Страх мудреця

Розділ тридцять п’ятий. Таємниці

Два дні по тому я прямував до Промислу, сподіваючись, що від чесної праці у мене проясниться в голові, а витерпіти дві години Елодінових фанаберій стане легше. Опинившись за три кроки від дверей, я побачив, як подвір’ям до мене біжить дівчинка у блакитному плащі. Її личко під каптуром виражало приголомшливу суміш захвату з тривогою.

Наші погляди зустрілись, і вона припинила бігти до мене. А тоді, не зводячи з мене погляду, ворухнулася так обережно й неприродно, що я не розумів, чого вона хоче, доки вона не повторила. Вона кликала мене за собою.

Спантеличившись, я кивнув. Дівчинка повернулася й пішла з подвір’я, рухаючись із ніяковою напруженістю людини, що відчайдушно намагається бути безтурботною.

Я пішов за нею. За інших обставин подумав би, що вона аферистка й заманює мене до темного провулка, де харцизи виб’ють мені зуби ногами й заберуть у мене гаманець. Але так близько до Університету не було жодного досить небезпечного провулка, та й надворі стояв погожий день.

Урешті дівчинка вийшла на безлюдну частину дороги за склодувною та годинниковою майстернями. Нервово роззирнулася довкола, а тоді повернулася. Її личко, прикрите каптуром, ясно всміхнулося.

— Нарешті я тебе знайшла! — ледве видихнула вона.

Вона була молодша, ніж я думав, щонайбільше чотирнадцятирічна. Її бліде личко обрамляли мишасто-каштанові кучері, що норовили вилізти з-під каптура. І все ж я не міг пригадати, звідки її знаю…

— Ох і важко ж було тебе відстежити! — сказала вона. — Я тиняюся тут стіки, шо моя мамця гадає, ніби в мене коханий в Університеті, — майже сором’язливо промовила вона, і її вус­та ледь-ледь вигнулися.

Я відкрив рота, щоб зізнатися, що геть не уявляю, хто вона така. Але перш ніж я встиг вимовити бодай слово, дівчинка заговорила знов.

— Не хвилюйся, — продовжила вона. — Я нікому не сказала, шо йду до тебе, — її ясні очі потемніли від тривоги, наче ставок, коли сонце ховається за хмарою. — Знаю, шо так безпечніше.

Я впізнав її лише тоді, коли її обличчя потемніло від тривоги. Вона була дівчинкою, яку я зустрів у Требоні, пішовши розслідувати чутки про чандріян.

— Ніно, — промовив я, — що ти тут робиш?

— Шукаю тебе, — вона гордо випнула підборіддя. — Я знала, шо ти, либонь, звідси, бо ти знаєш усякі чари, — Ніна роззирну­лася довкола. — Але він більший, ніж я думала. Знаю, шо ти ніко­му в Требоні не назвав свого імені, бо тоді над тобою мали би владу, але мушу сказати, шо через це тебе капець як важко знайти.

Я справді не називав свого імені нікому в Требоні? Деякі мої спогади про той час були нечіткі, бо я дістав невеличкий струс мозку. Мабуть, воно й на краще, що я зберігав анонімність, оскільки з моєї вини згоріла чимала частина поселення.

— Вибач, що змусив тебе так потрудитися, — сказав я, досі не розуміючи, в чім річ.

Ніна підступила на крок ближче.

— Коли ти пішов, я бачила сни, — промовила вона тихим, довірчим голосом. — Погані сни. Думала, шо вони йдуть по мене через те, шо я тобі сказала, — Ніна багатозначно поглянула на мене. — Але тоді я почала спати з тим амулетом, який ти мені дав. Молилася щоночі, і сни минули.

Одна її рука неуважно обмацувала шматок яскравого металу, що висів на шкіряному шнурку в неї на шиї.

Я раптом відчув себе винним, усвідомивши, що ненароком збрехав майстрові Кілвіну. Я нікому не продавав оберегів і навіть не виготовляв нічого схожого на них. Одначе я подарував Ніні шматок металу з гравіруванням і сказав їй, що це амулет, від якого їй стане спокійно. До того вона перебувала на межі нервової істерії, боялася, що її вб’ють демони.

— Отже, він спрацював? — запитав я, намагаючись говорити без винуватого тону.

Вона кивнула.

— Поклала його під подушку, помолилась — і проспала, як маля біля цицьки. А тоді до мене прийшов особливий сон, — сказала Ніна й усміхнулася мені. — Мені наснився великий горщик, який показав мені Джиммі, перш ніж перебили тих людей на Мотеновій фермі.

Я відчув, як у мене в грудях зростає надія. Ніна була єдиною людиною з-поміж живих, яка бачила той стародавній гончарний виріб. Він був укритий зображеннями чандріян, а вони ревно бережуть свої таємниці.

— Ти запам’ятала щось про горщик, на якому були намальовані семеро людей? — із захватом спитав я.

Ніна трохи завагалася, насупившись.

— Їх було восьмеро, — сказала вона. — Не семеро.

— Восьмеро? — перепитав я. — Ти впевнена?

Вона серйозно кивнула.

— Я ж наче вже тобі казала.

Надія, що зростала у мене в грудях, раптом пішла у п’яти й залягла там, важка й гірка. Чандріян було семеро. Це було чи не єдине, що я знав про них напевне. Якщо на розмальованій вазі, яку бачила Ніна, було восьмеро людей…

Ніна щебетала далі, не помічаючи мого розчарування.

— Горщик снився мені три ночі поспіль, — сказала вона. — І сон був аж ніяк не поганий. Я щоночі прокидалася відпочилою та щасливою. Тоді до мене й дійшло, шо Бог мені наказує.

Вона попорпалася в кишенях і дістала шматок відшліфо­ваного рогу понад п’ядь завдовжки, окружністю як мій великий палець.

— Я згадала, як ти цікавився тим горщиком. Але нічого не могла тобі сказати, бо бачила його зовсім трохи.

Ніна з гордістю вручила мені свій ріг.

Я поглянув на циліндричний шмат рога, який тримав у руках, не знаючи напевне, що з ним робити. Спантеличено поглянув на Ніну.

Ніна нетерпляче зітхнула й забрала ріг. Крутнула його та зняла кінець, наче кришечку.

— Це мені брат зробив, — пояснила вона, обережно витягаючи з рога скручений пергамент. — Не турбуйся. Він не знає, для чого це було.

Вона передала пергамент мені і знервовано пояснила:

— Він не дуже хороший. Мамця дозволяє мені трохи малювати на горщиках, але це дещо інше. Людей малювати важче, ніж квіти й візерунки. І важко правильно намалювати те, шо бачиш тіки в голові.

Я був вражений, що в мене не трусяться руки.

— Це було намальовано на вазі? — запитав я.

— На одному боці, — відповіла Ніна. — Коли шось таке кругле, з одного боку його видно тіки на третину.

— Отже, тобі щоночі снився інший бік? — запитав я.

Ніна мотнула головою.

— Тіки цей. Три ночі поспіль.

Я поволі розгорнув папір і вмить упізнав чоловіка, якого вона намалювала. Очі в нього були повністю чорні. На задньому плані виднілося голе дерево, а він стояв на блакитному колі з кількома хвилястими лініями.

— То ніби вода, — показала Ніна. — Тіки воду малювати важко. І він має стояти на ній. Ше довкола нього були снігові замети, а волосся в нього було біле. Але я не змогла дістати білу фарбу для роботи. Змішувати фарби для паперу важче, ніж поливу для горщиків.

Я кивнув, не наважуючись говорити. То був Попіл, той, хто вбив моїх батьків. Я уявляв його обличчя, навіть не стараючись. Навіть не заплющуючи очей.

Я розгорнув папір далі. Знайшовся ще один чоловік — чи радше силует чоловіка у великій мантії з каптуром. Під каптуром мантії не було нічого, крім чорноти. Над головою в нього були три місяці: повний, півмісяць і такий, від якого лишився тільки серпик. Поряд із чоловіком стояли дві свічки. Одна — жовта з яскравим помаранчевим полум’ям. Друга свічка стояла під його витягнутою рукою — сіра з чорним полум’ям. Простір довкола неї був розмазаний і затемнений.

— То, здається, ніби тінь, — сказала Ніна, показуючи на простір під його рукою. — На горщику було видно краще. Тут я муси­ла взяти вуглинку. Із фарбою не виходило як годиться.

Я знову кивнув. Це був Галіакс. Ватажок чандріян. Коли я бачив його, він був оточений неприродною тінню. Вогонь поряд із ним дивним чином пригаснув, а каптур його плаща був чорний, як дно колодязя.

Я остаточно розгорнув папір і відкрив третю постать, більшу за решту двох. Той чоловік був у обладунку й шоломі з відкритим обличчям. На грудях у нього була яскрава емблема, схожа на осінній листок: червона ззовні, жовтогаряча ближче до середини і з прямим чорним стеблом.

Шкіра в нього на обличчі була засмагла, та рука, яку він тримав піднятою, була яскраво-червона. Друга його рука ховалася за великим круглим предметом, який Ніна примудрилася пофар­бувати в металічно-бронзовий колір. Я здогадався, що то його щит.

— Він найгірший, — сказала стишеним голосом дівчинка.

Я опустив погляд на неї. Її личко здавалося похмурим, і я запідозрив, що вона неправильно зрозуміла моє мовчання.

— Не треба так казати, — попросив я. — Ти чудово впоралася.

Ніна ледь усміхнулася.

— Я не це хотіла сказати, — пояснила вона. — Його було важко малювати. Мідь тут вийшла непогано, — Ніна торкнулася його щита. — Але ця червона фарба, — її палець легенько торкнувся його піднятої руки, — то ніби кров. У нього рука залита кров’ю, — вона тицьнула його у груди. — А тут фарба була яскравіша, ніби там шось горіло.

Тут я впізнав його. На грудях у нього був не листок. Там була вежа, охоплена полум’ям. Його закривавлена простягнута рука нічого не демонструвала. Вона тягнулася в докірливому жесті до Галіакса та всіх інших.

Він підніс руку, щоб їх зупинити. Цей чоловік був аміром. Одним із сірідів.

Дівчинка здригнулася й щільніше закуталася в плащ.

— Мені навіть зараз неприємно на нього дивитися, — сказала вона. — На них усіх було страшно поглянути. Але він був гірший за всіх. Я не можу намалювати їхні обличчя, та в нього воно було страшенно похмуре. Він здавався дуже сердитим. Ніби весь світ був ладен спалити.

— Якщо це — один бік, — запитав я, — ти пам’ятаєш решту?

— Не так. Пам’ятаю, там була жінка без одягу, та ше зламаний меч, та ше вогонь… — Ніна явно замислилась, а тоді знову хитнула головою. — Я ж уже казала: бачила горщик зовсім недовго, секунду, коли мені Джиммі показав. Гадаю, якийсь ангел поміг мені згадати цю частину вві сні, щоб я її намалювала і принесла тобі.

— Ніно, — промовив я, — це справді чудово. Ти дійсно не уявляєш, як це неймовірно.

Її личко знову засвітилось усмішкою.

— Рада, шо так. Мені страх як клопітно було це робити.

— Де ти взяла пергамент? — запитав я, вперше зауваживши його. То був справжній велум, високоякісний. Набагато кращий за все, що міг собі дозволити я.

— Я спершу потренувалася на дошках, — відповіла Ніна. — Та я знала, шо так нічого не вийде. І знала, шо це доведеться сховати. То я прокралася до церкви й вирізала кілька сторінок із книги, яка там була, — останнє вона сказала без найменшого натяку на сором.

— Ти вирізала це з «Книги Шляху»? — перепитав я, трохи злякавшись. Я не надто богомільний, але таки маю якісь залишки відчуття пристойності. Та й після стількох годин у Архівах думка про вирізання сторінок із книжки жахала.

Ніна легко закивала.

— Так здавалося найкраще, бо той сон послав мені ангел. А церкву не можна замкнути на ніч як годиться, бо ти зніс фасад і вбив того демона, — Ніна простягнула руку й легенько торкнулася пальцем паперу. — Це не так уже й важко. Треба просто взяти ніж, трохи пошкребти — і слова відходять, — вона показала. — Тіки я постаралася ніде не зішкрябати ім’я Тейлу. Або Андана чи якогось іншого ангела, — благочестиво додала вона.

Я придивився до пергаменту й побачив, що це правда. Вона намалювала аміра так, що слова «Андан» і «Ордал» опинилися в нього просто на плечах, по одному з кожного боку. Можна було подумати, ніби вона сподівалася, що ці імена його обтяжать або стануть для нього пасткою.

— А ше ти сказав мені нікому не розказувати, шо я бачила, — додала Ніна. — А малювати — це все одно шо розказувати, тільки картинками, а не словами. То я й подумала, шо спокійніше буде взяти сторінки з книги Тейлу, бо ніякий демон ніколи не подивиться на сторінку з цієї книжки. Тим паче таку, на якій досі написане ім’я Тейлу, — вона з гордістю поглянула на мене.

— Розумно, — схвально відповів я.

На дзвіниці почали вибивати годину, і на обличчі Ніни раптом відбився панічний жах.

— О ні! — з жалем мовила вона. — Мені вже пора бути в доках. Мамця мене відшмагає!

Я засміявся. Почасти тому, що мене просто вразила ця несподівана удача. А почасти — від думки про те, що дівчинці стало відваги опиратися чандріянам, але все одно було страшно прогнівати матір. Так уже влаштований світ.

— Ніно, ти зробила мені чудову послугу. Якщо тобі раптом щось знадобиться чи насниться інший сон, можеш відшукати мене в шинку, що зветься «У Анкера». Я там музикую.

Вона вирячила очі.

— А музика в тебе чарівна?

Я знову розсміявся.

— Дехто вважає, що так.

Ніна нервово роззирнулася довкола.

— Я справді мушу йти! — сказала вона, а тоді помахала рукою й побігла до річки. Вітер зірвав каптур із її голови.

Я обережно згорнув папір назад і знову сховав його в порожнині рога. Від нового знання голова в мене закрутилася. Я згадав, що Галіакс сказав Попелові багато років тому: «Хто оберігає тебе від амірів? Співців? Сітів?»

Після багатомісячних пошуків я був цілком певен, що в Архі­вах про чандріян немає нічого, крім казок. Ніхто не вважав їх реальнішими за блукальців або фей.

Але про амірів знали всі. То були ясні лицарі Атурської імперії. Вони двісті років були сильною рукою церкви. Вони були героями сотні оповідок і пісень.

Я знав історію. Амірів заснувала тейлінська церква на початку існування Атурської імперії.

Проте горщик, який бачила Ніна, був набагато старший.

Я знав історію. Церква засудила й розпустила амірів іще до падіння імперії.

Проте я знав, що чандріяни бояться їх дотепер.

Схоже, в цій історії було дещо більше.