Страх мудреця

Розділ восьмий. Запитання

Наступні кілька днів не вийшли ні приємними, ні продук­тивними.

Фелі випав вступний іспит у самому кінці витка, тож я спробував гарно скористатися додатковим часом. Постарався поробити деталі у Промислі, та швидко повернувся до себе в кімнату, коли розплакався посеред надписування теплової воронки. Я не просто був нездатен утримати нормальний алар. Мені аж ніяк не було потрібно, щоб люди подумали, ніби я зламався під дією вступного стресу.

Того ж вечора, коли я спробував проповзти крізь вузький тунель до Архівів, мій рот наповнився сливовим присмаком, а сам я сповнився бездумного страху перед цим темним замкненим простором. На щастя, я подолав усього десяток ­футів, але все одно мало не заробив струс мозку, силкуючись вилізти з тунелю задом наперед, а долоні обдер під час панічного совання по каменю.

Тож наступні два дні я вдавав із себе хворого й не покидав своєї крихітної кімнатки. Грав на лютні, спав уривками й похмуро думав про Емброуза.

***

Коли я спустився, Анкер займався прибиранням.

— Тобі вже краще? — запитав він.

— Трохи, — промовив я.

Напередодні сливове відлуння виникало всього двічі, та й то дуже ненадовго. Ще краще було те, що я зумів проспати всю ніч. Скидалося на те, що найгірше я пережив.

— Голодний?

Я мотнув головою.

— Сьогодні вступ.

Анкер нахмурився.

— Тоді треба щось з’їсти. Яблуко, — він заметушився за шинквасом, а тоді виніс глиняний кухоль і важкий глек. — І молока випий. Я мушу використати його, доки не скисло. Клятий безлідник кілька днів тому почав здихати. Та штука стала мені у три таланти. Я знав, шо не треба марнувати на неї гроші, коли тут такий дешевий лід.

Я перехилився через шинквас і поглянув на довгий дерев’яний ящик, захований поміж кухлів та пляшок.

— Я міг би поглянути на нього для тебе, — запропонував я.

Анкер здійняв брову.

— Можеш щось із ним зробити?

— Можу поглянути, — повторив я. — Може, там щось простеньке, і я здатен це полагодити.

Анкер знизав плечима.

— Більше його вже не зламати, — обтер руки об фартух і жестом покликав мене за шинквас. — Поки дивитимешся, я зроб­лю тобі кілька яєць. Їх теж треба використати, — відкрив довгий ящик, дістав пригорщу яєць, а тоді повернувся на кухню.

Я зайшов за ріг шинкваса та став на коліна, щоб поглянути на безлідник. То був оздоблений камінням ящик завбільшки з невелику дорожню скриню. Поза Університетом він був би дивом рукотворства, розкішшю. А тут, де натрапити на щось таке було легко, це була чергова непотрібна морока, що не працювала як годиться.

Це був максимально простий витвір рукотворства. Жодної рухомої деталі — просто дві пласкі бляшані смуги, вкриті сиґалдрією, що переносила тепло з одного кінця металевої смуги до іншого. Насправді це був усього-на-всього повільний, неефективний тепловий сифон.

Я присів і поклав пальці на бляшані смуги. Права була тепла — отже, внутрішня половина мала бути відповідно холодною. Проте смуга ліворуч мала кімнатну температуру. Я ви­тягнув шию, щоб поглянути на сиґалдрію, й зауважив у блясі глибоку подряпину, що перекреслювала дві руни.

Цим усе й пояснювалося. Витвір сиґалдрії багато в чому схожий на речення. Приберіть кілька слів — і воно просто стане безглуздим. Мушу сказати, що воно стає безглуздим зазвичай. Іноді пошкоджений витвір сиґалдрії може діяти по-справжньому неприємно. Я насуплено поглянув на бляшану смугу. Рукотворство там було недбале. Руни мали бути зі внутрішнього боку смуги — там, де їх не можна було б пошкодити.

Я попорпався за шинквасом, доки не знайшов у віддаленій частині шухляди забутий молоток для льоду, а тоді обережно вбив дві пошкоджені руни у м’яку поверхню бляхи. Відтак зосередився і знову витиснув їх кінчиком ножа для фруктів на товстій металевій смузі.

Із кухні вийшов Анкер із цілою тарілкою яєць і помідорів.

— Тепер має працювати, — оголосив я.

Почав їсти лише з увічливості, а тоді збагнув, що дійсно ­голодний.

Анкер оглянув ящик і підняв кришку.

— Отак просто?

— Так само як з усім іншим, — відповів я з наполовину напханим ротом. — Просто, якщо ви розумієте, що робите. Він має працювати. Дайте безліднику один день — і побачите, чи справді він охолоджується.

Я доїв тарілку яєць і випив молоко так швидко, як тільки міг це зробити, не здаючись неґречним.

— Сьогодні мені треба буде взяти гроші, що набігли за випивку, — зауважив я. — Цього семестру оплатити навчання ­буде складно.

Анкер кивнув і зазирнув у невелику книгу, яку тримав під шинквасом. Порахував увесь ґрейсдельський мед, який я буцімто пив останні два місяці. Відтак він дістав гаманець, відрахував і поклав на стіл десять мідних йотів. Цілий талант — удвічі більше, ніж я очікував. Я спантеличено поглянув на чоловіка.

— Котрийсь із Кілвінових хлопців узяв би з мене не менш як пів таланта, якби прийшов полагодити цю штуку, — пояснив Анкер, копнувши безлідник.

— Я не можу бути певним…

Він замахав рукою, змушуючи мене мовчати.

— Якщо його не полагоджено, я вирахую це з твоєї платні за наступний місяць, — заявив. — Або за допомогою нього змушу тебе грати ще й увечері у відбирок, — Анкер усміхнувся. — Я вважаю це інвестицією.

Я прибрав гроші до гаманця: «Чотири таланти».

***

Прямуючи до Промислу, щоб побачити, чи не було нарешті продано мої лампи, я помітив, як подвір’я перетинає людина зі знайомим обличчям, убрана в темні шати майстра.

— Майстре Елодін! — гукнув я, побачивши, як той наближається до бічних дверей Зали Майстрів. Це була одна з небагатьох будівель, у яких я ще проводив небагато часу, бо там не було майже нічого, крім житла для майстрів та місцевих ґілерів і гостьових кімнат для прибулих арканістів.

Почувши своє ім’я, він обернувся. А тоді, побачивши, як я мчу до нього, закотив очі та знову повернувся до дверей.

— Майстре Елодін! — озвався я, трохи засапаний. — Можна швидко дещо у вас запитати?

— Із погляду статистики це доволі ймовірно, — сказав він і відімкнув двері яскравим латунним ключем.

— То вас можна запитати?

— Сумніваюся, що тебе зупинила б хоч якась сила, відома людству.

Він розчахнув двері й попрямував усередину.

Мене не запрошували, та я все ж прослизнув усередину, за ним. Елодіна було важко відстежити, і я боявся, що, не скориставшись отим шансом, можу зустріти його знову лише за виток.

Я пройшов слідом за ним крізь вузький кам’яний коридор.

— До мене дійшла чутка, буцімто ви збираєте групу студентів для вивчення іменування, — сторожко розпочав я.

— Це не запитання, — сказав Елодін, підіймаючись довгими вузькими сходами.

Я притлумив сильне бажання огризнутися на нього й натомість глибоко вдихнув.

— Чи правда, що ви викладаєте таку дисципліну?

— Так.

— Ви планували взяти до себе й мене?

Елодін зупинився на сходах і повернувся до мене. Темна мантія майстра йому якось не личила. Волосся в нього було скуйовджене, а лице — занадто молоде, майже хлоп’яче.

Він на одну довгу хвилину витріщився на мене. Зміряв поглядом, наче я був конем, а він думав, чи не поставити на мене, або я був половиною яловичої туші, а він думав, чи не продати мене на вагу.

Але то було дрібницею порівняно з тим, як він зазирнув мені в очі. Якусь мить це просто бентежило. А тоді мені мало не здалося, ніби світло на сходах пригасло. Або ж мене раптом заштовхнули глибоко під воду й тиск заважає мені повноцінно вдихнути.

— А щоб тебе, недоумку! — почув я знайомий голос, який неначе долинав десь іздалеку. — Якщо знову ціпенієш, то май совість — роби це в Гавані й позбав нас необхідності везти туди твою заляпану піною тушу. Або просто посунься.

Елодін відвів погляд від мене, і раптом усе знову стало ­ясним і чистим. Я насилу стримався, щоб не набрати повні легені повітря.

Сходами гучно зійшов майстер Гемм, який грубо відштовх­нув Елодіна вбік. Побачивши мене, він пирхнув.

— Ну звісно. Тут ще й недонедоумок. Можна порекомендувати тобі книжку? Прекрасне чтиво, під назвою «Коридори, їхня форма та функції: посібник для розумово неповноцінних».

Він гнівно зиркнув на мене, а коли я не став одразу відскакувати, неприємно всміхнувся.

— Ах, але ж тобі досі заборонено вхід до Архівів, чи не так? Мені домовитися про донесення відповідної інформації до тебе у формі, більш підхожій для таких, як ти? Можливо, комічної п’єси чи якоїсь лялькової вистави?

Я відступив убік, а Гемм промчав повз мене, бурмочучи собі під носа. Елодін уп’явся лютим поглядом у широку спину другого майстра. Лише тоді, коли Гемм завернув за ріг, Елодін знову зосередився на мені.

Він зітхнув.

— Можливо, було б краще, якби ти, ре’ларе Квоуте, займався іншими науками. Дал плекає симпатію до тебе, та й Кілвін теж. Із ними ти, схоже, добре просуваєшся вперед.

— Але ж, пане, — заговорив я, стараючись не виказувати голо­сом розпачу, — саме ви підтримали моє підвищення до ре’лара.

Він повернувся і знову почав підійматися сходами.

— Тоді ти маєш цінувати мої мудрі поради, хіба ні?

— Але якщо ви навчаєте інших студентів, то чому не мене?

— Тому що ти надто завзятий, щоб виявити належну терп­лячість, — легковажно заявив він. — Занадто гордий, щоб слухати як годиться. І однозначно занадто розумний. Це гірше за все.

— Деякі майстри віддають перевагу розумним студентам, — пробурмотів я, коли ми вийшли в широкий коридор.

— Так, — погодився Елодін. — Дал, Кілвін, Арвіл полюбляють розумних студентів. Іди навчайся в когось із них. Це суттєво полегшить життя нам обом.

— Але ж…

Елодін різко спинився посеред коридору.

— Гаразд, — мовив він. — Доведи, що тебе варто навчати. Похитни мої уявлення аж до підвалин. — Він театрально обмацав свою мантію, неначе шукаючи якийсь предмет, що загубився в кишені. — На превеликий жаль для себе, я ніяк не можу подолати ці двері, — постукав у них суглобом пальця. — Що зробив би в цій ситуації ти, ре’ларе Квоуте?

Я всміхнувся, хоча загалом був роздратований. Годі було обрати виклик, більш підхожий до моїх талантів. Я витягнув із кишені плаща довгий тонкий шматок пружинної сталі, а тоді став на коліна перед дверима та придивився до замкової шпарини. Замок був солідний, зроблений надовго. Але великі важкі замки, хоч вони і вражають виглядом, насправді легше долати, якщо про них добре дбають.

Цей був із таких. За три повільні вдихи й видихи я підчепив його й почув приємне «цок-клац». Підвівся, обтрусив коліна й театрально відчинив двері всередину.

Елодін, своєю чергою, видавався дещо враженим. Коли двері розчахнулися, в нього здійнялися брови.

— Розумно, — сказав він, увійшовши досередини.

Я пішов за ним по п’ятах. Досі я не роздумував по-справжньому, який вигляд мають кімнати Елодіна. Але нізащо не подумав би, що вони можуть бути хоч трохи схожими на це.

Вони були величезні й розкішні, з високими стелями й товс­тими килимами. На стінах були старі дерев’яні панелі, а ви­сокі вікна пропускали перше ранкове сонячне світло. Олійні картини й масивні, дуже старі дерев’яні меблі. Це було дивовижно звичайно.

Елодін хутко подолав вхід, пройшов опоряджену зі смаком вітальню, а тоді зайшов до спальні. А втім, її краще називати опочивальнею. Вона була величезна, з ліжком під балдахіном завбільшки з човен. Елодін розчахнув дверцята одежної шафи й заходився витягати звідти кілька довгих темних мантій, схожих на ту, яку носив сам.

— Ось, — Елодін пхав мантії мені в руки, доки мені не стало несила їх утримувати. Одні були з повсякденної бавовни, зате інші — з вишуканого лляного полотна чи розкішного м’якого оксамиту. Він перекинув через руку ще з пів дюжини мантій і переніс їх до вітальні.

Ми проминули старі стелажі, заставлені сотнями книжок, а також величезний відполірований стіл. Одну стіну займав великий кам’яний камін, у якому можна було засмажити порося, хоча зараз у ньому тлів лише маленький вогник, що оберігав від холоду ранньої осені.

Елодін узяв зі столу кришталевий графин і підійшов із ним до каміна. Кинув мантії, які ніс, мені в руки. Тепер я за своєю ношею практично нічого не бачив. Обережно знявши кришку з графина, Елодін випив трохи його вмісту, підніс напій на світло і вдоволено здійняв брову.

Я вирішив спробувати знову.

— Майстре Елодін, чому ви не хочете навчати мене іменування?

— Насправді це запитання неправильне, — сказав він і вилив вміст графина на вуглинки, що тліли в каміні. Поки полум’я спрагло тягнулося вгору, він ізнову взявся за свій оберемок мантій і поволі засунув одну оксамитову мантію у вогонь. Та швидко зайнялась, а поки вона палала, він хутко, одну за одною відправив на вогнище інші. В результаті вийшла велика, ще гаряча купа тканини, від якої в димар потягнувся густий дим. — Спробуй ще.

Я мимоволі запитав очевидне:

— Чому ви палите свій одяг?

— Ні. Це й близько не правильне запитання, — сказав він, узявши в мене з рук іще кілька мантій і виклавши їх у камін. Відтак Елодін узявся за ручку комина й замкнув його з металічним брязкотом. У кімнату повалили великі хмари диму. Елодін трохи покашляв, а тоді відступив і роззирнувся довкола з чимось схожим на вдоволення.

Я раптом усвідомив, що відбувається, і сказав:

— О Боже. Чиї це кімнати?

Елодін задоволено кивнув.

— Дуже добре. Також я прийняв би запитання: «Чому ви не маєте ключа від цієї кімнати?» — або: «Що ми тут робимо?», — він серйозними очима поглянув на мене згори вниз. — Двері замикають не просто так. І не просто так люди, що не мають ключів, мусять лишатися за порогом.

Він штурхнув однією ногою купу тканини, що тліла, неначе пересвідчуючись, що одяг залишиться в каміні.

— Ти знаєш, що ти розумний. Це твоя слабкість. Ти вважаєш, ніби знаєш, у що вв’язуєшся, та насправді ні.

Елодін повернувся в мій бік. Його темні очі були серйозними.

— Думаєш, ніби можеш сподіватися, що я тебе навчу, — промовив він. — Думаєш, ніби я тебе вбережу. Але це — найгірша дурість.

— Чиї це кімнати? — оторопіло повторив я.

Він раптом усміхнувся, показавши мені всі свої зуби.

— Майстра Гемма.

— Чому ви палите весь Геммів одяг? — запитав я, намагаючись не зважати на те, що кімната стрімко наповнювалася гірким димом.

Елодін поглянув на мене як на ідіота.

— Тому що ненавиджу Гемма, — він узяв із камінної полиці кришталевий графин і люто жбурнув його в камін. Графин розбився об задню стінку. Завдяки тому, що лишалося в посудині, вогонь запалав завзятіше. — Ця людина — справжня чума. Зі мною ніхто так не розмовляє.

Дим продовжував заходити до кімнати. Якби не високі стелі, ми вже чавилися б ним. І все одно дихати, поки ми прямували до дверей, ставало важко. Елодін відчинив їх, і дим викотився в коридор.

Ми стояли під дверима й витріщались один на одного, тимчасом як дим линув повз нас. Я вирішив узятися за проблему з іншого боку.

— Розумію ваші вагання, майстре Елодін, — запевнив я. — Іноді я не продумую всього.

— Ясна річ.

— І, визнаю, мої дії часом бували… — я зупинився, намагаючись вигадати щось скромніше за «непродуманими».

— Немислимо дурними? — люб’язно підказав Елодін.

Мій норов спалахнув і спалив мою коротку спробу виказати скромність.

— Що ж, дякувати Богові, що я тут єдиний, хто ухвалював невдалі рішення в житті! — заявив я, ледве втримуючись від крику. І суворо вдивився Елодінові в очі. — Знаєте, про вас я також чував історії. Подейкують, колись давно, як ви самі були тут студентом, ви теж непогано пошуміли.

Веселість на його обличчі трохи стухла. Тепер Елодін мав такий вигляд, ніби щось проковтнув, а це застрягло десь посередині.

Я продовжив:

— Якщо ви вважаєте мене безрозсудним, зробіть щось із цим. Покажіть мені прямішу доріжку! Сформуйте мій піддатливий юний розум… — я втягнув у себе повні легені диму й закашлявся, тож тираду довелось урвати. — Зробіть щось, хай вам грець! — видушив із себе я. — Навчіть мене!

Насправді я не кричав, але все одно засапався. Мій норов заспокоївся так само швидко, як спалахнув, і я побоювався, що зайшов надто далеко.

Однак Елодін просто дивився на мене.

— Чому ти думаєш, ніби я тебе не навчаю? — спантеличено запитав він. — Крім того, що ти відмовляєшся навчатися.

Тоді він розвернувся й пішов уздовж коридору.

— Бувши тобою, я забрався би звідси, — кинув Елодін через плече. — Люди однозначно захочуть знати, хто в цьому винен, а всі знають, що ви з Геммом у не надто добрих стосунках.

Я відчув, як обливаюся панічним потом.

— Що?

— А ще радив би помитися перед співбесідою, — зауважив він. — Якщо ти прийдеш пропахлий димом, це матиме кепський вигляд. Я живу тут, — сказав Елодін, витягнув із кишені ключ і відімкнув двері у віддаленому кінці коридору. — А яке виправдання в тебе?