Страх мудреця

Розділ сто шостий. Повернення

Після зустрічі із Ктей я ще довго був не такий, як годиться.

Я чимало спав, але лише уривками, бо мене постійно атакували жахливі сни. Деякі з них були яскраві й незабутні. Вони здебільшого стосувалися моєї матері, мого батька, моєї трупи. Ще гірші були ті, після яких я прокидався без спогадів про те, що мені снилося, — лише з болем у грудях і порожнечею в голові, подібною до кривавої дірки на місці випа­лого зуба.

Коли я вперше прокинувся в такому стані, Фелуріян була поряд і стежила за мною. Її лице було таке лагідне та стривожене, що я думав, ніби вона почне тихенько бурмотіти мені щось і гладити мене по волоссю, як Арі в моїй кімнаті за кілька місяців до того.

Але Фелуріян нічого такого не зробила.

— у тебе все добре? — запитала вона.

На це я не мав відповіді. Я був наче в тумані через спогади, спантеличення та скорботу. Не вірив, що можу заговорити, не розплакавшись ізнову, а тому просто похитав головою.

Фелуріян нахилилася й поцілувала мене в кутик рота, зміряла мене довгим поглядом і знову сіла прямо. Тоді пішла до ставка і принесла мені у пригорщі води, щоб попити.

Упродовж наступних днів Фелуріян не дошкуляла мені запитаннями й не намагалася мене витягнути. Вона час від часу намагалася розповідати мені історії, та я не міг на них зосередитися, тож вони здавались як ніколи безглуздими. Часом вони змушували мене некеровано ридати, хоча в самих цих історіях не було нічого сумного.

Одного разу я, прокинувшись, збагнув, що її немає, та кілька годин по тому вона повернулася з дивним зеленим плодом, більшим за мою голову. Сором’язливо всміхнулася й передала його мені, а тоді показала, як зчищати тоненьку, схожу на вичинену шкіру, шкірку, щоб оголити жовтогарячу м’якоть усередині. М’ясиста й гостро-солодка, вона розпадалася на спіральні шматочки.

Ми їли їх мовчки, доки не залишилося нічого, крім округлого зернятка, твердого та слизького. Воно було темно-брунатне й таке велике, що я не міг зімкнути на ньому долоню. Фелуріян із невеликим театральним жестом розбила його об камінь і показала мені, що всередині воно сухе, наче смажений горіх. Його ми також з’їли. На смак воно було гірке й подібне до перцю, трохи нагадувало копчений лосось.

Усередині нього примостилось інше зернятко, біле, мов кістка, й завбільшки із крем’ях. Його Фелуріян віддала мені. Воно було солодке, наче цукерка, і трохи тягуче, як карамель.

Одного разу вона покинула мене самого на цілу вічність і повернулася з двома бурими птахами, обережно несучи кожного в зігнутій долоні. Вони були менші за горобців і мали приголомшливі трав’янисто-зелені очі. Вона поклала їх поряд зі мною, поки я лежав на подушках. Коли Фелуріян засвистіла, вони почали співати. Співали вони не уривки пташиних трелей, а справжню пісню. Чотири куплети, а між ними — приспів. Спершу вони заспівали разом, а тоді — у простій гармонії.

Ще одного разу, коли я прокинувся, вона дала мені якогось напою в шкіряній чашці. Він пахнув фіалками й геть не мав смаку, але був прозорий, теплий і здавався чистим у роті, наче я пив світло літнього сонця.

Іншим разом Фелуріян дала мені гладенький червоний камі­нець, який грів мені руку. За кілька годин із нього, наче з яйця, вилупилася схожа на крихітну вивірку істотка, яка сердито зацвірінькала на мене, а тоді втекла.

А якось, коли я прокинувся, Фелуріян не було поряд. Роззирнувшись довкола, я побачив, що вона сидить край води, обхопивши руками коліна. Я ледве розчув лагідну пісню її тихих, потаємних схлипів.

Я спав і прокидався. Вона подарувала мені перстень, виготовлений із листя, гроно золотих ягід, квітку, що розкривалася й закривалася від дотику одного пальця…

А ще якось, коли я раптом прокинувся з вологим обличчям і болем у грудях, вона простягнула руку й накрила долонею мою долоню. Цей жест був такий несміливий, а її обличчя — таке стривожене, що можна було подумати, ніби вона ще ніколи не торкалася людини. Ніби вона побоювалася, що я зламаюся, спалахну чи почну кусатися. Її холодна рука якусь мить лежала на моїй, ніжна, як нетля. Фелуріян лагідно потиснула мені руку, зачекала, а відтак відсторонилася.

Тоді це видалося мені дивним. Але я занадто стуманів від спантеличення та скорботи, щоб ясно мислити. Лише тепер, озираючись назад, я розумію, як усе було насправді. Вона намагалася втішити мене з усією незграбністю юної закоханої, навіть близько не уявляючи, як це зробити.

***

Однак усе з часом гоїться. Мої сни відступили. До мене повернувся апетит. У голові у мене достатньо проясніло, щоб потроху теревенити з Фелуріян. Невдовзі після того я відновився достатньо для флірту. Коли це сталося, їй відчутно полегшало, неначе вона не могла зрозуміти істоту, яка не хоче її поцілувати.

Останньою прийшла моя цікавість, найпевніша ознака того, що я знову такий, як насправді.

— Я ніколи не питав, як минув кінець твоєї роботи над шейдом, — зауважив я.

Її лице проясніло.

— він готовий! — я бачив гордість у її очах. Вона взяла мене за руку й потягнула до краю шатра. — із залізом було непросто, але він готовий, — вона покрокувала вперед, а тоді зупинилася. — можеш його знайти?

Я окинув усе довкола довгим уважним поглядом. Хоча Фелуріян підказувала мені, чого треба шукати, я далеко не відра­зу розгледів щось непомітно глибоке в темряві одного дерева неподалік. Простягнув руку й витягнув із тіньової схованки свій шейд.

Фелуріян скочила до мене, сміючись так, ніби я щойно виграв якусь гру. Схопила мене за шию й поцілувала мене з несамовитістю десятка дітей.

Досі вона ніколи не дозволяла мені носити шейд, і я зачудувався, коли вона розправила його на моїх оголених плечах. Він був майже невагомий і м’якіший за найрозкішніший оксамит. Я неначе вбрався в теплий вітерець, той самий вітерець, що торкався мене на затемненій лісовій галявині, куди Фелуріян водила мене збирати тіні.

Я подумав, чи не піти до лісового ставка, щоб поглянути на своє відображення у воді, але Фелуріян накинулася на мене. Збила мене на землю й осідлала так, що мій шейд роз­тягнувся під нами товстою ковдрою. Вона зібрала його краї довкола нас, а тоді розцілувала мені груди й шию. Її язик обпалював мені шкіру.

— так, — заговорила Фелуріян мені на вухо, — усякий раз, коли тебе огортатиме шейд, ти згадуватимеш мене. його ­дотик до тебе здаватиметься моїм дотиком, — вона поволі ковз­нула по мені, потершись усім своїм оголеним тілом об моє. — ти пам’ятатимеш Фелуріян завдяки всім іншим жінкам і повернешся.

***

Після того я зрозумів, що моє перебування у Фею добігає кінця. Слова Ктей застрягли у мене в голові, наче реп’яхи, і гнали мене геть, у світ. Те, що я перебував на віддалі кидка каменя від чоловіка, який убив моїх батьків, і сам того не відав, викликало в мене таку гіркоту, якої не могли позбавити навіть цілунки Фелуріян. А те, що Ктей сказало про Денну, знов і знов крутилось у мене в голові.

Урешті я прокинувся і зрозумів, що час настав. Підвівся, привів до ладу дорожню торбу й уперше за цілу вічність одягнувся. Тепер, коли минуло стільки часу, дивно було відчувати, як моєї шкіри торкається одяг. Як довго мене не було? Я провів пальцями крізь бороду й відмахнувся від цієї думки. Здогади були безглузді, бо невдовзі я мав дізнатися відповідь.

Обернувшись, я зобачив Фелуріян, яка стояла із сумним облич­чям посередині шатра. Мені на мить подумалося, що вона може виступити проти того, щоб я пішов, але вона нічого такого не робила. Підійшла до мене й закріпила шейд у мене на плечах, наче мати, яка вбирає дитину так, щоб та не змерзла. Навіть метелики, що летіли за нею, здавалися сумними.

Вона годинами вела мене крізь ліс, доки ми не дійшли до пари високих сірокаменів. Підняла каптур мого шейда і звеліла мені заплющити очі. Тоді швидко провела мене по колу — і я відчув ледь помітну зміну в повітрі. Розплющивши очі, я здогадався, що перебуваю не в тому лісі, яким ішов за мить до цього. Дивне напруження в повітрі зникло. Це був світ смертних.

Я повернувся до Фелуріян і сказав:

— Моя пані. Я нічого не можу вам дати, перш ніж піти.

— крім обіцянки повернутися, — відповіла вона лілійно-­м’яким голосом із застережною ноткою.

Я всміхнувся.

— Я маю на увазі, що нічого не можу залишити вам, пані.

— крім спомину, — вона прихилилася до мене.

Заплющивши очі, я попрощався з нею кількома словами й багатьма поцілунками.

А тоді пішов. Хотів би сказати, що не озирався, та це було б неправдою. Її вигляд мало не розбив мені серце. Вона здавалася такою маленькою поряд із величезними сірими каменями. Я мало не повернувся, щоб поцілувати її ще раз, наостанок, востаннє попрощатися з нею.

Проте я знав: якщо повернуся, то більше ніколи не зможу піти. І чомусь пішов далі.

Коли я озирнувся вдруге, її вже не було.