Страх мудреця

Розділ п’ятдесят сьомий. Пригорща заліза

Я зустрів Бредона на четвертий день перебування в Северені. Година була рання, та я вже ходив туди-сюди по кімнатах, ледь не божеволіючи з нудьги. Я вже поснідав, а до обіду залишалася не одна година.

За той день я вже зіткнувся з трьома придворними, що приходили мене розвідати. Я вправно розбирався з ними, за будь-якої нагоди завершуючи розмови. «То звідки ти, мій хлопчику?» Ой, самі знаєте, як воно буває. Мандри — така штука… «А батьки?» Власне кажучи, так. Вони в мене були. Навіть двоє. «Що привело тебе до Северена?» Передусім карета й четверо коней. Хоча мені довелося й походити на своїх двох. Це, знаєте, корисно для легень. «А що ти тут робиш?» Ясна річ, насолоджуюся приємними розмовами. Зустрічаюся з цікавими людьми. «Справді? А з ким?» Ну, з усякими людьми. Зокрема вами, лорде Превек. Ви просто неймовірна людина…

І так далі. Невдовзі навіть найсміливіші любителі чуток натомилися й пішли.

Найгірше ж було те, що ці короткі діалоги були б найцікавішою частиною мого дня, якби мене не викликав мейр. На той час ми вже розмовляли за легким обідом, тричі — під час коротких прогулянок у саду та один раз — уночі, коли більшість нормальних людей уже лежала б у ліжку. Двічі мене будив від міцного сну кур’єр від Алверона, коли небо починало забарвлюватися в досвітню блакить.

Я розумію, коли мене випробовують. Алверон хотів побачити, чи дійсно я готовий прибути до нього в будь-який несподіваний час, денний чи нічний. Він стежив за мною, щоб побачити, чи урветься мені терпець, чи роздратуюсь я через те, що він крутить мною як хоче.

Тож я грав у його гру. Був чарівливим і незмінно ввічливим. Приходив, коли він кликав, і йшов геть, щойно він закінчував зі мною говорити. Не ставив безпардонних запитань, не висував йому вимог, а решту дня скреготів зубами, ходив своїми занадто великими кімнатами та старався не думати про те, скільки ще днів є в мене, перш ніж виткова розписка на лютню втратить чинність.

Не дивно, що, почувши стукіт у двері на четвертий день, я кинувся до них. Я сподівався, що це — виклик від мейра, та тепер зрадів би чому завгодно, що могло б відвернути увагу.

Відчинивши двері, я побачив немолодого чоловіка, шляхетного до нутра кісток. Його, звісно, виказував одяг, але ще важливіше було те, що він носив своє багатство зі спокійною байдужістю людини, яка володіє ним від народження. Нові шляхтичі, ошуканці й багаті купці так просто не поводяться.

Наприклад, у лакея Алверона одяг був вишуканіший, аніж у половини панів, але Стейпс, попри всю свою самовпевненість, був схожий на пекаря, що вдягнувся у своє найкраще святкове вбрання.

Завдяки кравцям Алверона я був одягнений не гірше за інших. Кольори мені личили: трав’яна зелень, чернь, багрянець, а також срібні оздоби на манжетах і комірці. Однак я, на відміну від Стейпса, носив цей одяг із невимушеною легкістю шляхти. Нíде правди діти, від парчі свербіло. Нíде правди діти, через ті ґудзики, пряжки й нескінченні шари тканини кожен костюм був жорсткий і незручний, як шкіряна броня найманця. Але в ньому я будь-де спочивав, наче у другій шкірі. Просто це був костюм, а я грав свою роль так, як це може лише артист.

Як я вже сказав, я відчинив двері й побачив, що в коридорі стоїть немолодий пан.

— То це ти Квоут, так? — запитав він.

Я кивнув, дещо заскочений зненацька. Звичай на півночі Вінтасу вимагав послати поперед себе слугу, щоб попросити про зустріч. Кур’єр приносив записку та перстень з іменем шляхтича. Щоб попросити про зустріч зі шляхтичем, вищим за себе, треба було послати золотий перстень, людині приблизно рівній за рангом — срібний, а комусь нижчому за себе — залізний.

Я, звісно ж, не мав жодного рангу. Жодного титулу, жодних земель, жодних рідних і жодного родоводу. Я був справжнісінькою голотою, але тут цього не знав ніхто. Всі вважали, що таємничий рудько, який проводить час із Алвероном — це якийсь шляхтич, і моє походження та становище були темою багатьох дискусій.

Важливо ж було те, що мене ще не відрекомендували двору офіційно. Тому я не мав офіційного рангу. Тож мені завжди надсилали залізні персні. А проханням, які надсилають разом із залізним перснем, зазвичай не відмовляють, щоб, бува, не образити вищого за себе.

Тож побачити цього немолодого пана, що стояв за дверима, було доволі дивно. Він явно був шляхтичем, але прийшов нежданий і непроханий.

— Можеш звати мене Бредон, — сказав він, дивлячись мені в очі. — Умієш грати в так?

Я хитнув головою, не знаючи, як це сприймати.

Він тихенько, розчаровано зітхнув.

— Ах, гаразд, я можу тебе навчити.

Він тицьнув мені чорну оксамитову торбинку, і я взявся за неї обома руками. Вона здавалася повною дрібних гладеньких камінців.

Бредон зробив жест у себе за спиною, і в мою кімнату забігли двоє молодиків, які несли маленький столик. Я відійшов, щоб не потрапити їм під ноги, а Бредон слідом за ними чкурнув у двері.

— Поставте біля вікна, — наказав він їм, показуючи ціпком. — І принесіть стільці… Ні, стільці з перекладинами на спинках.

Одна коротка мить — і все було розставлено так, як йому подобалося. Двоє служників пішли, і Бредон повернувся до мене з винуватим обличчям.

— Сподіваюся, ти простиш стариганеві драматичне прибуття?

— Звісно, — люб’язно відповів я. — Будь ласка, сідайте.

Показав жестом на новий стіл біля вікна.

— Яка самовпевненість, — реготнув він і притулив свій ­ціпок до підвіконня. Сонячне світло відбилося від шліфованого срібного руків’я, виготовленого у формі вискаленої вовчої голови.

Бредон був немолодий. Аж ніяк не похилого віку, але, як на мене, вже міг бути дідусем. Його кольори взагалі не були кольорами: просто попелясто-сірий і вугільно-темний. Волосся й борода в нього були чисто білі й повсюди підстрижені до однакової довжини, тож утворювали рамку для його обличчя. Сидячи на місці та глипаючи на мене своїми жвавими карими очима, він нагадував мені сову.

Я сів навпроти нього та знічев’я замислився, як він намагатиметься виманити в мене інформацію. Він явно приніс якусь гру. Можливо, спробує виграти інформацію в мене. Принаймні це буде новим підходом…

Бредон усміхнувся мені. Усмішка була чесна, і я зрозумів, що відповідаю на неї, а тоді збагнув, що роблю.

— У тебе вже, напевно, зібралася чимала колекція перснів, — сказав він.

Я кивнув.

Він із цікавістю нахилився вперед.

— Ти не дуже був би проти, якби я їх оглянув?

— Аж ніяк, — я пішов до іншої кімнати й виніс пригорщу перснів, які висипав на стіл.

Він оглянув їх, киваючи самому собі.

— На тебе напосілися всі наші найкращі пліткарі. Вестон, Превек і Теменлові — поспитали щастя всі, — коли він побачив ім’я на іншому персні, його брови підскочили вгору. — Превек — двічі. І нікому з них не вдалося витягнути з тебе й дрібки чогось. Навіть сякого-такого натяку.

Бредон позирнув на мене.

— Це показує мені, що ти міцно тримаєш язика за зубами й до того ж добре вмієш це робити. Будь певен: я прийшов сюди не в якійсь марнославній спробі розвідати твої таємниці.

Я не зовсім йому вірив, але це приємно було чути.

— Визнаю, приємно це чути.

— Ненадовго відступлю від теми, — невимушено сказав він, — і зауважу, що персні заведено лишати у вітальні, біля дверей. Їх демонструють як прикмету статусу.

Цього я не знав, але зізнаватися в цьому не бажав. Моє незнання звичаїв місцевого двору показало б їм, що я або іноземець, або не належу до панства.

— Насправді пригорща заліза не свідчить про жоден статус, — зневажливо мовив я.

Граф Треп пояснив мені основні звичаї, що стосувалися перснів, до мого від’їзду з Імрі. Але він був не з Вінтасу і, ясна річ, не знав тонкощів.

— Частка правди в цьому є, — спокійно мовив Бредон. — Але це не вся правда. Золоті персні вказують на те, що нижчі за тебе стараються добутися твоєї ласки. Срібло вказує на здорові робочі відносини з рівними, — він розклав персні рядком на столі. — Зате залізо означає, що ти привернув увагу вищих за себе. Воно вказує на те, що ти бажаний.

Я повільно кивнув і сказав:

— Ну звісно. Будь-який перстень від мейра буде залізним.

— Саме так, — кивнув Бредон. — Мати перстень від мейра — ознака великої ласки, — він посунув персні до мене по гладенькому мармуровому столу. — Але тут такого персня нема, і це вже дещо означає.

— Схоже, ви самі знайомі з придворними інтригами, — відзначив я.

Бредон заплющив очі та стомлено кивнув на знак згоди.

— Полюбляв їх замолоду. Навіть мав своєрідну владу в таких речах. Але тепер не мушу плести жодні інтриги. Це робить такі маневри нецікавими, — він іще раз поглянув на мене, зазирнувши просто в очі. — Зараз мої смаки простіші. Я подорожую. Насолоджуюся винами й розмовами з цікавими людьми. Навіть почав учитися танців.

Бредон іще раз усміхнувся — тепло — й постукав кісточкою пальця по дошці.

— Однак понад усе я люблю грати в так. Щоправда, знаю небагато людей, яким вистачає часу чи розуму, щоб грати в цю гру як годиться, — він поглянув на мене, здійнявши брову.

Я завагався.

— Здавалося б, людина, що добре знається на витонченому мистецтві ведення розмови, могла б нишком витягувати інформацію зі своєї жертви під час тривалих теревенів знічев’я.

Бредон усміхнувся.

— Завдяки іменам на цих перснях я здогадуюся, що ти бачив лише найкрикливіших і найхапкіших із-поміж нас. Ти ревно оберігаєш свої таємниці, хай які вони, і тебе можна зрозуміти, — він нахилився вперед. — А натомість подумай ось про що. Ті, хто звертався до тебе, подібні до сорок. Вони скрекочуть і вимахують крилами довкола тебе, сподіваючись ухопити щось яскраве й віднести це додому, — зневажливо закотив очі. — Який із цього зиск? Мабуть, трохи скандальної слави у вузьких колах. Нетривале вивищення перед такими, як вони самі, крикливими пліткарями.

Бредон провів рукою по сивій бороді.

— Я не сорока. Я не потребую нічого блискучого й не цікавлюся думкою пліткарів. Я граю менш помітно й на більш віддалену перспективу, — він заходився розв’язувати шворку на чорному оксамитовому мішечку. — Ти людина недурна. Я знаю це, бо мейр не марнує часу на дурнів. Знаю, що ти або добувся в мейра ласки, або маєш шанс добутися цієї ласки. Тож ось мій план, — він знову тепло всміхнувся. — Хочеш почути мій план?

Я зрозумів, що несвідомо сам почав усміхатись, як і раніше.

— Це було б надзвичайно люб’язно з вашого боку.

— Мій план такий: підлеститися до тебе зараз. Я стану корисним і цікавим. Надаватиму можливість поговорити та скоротати час, — він висипав на мармуровий стіл купку округлих камінців. — А тоді, коли твоя зоря зійде на небосхилі мейра, в мене може з'явитися несподівано корисний друг, — Бредон заходився сортувати камінці за кольором. — А якщо твоя зоря все ж не зійде, я однаково матиму з цього кілька партій у так.

— Також вашій репутації, гадаю, не нашкодять кілька годин, проведених наодинці зі мною, — зауважив я. — Річ у тім, що всі інші мої розмови були безплідні й навряд чи могли протривати довше за чверть години.

— І в цьому теж є частка правди, — сказав він, почавши розставляти камінці. Його допитливі карі очі знову мені всміхнулись. — О так, гадаю, грати з тобою буде доволі весело.

***

Наступні кілька годин я вчився грати в так. Це сподобалося б мені, навіть якби я не божеволів від неробства. Так — це одна з найкращих ігор: правила прості, стратегія складна. Бредон спритно здолав мене в усіх п’яти партіях, які ми зіграли, але я можу з гордістю сказати, що він жодного разу не здолав мене двічі в один спосіб.

Закінчивши п’яту партію, він відкинувся назад і вдоволено зітхнув.

— Ця партія вже була непогана. Ось у цьому кутику ти вчинив розумно, — Бредон поворушив пальцями, показуючи на край дошки.

— Недостатньо розумно.

— І все-таки розумно. Просто знай: те, що ти спробував зробити, називається «падіння струмочника».

— А як називається прийом, завдяки якому ви від цього ухилилися?

— Я називаю його «захист Бредона», — відповів він і по-молодецьки всміхнувся. — Але так я називаю будь-який маневр, у ході якого виплутуюся зі скрутного становища, проявляючи надзвичайну тямущість.

Я засміявся і знову заходився розділяти камінці.

— Ще раз?

Бредон зітхнув.

— На жаль, у мене призначена зустріч, якої не можна уникнути. Мені не треба мчати за двері, але часу ще на одну партію в мене немає. Принаймні годящу.

Заходившись збирати камінці в оксамитову торбинку, він окинув мене поглядом карих очей.

— Не буду ображати тебе, питаючи, чи знайомий ти з місцевими звичаями, — сказав Бредон. — Однак я подумав, що можу дати тобі кілька загальних порад: а ну ж як вони стануть тобі у пригоді? — він усміхнувся мені. — Звісно, найкраще буде їх послухати. Відмовившись, ти покажеш, що знаєш про таке.

— Звісно, — промовив я з незворушним обличчям.

Бредон висунув шухляду в столі й витягнув пригорщу залізних перснів, які ми прибрали, щоб звільнити дошку для своєї гри.

— Представлення перснів має глибоке значення. Скажімо, якщо вони безладно накидані в миску, це вказує на відсутність інтересу до соціальних аспектів двору.

Він розклав персні так, щоб мені було видно вигравірувані на них імена.

— Якщо вони дбайливо розкладені, це показує, що ти пишаєшся своїми зв’язками, — Бредон підвів погляд і всміх­нувся. — Так чи інакше, новоприбулих зазвичай лишають наодинці у вітальні, користуючись якимось приводом. Це дає їм змогу перебирати твою колекцію, щоб задовольнити цікавість.

Знизавши плечима, Бредон підсунув персні до мене.

— Ти, звісно, завжди пропонував повернути ці персні власникам, — вимовив він так, щоб це не прозвучало як запитання.

— Звісно, — чесно сказав я. Треп знав про це.

— Так найввічливіше, — Бредон підвів погляд на мене. Його карі очі, що визирали з ореолу білого волосся й бороди, скидалися на совині. — Ти носив якісь із них на людях?

Я продемонстрував оголені руки.

— Носіння персня може вказувати на борг або на намагання добутися ласки, — він подивився на мене. — Якщо мейр раптом відмовиться забрати в тебе свій перстень, це вказуватиме на те, що він бажає зробити зв’язок із тобою дещо більш офіційним.

— А якщо я не носитиму персня, це вважатиметься за образу, — сказав я.

Бредон усміхнувся.

— Може, й так. Демонструвати перстень у вітальні — це одне, а демонструвати його на руці — зовсім інше. Якщо людина носить перстень від вищого за себе, це може видатися доволі безцеремонним. Також, якби ти прийшов до мейра, надівши перстень від іншого шляхтича, він міг би на це образитися. Неначе хтось уполював тебе без дозволу в його лісі.

Бредон відкинувся на спинку стільця.

— Я говорю про все це узагальнено, — додав він, — бо підозрюю, що ця інформація вже добре тобі відома, а ти ґречно дозволяєш старій людині поплескати язиком.

— А може, я досі оговтуюся після низки приголомшливих поразок у так, — відповів я.

Він відмахнувся від моїх слів, і я помітив, що на його пальцях немає жоднісінького персня.

— Ти швидко до нього призвичаївся — як то кажуть, наче барон до борделю. Гадаю, десь за місяць тебе стане непрос­то побити.

— От тільки зачекайте, — промовив я. — Я здолаю вас уже в наступній партії.

Бредон реготнув.

— Приємно це чути, — він сягнув у кишеню й витягнув іще одну, меншу торбинку з оксамиту. — Також я приніс тобі маленький даруночок.

— Та не варто… — задумливо відповів я. — Ви вже й так пів дня мене розважали.

— Будь ласка, — промовив він і пересунув торбинку через стіл. — Я мушу наполягти. Вони твої без зобов’язань, оренди чи застави. Я роблю цей подарунок із власного вибору.

Я перевернув торбинку, і на мою долоню з дзенькотом висипалися три персні. Золотий, срібний і залізний. На кожному було витравлене моє ім’я: «Квоут».

— До мене дійшла чутка, що твій багаж утрачено, — додав Бредон. — І я подумав, що вони можуть стати у пригоді, — він усміхнувся. — Особливо якщо ти бажаєш іще раз зіграти в так.

Я покрутив персні на долоні, знічев’я замислившись, який золотий перстень насправді: повністю із золота чи просто оздоб­лений ним.

— А який перстень я мав би послати своєму новому знайомому, якби забажав його товариства?

— Ну… — поволі заговорив Бредон. — Це дійсно складно. Стрімко й неґречно вломившись до твоїх кімнат, я злегковажив належним знайомством і не повідомив тобі про свої титул і ранг, — його карі очі серйозно вдивилися в мої.

— А з мого боку питати про таке було би страшенно неввічливо, — поволі додав я, не зовсім розуміючи, до чого він веде.

Бредон кивнув.

— Тож поки що ти маєш уважати, буцімто я не маю чи то титулу, чи то рангу. Це ставить нас у цікаве становище: тебе не представлено двору, а мене не представлено тобі. Через це з твого боку було б доречно послати мені срібний перстень, якби ти колись у майбутньому захотів пообідати зі мною чи милостиво програти ще одну партію в так.

Я покрутив срібний перстень між пальцями. Якщо я по­шлю його Бредонові, піде поголос, буцімто я вважаю себе приблизно рівним йому за рангом, а що в нього за ранг, я гадки не мав.

— Що скажуть люди?

Його очі трохи заіскрились.

— А й справді, що?

***

Тож дні минали далі. Мейр викликав мене до себе заради вишуканих бесід. Шляхтичі-сороки надсилали свої візитівки й персні, а за це діставали ґречну відсіч у розмовах.

Я не божеволів від нудьги в чотирьох стінах лише завдяки Бредонові. Наступного дня я послав йому свій новий срібний перстень із візитівкою, на якій було написано: «До ваших послуг. Мої кімнати». П’ять хвилин по тому він прибув зі своїм столом для гри в так і торбинкою камінців. Запропонував повернути мені перстень, і я якомога люб’язніше його прийняв. Був би не проти, якби Бредон залишив його собі. Але він знав, що такий у мене лиш один.

Наша п’ята партія урвалася, коли мене викликав мейр. На відшліфованій срібній таці кур’єра темнів його залізний перстень. Я перепросив Бредона й помчав до садів.

Того ж вечора Бредон послав мені свій срібний перстень і візи­тівку зі словами: «Після вечері. Твої кімнати». Я написав на візитівці: «З радістю», — і відіслав її назад.

Коли Бредон прийшов, я запропонував повернути йому перстень. Він ґречно відмовився, і перстень приєднався до решти викладених у мисці біля моїх дверей. Там усім було видно, як він виблискує ясним сріблом серед пригорщі заліза.