твердо ти питатимеш чи лагідно, чесно чи з умислом. якщо ти спитаєш, я прожену тебе звідси батогом із терня та змій. я гнатиму тебе поперед себе, закривавленого й заплаканого, й не зупинюся, доки ти не загинеш або не втечеш із фею.

Говорячи, вона не відривала від мене погляду. І хоча я сам не відводив погляду й не бачив, як вони змінились, її очі вже не здавалися м’якими від обожнювання. Вони були темні, наче грозові хмари, тверді, як лід.

— я не жартую, — продовжила вона. — це правда — присягаюся своєю квіткою й вічно мінливим місяцем. присягаюся сіллю, скелями та склепінням небесним. присягаюся співаючи та сміючись, присягаюся звучанням власного імені, — вона поцілувала мене ще раз, ніжно притиснувши губи до моїх губ. — я зроблю це.

І на тому кінець. Може, я й дурень, але не аж такий великий.

***

Про саме царство фейрі Фелуріян говорила більш ніж охоче. І чимало її історій детально розповідали про бурхливе політичне життя фейрівських дворів: Тейн Мелу, Дендану, Двору Дроку. Мені важко було встигати осмислювати ці історії, позаяк я нічого не знав про задіяні в них сторони, а тим паче — про паву­тиння союзів, фальшивих дружніх стосунків, загальновідомих таємниць і давніх образ, які тримали суспільство фейрі вкупі.

Це ускладнювалося ще й тим, що Фелуріян уважала, ніби я за замовчанням маю розуміти певні речі. Наприклад, розповідаючи вам історію, я не став би згадувати, що більшість лихварів — шалдійці чи що немає королівських родів, давніших за модеґанський. Хто цього не знає?

Подібні деталі опускала у своїх історіях Фелуріян. Скажімо, хто не знає, що Двір Дроку втрутився в Берентальту між Мелом і Домом Файн?

А чому це важливо? Ну, звісно, це означало, що з представників Двору Дроку кепкували ті, хто перебував із денного боку. А що таке Берентальта? Своєрідний танець. А чому цей танець важливий?

Після кількох таких запитань Фелуріян починала мружити очі. Я швидко дізнався, що краще слухати, сидячи тихо й нічого не розуміючи, ніж намагатися вивідати всі дрібниці, ризикуючи наразитися на її роздратування.

І все ж я дізнавався дещо з цих історій — тисячу дрібних розрізнених фактів про фейрі. Про назви дворів, давні битви й визначних особистостей. Я дізнався, що на когось із тіан не можна дивитись обома очима одночасно й що подарувати комусь із беладарі один плід цинасу вважається страшною образою.

Можна подумати, ніби ця тисяча фактів дає певне уявлення про фейрі. Ніби я якимось робом склав їх докупи, наче деталі головоломки, й довідався, як усе влаштовано насправді. Тисяча фактів — це все ж таки чимало…

Але ні. Тисяча — це начебто багато, але зірок у небі більше, та й вони не утворюють якоїсь мапи чи фрески. Почувши істо­рії Фелуріян, я достеменно дізнався лиш одне: не маю жодної охоти лізти навіть у найдобріший куточок фейрівського двору. З моїм щастям можна засвистіти, йдучи під вербою, й таким чином образити Божого цирульника чи щось таке.

Ось єдине, що я дізнався з цих історій: фейрі не такі, як ми. Це нескінченно легко забути, позаяк багато з них зовні схожі на нас. Розмовляють нашою мовою. Мають два ока. Вони мають руки, а їхні вуста всміхаються у знайомий нам спосіб. Але це — лише машкари. Ми не однакові.

Від декого я чув, що люди й фейрі відрізняються так само, як собаки й вовки. Хоча ця аналогія проста, вона аж ніяк не правдива. Вовків і собак відрізняє лише ледь помітний відтінок крові. І ті, й ті виють уночі. І ті, й ті кусатимуться, якщо їх битимуть.

Ні. Наш народ і їхній відрізняються один від одного як вода та спирт. У однакових склянках вони здаються однаковими. І те, й те — рідина. І те, й те прозоре. І те, й те мокре — в певному розумінні. Але одна речовина горить, а друга — ні. Темперамент чи час тут ні до чого. Ці дві субстанції поводяться по-різному, тому що глибинно, докорінно різняться між собою.

Те саме стосується людей і фейрі. Ми забуваємо це на свій страх і ризик.