Страх мудреця

Розділ сто другий. Вічно рухливий місяць

Коли ми з Фелуріян ішли до ставка, я помітив, що світло стало якесь не таке. Підвівши погляд, зі здивуванням побачив, як із-поміж дерев над нами визирає блідий вигин місяця.

Хоча це був лише тонесенький серпик, я впізнав у ньому той самий місяць, який знав усе життя. Побачити його в цьому чужо­му місці було все одно що зустріти далеко від дому давно загубленого друга.

— Поглянь! — сказав я, показуючи рукою. — Місяць!

Фелуріян зверхньо всміхнулася.

— моє ти безцінне маленьке ягнятко. поглянь! там і хмара висить! амоуен! танцюй на радощах! — вона розсміялася.

Я знічено зашарівся.

— Я просто не бачив його вже… — і поступово замовк, бо не мав змоги оцінити плин часу. — Давно. До того ж у вас тут інші зорі. Я думав, що місяць у вас теж може бути інший.

Фелуріян лагідно провела пальцями крізь моє волосся.

— милий дурничку, місяць лише один. ми чекали на нього. він допоможе нам розвигнути твій шейд, — вона кинулася у воду, обтічна, як видра. Коли вона виринула, її волосся обліпило плечі, ставши схожим на чорнило.

Я сидів на камені край ставка й гойдав ногами. Вода була тепла, як у ванні.

— Як тут може бути місяць, — поцікавився я, — якщо небо інше?

— тут є лиш один тоненький кавалок місяця, — відповіла Фелуріян. — місяць і зараз передусім серед смертних.

— Але як? — запитав я.

Фелуріян припинила плавати й уляглася на спину, дивлячись на небо.

— о місяцю… — з відчаєм проказала вона. — я вмираю без поцілунків. чому ти приніс мені папугу, коли я жадала чоловіка? — зітхнула, а тоді тихенько загукала в ніч: — як? як? як?

Я з’їхав у воду, може, й не такий гнучкий, як видра, зате дещо вміліший у поцілунках.

За якийсь час ми лежали на мілині на широкому камені, обточеному водою.

— дякую, місяцю, — промовила Фелуріян, задоволено глипаючи на небо. — за цього милого та хтивого людця.

У ставку були світні рибки. Не більші за людську долоню, кожна з якоюсь смугою чи плямою, що злегка сяяла. Я дивився, як вони виринають зі схованок, до яких кинулися, злякавшись недавнього збурення. Вони були помаранчеві, як розпечені вуглинки, жовті, як квіточки жовтцю, блакитні, як полуденне небо.

Фелуріян знову з’їхала у воду, а тоді смикнула мене за ногу.

— за мною, мій папужко-цілувальнику, — покликала вона. — і я покажу тобі діяння місяця.

Я кинувся у ставок за нею, і врешті вода дійшла нам до пліч. Припливли рибки, щоб нас дослідити; сміливіші підпливали так близько, що могли проплисти між нами. Рухаючись, вони мимоволі окреслювали обриси тіла Фелуріян, заховані під водою. Хоч я вже вельми детально дослідив її оголену натуру, її гаданий силует несподівано мене зачарував.

Рибки наближалися ще більше. Одна зачепила мене, і я відчув легкий укус за ребра. Підскочив, хоча цей крихітний укус був м’який, наче дотик одного пальця. Я подивився на нових рибок, які кружляли довкола, раз у раз нас покусуючи.

— навіть рибкам приємно тебе цілувати, — сказала Фе­луріян і підступила ближче, щоби притулитися вологим тілом до мого.

— Гадаю, їм має подобатися сіль на моїй шкірі, — відповів я, дивлячись на них.

Вона, роздратувавшись, відштовхнула мене.

— а може, їм подобається смак папужого м’яса.

Перш ніж я встиг вигадати гідну відповідь, вона зробила ­серйозне обличчя, розправила долоню й опустила її у воду між нами.

— місяць лише один, — нагадала Фелуріян. — він ходить між вашим, смертним небом і моїм, — вона притиснула долоню до моїх грудей, а тоді прибрала її та притиснула до своїх. — гойдається туди-сюди, — зупинилася, насупившись на мене. — я поясню це, лиш зажди.

— Я уважно слухаю, — збрехав я.

— ні. ти уважно дивишся на мої груди.

Що правда, те правда. Вони загравали з поверхнею води.

— Вони цілком варті уваги, — промовив я. — Не зважати на них було б жахливою образою.

— я говорю про дещо важливе. знання, які ти повинен мати, щоб спокійно повернутися до мене, — Фелуріян роздратовано зітхнула. — якщо я дозволю тобі торкнутись однієї з них, ти уважно слухатимеш мої слова?

— Так.

Фелуріян узялася за мою руку й наблизила її до себе, щоб вона обхопила її грудь.

— зроби хвилі на лататті.

— Ти ще не показувала мені хвиль на лататті.

— отже, це буде згодом, — вона знов опустила долоню у воду між нами, а тоді тихо зітхнула, наполовину заплющивши очі, і сказала: — ах. ох.

Урешті рибки знову показалися зі своїх схованок.

— мій надзвичайно неуважний папужко, — не без лагідності промовила Фелуріян. Пірнула на дно ставка й виринула, тримаючи гладенький круглий камінець. — тепер послухай фейрі ти, бо це врятує від біди.

— ось місяць, — продовжила вона, розмістивши камінець між нашими долонями й переплівши пальці з моїми пальцями, щоб він не впав, — його дім — це ніч, і фейрі, й вам відома річ.

Фелуріян ступила вперед і притиснула камінець до моїх грудей.

— ось рух його, — проказала вона, міцніше взявшись пальцями за мої пальці, — дивлюсь угору я. де ділася любов ясна моя? пішла до вас, у смертний світ, розкрилась там, як ніжний квіт.

Вона відступила так, що наші руки випрямились, а зчеплені долоні опинилися між нами. Тоді підтягнула камінець до своїх грудей, тягнучи заразом крізь воду й мене за руку.

— у смертних діви всі сумні, бо нині світить він мені.

Я кивнув: до мене дійшло.

— То місяць наш — це мандрівник? У Фей прийшов — у смертних зник?

Фелуріян похитала головою.

— та ні. бо ходить він не так, щоб обирати вільно шлях.

— Якось я чув одну історію, — згадав я. — Про чоловіка, що вкрав місяць.

Лице Фелуріян спохмурніло. Вона звільнила пальці від моїх і опустила погляд на камінець у себе в руці.

— так усьому й настав кінець, — вона зітхнула. — доки він не вкрав місяць, була хоч якась надія на мир.

Я був вражений її буденним тоном і оторопіло перепитав:

— Що?

— викрадення місяця, — Фелуріян спантеличено поглянула на мене, схиливши голову набік. — ти казав, що знаєш про нього.

— Я сказав, що чув одну історію, — відповів я. — Але то була дурниця. Історія не про те, що було насправді. Це була к… Це була історія з тих, які розповідають дітям.

Вона всміхнулася знову.

— можеш називати їх казками про фей. я знаю про них. вони — це вигадки. ми змалечку розповідаємо своїм дітям історії людців.

— Але місяць дійсно було вкрадено? — запитав я. — То була не вигадка?

Фелуріян набурмосилася.

— це я тобі й показувала! — завила вона й сердито плеснула рукою, опустивши її.

Я зрозумів, що роблю під водою адемський жест, який означає «вибачення», а тоді усвідомив, що це вдвічі безглуздіше.

— Вибач, — проказав я. — Але без правди про цю історію мені невтямки. Благаю, розкажи мені її.

— це історія давня, до того ж сумна, — Фелуріян зміряла мене довгим поглядом. — що ти тоді даси мені взамін?

— Тихого оленя, — відповів я.

— так ти підносиш дарунок, який є дарунком і тобі, — сердито зауважила вона. — що ще?

— Також я зроблю тисячу рук, — відповів я й помітив, як її лице злагідніло. — А ще покажу тобі дещо таке, що вигадав само­тужки. Я називаю це гойданням на вітрі.

Вона схрестила руки на грудях і поглянула вбік, усіляко демонструючи байдужість.

— для тебе це, може, й новина. я ж, поза сумнівом, знаю це під іншою назвою.

— Може, й так, — погодився я. — Та ти не можеш знати напевне, якщо не зволиш обмінятися.

— гаразд, — пішла вона на поступку й зітхнула. — але лише тому, що тобі незле дається тисяча рук.

Фелуріян на мить підвела погляд на тоненький місяць, а тоді сказала:

— задовго до людських міст. до людей. до фейрі. були ті, хто ходив із розплющеними очима. вони знали всі глибинні імена речей, — зупинилася й поглянула на мене. — знаєш, що це означає?

— Той, хто знає ім’я чогось, має владу над цим, — відповів я.

— ні, — сказала вона, ошелешивши мене силою докору в голосі. — владу ніхто не надавав. вони володіли глибокими знаннями про речі. не владою над ними. плавання — це не влада над водою. поїдання яблука — це не влада над яблуком, — Фелуріян уважно поглянула на мене. — розумієш?

Я не розумів. Але все одно кивнув, бо не бажав її засмутити чи відхилитися від теми оповіді.

— ці давні ім’язнавці без перешкод мандрували світом. вони знали лисицю і знали зайця, і знали простір між ними.

Вона глибоко вдихнула й зітхнула, випускаючи повітря із себе.

— а тоді прийшли ті, хто бачив щось і думав, як це змінити. вони думали про владу.

вони були формувачами. гордими мрійниками, — Фелуріян примирливо змахнула рукою. — і попервах це було не так уже й погано. на світі були дива, — її лице просяяло від якогось спогаду, а пальці збуджено вчепилися в мою руку. — якось, сидячи на стінах мурелли, я їла плоди зі срібного дерева. вони сяяли, і в темряві можна було розгледіти вуста й очі всіх, хто їх куштував!

— Мурелла була у Фею?

Фелуріян нахмурилася.

— ні. я вже сказала. це було раніше. було лиш одне небо. був один місяць. один світ, а в ньому була мурелла й були плоди. і була я, яка їла їх, поки мої очі сяяли в темряві.

— Як давно це було?

Вона злегка стенула плечима.

— давно.

Давно. Давніше, ніж розповідали будь-які історичні книжки, які я коли-небудь бачив і про які коли-небудь чув. У Архівах були примірники калуптенських історичних текстів двох­тисячолітньої давності, і в жодному з них не було ні словечка про те, про що розповідала Фелуріян.

— Перепрошую за втручання, — якомога ввічливіше промовив я та вклонився їй так низько, як тільки міг, не занурившись цілком під воду.

Зласкавившись, вона продовжила:

— плоди були лише найпершим. то як ступило перший крок дитя. до них прийшли кураж і завзяття´. старі знавці казали «зупиніться», та формувачі відмовлялися. вони сварилися, сперечалися, забороняли формувачів. виступали проти такої влади, — її очі проясніли. — але ж… ох, — зітхнула вона, — що вони тільки створювали!

І це сказала жінка, яка зіткала мені плащ із тіні. Я навіть не уявляв, чому вона може чудуватися.

— Що вони створювали?

Вона широко змахнула рукою, показуючи на все довкола нас.

— Дерева? — вражено запитав я.

Вона засміялася, почувши мій тон.

— ні. царство фейрі, — широко змахнула рукою. — витворене згідно з їхньою волею. його повністю зшили найвидатніші з них. місце, де можна було чинити як забажається. а наприкінці своїх трудів кожен формувач витворив зорю для нового порожнього неба.

Фелуріян усміхнулася мені.

— тоді з’явилося два світи. два денні неба. два зоряні неба, — вона підняла гладенький камінець. — але місяць лишився один. і він був у смертному небі, круглий і затишний.

Її усмішка померкла.

— але один формувач був видатніший за всіх інших. для нього створити зірку було замало. він сягнув волею на край світу й вирвав місяць із домівки.

Піднісши гладенький камінець до неба, Фелуріян обережно заплющила одне око. Схилила голову набік, ніби в намаганні припасувати обрис камінця до порожніх країв місячного серпика над нами.

— то була переломна мить. старі знавці усвідомили, що формувачів не спинити жодними розмовами, — її рука знов опустилась у воду. — він украв місяць, і так прийшла війна.

— Хто це був? — запитав я.

Її вуста вигнулися в ледь помітній усмішці.

— хто? хто? — перекривила Фелуріян.

— Він був із котрогось двору фейрі? — обережно підштовх­нув я.

Фелуріян звеселено хитнула головою.

— ні. як я вже сказала, це було до фейрі. перший і найвидатніший поміж формувачів.

— Як його звали?

Вона похитала головою.

— тут імен не називають. про цього я не говоритиму, хоча він замкнений за кам’яними дверима.

Я не встиг поставити більше жодного запитання, бо Фелуріян узяла мене за руку та знов умостила камінець між нашими долонями.

— цей формувач із темним мінливим оком долоню примостив на небі чорнім і високім. він місяць стягнув і не втримав його. тож він не належить до світу йдного.

Вона поглянула на мене із серйозністю, що дуже рідко з’являлася на її прекрасному обличчі.

— дослухав цю казку мій любий поет, але ще зостався останній секрет. тож любий папужко, слух свій напруж, — вона знову піднесла наші з’єднані руки до поверхні води, — до суті історії мчимо ми чимдуж.

У тьмяному світлі очі Фелуріян здавалися чорними.

— чарує місяць два світи, що смикають туди-сюди його, як люблячі батьки: обійми їх такі ж чіпкі.

Вона відступила, і ми опинилися максимально далеко одне від одного, тримаючи в руках камінець.

— коли пів місяця у вас, між нами відстань видно враз, — Фелуріян потягнулася до мене вільною рукою, марно намагаючись ухопитися за порожню воду. — не дасть вона тобі й мені в цілунку злитися, о ні!

Фелуріян ступила вперед і притулила камінець до моїх грудей.

— коли ж ваш місяць прибува, із фейрі кояться дива. він, світлий, тягне нас до вас, тоді ходи´ть у гості час. це легше, ніж переступить поріг чи корабель лишить, — вона всміхнулася мені. — отак і юний цей людець Фелуріян устрів насамкінець.

Думка про те, що зростання місяця притягує цілий світ фейрі, бентежила.

— Це з фейрі всякими бува?

Вона знизала плечима й кивнула.

— усі ми здатні на дива. без ліку є дверей таких, що в інший світ ведуть усіх.

— Чому я про таке не чув? Усяк, хто поряд з фейрі був, їх мав би розпізнати враз…

Вона засміялася.

— таж це і сталося якраз! широкий світ, тривалий час, та якось ти почув мій глас, у сяйві місяця уздрів мене і враз отетерів.

Я нахмурився.

— Тоді я більше мав знайти таких мандрівників, як ти…

Фелуріян знизала плечима.

— ми спритники всі як один і непомітні, наче дим. ми ходим шейднуті між вас, вдаємо мулів раз у раз і носим сукні королев, — вона відверто поглянула на мене. — авжеж, мас­куємось незле!

Фелуріян знову взяла мене за руку.

— зізнаюся: темніші з нас знущатися воліють з вас. віднадить що гниле нутро? вогонь, залізо і люстро. ясен, ільм і гостра мідь. пані із сільських угідь: кожна зна про нас усе й завше хлібчик нам несе. та ще страшніш їм і мені ослабнути на чужині, бодай частину сил віддать.

— Нас дійсно краще не займать, — з усмішкою визнав я.

Фелуріян простягнула руку і приклала палець до моїх вуст.

— як повня, смійсь! гріха нема. та знай: на світі є й пітьма, — вона різко відсахнулася на відстань простягнутої руки й поволі закрутила мене у воді по спіралі. — розумний смертний боїться ночі, коли навіть місяць виходить не хоче.

Вона почала тягнути мою долоню до своїх грудей, крутячись і тягнучи мене крізь воду до себе.

— як місяць темний, може він завести раптом без причин тебе прямісінько у фей, — зупинилася й похмуро зиркнула на мене, — на безліч днів або ночей.

Фелуріян відступила на крок у воді та смикнула мене.

— і тут чужий йому людець зустріне легко свій кінець!

Я знову ступив один крок до неї й не знайшов під ногами нічого. Рука Фелуріян раптом припинила триматися за мою, і над моєю головою зімкнулися чорні води. Осліпши й закашлявшись, я відчайдушно заборсався в намаганні виринути на поверхню.

Минула одна довга страшна мить, і руки Фелуріян упіймали мене й витягнули на повітря так, ніби я важив не більше, ніж кошеня. Вона наблизила мене до свого обличчя, виблискуючи суворими темними очима.

Фелуріян заговорила чистим голосом:

— ночей безмісячних іздавна звик страшитись кожен мудрий чоловік.